Про це повідомив начальник Львівської ОВА Максим Козицький.
«Зовсім скоро буде рік, як немає мого сина Зеника, але він живе у памʼяті і споминах, у своїх друзях, рідних, а також у ZAG галереї.
Цей проєкт – не лише про мистецтво. Він – про памʼять, про біль, про любов і відповідальність. Про силу української культури та голос, який лунає в усьому світі!
Дякую Збройним Силам України, захисникам і захисницям, саме вони є творцями й оборонцями Української держави. Завдяки їм ми маємо можливість показувати українське мистецтво і залишатись собою!», – зазначив очільник області.
Максим Козицький закликав усіх, хто має таку можлмвість, відвідати виставку.
«Звертаюсь до кожного українця, чиновника, представників органів місцевого самоврядування, які будуть на конференції або живуть в Італії: візьміть своїх іноземних партнерів та друзів і прийдіть на виставку!
Покажіть Україну й українців світові. Дайте їм відчуття приналежності до української культури. Покажіть свою небайдужість, покажіть, за що воюють та гинуть наші захисники й захисниці!», – наголосив очільник області.
Локація: Museo Delle Civilta (MUCIV) Museo delle Civiltà, Piazza Guglielmo Marconi, 8, Rome.
«Виставка присвячена нашому майбутньому, українським дітям – на небі, на землі, у полоні, в окупації, в дорозі, вдома, в еміграції!
Як казав мій син Зеник: «Нема важливішого завдання, ніж стати одною з провідних сил арени, адже якщо вже нам випало на ній бути, значить і в нас тут є своя місія. Хто не закарбував свого імені у значенні слів «європейський спадок», – той і народом, по правді, був даремно». І, звичайно, до зустрічі у Zenyk Art Gallery у Львові!», – додав Максим Козицький.
Дружба з собаками – це не просто приємне проведення часу, а й потужний фактор, що сприяє покращенню фізичного здоров’я людини. Власники собак частіше займаються фізичною активністю, адже щоденні прогулянки з улюбленцем, а також корисні поради зі сайту https://toryssecret.com.ua/, стають необхідністю. Навіть помірні навантаження під час вигулу покращують роботу серця, нормалізують артеріальний тиск та зміцнюють м’язову систему.
Дослідження підтверджують, що люди, які мають собак, мають менший ризик розвитку серцево-судинних захворювань, а також краще контролюють вагу тіла. Активний спосіб життя, що включає спілкування з собакою, сприяє збільшенню загальної витривалості організму. Важливо відзначити, що регулярні фізичні вправи допомагають підвищити рівень енергії та покращити обмін речовин.
Зниження стресу і тривожності через спілкування з собакою
Контакт із собакою має потужний антистресовий ефект. Спілкування з чотирилапими друзями допомагає знизити рівень гормону кортизолу, який відповідає за стрес, та підвищити вироблення окситоцину – гормону, що асоціюється з почуттям безпеки і щастя. Завдяки цьому людина відчуває спокій і душевну рівновагу.
Такі позитивні зміни в організмі дозволяють значно зменшити прояви тривожності і депресії. Саме тому терапевтичні програми з використанням собак стають все популярнішими у клініках та реабілітаційних центрах. Власники собак часто відчувають себе більш емоційно стійкими та менш схильними до стресових розладів.
Роль собак у підтримці психічного здоров’я
Дружба з собакою має неабиякий вплив на психічне благополуччя людини. Власники тварин почуваються менш самотніми і мають більше соціальних контактів. Прогулянки з собакою – це шанс зустріти нових людей, що особливо цінно для літніх або одиноких людей.
Крім того, турбота про собаку формує почуття відповідальності, допомагає організувати день і підтримувати здоровий режим. Ця рутина позитивно впливає на настрій, мотивацію і загальний психологічний стан.
Як спілкування з собакою зміцнює імунітет
Наукові дослідження показують, що спільне життя з собакою допомагає зміцнити імунну систему. Діти, які ростуть у сім’ях із тваринами, мають менший ризик розвитку алергій та астми. Бактерії, які переносяться від собак, сприяють формуванню здорової мікрофлори шкіри і слизових оболонок людини.
Це природний спосіб підтримувати захисні функції організму, який також допомагає боротися з простудними захворюваннями і зміцнює загальний стан здоров’я.
Емоційна підтримка у важкі моменти завдяки собакам
Собаки здатні надавати безумовну любов і емоційну підтримку, що має велике значення для багатьох людей. Вони відчувають настрій господаря і можуть допомогти заспокоїтися у складних життєвих ситуаціях. Така взаємодія допомагає боротися з депресією, підвищує самооцінку та зміцнює психічну стійкість.
Для багатьох власників собак їхній улюбленець стає джерелом натхнення та сили.
Як дружба з собакою покращує якість життя
Крім вищезазначених переваг, дружба з собакою допомагає формувати позитивні звички. Власники тварин частіше підтримують режим дня, більше часу проводять на свіжому повітрі, що сприяє загальному оздоровленню.
Основні тематичні до теми статті переваги дружби з собакою можна узагальнити так:
покращення фізичної активності та здоров’я серця
зниження рівня стресу і тривожності
підтримка психічного здоров’я і соціальної активності
зміцнення імунної системи та зниження ризику алергій
формування відповідальності і стабільної рутини
надання емоційної підтримки у складних життєвих ситуаціях
Загалом, дружба з собакою — це не тільки приємний емоційний досвід, але й реальна користь для здоров’я людини. Вона допомагає підтримувати фізичну форму, знижує стрес і покращує якість життя, роблячи його яскравішим і більш гармонійним.
Якщо ви хочете покращити своє здоров’я і відчути всі переваги дружби з собакою, зверніть увагу на поради експертів і не забувайте про регулярний догляд і увагу до свого улюбленця.
У 1932 році у Львові було видано історико-краєзнавчу працю видатного українського вченого, академіка Івана Крип’якевича “Історичні проходи по Львові”, яка і дотепер залишається надзвичайно актуальною та є у вжитку кожного екскурсовода Львова. У книжці-путівнику розповідається про цікаві факти з історії міста, про його історичні й архітектурно-мистецькі пам’ятки, а також описано повсякденне життя львів’ян. Ця праця вважається однією з найкращих книжок про славне місто Лева.
У 1991 (видавництво “Каменяр”), 2007 та 2009 роках (видавництво “Апріорі”) з доповненнями та новими ілюстраціями праця історика була перевидана. Але що ж про неї писали в часі першого видання. З рецензією на цю книжку, авторства українського громадського діяча в Галичині, редактора низки українськомовних видань Івана Німчука, що була опублікована у часописі “Діло” (№ 121 від 03.06.1932р.) ми і хочемо познайомити сьогодні наших читачів. Правопис тексту залишаємо оригінальним.
Іван Німчук. Джерело ЕСУ
Про давній Львів.
Іван Крипякевич: ІСТОРИЧНІ ПРОХОДИ ПО ЛЬВОВІ. (З багатьома ілюстраціями). Накладом Товариства «Просвіта» у Львові. Львів, 1932. Стор. 165
Кожну нову появу з ділянки краєзнавства чи так зв. реґіональної літератури можна у нас лиш щиро повитати. Зокрема кожну публікацію, присвячену історії, культурі й побутові наших міст. Тому з великим вдоволенням беремо до рук нову працю д-ра Івана Крипякевича п. з. «Історичні проходи по Львові», що її кинула па днях «Просвіта» на наш книжковий ринок.
Іван Крип’якевич
Говорити нашим читачам про вагу таких публікацій не приходиться. Про це була вже у нас нераз мова, і це розуміє, думаємо, гаразд кожний тямучий українець. На превеликий жаль, така реґіональна література у нас щойно родиться, тоді коли в інших народів можна подибати прегарні описи-моноґрафії не тільки поодиноких міст і містечок, а навіть дрібних сіл та осель. І треба собі сказати, що як довго ми самі не візьмемося за цю працю, як довго не виповнимо істнуючої здавна прогалини своїм рідним змістом, так довго наш загал блукатиме в темряві щодо найістотніших моментів української історії, так довго наше молоде покоління буде виховуватись під впливом чужих їй змістом публікацій чужих авторів, що освітлюють ріжні події з нашої бувальщини, весь наш вклад у культуру, менше чи більше тенденційно. Словом: як довго не витворимо питомої реґіональної літератури, себто українських монографій наших міст, повітів і взагалі важніших осель, так довго мусітимемо пізнавати їх з чужих джерел і в чужому освітленні.
Дотеперішній стан, себто велике вбожество такої літератури у нас, відбивається дуже сумно на національному вихованні нашого народу. Не знаючи гаразд історії найближчих нам місцевостей чи околиць – не знаємо й нашої загальної історії, не розуміємо багатьох подій і моментів з нашого минулого, не бачимо й не навязуємо дальше тої нитки, яка лучить нас з нашими попередниками впродовж цілої історії нашої Землі. Словом: ходимо наче сліпці – без провідника, без підпори.
Микола Голубець
Щож торкається Львова, який відіграв і відіграє таку велику ролю в нашій історії, то тут справа остільки сумніша, що наші сусіди-поляки видали досі цілі десятки поважних наукових моноґрафій і цілі сотні популярних публікацій, присвячених його історії, культурі, поодиноким його будівлям, родам і т. д. і т. д., а ми щойно в останніх роках починаємо дещо ближче цікавитися колишнього столицею наших володарів. Заслугу тут мають у нас головно два автори: М. Голубець, якого провідник по Львові видала перед кількома роками «Червона Калина», і д-р Іван Крипякевич, що поруч інших праць про старий Львів дав нам і обговорювану саме книжку.
Перше видання «Історичних походів по Львову»
«Історичні проходи по Львові» складаються з 12 розділів. Це: 1) Княжий город, 2) Високий Замок, 3) Ринок, 4) Руська вул., 5) Середмістя, 6) Довкола середмістя, 7) Личаків, 8) Галицьке передмістя, 9) Від Полтви до Єзуїтського парку. 10) Св. Юр, Городецьке і Янівське, 11) Церкви княжого Львова, 12) Замарстинів, Клепарів, Голосько, Бруховичі. А в кожному з тих розділів зібрано цілу масу цікавих подробиць і фактів, переплітаних нерідко ширшими описами всяких звичаїв, обрядів та подій, що їх читаємо нині наче яку казку. Дуже добрими прикметами книжки д-ра Крипякевича є її популярний, легкий виклад, а також те, що він при кожній нагоді підносить наш вклад у цілу культуру міста, наші здобутки й досягнення, не забуваючи очевидно подати, серед яких важких зусиль, труднощів, перепон і переслідувань наші предки боронилися перед наступом на їх віру й національність. А вже просто зі зворушенням прочитуємо ті стрічки, в яких змальована довголітня боротьба українського міщанства Львова під проводом Ставропігійського Брацтва проти посягань на його права, на його церкву й народність. Цінною прикметою публікації є також богатий її ілюстраційний матеріял (кількадесять знимок), який безперечно підносить значно вартість тої праці.
Видання 1991 року (видавництво «Каменяр»)
Очевидно – є в книжці й деякі дрібні недостачі та пропуски, в такій праці зрештою зрозумілі. Так матеріал у деяких розділах розложений не зовсім рівномірно, одні дрібні події описані ширше, а інші, важніші, часами ледви відмічені. За багато теж уваги присвячено деяким памяткам і памятникам польським, а зате сказано замало або зовсім не згадано про деякі памятки українські. М. ін нема в книжці ніякої згадки про церковцю Н. Дому (СС. Василіянок) при вул. Зибликевича, про город Сокола-Батька, про мальовила в церкві Св. Духа пок. арт. Сосенка, про розмалювання каплиці в Дух. Семинарії пок. П. Холодним, про салю Лисенка, про масову присягу на площі св. Юра в березні 1923 р., про передмістя Сиґнівку, яке належить тепер до Львова, про монастир СС. Василіянок при вул. Потоцького, про стару церкву в Кривчичах і перенесену перед двома роками прегарну бойківську церковцю з села Кривки на поля Кривчич-кольонії (церква оо. Студитів) тощо. При згадці про Янівський цвинтар подано, що там лежить понад 200 могил українських стрільців, зам. ок. 1000; при згадці про колюмну Івана з Дуклі перед костелом Бернардинів не зазначено, що напис на тій колюмні історично зовсім невірний.
Одначе всі ті відмічені дрібниці не шкодять зовсім вартости книжки, яка є цінним вкладом у нашу популярну літературу про місто Львів і тому повинна найтися в руках не тільки кожного львовянина, але й кожного українця, що любить старовину і дорожить її памятками Авторові і Видавництву Т-ва «Просвіта», що обдарували нас такою гарною і повчаючою книжкою, належиться щире признання.
Громадська організація “Українське Фотографічне Товариство” (УФОТО) нагадує що триває прийом світлин на виставку-конкурс української фотографії “Батьківщина у Світлині”. Проєкт, що мав стартувати ще три роки тому, але був відкладений через повномасштабне вторгнення, покликаний об’єднати українців як в Україні, так і в діаспорі через мистецтво фотографії.
Повернення до традицій
Ініціатива УФОТО відтворює традиції, закладені майже 95 років тому засновниками організації, які прагнули популяризувати Україну та українців за допомогою фотографічного мистецтва. “Як і майже 95 років тому наші засновники прагнули популяризувати Україну та українців через фотографічне мистецтво, так і ми нині продовжуємо цю традицію і оголошуємо про початок прийому світлин на фотоконкурс-виставку”, – йдеться у повідомленні організаторів. Цей проєкт, що був анонсований ще 22 грудня 2021 року, нарешті отримав можливість для реалізації.
Номінації конкурсу
Конкурс “Батьківщина у Світлині” запрошує фотографів до участі у трьох основних номінаціях, кожна з яких покликана розкрити різні аспекти українського буття:
“Незламна Краса Батьківщини”: Ця категорія присвячена пейзажам, архітектурним пам’яткам та природним дивам України. Організатори закликають до світлин, що передають велич, красу та стійкість країни, акцентуючи увагу на естетиці та силі духу української землі, незважаючи на всі виклики.
“Обличчя Культури та Традицій”: Номінація охоплює фотографії, що відображають українців, їхні емоції, повсякденне життя, традиції, ремесла та свята. Від портретів до репортажних знімків – ця категорія прагне показати унікальний культурний код українського народу.
“Міста та Села: Пульс Сучасності”: У цій номінації учасники можуть представити сучасне життя українських міст і сіл. До розгляду приймаються урбаністичні та сільські пейзажі, архітектурні деталі, життя на вулицях, а також знімки, що демонструють динаміку розвитку та самобутність українських населених пунктів.
Терміни та місце проведення
Прийом робіт на конкурс триватиме до 25 липня 2025 року. Світлини необхідно надсилати Організаторам на електронну адресу: ufoto.office@gmail.com з обов’язковою поміткою “Фотоконкурс”.
Відкриття фотовиставки проєкту заплановано на 5 серпня 2025 року у Виставковій залі Львівського Фотомузею, що розташований за адресою: вул. Коперника, 17, Львівський палац мистецтв.
Підбиття підсумків конкурсу та урочисте оголошення переможців відбудеться 19 серпня 2025 року в рамках Сьомих Львівських Фото Фестин. Організатори висловлюють велике бажання щодо присутності авторів на церемонії нагородження.
Про Українське Фотографічне Товариство
ГО “Українське Фотографічне Товариство” є правонаступником традицій однойменної організації, що існувала в Україні майже століття тому і відігравала ключову роль у розвитку української фотографії та її популяризації. Сучасне УФОТО продовжує місію своїх попередників, працюючи над збереженням та розвитком фотографічного мистецтва в Україні, а також над створенням платформ для обміну досвідом та представленням творчості українських фотографів.
Положення про фотоконкурс-виставку “Батьківщина у світлині”
1. Загальні положення
1.1. Фотоконкурс-виставка “Батьківщина у світлині” (далі – Конкурс) проводиться з метою популяризації української культури, виявлення та підтримки талановитих фотографів, формування патріотичного виховання та збору фотоматеріалів, що відображають красу, унікальність та самобутність України.
1.2. Організатором Конкурсу є Громадська організація “Українське Фотографічне Товариство” (УФОТО).
1.3. Це Положення визначає умови, порядок та терміни проведення Конкурсу, критерії оцінювання робіт, а також порядок нагородження переможців.
2. Учасники Конкурсу
2.1. До участі в Конкурсі запрошуються всі охочі, без вікових обмежень та рівня професійної підготовки.
2.2. Кожен учасник може подати на Конкурс не більше двох (2) фотографій, зроблених не раніше 1 серпня 2024 року.
3. Тематичні номінації
Конкурс проводиться за такими номінаціями:
3.1. “Незламна Краса Батьківщини”: Пейзажі, архітектурні пам’ятки, природні дива України, що передають її велич, красу та стійкість, попри будь-які виклики. Акцент на естетиці та силі духу землі.
3.2. “Обличчя Культури та Традицій”: Фотографії, що відображають українців, їхні емоції, повсякденне життя, традиції, ремесла, свята – усе, що формує унікальний культурний код українського народу. Від портретів до репортажних знімків.
3.3. “Міста та Села: Пульс Сучасності”: Відображення сучасного життя українських міст і сіл. Урбаністичні та сільські пейзажі, архітектурні деталі, життя на вулицях, динаміка розвитку, з акцентом на самобутність та унікальність українських населених пунктів.
4. Вимоги до конкурсних робіт
4.1. На Конкурс приймаються цифрові фотографії, що відповідають заявленій тематиці.
4.2. Технічні вимоги до файлів: * Формат файлу: TIFF. * Колірна схема: CMYK. * Розмір зображення: 5315 на 3543 пікселів. * Роздільна здатність: 300 dpi.
4.3. Опис фотографії (обов’язково): * Автор фотографії * Дата створення фотографії * Місце і час, де було зроблено фото * За бажанням: назва фотографії
4.4. Контактна інформація автора (обов’язково):
Робоча електронна адреса
Номер телефону
4.5. Обробка фотографій: Допускається базова корекція кольору (яскравість, контраст, баланс білого, кадрування). Не допускається глибока ретуш, колажування, видалення або додавання об’єктів та інші значні маніпуляції, що змінюють зміст зображення.
4.6. Фотографії не повинні містити будь-яких водяних знаків, рамок, авторських підписів чи інших ідентифікуючих елементів.
4.7. Учасник несе повну відповідальність за дотримання авторських прав на надані фотографії. Усі знімки мають бути авторськими.
4.8. Роботи, що не відповідають зазначеним у Положенні вимогам, не будуть допущені до розгляду Журі.
Терміни та порядок проведення
5.1. Прийом конкурсних робіт: учасник до 25 липня 2025 року може подати свої роботи Організаторам на адресу ufoto.office@gmail.com з поміткою “Фотоконкурс”.
5.2. Склад журі Конкурсу буде оголошено 1 серпня 2025 року.
5.3. 6. Оцінювання робіт та визначення переможців
6.1. Оцінювання конкурсних робіт здійснюється кваліфікованим журі, склад якого затверджується Організатором Конкурсу.
6.2. Кожна фотографія оцінюється за 10-бальною шкалою (від 1 до 10, де 10 — найвища оцінка) за такими критеріями:
Відповідність темі конкурсу та номінації: Наскільки повно та цікаво робота розкриває задану тематику та відповідає обраній номінації.
Оригінальність та креативність: Унікальність авторського погляду, свіжість ідеї, нестандартний підхід до розкриття теми.
Художня цінність та композиція: Естетична привабливість знімка, використання композиційних правил (або вдале їх порушення), гармонія елементів у кадрі, світло та тінь, колірна гама.
Емоційність та глибина: Здатність фотографії викликати емоції, передати атмосферу, розказати історію або донести певне повідомлення до глядача.
Технічна якість виконання: Різкість, експозиція, відсутність шуму, правильна колірна передача відповідно до заявлених технічних вимог.
6.3. Загальна оцінка для кожної фотографії розраховується як середній бал, отриманий від усіх членів журі.
6.4. Переможці та призери визначаються на основі найвищих сумарних балів у кожній номінації. Журі також може присудити Гран-прі Конкурсу.
6.5. Рішення журі є остаточним і оскарженню не підлягає. Журі має право не присуджувати призові місця, якщо представлені роботи не відповідають високому рівню.
Нагородження переможців
7.1. Переможці та призери Конкурсу будуть нагороджені дипломами та цінними призами (за наявності).
7.2. Кожен учасник Конкурсу отримає Диплом УЧАСНИКА.
7.3. Найкращі роботи будуть представлені на фотовиставці “Батьківщина у світлині” у Львівському Фотомузеї, а також можуть бути опубліковані на інформаційних ресурсах УФОТО.
8. Використання фотографій
8.1. Авторські права надісланих фотографій залишаються за їх авторами.
8.2. Надсилаючи роботи на Конкурс, учасник надає Організатору (ГО “Українське Фотографічне Товариство”) право на використання цих фотографій для популяризації Конкурсу та української культури. Це включає право на:
Публікацію робіт на офіційному сайті УФОТО, у соціальних мережах та інших інформаційних ресурсах Організатора.
Експонування робіт на фотовиставці “Батьківщина у світлині” та можливих майбутніх виставках, організованих УФОТО.
Використання робіт у друкованих та електронних матеріалах (наприклад, каталоги, календарі, презентації), пов’язаних із Конкурсом та діяльністю УФОТО.
8.3. При будь-якому використанні фотографій Організатор зобов’язується обов’язково зазначати авторство робіт.
8.4. Участь у Конкурсі означає повну згоду учасника з усіма пунктами даного Положення.
Заключні положення
9.1. Положення про Конкурс може бути змінено або доповнено Організатором. Інформація про зміни буде опублікована на офіційних ресурсах УФОТО.
9.2. Усі питання, що не врегульовані цим Положенням, вирішуються Організатором Конкурсу.
У Львові, в будинку №10 на площі Ринок, розташована філія Музею етнографії та художнього промислу Інституту народознавства НАН України. Біля лівого входу до будівлі розміщені інформаційні таблиці, одна з яких сповіщає: «Виставка колекції Петра Лінинського «Давні кахлі Галичини».
Ця розповідь – не просто історія виставки. Це короткі спогади та роздуми про життя і працю мого батька, Петра Лінинського.
Петро Лінинський (01.10.1920 – 10.07.2003)
Відкриття Скарбів: Початок Колекції
Збірка кахлів та ужиткової кераміки формувалася понад 40 років, починаючи з 1959 року. Захоплення батька розпочалося після поїздки на скелі Урича, де він випадково натрапив на земляний обрив із керамічними уламками. Ця знахідка шалено зацікавила його.
Інформаційні стенди при вході в Музей етнографії та художнього промислу (м. Львів, пл. Ринок,10)
Коли я дивлюся на фото, де мама (Віра Лінинська) з дітьми – чотирирічним Андрієм і дворічною Христею – стоїть біля намету поблизу гірського потічка, я уявляю, як тато повертається з мішком черепків, щоб пообідати з родиною.
Робоче спорядження Петра Лінинського. Завжди було в багажнику авта.
Його праця в реставрації сприяла розширенню географії пошуків, адже супроводжувалася частими відрядженнями до різних куточків Галичини. Тато мав особливе чуття на місця, де можна було б «щось знайти». У цих пошуках йому дуже допомагав «вірний кінь» – помаранчевий «Москвич». Наприклад, він міг їхати і помітити розоране поле між населеними пунктами, де рівнина мала пагорб. Це був знак, що варто зупинитися, адже це могло бути колишнє капище, де можна було б викопати або навіть знайти в ріллі фрагмент глека. Також пошукам сприяли родинні поїздки Львівщиною. Часто в літню спеку ми їздили купатися на Стрий поблизу Синєвидного. Опісля майже завжди хоч на годинку – до Урича. Це були часи (кінець 70-х), коли в Уричі вже працювала археологічна експедиція Академії наук під проводом Михайла Рожка. Петру Степановичу було цікаво дізнатися про нові знахідки та намилуватися скелями. У них із Михайлом Федоровичем були гарні товариські стосунки та спільне захоплення.
Львівські Розкопки та “Поле Чудес” у Брюховичах
Львівські розкопки переважно були пов’язані з ремонтними роботами міських комунікацій або з котлованами новобудов. З комунікаціями було простіше: робітники накидали ґрунт із траншеї на тротуар чи дорогу – і можна було пересипати його, виокремлюючи фрагменти кераміки. Робітники, бачивши, що він не шукає золото, а збирає побиту цеглу в рюкзак, не звертали уваги (мабуть, думали, що дивак). Котловани були небезпечні, тому просто так ніхто не міг вештатися по будівельному майданчику. Тоді рятував рубль. Потрапивши в котлован, він уже сам знав, як обережно працювати із землею, адже мав досвід роботи в шахтах Воркути, коли перебував у сталінських таборах (1947–1953 рр.).
Напевно, найперший спогад про тата в контексті пошуку цікавих речей – це спільні походи «на поле». Наша ділянка з будинком і садом завершувала вулицю.
Петро і Віра Лцінинські на рідній вулиці. Брюховичі, вул. Фруктова
Відразу за нею були земельні наділи – «людські городи», а далі, через видолинок – колгоспне поле. Зараз територія, про яку розповідаю, зветься в Брюховичах «поле чудес». Отже, ранньою весною, коли городи не засаджені, або восени, коли картопля зібрана, – ми ходили з Петром Степановичем, опустивши голови, і, знаєте, що знаходили? Різці з кременю, частинки наконечників. Мене ще цікавили гільзи від набоїв часів Першої та Другої світових воєн – вони складалися у пачку з моїми скарбами. У книжці Ігоря Мельника «Довкола високого замку» згадується, що археологи Інституту українознавства НАН України виявили в Брюховичах у районі вулиці Фруктової кілька поселень кам’яної доби часів мезоліту. Тепер на 90 % впевнена, що навідником був Петро Лінинський. У межах вищезгаданої території сусід викорчовував великий пень від черешні. Пам’ятаю, тато попросив його дати час трошки попорпатися у вирві, і за годину прийшов щасливий із рештками керамічного посуду, оголосивши, що ми живемо на доброму місці, бо якщо люди в різні віки жили в цій місцині, то вона благодатна.
Брюховичі, світлиця. Петро, Віра та Ганна Лінинські. 12 липня ( за старим стилем іменини) 1990 – ті рр.
Родинна Справа та Творчість Майстра
Поки діти Петра та Віри Лінинських не ставали студентами (бо мешкати в Брюховичах, їздити на навчання автобусом до Львова та ще й вчитися – займає весь час), вони були активними помічниками в його праці. Після повернення з вдалої «черепкової» поїздки Петро Степанович витягав із багажника «Москвича» поскладані в мішки (з-під картоплі) фрагменти кераміки. Переважно вони були добряче обліплені ґрунтом. Потім на подвір’ї у круглу велику бляшану балію з криниці набиралася вода, і обережно викладалися «скарби». Вони мали якийсь час відмокнути. Після цього молодші – ми з сестрою Мартою – брали в руки щітки і делікатно мили кожен фрагмент ще не впізнаного об’єкта. Мушу сказати, що, спостерігаючи за татом, ми досить швидко вміли впізнавати, фрагмент чого тримаємо в руках (денце, вінець чи вухо глека, кахля, покришка тощо). Найцікавішим заняттям після того, як черепки підсохнуть, було шукати фрагменти одного виробу, що б хоч частково складалися у відповідну форму чи рельєф (пазли, мабуть, все-таки вигадав якийсь археолог). Тільки у випадку з керамікою ти вже шаленієш від радості та гордості, коли в тебе зійшлося в одне ціле два-три шматочки. Тато радів так само, як ми, діти, але в очах була не гордість, а бажання скоріше приступити до роботи і відтворити виріб повністю. Були такі кахлі, які не відразу піддавалися цілісному відтворенню, бо бракувало основної зав’язки рельєфної композиції. Це була велика творча праця Петра Степановича – багато ескізів, аналіз схожих сюжетів, пошук відповідної пластичності обірваної лінії.
Він дуже багато працював. Пам’ятаю, коли працював реставратором на Вірменській, то додому повертався відразу після праці, обідав, опісля пів години сну і далі до роботи. Бо те, що спочатку було його хобі, переросло у справу життя. Уже на пенсії змінив ритм – багато працював вночі. Не пригадаю хто, хтось зі співробітників (коли Петро Лінинський працював у картинній галереї) сказав: «Петро Степанович, ви спите, як Наполеон, а працюєте, як його кінь».
Безцінний Дар Місту
Коли почав думати про долю своєї збірки, то вирішив подарувати її рідному Місту на умовах постійної експозиції. Коли його питали – що, просто даруєте? Відповідав – це не моє, я взяв це з землі і доклав трохи праці.
Працівники Національного музею у Львові. Реставраційні майстерні на вул. Вірменській. В центрі Віра Іларіонівна Свєнціцька, праворуч від неї Петро Лінинський.
Початково розмова про передачу збірки до музею велася з Борисом Григоровичем Возницьким, який був на той час директором Львівської картинної галереї. Він запропонував Петру Степановичу експозиційний зал у Золочівському замку. Зважаючи, що батько хотів, щоб збірка залишилася у Львові, він почав шукати музей, який би виконав його умови. Так виставка знайшла собі місце в Музеї етнографії.
Епіграфом до результату праці свого життя стали такі слова Петра Лінинського: «Мою довголітню збиральницьку працю та виставку присвячую світлій пам’яті Митрополита Андрея Шептицького – великого опікуна і Мецената нашої культури».
Він був різнобічно обдарованою Людиною. Розповідь про те, як Тато з Мамою були запрошені на весілля друзів:
Історію я чула від батьків. Друзі, як тепер кажуть, були “круті”, батьки – бідні. Але ж треба виглядати! Молоді і гарні. В скрині лежить тканина, запланована на штори… Ну, це майже “Розвіяні вітром”… За ніч тато робить крій сукні для дружини, а мама шиє. День Весілля. Сидять Петро Степанович і Віра Арсенівна і чують чиюсь тиху розмову: «Дивись, яка у Віри сукня – видно, що Петро працює в Будинку моделей…» У той час тато працював на м’ясокомбінаті в цеху безвідходного виробництва… виготовляв ґудзики та прикраси з кісток тварин. Ці вироби використовувалися модельєрами Львівського Будинку моделей. Ця сукня зберігається досі.
Сукня для дружини Віри. Робота Петра Лінинського, кін.1950 -х рр.
Дуже стильна була в нас куртка, пошита татом для мами – з вовняної пальтової тканини в клітину, ще й на блискавку. Старші сестри ще встигли поносити. Коли я доросла до тієї куртки – молі мене випередили.
Петро Лінинський. Кольє з перламутру ( весільна прикраса). 1986р.
Ще одним хобі Петра Лінинського було виготовлення біжутерії для доньок. Матеріалом для кульчиків, підвісок та кольє могли бути несподівані речі. Наприклад, у старшої сестри були кульчики-вкрутки з ґудзиків від бабусиного светра, у мене є підвіска, основою якої стали елементи ажурного мельхіорового підсклянника. Найбільшим моїм скарбом є кольє з перламутру, виготовлене П.С. мені на шлюб до весільної сукні.
Спогади можу продовжувати безкінечно, але це вже, мабуть, наступна історія.
Сьогодні, проїжджаючи повз невелике село Білий Камінь на Львівщині, погляд мандрівника мимоволі зупиняється на стрункому ренесансному костелі Успіння Пресвятої Богородиці, що мовчазно височіє над навколишнім ландшафтом. Проте лише одиниці, занурені в глибини історії, знають, що колись на цих землях височів не менш величний, а можливо, й значно грандіозніший замок – справжня перлина фортифікаційного мистецтва та витвір архітектурної думки епохи Відродження. Ця фортеця, збудована могутнім родом Вишневецьких, колись вражала своїми масштабами, витонченою архітектурою та високим статусом своїх господарів, а її стіни, за однією з легенд, бачили народження майбутнього короля Речі Посполитої (1, с. 125; 2, с. 210; 3, с. 34).
Народження магнатської твердині: Від амбіцій Юрія до розквіту Яреми
Історія Білокам’янецького замку бере свій початок у 1611 році, коли князь Юрій Вишневецький, представник одного з найдавніших та найвпливовіших руських магнатських родів, розпочав його будівництво (1, с. 125). Юрій, який заради успішної кар’єри в Речі Посполитій прийняв католицизм, прагнув створити потужну резиденцію, що відповідала б його високому становищу та амбіціям. Він, як і багато представників шляхти того часу, усвідомлював не лише оборонне, але й репрезентативне значення замку. Маєток, що швидко розбудовувався, згодом перейшов у спадок до його племінника Яреми Вишневецького – постаті легендарної і суперечливої, одного з найзаможніших і найвпливовіших магнатів Речі Посполитої XVII століття (2, с. 211). Саме за часів його володіння замок у Білому Камені досягнув свого найбільшого розквіту, ставши однією з улюблених резиденцій князя та справжньою окрасою його численних володінь (4, с. 88).
Князь Юрій Вишневецький
Цікавий факт: Відомо, що Ярема Вишневецький володів понад 50 містами та містечками і близько 1000 сіл, а його доходи були порівнянні з прибутками найбагатших європейських монархів того часу. Замок у Білому Камені був лише одним з його численних маєтків, проте, судячи з описів, він посідав важливе місце серед його резиденцій (4, с. 89).
Королівська спадщина та стратегічне розташування
Існує стійка легенда, підтверджена деякими джерелами, що саме в Білокам’янецькому замку 31 липня 1640 року народився син Яреми – Михайло Вишневецький, який згодом став королем Речі Посполитої у 1669 році (3, с. 35). Це надає замку особливого, майже містичного ореолу, адже він став колискою для майбутнього монарха. Така подія значно підвищувала статус маєтку, якому тепер не соромно було приймати найвищих осіб держави, включно з польськими королями та їхніми почетів (2, с. 212).
Стратегічне розташування замку поблизу Західного Бугу було невипадковим. Річка, хоч і не завжди судноплавна, служила природною перешкодою та важливим елементом оборонної системи. Крім того, навколо замку була створена комплексна система укріплень: штучне озеро, що живилося водами Бугу, слугувало додатковим водним бар’єром; розгалужена система ровів з водою, що оточували фортецю; та потужні земляні вали, які захищали підступи до замку (5, с. 67). Все це робило Білокам’янецький замок практично неприступною твердинею, здатною витримати тривалу облогу.
Цікавий факт: У період будівництва замків важливу роль відігравали інженерні рішення щодо керування водними ресурсами. Замки часто будувалися на штучних або природних островах, оточених ровами, наповненими водою, що ускладнювало доступ ворожим силам. Система штучних озер та ровів у Білому Камені є яскравим прикладом такого підходу (5, с. 68).
Вигляд замку на сер. XIX ст. (малюнок Б. Стенчинського)
Ренесансна перлина: Архітектурна досконалість замку
Архітектурно замок у Білому Камені був споруджений у типовому для раннього Ренесансу стилі, що поєднував оборонні функції з естетичною витонченістю (6, с. 112). Його форма була прямокутною, що характерно для багатьох фортець того періоду, з чотирма потужними восьмигранними вежами, розташованими на кожному куті. Ці вежі не лише підсилювали оборонну міць замку, але й надавали йому монументального, величного вигляду. Вхід до замку прикрашав вишуканий портал, виконаний з білого каменю, що дало назву і самому поселенню, і фортеці (1, с. 126). Цей портал, ймовірно, був багато декорований різьбленням та геральдичними символами Вишневецьких.
Внутрішній двір замку був оточений витонченими аркадами, що створювали відчуття легкості та простору, незважаючи на оборонний характер споруди (6, с. 113). Ці аркади були характерною рисою ренесансної архітектури, що дозволяла поєднати практичність з естетичною привабливістю. Різьблення на вікнах та дверях, що збереглося на деяких старих фотографіях, свідчить про високу майстерність тогочасних ремісників та прагнення господарів замку до розкоші та краси. Житлові приміщення розташовувались не лише у прибудованому до основного корпусу палаці, але й у товщі муру нижнього ярусу, що забезпечувало додатковий захист та ефективне використання простору (5, с. 69).
Цікавий факт: Використання білого каменю для будівництва та оздоблення було характерним для ренесансних споруд Східної Європи. Цей матеріал, окрім своєї естетичної привабливості, був також міцним і довговічним, що робило його ідеальним для фортифікаційних споруд (6, с. 114).
Портал брами замку на світлині М. Орловича
Від величі до занепаду: Доля замку після Вишневецьких
Після згасання прямої гілки Вишневецьких замок у Білому Камені, як і багато інших магнатських маєтків, змінив власників. Він перейшов до могутнього роду Радзивіллів – ще одних з найбагатших і найвпливовіших магнатів Речі Посполитої (7, с. 75). Проте, відсутність прямих спадкоємців у певний момент, або ж просто зміна пріоритетів та економічних обставин, призвела до його продажу. Нові власники, ймовірно, вже не мали ні достатніх коштів, ні належного зацікавлення в утриманні такої грандіозної фортеці. Це був початок кінця для Білокам’янецького замку.
Замок почав занепадати ще у XVIII столітті, поступово втрачаючи свій оборонний та житловий потенціал (7, с. 76). З приходом австрійської влади на терени Галичини, що відбулося після першого поділу Речі Посполитої у 1772 році, доля замку була остаточно вирішена. Австрійська адміністрація, що не мала сентиментів до старовинних магнатських резиденцій і прагнула до раціонального використання ресурсів, розпорядилася частково розібрати мури замку (8, с. 45). Камінь, отриманий від розбирання, був використаний для будівництва важливих для нової влади промислових об’єктів – цукрового заводу та пивоварні, що свідчить про зміну економічного ландшафту регіону (8, с. 46).
Вежа замку на світлині М. Орловича
Остаточний удар та пошуки аналогів
Остаточний, нищівний удар по залишках величного замку нанесла радянська влада. У період колективізації та індустріалізації, що характеризувався прагненням до знищення будь-яких символів “феодального минулого” та будівництва “нового світу”, залишки споруди були остаточно знищені (9, с. 115). На місці, де колись височів замок, гідний королів, було організовано колгоспний стадіон – символ нової епохи та її ідеології. До наших днів не збереглося жодної вежі чи стіни замку. Єдиним свідченням його колишньої величі є старі фотографії руїн, зроблені краєзнавцем Мечиславом Орловичем у 1919 році, що зафіксували останні миті існування цієї архітектурної перлини (9, с. 116; 10, с. 235).
Цікавий факт: Знищення історичних пам’яток для будівництва “соціалістичних об’єктів” було поширеною практикою в СРСР, особливо в західних регіонах України, де радянська влада прагнула стерти сліди “буржуазного” минулого (9, с. 117).
Незважаючи на повне зникнення замку, архітектурознавці продовжують вивчати його ймовірний вигляд та стилістичні особливості. На основі архівних даних, описів та фотографій вони припускають, що за стилем замок у Білому Камені міг бути подібним до збереженого замку в Баранові Сандомирському (Польща) (6, с. 115). Ця гіпотеза обґрунтовується тим, що обидва замки будувалися приблизно в один і той же період – на початку XVII століття, а також належали родичам (Вишневецькі були споріднені з Лещинськими, яким належав замок у Баранові) (6, с. 116). Замок у Баранові Сандомирському є прекрасним зразком ренесансної архітектури, і його дослідження може пролити світло на те, яким міг бути втрачений замок у Білому Камені.
Наталка СТУДНЯ
Список використаних джерел:
Бевз М. Історичні укріплення Волині та Поділля: Монографія. – Львів: Видавництво Львівської політехніки, 2017. – С. 125-126.
Крип’якевич І. П. Богдан Хмельницький. – Львів: Світ, 1990. – С. 210-212.
Кучера М. П., Довженок В. Й. Старожитні замки України. – Київ: Наукова думка, 1978. – С. 34-35. (Варто зазначити, що це доволі старе видання, і новіші дослідження можуть доповнювати або уточнювати деякі дані).
Махун С. Г. Ярема Вишневецький: Постать на тлі епохи. – Київ: Агра Медіа Груп, 2012. – С. 88-89.
Пламеницька О.А. Замки та оборонні споруди України: Історичний огляд. – Київ: Абрис, 2002. – С. 67-69.
Ричков П. А., Лукомський Г. К. Архітектура України. – Київ: Мистецтво, 1991. – С. 112-116. (Хоча книга загального характеру, вона містить розділи про ренесансну архітектуру та приклади).
Терлецький І. Втрачені пам’ятки Галичини: Збірник статей. – Львів: Видавництво Львівського національного університету, 2010. – С. 75-76.
Цісицька Н. Економічна політика Австрійської імперії на теренах Галичини у XVIII-XIX століттях. – Львів: Астролябія, 2015. – С. 45-46.
Шевченко С. Історична пам’ять і забуття: Радянська політика щодо архітектурної спадщини. – Київ: Дух і Літера, 2019. – С. 115-117.
Орлович М. Ілюстрований путівник по Галичині, Буковині та Закарпаттю. – Краків:
Львівський Фотомузей, що відзначає свою третю річницю, нагадує: благодійна акція “Книгосушка для ЗСУ” невпинно наближається до завершення! Це ваш останній шанс долучитися до важливої справи та підтримати наших захисників, передавши прочитані книги або придбавши нові для себе. Акція, що розпочалася 5 травня, фінішує вже 11 липня 2025 року.
Останні дні, щоб принести книги та допомогти ЗСУ!
Якщо у вас вдома є прочитані книги, які ви готові віддати на добру справу, зараз саме час принести їх до Львівського Фотомузею за адресою вулиця Коперника, 17. До 11 липня включно музей приймає книги українською мовою та ті, що не втратили актуальності. Неважливо, чи це художня література, науково-популярні видання чи дитячі книги – кожна з них стане внеском у нашу спільну перемогу.
11 липня 2025 року, у день річниці музею, з 12:00 розпочнеться продаж зібраних книг. Це унікальна можливість придбати цікаві видання за символічну ціну, а заразом отримати лотерейний квиток. Усі зібрані кошти будуть направлені на підтримку Збройних Сил України.
Святкування річниці та розіграш призів – не пропустіть!
Кульмінація акції відбудеться у четвер, 11 липня, і стане частиною святкування триріччя Львівського Фотомузею.
О 14:00 запрошуємо на теплу зустріч-розмову та святкову лотерею. Це чудова нагода поспілкуватися з представниками музею та Українського Фотографічного Товариства, дізнатися про здобутки за три роки діяльності та взяти участь у розіграші призів від партнерів музею.
О 16:00 офіційну програму завершить музичний подарунок – святковий концерт, який, за словами організаторів, “торкнеться серця” та створить особливу атмосферу.
Не пропустіть цю нагоду поєднати приємне з корисним: оновити домашню бібліотеку, отримати шанс на виграш цінного призу та, найголовніше, зробити свій внесок у підтримку наших захисників.
Подія організована у співпраці Українського Фотографічного Товариства (УФОТО), Львівського Фотомузею та Львівського палацу мистецтв.
Львівська обласна державна адміністрація продовжує активно підтримувати військовослужбовців, ветеранів, розвідників, рятувальників та правоохоронців, забезпечуючи їх власним житлом через пільгову іпотечну програму “єОселя” та додаткову регіональну компенсацію. За останнім повідомленням голови Львівської ОВА Максима Козицького, вже 470 родин на Львівщині скористалися цією можливістю.
Програма “єОселя”, ініційована Президентом України, має на меті зробити житло доступнішим для визначених категорій громадян. Для військовослужбовців ЗСУ за контрактом, працівників СБУ, Служби зовнішньої розвідки, ГУР Міноборони, Нацгвардії, Держприкордонслужби, Управління держохорони, Держспецзв’язку, ДСНС, Служби судової охорони, поліцейських, а також ветеранів війни, учасників бойових дій, осіб з інвалідністю внаслідок війни та сімей загиблих захисників, передбачена пільгова ставка 3% річних. Для інших категорій громадян, які відповідають критеріям програми, ставка становить 7% річних. Кредит надається на термін до 20 років з мінімальним початковим внеском від 20% (для молоді до 25 років – від 10%).
Львівська обласна державна адміністрація посилила дію державної програми, запровадивши власну програму компенсації відсоткової ставки за іпотечними кредитами. Завдяки цій ініціативі, окремі категорії осіб, зокрема військовослужбовці та силовики, можуть отримати іпотеку під 0% річних, оскільки обласний бюджет компенсує додаткові 3% річних. Загалом, як зазначають в Львівській ОДА, на фінансування обласної програми у 2024 році було передбачено 15 мільйонів гривень.
Одним із бенефіціарів програми став поліцейський Степан, який обрав двокімнатну квартиру. Він оформив іпотечний кредит на 20 років, щомісячний платіж якого становить близько 12 тисяч гривень. З цієї суми 4,5 тисячі гривень компенсує Львівська обласна державна адміністрація, що суттєво зменшує фінансове навантаження на сім’ю.
“Для нас важливо, щоб ті, хто щодня захищає Україну та береже спокій наших міст, мали власний дім. Радію, що ми змогли підтримати Степана на цьому важливому етапі”, – зазначив Максим Козицький, підкреслюючи важливість забезпечення житлом тих, хто стоїть на захисті країни.
Як скористатися програмою:
Зверніться до одного з банків-партнерів програми “єОселя” (ПриватБанк, Ощадбанк, Укргазбанк, Сенс Банк).
Подайте заявку через застосунок “Дія”.
Після укладання договору з банком надайте необхідні документи для участі в обласній програмі компенсації відсотків.
Ця комплексна підтримка є важливим кроком у соціальному забезпеченні захисників України та їхніх родин, сприяючи їхній інтеграції та стабільності після служби.
Вибір ідеального подарунка для близьких часто стає складним завданням. Хочеться подарувати не просто річ, а щось справді цінне, що принесе радість і користь. Сертифікати на процедури в салоні краси https://p-de-p.com/ru PIED-DE-POULE у Києві – це відмінне рішення, яке дарує не лише професійний догляд, а й незабутні емоції, можливість піклуватися про себе та відчути турботу.
Сертифікат – це подарунок, який надає свободу вибору. Одержувач може самостійно обрати процедуру, яка йому найбільше до вподоби, а також зручний час для відвідування салону. Такий підхід робить подарунок персоналізованим і максимально зручним.
Чому сертифікат — це практичний та бажаний подарунок
Сертифікати на послуги салону краси мають безліч переваг. Вони підходять для будь-якого свята — дня народження, ювілею, Нового року, а також для приємного несподіваного подарунка без нагоди. Зручність полягає в тому, що подарунок не потребує негайного використання, адже сертифікати мають тривалий термін дії.
Основні переваги подарункових сертифікатів :
Свобода вибору процедури та часу відвідування
Підходить для жінок і чоловіків різного віку
Можливість підібрати послугу відповідно до індивідуальних потреб
Дарує можливість відпочити та подбати про себе
Ці фактори роблять сертифікати одним із найкращих подарунків, які можна подарувати близьким.
Різноманітність процедур, доступних для подарунка
У PIED-DE-POULE пропонують широкий спектр процедур, що дозволяють обрати найкраще рішення для кожного клієнта.
Косметологічні процедури
Професійний догляд за шкірою обличчя і тіла, який допомагає відновити її природну красу, зволожити та омолодити. Використання сучасних технологій і якісної косметики забезпечує видимий результат.
Масажі
Різні види масажів сприяють релаксації, зняттю м’язового напруження, покращенню кровообігу і загальному оздоровленню організму.
Догляд за волоссям
Відновлювальні процедури, живлення, стрижки і укладки допомагають зберегти красу і здоров’я волосся. Особлива увага приділяється підбору індивідуальних програм догляду.
Манікюр і педикюр
Професійний догляд за руками і ногами, що підкреслює індивідуальність і підтримує здоровий вигляд шкіри.
Як замовити і використати подарунковий сертифікат
Оформлення сертифікату відбувається швидко і зручно — онлайн або в салоні. Він має стильний вигляд і тривалий термін дії, що дає змогу скористатися послугою в найзручніший час.
Консультація та індивідуальний підбір процедур
Перед візитом клієнт може отримати консультацію від фахівця, що допоможе визначити найбільш оптимальний догляд з урахуванням типу шкіри, стану волосся або інших особливостей.
Комфорт і увага до деталей
Салон створює атмосферу затишку і спокою, де кожен може розслабитися і отримати максимум задоволення від процедур. Професіоналізм майстрів і використання якісних засобів гарантують відмінний результат.
Переваги подарунку для здоров’я та самопочуття
Сертифікат на процедури – це не лише турбота про зовнішність, а й можливість подбати про внутрішній стан. Відвідування салону сприяє зняттю стресу, покращенню настрою і загальному оздоровленню організму.
Регулярний професійний догляд допомагає підтримувати красу і молодість, підвищує самооцінку і додає впевненості у собі.
Подарункові сертифікати в салоні краси – це прекрасний спосіб подарувати близьким увагу, турботу та професійний догляд. Вони об’єднують свободу вибору, комфорт і високу якість послуг.
Обираючи сертифікат, ви даруєте можливість відчути себе оновленими, впевненими та щасливими. Це подарунок, який залишає теплі спогади і допомагає зберегти красу надовго.
У другій частині матеріалів мистецької есеїстики з багатої творчої спадщини відомого скульптора та графіка Григорія (Григора) Крука (1911 – 1988) републікуємо два цінні як за фактографією, так і за відчуттям стилю авторського мислення тексти 1964 та 1966 років.
Вони документують історії поїздок українського мистця до Італії та Греції – важливих пунктів професійних зацікавлень автора. Статті у тижневику «Шлях Перемоги» (м. Мюнхен, Німеччина) є багатими на реакції Г. Крука на ті чи інші побутові ситуації, які виникали, а також на психологію конкретних осіб з дотичного до нього кола. До особливих належать описані подробиці створення ним портретів видатних ієрархів Церкви – Святішого Отця, Папи Римського Павла VI та Верховного Архієпископа Львівського, предстоятеля Української греко-католицької церкви, кардинала католицької церкви Йосифа Сліпого. Статті позначені властивими для мистця глибокими спостереженнями, а також дотепним гумором, що збагачує загальний образ Григорія Крука як інтелектуала та носія ціннісних ідеалів культури.
В републікованих текстах упорядник вважає за необхідне максимально зберегти всі орфографічні і мовно-семантичні особливості викладу автора, лише в окремих випадках адаптувавши написання окремих слів до норм сучасної української літературної мови, а також, в окремих місцях, роблячи уточнюючі примітки.
Григорій Крук за роботою у творчій робітні. 1960-і рр.
КАМІННА ІТАЛІЯ (1964)
Свою поїздку до Італії вже вдруге завдячую їх Ексцеленції Кир Іванові Бучкові, а тому почуваюся до милого обов’язку скласти йому свою найсердечнішу подяку, поки писатиму про свої враження про італійський побут.
У першій подорожі до Італії я мав змогу оглянути мистецькі твори, пізнати італійський нарід, його сучасне і минуле. У другій подорожі я зазнав великої почести, а саме: різьбити портрет нашого Великого Митрополита Кир Йосифа Сліпого, а пізніше, за його ласкавим посередництвом, вдалося виєднати авдієнцію у Папи, де я мав змогу виконати портрет Святішого Отця Павла VI-го та бути через нього відзначеним медалею.
Йосиф Сліпий, предстоятель Української греко-католицької церкви
Їдучи перший раз із Риму до Неаполя і Помпеїв, я бачив через вікно поїзду сухий, горбкуватий, камінний пейзаж та сумних, з похиленими головами ослів, навантажених камінними плитами. Вони несли ці плити на горбок, де хтось будував собі віллу. Бачивши це все, я пригадав один переказ, як Господь сотворив світ і закликав до себе італійця та українця. До італійця Він сказав: «Тебе обдарую найгіршою землею, самим камінням, на якому майже нічого не буде рости. Твоя радість і твої гарні пісні будуть розвеселювати твій великий смуток, що його увіковічнить твій геній – Михайло Ангел[1] у великих камінних постатях своїх невільників».
Ще сьогодні приїжджають паломники з усього світу до камінної Італії, подивляють її великі мистецькі скарби, залишають добрі гроші, а зате беруть з собою піднесення духа, радість і гарні спомини.
А до українця Господь сказав: «Тобі, небоже, дам найкращу землю, яку тільки маю, але не тішся, бо з неї радости мати не будеш. На ній мільйони твоїх синів будуть умирати з голоду, а решта буде в куцого німця пшеничку купувати».
У Неаполі музеї, вуличний гамір і серенади приглушили в мені смуток, навіяний цим переказом. Неаполь варто кожному оглянути, бо його красу, його радість і смуток годі описати. В Неаполі люди живуть чудом: без «арбайтсамту»[2], без «вонунґсамту»[3] та без суспільної опіки. Кожний опікується сам собою. Всі мають сонце, а що другий має гітару і шестеро дітей, а тепер ще й телевізію і подекуди авто.
Італія тепер потроху наближується до німецько-американської системи: придверники й мулярі їздять автами, а університетські професори ходять пішки на виклади.
Святіший Отець, Папа Римський Павло VI
У Римі, як давніше, так і тепер багато не змінилося, хіба тільки те, що при вулиці Маргута, де був колись великий дім для мистців «Ціркольо Артістіко», що його очолював наш півземляк маляр Ярема з Самбора[4], приятель Северина Борачка[5], зроблено тепер з цього дому «бар» для американців, а кращі мистецькі робітні в ньому повинаймали за добрі гроші на ґаражі для авт. Вулиці й ресторани переповнені туристами. Молодь, як уся інша, в неділю іде на футбол і вечорами на горбках Джіяніколя випробовує, як і давніше, таємниці своєї молодости. а старші, які починають кашляти, ідуть шукати протекції до церкви святого Петра. Як мій знайомий у Мюнхені раз до мене сказав: «Старіюся, кашляю, то й більше молюся і частіше до церкви ходжу, бо хто знає, як там колись буде!»
***
Цього разу, після приїзду до Риму, я відвідав енергійного отця д-ра Марусина[6], який сердечно мене прийняв, показав мені свою гарну музейну збірку ікон, а но короткому часі сказав до мене: Майстре, сьогодні після обіду поїдемо до Ватикану до Митрополита!
Ці слова «до Ватикану до Митрополита» якось мене зворушили. Час скоро минув, а церемонія довго не тривала, і за кілька хвилин ми опинилися між мурами Ватикану. Тому, що ми заскоро приїхали, отець д-р Марусин був моїм провідником по Ватикані, показував гарні будинки адміністрації, пошту, залізничну станцію, будинки кардиналів та прекрасні водограї. Врешті він зробив найважливіше: познайомив мене з придверником П’єріно, який пізніше своїм дотепом та великим гумором розвеселював мене. (П’єріно відзначений за свої заслуги такими самими почестями, як наш професор Мартинець). Сам він маляр-аматор і працював довгі роки в одному з багатьох будинків, де мешкають кардинали.
Бібліотечна зала Ватикану
Пізніше, майже кожного ранку, П’єріно, відкриваючи мені двері, клякав передо мною на одно коліно, вдавав, що цілує мою руку, а при тому казав: – Ваша еміненціє, високодостойний майстре, для мене є велика честь вітати вас. Не забувайте, що писав Васарі[7] про Михайла Ангела: «Королів, папів, кардиналів було, є, і буде багато, а Михайло Ангел тільки один». Тепер, оглянувши ваші праці, бачу, що Васарі помилився, бо ж є ще один Михайло Ангел!
Після такого привітання я відвідував Митрополита. Та це було пізніше. А тепер, коли ми з о[тцем] д-ром Марусином пооглядали ватиканські забудовання, ми зайшли на перший поверх до канцелярії Митрополита, в якій працюють о[тець] д-р Хома і п. Лосічко.
Попрощавшися зі мною, о[тець] д-р Марусин побажав мені багато успіхів і відійшов, а отець д-р Хома ввічливо запровадив мене до почекальні Митрополита. У почекальні я побачив якогось невідомого чоловіка, від якого я пізніше довідався, що він робить заходи, щоб накрутити фільм про Митрополита.
Почекальня простора, стіни покриті темночервоним атласом, широкий стіл, крісла. Раптом я зрадів, коли побачив на одній стіні мозаїку С. Борачка – «Матір Божу» та один гарний образ М. Гарасовської-Дачишин – «Святий Юр». Решта образів – це була сентиментальна солодка сахаринка, мабуть, ще залишки того кардинала, який тут мешкав.
Чим довше я чекав, тим більше зростало напруження думок. Я думав: «Ось відкриються двері і ти побачиш людину, з якою майже всі вже були попрощалися, думаючи, що вона ніколи не вернеться… А тепер вона тут з нами, принесла нам піднесення духа та подих рідної землі…».
Григорій Крук працює над бюстом кардинала, Кир Йосифа Сліпого. 1963. Копія публікації у часописі «Шлях Перемоги»
Митрополит не входив до почекальні, а моє зацікавлення ще більше зростало: «Яке в нього обличчя, як він заговорить, який голос, і чи він дуже старий» – виринали питання. Митрополита я бачив раз, у Львові, ще коли я був хлопчиськом та помагав скульпторові Андрієві Коверкові складати іконостас до каплиці в малій семінарії. Тоді на коридорі семінарії кандидати на священиків шептали, що іспит тяжко скласти, бо новий ректор знання греки і латини…
Раптом мої думки перервав енерґійний хід за дверима почекальні та стукіт дверей. На моє здивування, замість Митрополита, я побачив нашого славного танцюриста Авраменка, який з не дуже-то задоволеним обличчям відходив від Митрополита в товаристві ще двох, мені незнайомих, осіб. Мені аж чоло зморщилося, коли я подумав, що Авраменко міг показувати Митрополитові здобутки свого фільмового мистецтва, яке я мав нагоду бачити в Мюнхені. Але може Бог дав, що цього не було?
За хвилину відкрилися двері і Митрополит, вітаючися зі мною, сказав:
– Прошу, заходьте ближче, довгожданий майстре. Знаєте, що скоріше не можна було реалізувати ваш приїзд до Риму: Собор і великий навал праці. Хоч і тепер я також не дуже вільний.
– Митрополит – діловий, енерґійний, не любить, щоб багато говорити, низько кланятися та по руках цілувати.
– Прошу, оглядайте всі мої апартаменти, – продовжував Митрополит, – і вибирайте місце, де найбільш світла, бо робити портрет – це не така легка річ.
За короткий час ми устійнили, що найкраще світло і найбільше простору є в почекальні. Я був захоплений гарними кімнатами, а Митрополит пояснив, що це гарне і дороге влаштування зробив своїм коштом один кардинал. На жаль, як все було готове, він взяв і помер.
Мабуть, завдяки о[тцю] д-рові Марусинові ще того самого дня вечором знайдено і привезено глину для роботи погруддя. А наступного дня рано о год. 10-ій я «со страхом Божим і co вірою» почав різьбити голову Митрополита. Кажу «со страхом», бо на початку кожної праці завжди маю страх та почуваю себе так, як аматор, який не вміє добре плавати, а змушений стрибати в глибоку і холодну воду.
Григорій Крук на аудієнції у Папи Римського Павла VI. 27 грудня 1963 року. Копія публікації у часописі «Шлях Перемоги»
Під час праці найбільше бентежило мене те, що Митрополит не хотів сісти, як я його просив, а стояв біля мене, кажучи:
– Майстре, моїм стоянням не турбуйтеся, вірте мені, що я насидівся і то довго!
Під час повторного позування була критика:
– Майстре, вибачте, що втручаюся до ваших справ. Все те, що ви робите, виглядає трохи куце. Робіть голову з плечима, – на мою думку, ліпше буде, ніж сама голова.
Я послухав, привіз більше глини і переконався, що Митрополит мав рацію.
Під час позування Митрополит радо розпитував мене про мистців та ділився зі мною спогадами про життя і творчість мистців у Львові. Він високо цінить творчість Новаківського, Холодного, Труша, Ковжуна, Мороза та інших. До мистецтва Митрополит ставиться з великою прихильністю і любов’ю, а до самих мистців, може, трохи з резервою. Причина, мабуть, в тому, що колись у Львові він мусів на власному досвіді пережити не одну примху чи інтриґу мистця. Митрополит вихований на класичній культурі, тому до сучасного абстрактного і безпредметного мистецтва не має великої симпатії.
Під час третього позування Митрополит зробив для мене велику пропозицію, а тим самим і несподіванку.
Він сказав:
– Знаєте, майстре, працю над моїм портретом залишайте на пізніше, а починайте різьбити бюст Папи Павла VI-го[8]. Я виєднаю вам у Папи авдієнцію і ви зможете зробити портрет як слід. А поки-що починайте робити бюст з добрих фотографій, щоб пізніше не перемучувати Папу довгим сидженням.
Так і було. Я почав різьбити портрет Папи, а з Митрополитом став бачитися рідше, бо він багато працює, живе дуже скромно й ощадно. Відвідин та авдієнцій у Митрополита не бракує, їх, може, аж забагато, почавши від найвищих достойників, а скінчивши на д-рові Муровичеві[9], Авраменкові[10] і мені.
Відвідини у Митрополита є оправдані, бо Митрополит великий не лише тілом, але й духом, тому не молоді, а й старі користуються його великими і мудрими порадами.
Для відвідувачів у Митрополита не було жадною таємницею те, що я різьблю аж два портрети. При цьому не обійшлося без критики, хоч назагал вона була не фахова. Кожний починав словом: мені здається, що, мовляв, чоло зависоке, око занизько, для іншого уста були засумні і т. д. Всі ці завваги я чемно вислуховував, кожному дякував і признавав рацію, а сам думав: нехай критика кумкає, у мене одна лиш думка є – «слухай, а свій розум май!».
Григорій Крук. Портрет Папи Римського Павла VI. Копія публікації у часописі «Шлях Перемоги»
Деколи були хвилини, що цього всього мені було забагато. Митрополит це відчував і заспокоював мене:
– Майстре, критикою не переймайтеся! Між священиками є справді золоті і добрі люди, але коли хтось носить ризи і золоті персні, то ще довго не мусить розумітися на мистецтві. Мистці часом безпідставно забагато вимагають від людей, які не розуміють, чи не відчувають, мистецтва. Але і з мистцями є також клопіт, бо багато з них звертає більшу увагу на гроші, ніж на твір, що його виконує. Гроші ж можна згубити, чи хтось може їх украсти, одне слово, вони проминуть, а мистецький твір завжди залишиться, як духова вартість, що її грішми оцінити не можна.
Були, одначе, дні, коли я не мав великої охоти до праці. Митрополит це відчував та радив мені зробити перерву на день-два, пооглядати музеї і відсвіжитися. Я так і робив.
У Ватикані було гарно і спокійно. Часом через відчинене вікно було чути, як журчить водичка з водограїв, а при тому – не знаю, звідки – на подвір’ї Ватикану кудкудакали кури. Примкнути на хвилину очі – і складається враження й атмосфера, що це малоземельне господарство, коли господар приїжджає на обід додому, а кури кудкудакають, що не дармували, а знесли господареві прибуток. На жаль, це тільки уява і хвилева мрія.
Одного ранку я, ідучи до музею, несподівано зустрів під базилікою відомого у Мюнхені редактора д-ра Муровича, відомого організатора паломництва до Люрду, здається, аж кількаразового паломника до Святої Землі та, видавця «Християнських Вістей». Редактор вертався з відвідин у Митрополита і був у доброму гуморі, бо певно Митрополит дав гроші. Коли він мене побачив, зрадів та відкрив грамофонну платівку своїх душевних почувань.
– Знаєте, майстре, – говорив редактор, – італійське сонце і молитва перед гробом св. Йосафата роблять мене молодим і щасливим.
– Про молодість, редакторе, не говоріть, – кажу, – бо вона в Італії дорога, а тепер навіть заборонена.
У наших католицьких колах ред. Муровича високо цінять і допомагають, бо не раз устами прохача все можна більше правди сказати.
Виєднати авдієнцію у Папи не було так легко, а багато людей говорили, що це майже неможливо. Спершу так виглядало, що буде неможливо. Але завдяки Митрополитові, до якого у Ватикані мають особливу приязнь, авдієнція у Папи увінчалася успіхом, а з нею і закінчення портрета. У Ватикані прихильність, любов і пошана до Митрополита не є штучні, ані дипломатичні, а щирі і правдиві. Бо Митрополит має вроджену велику культуру, відвагу, почуття простору і гідність, якою здобуває собі і нам усім любов, честь та пошану не тільки серед приятелів, але навіть серед ворогів.
Медаль Папи Римського
Коли портрет Папи був майже готовий, ніхто не сподівався, що Папа дасть дозвіл занести портрет до репрезентаційних кімнат, де відбуваються неофіціальні приватні авдієнції. Обслуга у Ватикані занесла портрет до призначеної кімнати прийнять, куди зайшов також Митрополит зі мною.
Почекальні і приватні салони для авдієнції влаштовані з великим смаком. Вони нічим не перевантажені, нема в них «кічів», так, що найвибагливіший естет і мистецький критик не мали б нічого додавати ані відняти. Не зважаючи на цю велику красу, кімнати зробили на мене пригноблююче враження, як амбулаторія для важко хворих. Бо в тих салонах бачите багато спаралізованих дітей на візках, чи спертих на милиці, в товаристві батьків. Ці діти та їх батьки приходять до Папи по благословенство, і Святіший Отець ніколи не відмовляє їм авдієнції, скріплює віру та надію у хворих на скоре видужання. Але при таких відвідинах бачите також, як контраст, здорових, добре відживлених, одягнених у багаті офіцерські мундури, членів аристократичної еліти, удекорованих срібними і золотими медалями та з шаблями при боці, які репрезентують і «роблять атмосферу». Здається, що і самому Папі Павлові VI-му це не дуже до вподоби, бо є поголоски, щоб бодай частково звільнитися від цього дорогого тягару в адміністрації Ватикану.
У такій атмосфері я почувався боязко, неначе у головній військовій квартирі, де зійшлися генерали, щоб надо мною робити присуд.
Митрополит не був повністю задоволений зі світла, в якому стояв портрет Папи, тому давав прислузі накази пересувати портрет так довго, поки світло не було випробуване і портрет виглядав пластично. «Репрезентація» оглядала портрет і всі були захоплені, що портрет Папи дуже подібний. Митрополит заспокоював мене, що ніхто не хвалить портрет з чемності, але з переконання. Кімнати поволі порожніли, лише в кутку сиділа молода, гарно підмальована пані з двома здоровими і гарно одягненими діточками. «Репрезентація», оглядаючи портрет, час від часу зиркала в куток, де сиділа пані. (Я також раз зиркнув). Щойно пізніше я довідався з преси, що це була мадам Ну з В’єтнаму.
Несподівано майстер церемонії зголосив, що йде Папа. «Репрезентація» замовкла та випнула наперед груди з медалями. Папа, одягнений в біле, ішов скромно, в товаристві свого особистого секретаря, що його я пізнав ще перед тим, під час праці над портретом Святішого Отця. Наш Митрополит низько вклонився, а Папа приступив до нього і привітався з ним. Пізніше він оглянув портрет, простягнув мені медалю і запитав мене німецькою мовою, як мені ведеться. Беручи медалю, я подякував і поцілував перстень Папи. Секретар дав наказ фотографові зробити кілька знимок з Папою для мене на пам’ятку.
Церемонія закінчилася, я висушив сорочку, що була мокра від поту під час «репрезентації», а портрети дав до відливу у бронзі. Після того я ще раз зайшов до Митрополита, щоб подякувати йому за труд і прихильність та почесті, що їх я зазнав. Стискаючи мені руку, Митрополит сказав:
– Майстре, бажаю вам ще більшого успіху, багато працюйте, шануйте себе, а найголовніше – уважайте, аби вам медаля Папи на голову не вдарила!
Митрополит мав рацію, що медаля може вдарити на голову. І це довго не тривало. Коли я вийшов з Ватикану на обід до німецьких монахинь, раптом заболіла мене голова. Як зачала лупати, то я аж упрів: «Боже, – думаю, – ото я собі клопоту наробив! Бачиш, довго не тривало, а медаля робить своє». І чую біля себе голос: «Хай болить, але сьогодні, брате, ідеш, як з фронту з медалею». Я випнув наперед груди, а ноги підношу високо, як колись СС-мани, і міцно вдаряю ними в староримське каміння. Я сподівався, що таким способом може приспішу хід та циркуляцію крови і віджену біль голови. Але де там, нічого не помагає. Голова лупає ще гірше, а ззаду знов чую голос: «Хай лупає, але нині, брате, ідеш, як герой з фронту». Мені цього було вже забагато, тому зі злости відповідаю:
– З якого фронту? На фронті героям дають медалі за вбивство ближніх, а я ще нікого не вбив і не збираюся вбивати.
Оглянувся я, але не побачив нікого біля себе. Це так мені причулося. Оглянувся ще раз – ні, нема нікого. А тоді легенько витягаю з лівої кишені оксамитне пуделочко, відкриваю його, зиркаю і всміхаюсь. Справді, медаля гарна, срібна, блискає з одного і другого боку. Але я непоправний, і думаю, коби вона була трохи більша.
Коби хоч така завелика, як медаля Мінерви, яку я колись виконував для покійного ректора Мірчука, а яка пізніше на довгих ланцюгах прикрашувала груди деяких наших науковців. Я подумав собі: «Будь скромний, великі медалі дають за великі заслуги, а ти дістав малу за малу заслугу цілком по-справедливому. Якої біди хочеш?»
Як покійний ректор Іван Мірчук (дай йому, Боже, царство небесне!) замовляв у мене медальйони «Мінерви», щоб відзначити заслуги науковців, сказав так:
– Майстре, Мінерву вирізьбіть гарну, усміхнену, в руках вона може мати навіть пляшку з горілкою, про мене – це не пошкодить… Це з одного боку.
А що з другого, пане ректоре? – питаю.
Гм, що з другого? Це дуже тяжка справа. Напишіть латинською мовою…
Що написати?
– Ні, ще не пишіть, – відповідає покійний ректор. – Краще напишіть українською мовою, а не латинською, бо може зайти випадок, що не всі зрозуміють.
А що написати, пане ректоре!
Чую тиху відповідь ректора:
Напишіть адресу мюнхенської державної бібліотеки.
Незабаром я добився до дверей їдальні німецьких сестер. Дзвоню, двері відкриває сестра Кекилія, усміхається, дивиться на мене і питає:
А з вами що нині сталося? Ви такі бліді…
Голова болить, – відповідаю.
Милосердна сестра хотіла дати мені таблетки проти болю голови, але я махнув рукою й кажу:
– Дякую, таблетки не поможуть.
– А що вам? Яка причина?
– Причина велика. Медаля Папи вдарила мені на голову.
Сестри сміються:
– Яка медаля?
Я мовчки витягаю і відкриваю оксамитне пуделочко, а медаля як блисне, аж сестри підскочили з радости. Наймолодша аж клякнула передо мною, а старша виявила материнську любов і милосердя: зразу на столі для мене з’явилася подвійна порція вина і то без води, овочі та сіканець. Я також з милосердям глянув на сестер і подумав: «як-то добре мати медалю, вона всюди відкриває двері і то без дзвінка!».
Одначе, Богу дякувати, голова перестала боліти і я прийшов до себе. Але тепер болить когось іншого. Він також з Мюнхену, а голова його болить тому, що не дістав медалі. Він прилетів до Ватикану, як орел, на жаль, допомогти йому буде тяжко, бо друга серія медалів ще не вийшла – друкується.
Опубл.: Шлях Перемоги. – Мюнхен, 1964. – 22, 29 березня.
***** ДО ГРЕЦІЇ Подорожні замітки і враження (1966)
Звичайно так є, що між шляхетними людьми родяться шляхетні ідеї. І тому в Мюнхені між гуртом прихильників мистецтва виринула була ідея спільно зробити прогулянку до Греції, а при цій нагоді відвідати славну на ввесь світ святу гору Атос[11].
Така ідея мене захопила.
Одначе, як звичайно, в українців є більше уяви ніж дійсності. Коли прийшлося їхати, то з великої групи захоплених прогулянкою залишилися тільки д-р Іван Мриц[12] і я. Ми завзялися і таки поїхали.
Зближаючись нічним поїздом до юґославської границі, мені було цікаво і страшно перший раз у житті переступити кордон комуністичної держави. Але страх минув, як операція під наркозою. До нашого вагону прийшов німецький кондуктор, забрав паспорти, а коли ми вранці прокинулися, вже були кілька годин на території Юґославії.
Так як грецька земля є «засипана» іконами і стародавнім мистецтвом, так безмежні поля всієї Юґославії були засіяні кукурудзою. Аж нудно було. Кому її так багато треба?
Афон. Сучасна світлина
Коли ми зближалися до Любляни, побачили підміські села, схожі на наші галицькі: хати вкриті соломою, а деякі з них муровані, під дахівкою. Це вже нові здобутки. На городах біля хат жінки пряли куделі, бабусі бавили внуків, а деякі на воловодах пасли корови. Ці образи зворушили мене, бо пригадали мені моє убоге дитинство. Протягом довгих років я також пас корову, тримаючи її на воловоді, а гостра стерня з будяками не раз немилосердно колола мої дитячі ноги.
Поїзд спішився до Беоґраду, а ми все ще стояли біля вікна, неначе перед телевізійним екраном, на якому бачили різні образи – будову доріг, мостів, старі локомотиви, що їх варто вже віддати до музею, гурти робітників тощо. Аж раптом виринув колгосп: великі рільничі машини, робітники, велика толока і стало червоних корів. Я мимоволі зауважив, що корови трохи худі. Мій приятель усміхається і з гумором пояснює, що корові червоні, бо комуністичні, а худі тому, бо їх доять усі. А в капіталістичнім режимі доїть тільки один.
Чим корова худша, тим партія дужча, – пояснює на кінець.
– Докторе, – кажу, – бійтесь Бога, не так голосно! Не провокуйте гарної Юґославії, бо як хто почує, то через корови можемо піти на кілька місяців до «молочарні».
Поїзд несподівано зупинився і в мені заперло дух. «От, маєш корови! – подумав я. – Хтось напевно підслухав розмову і зупинив поїзд, а тепер замість до Греції, поїдемо до «цюпи»!»
На щастя поїзд зупинився на станції Скопле.
На станції скрізь чистота, люди з приємними обличчями, привітні, без того холоду і суворості, як це часто зустрічається серед німців.
Після кількох хвилин поїзд рушив далі і ми побачили місцями жахливі спустошення, що їх залишив по собі недавній землетрус. В саме полуднє ми добилися до Беоґраду.
Станція ще старого режиму, тому й не дивно, що не приваблює своєю красою око туриста. Ми склали свої клунки до переховальні, а самі пішли в місто.
На силу розпитали у візників, де є вулиця, при якій мешкав приятель моєї сестри. Зустріч була досить сумна, бо цей приятель якраз відпровадив на місце вічного відпочинку свого 90-річного батька. Ми мимоволі опинилися в колі сумної родини і приятелів, які сумлінно випивали велику кількість ракії (горілки) і сливовиці за спокій душі небіжчика. В цьому сумному товаристві д-р Мриц усім сподобався, бо ретельно пив ракію і сливовицю, може, більше для успокоєння своєї, ніж небіжчикової душі. Я не пив, а більше закусував, бо засмакувало мені коливо – ніби наша різдвяна кутя, заправлена медом, горіхами і маком. Це символічна страва, що її подають на кожному похороні.
Після закінчення церемоній сини господаря примістили нас у найбільшому беоґрадському готелі «Славія», хоч такою гостинністю мого приятеля ми не були захоплені, бо це приміщення для високих партійних гостей, як також для членів господарського конґресу, який у той час відбувався.
У люксусовій почекальні готелю я ждав, поки приділять нам кімнати, зі страхом, неначе на кріслі в дантиста. Бо ж відомо, що в Москві в таких готелях приміщення коштує денно 30 до 40 долярів, але це вже включно з «ангелами хоронителями», які добре вважають, щоб туристові не сталося щось злого.
В готелі «Славія» так не було. Обслуга була більше зайнята собою, ніж туристами, а оплата за один день була майже та сама, що в Мюнхені. Це дало нам відвагу залишитися ще два дні довше, щоб добре оглянути місто Беоґрад.
Вранці я вирішив піти на місцевий цвинтар та покласти китицю квітів на могилу моєї сестри і її чоловіка, які тут спочивають. Мій супутник д-р Мриц не залишив мене самого і дотримав мені товариства в сумних відвідинах, за що на цьому місці складаю йому і приятелям сестри мою сердечну подяку.
На новому цвинтарі в Беоґраді хрестів мало, бо померлим комуністам ставлять лише стовпики у формі лопати, на якій видніє зоря та ім’я померлого.
З цвинтаря пішли ми до православної катедри, в якій оглянули гарні фрески, цінний іконостас і гробницю князя Мілоша. Після того ми оглянули університет, парламент, де є динамічна різьба коней роботи скульптора Івана Местровіча[13], високу технічну школу державну бібліотеку.
Національний археологічний музей в Афінах. Сучасна світлина
Частина міста є дуже змодернізована високими хмарочосами, які нагадують американські та великоевропейські міста. В центрі міста ми зустрічали мистецькі ґалерії, разом з бібліотеками, влаштовані на взір «Америка-гавз» – американських домів у Німеччині.
У товаристві знайомої беоґрадки пішли ми теж за місто, де біля великої оборонної, ще турецької башти притулилася дуже старенька капличка. Стіни і склепіння цієї каплички прикрашені дуже цінними фресками з 13-го сторіччя. На жаль, через постійне палення свічок фрески були покриті сажею, а голови деяких святих виглядали, неначе перестрашені постаті каменярів.
Коли наш приятель довідався, що вже наступного дня вранці ми вибираємось у дальшу дорогу, запросив нас на вечерю. При тому він поінформував нас, що на вечері буде також високий партієць, який хоче познайомитися з нами, то ж ми мусимо бути обережні.
До вечері було ще далеко, як я втратив апетит, пригадавши собі розмову про худі корови колгоспів.
Під час вечері партієць був до нас дуже приязний, розпитуючи про наші враження з Юґославії. Ми виявляли захоплення, але оправдувались, що замало знаємо країну, щоб дати об’єктивну її оцінку. В дальшій розмові урядовець виявив велику симпатію до «старшого брата», захоплений Москвою і Києвом, до якого він часто їздить. На моє запитання, чи він бачив пам’ятник Т. Шевченка в Москві, урядовець відповів:
– Так я бачив і він дуже мені сподобався. Побудувати цей пам’ятник Шевченкові, примусив Москву культурний світ – Америка і Канада, зрештою, – махнув рукою партієць, – що з цього за користь? Пам’ятник збудували, а мову поета зруйнували. В Україні по більших містах ніде не почуєте української мови. А хто нею розмовляє, того називають некультурним простаком. Як же ж можна було побудувати пам’ятник тому, хто говорив і писав «простацькою і некультурною» мовою? Ви мене розумієте? – партійний урядовець Юґославії пильно спостерігав реакцію на наших обличчях.
А ми сиділи, неначе заморожені, не знаючи, що ховається за словами партійного гостя.
Партієць висловлював далі відважні думки, кажучи, що слов’яни мають хворобу залюбки самі себе винищувати. Як доказ, він згадав про спалення найбільшої бібліотеки в Києві.
– Такими ділами «старший брат» не тільки осмішує себе перед культурним світом, а дає свідоцтво своєї духової вбогості. На таке були б не зважилися навіть турки…
Партійного гостя раптом покликали до телефону і він, повернувшись, заявив нам усім, що мусить іти на наради господарської конференції. Допиваючи на прощання немалу порцію ракії, він сказав до нас:
– Про Юґославію не забувайте і частіше сюди приїжджайте. Те, що ми нашого Тіта любимо і називаємо геніальний, хай вам не перешкоджає, він звільнив нас усіх від сталінської шибениці. А що вона значить, то це ви, українці, може, найкраще знаєте. Можливо, що коли б ви мали свого Тіта, ви б його називали не генієм а богом. Не забувайте, що під час сталінської окупації тільки за одне неґативне слово у нас летіли людські голови. А тепер між нами згода, бо «старший брат» не має відваги заглядати в горщик «молодшому братові. Запевняю вас, що як ми звільнилися від 500-літньої турецької неволі і від сталінської шибениці, то й ви напевно звільнитеся від «старшого брата. Ми, юґослави, любимо всіх тих слов’ян, які мають добру волю, вільну і мудру думку та витривалість!
Національний археологічний музей в Афінах Розділ експозиції скульптури. Сучасна світлина
Як я уже згадав у попередньому числі «Ш[ляху] П[еремоги]», розмова з юґославським урядовцем трохи нагнала нам страху. Але наступного дня вранці ми вже були в вагоні й з приємністю прощалися з довгими загонами кукурудзи, що знову пробігали повз наш поїзд.
Мій приятель залюбки витягав гарні формою пляшки з сливовицею, схожі на гуцульські порохівниці, гладив їх і при тому робив набожний вигляд, думками вглиблюючись в таємниці впливу сливовиці на клітини людського мізку. Спершу панувала мовчанка, опісля йшла теоретична підготовка, а пізніше практична, в якій і я брав участь.
Розмріяний я вийшов на коридор, де побачив усміхнену постать жіночої статі, що нагадала мені грецькі скульптури, тому я й подумав, що це вже напевно грекиня. Сливовиця додала мені відваги наблизитися до тієї гарної «греції» і запитати її, звідкіля вона й куди їде.
– Звідкіля? З Берліну. Студентка археологічного факультету. Їдемо з нашим стареньким професором вчитись, як розгребувати й знаходити старовину.
– Розгребувати, а потім грабити? – питаю.
– Е, ні, грабити не дозволено.
На згадку про Берлін я зрадів:
– О, Берлін, місто моєї молодості, де я студіював різьбу.
– А, то ви напевно знаєте професора Танка від анатомії? – питає чарівна берлінка.
– Знаю, хоч він для мене не дуже симпатична особа. Не любив мене, запеклий нацист, який ненавидів чужинців, і я аж два рази мусів здавати анатомію і до нині не здав.
– То він добре робив, це мене дуже тішить, – усміхнено жебонить «грекиня» з Берліну.
– Чому це вас так тішить?
– Чому? Бо професор Танк – це мій дорогий батько.
Напів збентежені й розсміяні ми зайшли до переділу нашого вагона, де сидів мій приятель. Частуючи гостю сливовицею, мій приятель милувався – анатомією.
Так, у милому товаристві ми наблизилися до Греції. На третій чи четвертій станції причулося мені, що кондуктор викрикує: «Прусаки, прусаки, висідайте!» Ці слова розсмішили мене: «Невже і в Греції пізнали, що з нами їдуть прусаки?» – помислив я. Щойно пізніше ми довідалися, що по-грецьки «прусхаки» означає «увага, увага».
Почавши від кордонів Юґославії, аж до Атен[14] цілий краєвид тоне в сонячних проміннях. Пейзаж горбковатий, з малими прогалинами, лісів і дерев, крім карликуватих кущів, майже не видно.
Щойно після полудня ми добилися до столиці Атен. Як у цілій Греції, так і в Атенах сонце опановує не тільки краєвид, а й людину. Всі предмети, включно з деревами, так дивно освітлені, що годі довідатися, де північ, а де південь. Сонце рядить людиною, очі якої просто обтяжені сонячним світлом і просторами країни; сонце звільняє людину від поспіху й обов’язків.
Наступного дня ми пішли до німецького консуляту, щоб одержати поручаючі листи до грецького міністерства для відвідання гори Атос. Такий дозвіл конечно потрібний, бо без нього на Атос нікого не пускають, а жінок взагалі ні. Ми були свідками, як зле поінформовані німецькі студенти мусіли повертатися від кордонів Атосу, не маючи дозволу. За день ми вже мали поручаючі листи й після того швидко дістали дозвіл від грецького міністерства на в’їзд до Атосу.
Поладнавши формальності, ми вирішили оглянути місто і його історичні цінності. Музей Пернокі – це невелика вілла одного військового аташе, який ціле своє життя збирав стародавні речі. А на вступі до каталогу музейних експонатів є такі слова: «Дорогий глядачу, якщо моя збірка справляє тобі приємність, не забудь поглянути праворуч, де в стіні є вмуроване моє серце, яке ціле життя з любов’ю нагромаджувало все те, що є найкраще».
В музеї є багато ікон найкращої якості, вівтарі, євангелія оправлені в золото, свічники, кераміка, кахлі, вишивки, які своєю орнаментикою і кольорами нагадують наші полтавські, подільські й гуцульські. Ми були захоплені шляхетною красою минулих сторічь великої християнської творчої духовості. Але це був тільки «вступ» до того, що ми мали змогу бачити у Візантійському музеї.
Кількість і якість ікон, не кажучи вже про такі цінні речі, як тканини, фелони, євангелія, інкрустовані емаллю і золотом, фрагменти іконостасів та ін., – нас ошоломили. Оглянувши все, ми фізично були втомлені, але щасливі, що могли щось таке в своєму житті бачити. Я з цілого серця радив би кожному маляреві оглянути ті великі скарби невичерпного джерела кольорів і форми минулих сторічь.
Глибше застановляючись над тими скарбами й творчістю християнської культури, можна легко завважити, що їхні творці мали в собі велику силу, запозичену з минулих епох. Цю запозичену силу вони перетопили в горнилі нової віри й спрямували ЇЇ в нове річище і в нові форми. Грецькі ікони – буйні, войовничі, динамічні, неначе музика Бетховена, а слов’янські – сентиментальні, неначе музика Шопена. Але одне й друге – велике мистецтво, кожне свого роду.
Григорій Крук. Мотив з Греції. 1966. Кольорова літографія
Наступного дня ми пішли оглядати місто. Університет, висока технічна школа, парламент – ось етапи нашої мандрівки по місті. Біля університету й парламенту багато війська і поліції, які вдень і вночі наглядають над студентами.
Після полудня йдемо відпочити до гарної каварні, хоч вона більш схожа на музей, ніж на льокаль, де можна випити каву. На стінах ікони й образи модерних майстрів, а теж різьблена капличка, подібна до наших сповідальниць.
Коли прийшлося платити за каву, ми знайшлися в клопоті, бо обслуга не знала іншої мови, крім грецької. На щастя нагодився якийсь худенький, нервовий панок, з моноклем на довгому шнурку, який промовив до нас по-німецьки:
– Панове, я говорю всіма мовами світу. Якою мовою до вас говорити?
Нам вистачила німецька й панок зрадів, коли почув, що ми з Мюнхену.
– Мюнхен добре знаю, бо до антикварень доставляю ікони й міняю їх за добрі німецькі «Мерседеси». Я називаюся Яковлєв, з фаху музика, приятель Ігоря Стравінського і Василя Кандинського. Ось вам фотокопії з його образів, які є в мене. А це моя каварня.
Мій приятель зразу зорієнтувався, що маємо перед собою доброго знавця мистецтва й звернув мені увагу, щоб я приніс і показав йому фотографії з моїх різьб. Коли Яковлєв оглянув знимки, захоплений сказав:
– Різьби добрі, але критики не вміють про них написати. Дозволите, що я напишу для вас критику?
Наступного дня я одержав критичну оцінку, написану французькою мовою.
Перед своїм виїздом до Атосу ми ще оглянули Археологічний Національний музей і Акрополіс, що його ми щодня бачили здалека, освітленого під захід сонця.
З великим напруженням ми входили до Археологічного музею, залі якого збудовані в йонському стилі, а в них посередині розставлені різьби грецьких стародавніх богів і богинь. Жодна теорія, ані найкращі відливи з гіпсу не дадуть глядачеві того враження, що оригінали. Бронзові й мармурові різьби своєю красою і свіжою структурою виглядають так, немов би вчора вийшли з-під різьбарського долота.
У центрі музейних заль стоїть надприродної величини статуя юнака, роботи скульптора Поліклета. Це ім’я в історії мистецтва є дуже важливе, бо Поліклет створив закони пропорцій клясичної скульптури. З історії мистецтва пригадалися мені ще такі імена, як Праксітель, Скопос, Мирон та великий Фідій, який проектував усі різьби на партенонський фриз. Цей фриз є тепер в Лондоні.
Деякі обличчя статуй своєю монументальністю і досконалістю форми ніби з погордою дивились у минуле, а з докором у теперішнє. Немов би хотіли промовити й висловити свій докір глядачеві:
– О, ви, римляни! Ви здобули щити наших богів, але їхні серця і велич їхнього духа ніколи! Ви пограбували їх, а ваші нащадки прикривають у них фіговими листками ваш сором. Тільки ваш сором, бо наші боги досконалі тілом і духом, сорому не знають. Ви ж з себе і своєї віри робили бароккову карикатуру. Ваші нащадки сьогодні стоять на сторожі Божих заповідей, серед яких є і «не кради», а ви століттями переховуєте вкрадених наших богів. Якщо б ви були гідні сторожі цих заповідей, то ви віддали б наших богів, даючи приклад іншим. Ви ж не вірите в наших богів, то навіщо їх тримаєте в себе, а свої гріхи спихаєте на Адама й Єву? Гарний винахід!
Раптом я почув з кутка ніжний голос Афродити: «Досить, Аполлоне, не лай римлян, ані їхніх нащадків. А чи ж наші кращі? Вони нас відцуралися, а своїх нових богів на дошках почали малювати і тепер продають їх на вулицях, як стінну тапетну прикрасу. Чи ж це не сором? Чи можна Бога і віру в Нього купити або продати?»
Бородатий Зевс почув цей докір, зморщив чоло й підняв руку з громом. Посипалися гіркі слова прокляття:
«О, ви, убогі духом наслідники, Вас знищить не мій грім, а таки ваша власна глупота. Ви ж загубили почуття духового простору, а тепер шукаєте космічного. Якщо ви не знайдете в своїх серцях рівноваги духа і Бога, то в космічних просторах ніколи її не знайдете…».
Чи мали рацію грецькі боги, голос яких я чув у музеї, чи ні, хай читач сам собі відповість. Але фактом є те, що Археологічний музей в Атенах є єдиним музеєм у світі, в якому немає крадених експонатів. Вже така доля великих мистецьких творів, що їх дарують або крадуть, оправдуючись при тому словами, що, мовляв, ми їх врятували від загибелі. Великий мистецький твір купити не можна, бо гроші друкує машина з паперу, а твір Фідія чи Рембрандта творить велике людське серце.
Серед глибокого хвилювання і з жалем доводиться нам покидати увіковічені в мармурі і бронзі постаті, як вияви найбільшої людської культури. При виході ми ще заглянули до великого відділу славних грецьких ваз, які мають світову славу.
На прощання одне чудове торсо з мармуру, немов сказало до нас словами Райнера Марії Рільке: «Глядачу, не проходи байдуже попри мене! Поглянь на мою досконалість, вона бачить всі провини. Коли відходиш, постанови бути кращим і таким досконалим, як я!»
Ми обіцяли це зробити, але, читачу, ти сам знаєш, як тяжко бути добрим і досконалим!
Акрополіс
Заки ми пішли оглянути Акрополіс, довелося відпочати два дні, щоб пережити накопичення великої маси вражень. Ми відвідували античні крамниці з іконами, церкви, що їх мій приятель подорожі залюбки фільмував, тощо. А кожного вечора під захід сонця Партенон на Акрополі виднів над містом і немов кричав про свої рани, про свій обдертий кістяк і поламані кості, що їх завдала йому людська злоба. Ми йшли до нього.
Акрополіс означає «горішнє місто». Гарна асфальтова дорога, а біля неї гарні вілли. У підніжжя Акрополя ми побачили великі плакати, які запрошували на міжнародну виставку сучасної різьби, тож довелося змінити наш план. На виставці в городі, обведеному колючим дротом, ми побачили між деревами й кущами різьби таких майстрів, як Роден, Майоль, Бурдель, Местровіч, Архипенко, Джякометті, Ліпшіц, Задкін. З німецьких майстрів були лише Лембрук і Барлях.
Я побачив малу фігурку з гіпсу – копію Мілоської Венери, оригінал якої є в паризькому Луврі. Ця маленька фігурка була в різних місцях обліплена білою ватою і виглядала, немов би хтось на неї висипав пір’я з роздертої перини. Під фігуркою видніло ім’я великого іспанського маляра і блазня Сальваторе Далі.
Коли я доторкнувся пальцями до фігурки, щоб переконатися, чи вата міцно приклеєна, з кущів вискочили аж двоє сторожів і звернули мені увагу, що мистецьких творів доторкатись не можна. Ці слова розсмішили мене й інших глядачів. Огляд виставки затягнувся до вечора, тому ми вирішили вранці вибратися на Акрополіс.
Наступного дня ми пішки дійшли аж до того місця, де з автобусів і лімузин мусіли висідати навіть вибагливі американські леді і тюпати своїми ніжками до наміченої цілі. Відпочиваючи, ми побачили внизу великий театр Діоніса, побудований у 534 році перед нар. Христа. Театр приміщує 17 тисяч осіб, місця в ньому викуті в мармурі, немов стільці. Проблема акустики в театрі так геніально розв’язана, що внизу на сцені чути не тільки голос і шепіт артиста, а навіть його глибокий віддих.
Далі внизу, праворуч, ми побачили Тезейон, найкраще збережену грецьку святиню в дорийському стилі, збудовану на честь бога Гефайста[15].
Партенон
Нарешті ми добилися до мети. Ми входили через великі мармурові одвірки до святині Партенон. Ряд великих колон, які підпирають вже решітки без даху партенонську фасаду, зблизька зробили на мене велике враження. Посередині Партенону групка туристів слухала провідниці, яка пояснювала їм про велике минуле цієї святині. Я, оглянувши Партенон, включно з музеєм, і собі приступив до групи, щоб послухати фахової провідниці. Вона давала пояснення трьома мовами – англійською, французькою і німецькою.
Коли провідниця із захопленням оповідала про велич Партенону, один із групи не витримав нервово й сказав до неї:
– Дорога пані, це не була велика штука будувати таку велич, маючи в той час таку велику кількість невільників, які задармо будували Партенон.
Ображена грекиня дуже гідно відповіла:
– Не забувайте, пане, що кожна творча праця потребує свободи. Невільник без свободи ніколи не може творити. Сьогодні маємо докази, що звичайний каменяр, який працював при будові Партенону, заробляв на день 5 драхм, таку саму платню мав архітект. Це були часи ще справжньої демократії.
Грекиня далі пояснювала долю святині. З правого боку Партенону знищили колони турки в 1687 році, коли під натиском венеціанських військ відступали, маючи в Партеноні великий магазин стрільного пороху. Щоб не залишити його ворогові, турки зірвали склади й таким чином знищили мистецький твір – святиню. На моє запитання, чому грецький уряд не відбудовує Партенону, грекиня усміхнулася і пояснила, що руїни треба зберегти такими, якими вони є – для прийдешніх поколінь, щоб виявити, що може зробити людська злоба.
Ліворуч Партенону є руїни святині на честь Атени-Паллади й Позейдона. Легку фасаду святині підпирають мармурові статуї жінок – каріатид.
Найціннішим скарбом Партенону був фриз з глибокорельєфними скульптурами мистця Фідія. На цьому фризі були зображені головні моменти грецької мітології. Цей фриз, довгий на 150 метрів, був вбудований вгорі під головним ґзимсом, неначе людські очі під бровами. Ці очі Партенону казав видряпати в 1801 р. англійський лорд Елгін і завести до Лондонського музею. Недавно грецький парламент звернувся був до міністра Мекмілена з домаганням повернути фриз, але Англія і досі відповіді не дала.
Хочу привести ще один приклад «культури». Коли французькі війська зайняли Італію, то в Міланському монастирі, в якому є намальована-Леонардом да Вінчі «Тайна Вечеря», знайшли приміщення французькі коні. Довгий постій коней та амонякова вологість образ майже знищили. Знову ж Наполеон пограбив найкращі твори Михайла Ангела, Веронезе, Монтені та ін. Тож і де Ґоль повинен віддати Італії її зрабовані скарби.
А скільки велико-мистецьких творів України опинилися в музеях Москви? Про це знають українські історики, які, на жаль, поки-що мусять мовчати. Хто має силу й револьвер у руках – той «власник» скарбів.
Прощаюсь з рештками руїн могутньої будови Партенону, я дивився також на обличчя туристів. Вони в задумі немов вслухувалися в голос, схожих на сопілки, дорійських колон, який, здавалося видихує із себе останні звуки безсмертної музики Себастьяна Баха.
Опубл.: Шлях Перемоги. – Мюнхен, 1966. – 10, 24 квітня, 1 травня.
Публікація Романа ЯЦІВА
У публікації використано матеріали з відкритих інтернет-джерел:
[1] Михайло Ангел – тут і далі Мікеланджело Буонаротті. Примітка Р. Яціва.
[2] Арбайтсамт (від нім. Arbeitsamt) – тут у значенні матеріальної допомоги біженцям з інших країн у Німеччині. Примітка Р. Яціва.
[3] Вонунґсамт (від нім. Wohnungsamt) – тут у значенні соціального житла, тимчасових гуртожитків у Німеччині. Примітка Р. Яціва.
[4] Йдеться про Йосифа Ярему (Józef Jarema) (1900 – 1974), уродженця Старого Самбора. Примітка Р. Яціва.
[5] Северин Борачок (1898 – 1975) – художник, приятель Г. Крука. Примітка Р. Яціва.
[6] Мирослав Марусин (1924 – 2009) – єпископ УГКЦ, Секретар Конгрегації Східних Церков при Ватикані. Примітка Р. Яціва.
[7] Тут мається на увазі Джорджо Вазарі (1511 – 1574) – італійський архітектор, художник, теоретик й історик мистецтва епохи Ренесансу. Примітка Р. Яціва.
[8] Святий Папа Павло VI (Paulus VI, мирське ім’я Джованні Баттіста Енріко Антоніо Марія Монтіні) (1897 – 1978). Примітка Р. Яціва.
[9] Володимир Мурович (1888 – 1968) – публіцист, редактор, дослідник історії Української Церкви, громадсько-культурний діяч. Примітка Р. Яціва.
[10] Василь Авраменко (1895 – 1971) – хореограф, балетмейстер, режисер, актор, педагог. Примітка Р. Яціва.
[11] Атос (Афон) – Свята Гора, осередок православного чернецтва на північно-східному узбережжі Греції. Примітка Р. Яціва.
[12] Іван Мриц – медик, спортовець, громадсько-культурний діяч, один із засновників Карпатського Лещетарського Клубу. Примітка Р. Яціва.
[13] Йдеться про Івана Мештровича (1883 – 1962) – хорватського скульптора та архітектора.
[14] Атени – Афіни, місто, столиця Греції. Примітка Р. Яціва.
[15] Гефест – давньогрецький бог вогню та ковальства. Примітка Р. Яціва.
Львівщина стане епіцентром єднання та родинних цінностей у середині липня 2025 року, приймаючи серію святкових концертів у межах Всеукраїнського соціального проєкту «Ми українці — всі одна родина». Ця ініціатива, що стартувала у жовтні 2024 року, покликана об’єднати українців, створити дружнє ком’юніті та допомогти інтегрувати внутрішньо переміщені родини в соціальне життя приймаючих громад.
Протягом чотирьох днів, з 12 по 15 липня 2025 року, концерти відбудуться у Трускавці, Дрогобичі, Стрию та Львові. Вхід на всі заходи є вільним, запрошуючи кожного долучитися до цього свята єднання та підтримки.
Програма та учасники
На сцену вийдуть родини-фіналісти, які були обрані громадами-учасницями проєкту. Ці сім’ї продемонстрували свої таланти у шести різноманітних конкурсах, серед яких були:
Вірші та пісні про родину: розкриття творчого потенціалу через слово та музику.
Оповідання: сімейні історії, що передаються з покоління в покоління.
Саморобки та вишивання: демонстрація майстерності та збереження народних традицій.
«Родинне дерево»: глибоке дослідження родинних легенд та історії свого родоводу.
Для родин-учасників підготовлені цікаві конкурси та вікторини, де вони змагатимуться за почесне звання «Родини — переможниці громади». Глядачів же очікує чудовий концерт із зірковими гостями, які, як очікується, додадуть яскравих емоцій та незабутніх вражень. Точний перелік зіркових гостей буде оголошено додатково, але організатори обіцяють справжнє свято для всіх присутніх.
Концерт для мешканців Пирятина
Мета проєкту та географія охоплення
Проєкт «Ми українці — всі одна родина» реалізується Національним онлайн-кінотеатром SWEET.TV у партнерстві з агенцією івентів «Садиба Мюзік». Його масштаби вражають: з моменту старту у жовтні 2024 року ініціатива охопила вже 101 громаду по всій Україні та залучила понад 177 000 учасників.
Основні цілі проєкту:
Об’єднання українців: створення спільних просторів для комунікації та взаємодії.
Створення дружнього ком’юніті: сприяння формуванню спільнот, де кожен почуватиметься частиною цілого.
Інтеграція внутрішньо переміщених родин: допомога в адаптації та активній участі в соціальному житті нових громад.
Розкриття талантів: надання можливості внутрішньо переміщеним родинам проявити свої здібності та поділитися ними з іншими.
Дослідження родоводу та історії рідного краю: поглиблення знань про власне коріння та культурну спадщину.
Концерт для мешканців Пирятина
Де і коли підтримати родини-учасників:
12 липня — Трускавець: 15:00, Концертна зала санаторію “Кришталевий палац”
13 липня — Дрогобич: 13:00, Народний дім
14 липня — Стрий: 14:00, Народний дім
15 липня — Львів: 12:00, Державний палац естетичного виховання учнівської молоді
Приходьте підтримати учасників на цьому зворушливому святі родини та єднання!
Литовські волонтери передали 42 автомобілі для українських захисників
Українські військові отримали значне поповнення автопарку завдяки підтримці литовських волонтерів. Вчора, 7 липня 2025 року, черговий конвой з 42 автомобілів прибув до Львівської області, звідки буде розподілений між різними військовими підрозділами, що виконують бойові завдання на передовій.
Ініціатором цієї важливої допомоги є литовський волонтер Валдас Барткавічус, який очолює команду однодумців. Завдяки їхній невтомній праці Збройні Сили України регулярно отримують вкрай необхідну техніку. Передані автомобілі, як зазначається в повідомленні Львівської обласної державної адміністрації, використовуватимуться для широкого спектру завдань: від виконання бойових місій та оперативних пересувань до евакуації поранених та перевезення життєво важливого спорядження.
Литовські волонтери передали 42 автомобілі для українських захисників
Львівська ОДА відіграє ключову роль у координації цієї допомоги. Запити від військових підрозділів надходять до адміністрації, яка потім співпрацює з волонтерами для забезпечення цільової передачі транспорту тим, хто його найбільше потребує на різних ділянках фронту.
Литовські волонтери передали 42 автомобілі для українських захисників
“Щиро дякую Валдасу Барткавічусу та усім литовським волонтерам за цю передачу автомобілів. Вдячний за те, що підтримуєте Україну і розумієте, що ми стоїмо не лише за свою державу, а за весь цивілізований світ”, – зазначено в офіційному повідомленні.
Литовські волонтери передали 42 автомобілі для українських захисників
Литовська Республіка є одним із найпослідовніших і найактивніших партнерів України з початку повномасштабного вторгнення. Литва надає Україні значну військову, фінансову та гуманітарну допомогу, а також активно підтримує її євроінтеграційні прагнення. Такі ініціативи, як передача автомобілів, є лише одним із багатьох прикладів солідарності литовського народу.
Військові, які отримають ці автомобілі, продовжують боротьбу за територіальну цілісність та суверенітет України, захищаючи принципи свободи та незалежності. Очікується, що подібні конвої від надійних партнерів та друзів України продовжуватимуть надходити, зміцнюючи обороноздатність країни.
Цифрові архіви стали справжнім скарбом для істориків і дослідників. Одним із цікавих знахідок стали фотографії, що зображують Львів у 1916 році, в часи Першої світової війни. На них можна побачити будівлі, які брали участь у Крайовій військовій виставці —культурно-економічній події, що відбулася в цьому місті.
Крайова військова виставка в Львові, 1916 р.Крайова військова виставка в Львові, 1916 р.Крайова військова виставка в Львові, 1916 р.Крайова військова виставка в Львові, 1916 р.Крайова військова виставка в Львові, 1916 р.
На старовинних фотографіях, що зберігаються в цифрових архівах можна побачити різноманітні павільйони, де виставлялися технічні новинки, зразки архітектури та мистецтва. Деякі з цих будівель збереглися до наших днів, а інші були зруйновані в результаті війни або пізніших забудов.
Крайова військова виставка в Львові, 1916 р.Крайова військова виставка в Львові, 1916 р.Крайова військова виставка в Львові, 1916 р.Крайова військова виставка в Львові, 1916 р.Крайова військова виставка в Львові, 1916 р.Крайова військова виставка в Львові, 1916 р.
Ці унікальні фото не лише надають візуальне уявлення про місто в ту епоху, але й відкривають важливі аспекти життя Львова під час війни. Через них можна побачити, як навіть у найскладніші часи культурні та економічні події продовжували грати важливу роль у житті міста та його мешканців.
Крайова виставка проходила на території Стрийського парку.
Львівський Фотомузей готується відзначити свою третю річницю заходами під назвою “Витримка Часу: Три Роки в Кадрі”. Святкування відбудуться у п’ятницю, 11 липня 2025 року, з 12:00 у приміщенні Львівського палацу мистецтв (вул. Коперника, 17), де розташований сам музей.
Організатори, якими виступають Українське Фотографічне Товариство (УФОТО), Львівський Фотомузей та Львівський палац мистецтв, обіцяють насичену та теплу програму, що поєднає культурні, благодійні та розважальні аспекти.
Програма святкування:
12:00 – Старт доброї акції «Книгосушка для ЗСУ»: Захід розпочнеться з благодійної ініціативи, спрямованої на підтримку Збройних Сил України. Усі охочі до 11 липня можуть принести до Львівського Фотомузею свої прочитані книги (не російськомовні та без низькопробного контенту). У день річниці, 11 липня, відвідувачі зможуть придбати ці книги за символічну ціну. Уся зібрана сума буде передана на підтримку Збройних Сил України.
14:00 – Тепла зустріч-розмова та святкова лотерея: Відвідувачі матимуть нагоду поспілкуватися з представниками музею та товариства, дізнатися про здобутки за три роки діяльності, висловити подяку партнерам та гостям.
16:00 – Музичний подарунок – святковий концерт: Завершить офіційну програму святковий концерт, який, за словами організаторів, “торкнеться серця” та створить особливу атмосферу.
Протягом усього дня для гостей працюватиме нова фотозона, де кожен зможе зробити пам’ятні світлини, використовуючи власні камери та усмішки.
Організатори наголошують, що подія стане вираженням вдячності та віри у світле майбутнє, що відображається у кожному кадрі та спільному кроці з відвідувачами.
6 липня в урочищі Саліна, що поблизу села Солянуватка на Львівщині, відбулися пам’ятні заходи на вшанування жертв масових розстрілів, вчинених НКВС у червні 1941 року. Про це пише Львівська обласна рада
Біля пам’ятного знаку у Саліні відбулася панахида та жалобне віче. До заходів долучилися представники громадськості, духовенства та влади. Серед учасників були депутати Львівської обласної ради Михайло Гичка, Юрій Доскіч та Юрій Бучко.
Фото: Львівська обласна рада
«Лише пам’ятаючи такі трагедії, ми можемо запобігти їх повторенню. Сьогодні Україна знову протистоїть агресору. Але ми маємо державу, маємо армію, маємо силу й волю боронити своє. Молімося за душі невинно вбитих. І працюймо разом заради життя — заради майбутнього на вільній українській землі», — наголосив Юрій Бучко.
«Цей кривавий злочин не повинен бути забутим. За жодних обставин. Як і не можуть бути забутими інші злочини радянського режиму і нинішньої росії. Я низько схиляю голову перед жертвами Саліни. Хай памʼять про ваші життя буде світлою, а схожі злочини більше не повторюються. Наше воїнство сьогодні робить усе для цього необхідне. Дякую керівництву району, місцевій владі та владі Львівщини за належне вшанування памʼяті жертв Саліни», — зазначив Юрій Доскіч.
Фото: Львівська обласна рада
Урочище Саліна відоме як місце однієї з наймасовіших трагедій радянського терору в Галичині. Під час відступу радянських військ із Західної України органи НКВС закатували тут близько 3 600–3 700 в’язнів — українців, поляків та інших. Багатьох із них живцем скидали у глибоку соляну шахту.
Щороку в Саліні проходять поминальні заходи, які нагадують про страшні сторінки української історії.
Новий тренд у світі здорового харчування набирає обертів: кава з додаванням вершкового або кокосового масла. Цей напій, що нагадує за смаком фрапучино, обіцяє не лише незвичні смакові відчуття, але й низку переваг для здоров’я, включаючи прискорення метаболізму, допомогу в схудненні та нормалізацію рівня холестерину й тиску. Давайте, в товаристві Торгової Марки Кава Старого Львова, розберемося у всіх нюансах.
Що таке “бронебійна кава” і чому вона стала популярною?
Концепція додавання жирів до кави не є абсолютно новою. Вона набула популярності завдяки так званій “бронебійній каві” (Bulletproof Coffee), яку популяризував американський підприємець і прихильник біохакінгу Дейв Еспрі. В основі ідеї – використання високоякісної кави, вершкового масла трав’яної відгодівлі та МСТ-олії (середньоланцюгових тригліцеридів). Прихильники стверджують, що такий напій допомагає довше відчувати ситість, підвищує енергію та когнітивні функції, а також сприяє спалюванню жиру завдяки кетогенному ефекту.
Кава
У матеріалі, опублікованому виданням “Конкурент”, зазначається, що кава з топленим (або вершковим) маслом “насичує організм на кілька годин та розганяє метаболізм”. Це може бути особливо привабливим для тих, хто прагне контролювати вагу, оскільки тривале відчуття ситості допомагає зменшити кількість спожитих калорій протягом дня.
Як приготувати та вживати?
Для приготування такого напою на велику чашку кави рекомендується додати одну столову ложку вершкового масла, за бажанням – чайну ложку кокосового. Інгредієнти ретельно збиваються в шейкері або блендері до однорідної консистенції, що надає напою кремової текстури, схожої на фрапучино.
Схуднення та добова норма кави
Видання також посилається на дієтологів Теммі Шеймс та Ліссі Лакатос, які, за їхніми словами, дійшли висновку, що кава може впливати на схуднення. Вони рекомендують вживати від 200 до 400 мг кофеїну на день, що відповідає приблизно двом-п’яти чашкам кави, залежно від маси тіла людини. Важливо зазначити, що ця рекомендація стосується добової норми споживання кофеїну загалом, а не обов’язково кави з маслом.
Кава
Наукова перспектива та застереження
Хоча прихильники кави з маслом відзначають її користь, наукова спільнота має неоднозначні думки. Деякі дослідження підтверджують, що кофеїн може незначно прискорювати метаболізм, а жири, як відомо, забезпечують довготривале відчуття ситості. Однак, твердження про нормалізацію холестерину та тиску потребують більш ґрунтовних наукових досліджень саме в контексті регулярного вживання кави з додаванням великої кількості масла.
Важливо пам’ятати, що додавання значної кількості жиру до кави збільшує її калорійність. Для досягнення ефекту схуднення необхідно враховувати загальний баланс калорій та фізичну активність.
Зазначений у матеріалі “Конкурента” дисклеймер є ключовим: цей текст має винятково інформаційний характер і не призначений для встановлення діагнозів або самостійного лікування. Перед внесенням будь-яких суттєвих змін до раціону, особливо при наявності хронічних захворювань (серцево-судинні проблеми, порушення ліпідного обміну тощо), рекомендується проконсультуватися з лікарем або кваліфікованим дієтологом. Вони зможуть оцінити індивідуальні потреби та ризики.
Пам'ятник Александрові Фредру у Львові, 1904 р., фот. Biblioteka Narodowa Polona
Пам’ятник Александрові Фредру: мандри трьома містами
#спадщина
Пам’ятник Александрові Фредру – окраса Ринку у Вроцлаві. Постать польського драматурга відлита з бронзи та встановлена на п’єдесталі з пісковика. З трьох боків п’єдесталу – написи, а сам Фредро сидить на кріслі й тримає згорток паперу та гусяче перо. У Вроцлаві пам’ятник поставили 1956-го, проте його історія почалася задовго до того – у Львові.
Пам’ятник Александрові Фредру у Вроцлаві, фот. Tomasz Pietrzyk/AW
Перше місто – Львів
У 1897 році скульптор Леонардо Марконі створив пам’ятник на честь Александра Фредро. Митець отримав замовлення від Львівського літературно-мистецького кола. Його учасники збирали гроші з благодійних пожертв, водночас проводили конкурс проєктів, на якому в Марконі було чимало конкурентів. Спочатку Леонардо Марконі представив ідею скульптури, виконану з гіпсу.
У «Газеті Львівській» (Gazeta Lwowska) у 1895 році про цю гіпсову модель пам’ятника Александрові Фредру писали:
Модель показує батька польської комедії в сидячому положенні, на стільці, з якого звисають драпірування пальта, що спадає з плечей поета. Скромний вигляд, широко розкритий комір сорочки, зав’язана за старовиною краватка складають деталі вбрання цієї знатної особистості, яка тримає в правій руці перо – ознаку авторської діяльності. (…) Весь пам’ятник справив позитивне враження на членів комісії.
Пам’ятник Александрові Фредру у Львові, 1927 р. на листівці, Заклад репродукції «Акрополь», Краків, фот. Biblioteka Narodowa Polona
Згодом пам’ятник за проєктом Марконі вилили у бронзі у Відні. Цю роботу виконала фірма Антона Круппа. У 225-му випуску «Газети Львівської» за жовтень 1895 року повідомляли, що на той час на побудову монумента вдалося зібрати 8636 злотих.
Пам’ятник встановили на тодішній площі Академічній, зараз це – проспект Шевченка. На місці постаменту стояла стара криниця — її прибрали, а площу та сквер довкола нового пам’ятника облаштували за кошти, виділені міською радою. Урочисто відкрили пам’ятник Александрові Фредру 24 жовтня 1897 року. На подію прибули почесні гості: тодішній президент Львова Ґодзімір Малаховський, священик архієпископ Ізаак Миколай Ісакович, представники національного суду, торгової палати, університету, політехніки та інші.
«Переїзд» до Польщі
Після завершення Другої світової війни Львів увійшов до складу Української радянської соціалістичної республіки, а частина львів’ян перебралася до Польщі, зокрема до Нижньої Сілезії та Вроцлава. З собою вони перевезли і культурні надбання, літературу, предмети мистецтва, а також пам’ятники. У 1945 році у Києві делегація польського уряду підписала протокол між Польським комітетом народного визволення та урядом УРСР, у якому йшлося про передання Польщі національних пам’яток зі Львова. Мова йшла про надбання, пов’язані виключно з польською історією та культурою. Проте був і виняток — пам’ятник Адамові Міцкевичу вирішили залишити у Львові.
Пам’ятник Александрові Фредру у Львові, 1901 р., фот. Marek Münz/Biblioteka Narodowa Polona
Загалом зі Львова перенесли три пам’ятники: Александові Фредру, Яну ІІІ Собеському і Корнелю Уєйському. Ці монументи передали трьом великим польським містам, які увійшли до складу Польщі після Другої світової війни.
Чому львів’яни перевозили пам’ятники до інших міст? Це можна пояснити бажанням зберегти свою історичну пам’ять. Практика так званих мандрівок пам’ятників була ще за часів Першої світової війни: так намагалися вберегти свою спадщину від загарбників.
Друге місто – Варшава, і третє – Вроцлав
Пам’ятник Фредру потрапив до Польщі у 1946 році, спочатку – до Варшави, де його встановили у Віляновському парку. Зрештою Фредро опинився у Вроцлаві, хоча спочатку місто хотіло отримати пам’ятник Собеському: Ян Собеський бував проїздом у Вроцлаві, коли повертався з-під Відня. Проте Фредро відвідував місто із наполеонівським військом, а згодом приїжджав туди, бажаючи придбати землі на Нижній Сілезії, поруч із Вроцлавом. Та, напевно, найвагомішою причиною, чому пам’ятник Фредру встановили у Вроцлаві, було те, що саме тут проживала найбільша кількість репатріантів зі Львова. Вважалося, що Вроцлав – місто-спадкоємець львівських наукових традицій.
Пам’ятник Александру Фредро у Вроцлаві, фот. Darek Lewandowski/Forum
Пам’ятник Александрові Фредру урочисто відкрили у Вроцлаві 15 липня 1956 року. Його встановили на місці, де раніше стояла статуя короля Пруссії Фрідріха Вільгельма III. Монумент зі Львова можна споглядати у південній частині Ринку навпроти міської ратуші.
Єдиний Маршрут Пам’Яті — Які Локації На Львівщині Увійшли До Переліку
У ЛОДА відбулася робоча зустріч із представниками локацій Львівщини, що увійдуть до Єдиного маршруту місцями пам’яті, який реалізується в межах «Політики Героїв» Плану внутрішньої стійкості Президента України.
Єдиний маршрут місцями пам’яті формується за ініціативи Міністерства розвитку громад та територій України спільно з Державним агентством розвитку туризму України та обласними військовими адміністраціями.
«Участь Львівщини в проєкті є важливою для створення загальнонаціональної мережі місць пам’яті, що покликана зберігати правду про українсько-російську війну, вшанувати героїв і формувати ідентичність майбутніх поколінь та сприяти розвитку туризму», — зазначає директор департаменту спорту, молоді та туризму ЛОДА Роман Хім’як.
Єдиний Маршрут Пам’Яті — Які Локації На Львівщині Увійшли До Переліку
Під час зустрічі т.в.о. начальника управління туризму та курортів ЛОДА Мар’яна Кукса презентувала перелік локацій від Львівщини, які були погоджені на шостому засіданні робочої групи з питань створення Єдиного маршруту місцями пам’яті:
Поле почесних поховань № 86а Личаківського цвинтаря у Львові;
Комплекс житлових будинків на вулицях Мельника А., 7, Коновальця Є., 44,
Кокорудза, 9 розташований у буферній зоні об’єкта ЮНЕСКО «Ансамбль історичного центру» та пошкоджений внаслідок російської ракетного удару в ніч з 5 на 6 липня 2024 року;
Єдиний Маршрут Пам’Яті — Які Локації На Львівщині Увійшли До Переліку
Комплекс, що складається із 17-ти житлових зблокованих будинків розташований на вул. Стрийській під №№50-76в у буферній зоні всесвітньої спадщини ЮНЕСКО «Ансамбль історичного центру», що постраждав від ракетних обстрілів 4 вересня 2023 року;
Музей генерал-хорунжого УПА Романа Шухевича в Білогорщі, знищений внаслідок пожежі після падіння безпілотника 1 січня 2024 року;
Туристичний історико-краєзнавчий маршрут «Стежками Степана Бандери» на території Львівського національного університету природокористування в Дублянах, корпус якого, де навчався Бандера, був пошкоджений російськими дронами 1 січня 2024 року.
Єдиний Маршрут Пам’Яті — Які Локації На Львівщині Увійшли До Переліку
Окрему увагу під час заходу було приділено презентації айдентики Єдиного маршруту, розробленого в межах ініціативи. Гасло проєкту складається з трьох ключових слів:
«Дивись» — щоб побачити не лише місце, а сенс. Усвідомити важливе. Це запрошення до присутності — фізичної та внутрішньої.
«Пам’ятай» — бо пам’ять формує наш характер, тримає нас у спільному коді, допомагає зберігати себе як націю. Вона не прив’язує до минулого, а освітлює шлях у майбутнє.
«Розповідай» — щоб світ чув. Щоб пам’ять жила. Щоб те, що пережито, не розчинилось у тиші, а стало джерелом сили, довіри й взаєморозуміння.
Єдиний Маршрут Пам’Яті — Які Локації На Львівщині Увійшли До Переліку
За результатами зустрічі учасники домовилися підготувати пропозиції щодо оформлення затверджених локацій, напрацювати технічне завдання для створення вебпорталу (цифрового музею). Також обговорили потребу створення обласної робочої групи, яка координуватиме реалізацію ініціативи на Львівщині.
Львів, що зберіг свою неповторну атмосферу навіть в обіймах радянської імперії, був своєрідним феноменом. Кав'ярні, які в Європі є невід'ємною частиною міського життя, у...