Подія організована у співпраці Українського Фотографічного Товариства (УФОТО), Бродівського історико-краєзнавчого музею, Львівського Фотомузею та Львівського палацу мистецтв.
Ви дізнаєтеся про деталі перших бомбардувань Бродів у вересні 1939 р., відступ польського війська та прихід більшовиків, наслідки радянської окупації та її вплив на життя мешканців.
Поговоримо про те, чому Броди опинилися в епіцентрі двох великих битв німецько-радянської війни: танкового бою в 1941 році та запеклих боїв липня 1944 року.
Розглянемо, як жили мешканці міста під час нацистської окупації. Розкриємо трагічну долю єврейської громади міста у період Голокосту.
Поміркуємо над тим, якими були повоєнні Броди і як Друга світова війна вплинула на сучасний образ міста.
Отож, не пропустіть можливість поглянути на історію галицького міста крізь призму подій Другої світової війни. Зазирнімо в минуле задля розуміння теперішнього!
Триватиме уже традиційна літературна подія – Всеукраїнський форум військових письменників – від 8 до 11 травня. Письменники, які з початком російсько-української війни 2014 року взяли до рук зброю і пішли захищати батьківщину, а також воїни, які почали писати, перебуваючи в зоні бойових дій, приїдуть на чотири дні до Львова, щоб поспілкуватися з колегами по перу і побратимами по зброї й презентувати свою творчість читачам.
Військові письменники, письменники-волонтери та бібліотекарі й видавці з різних регіонів України матимуть зустрічі не лише з читачами у Львові, але й у бібліотеках територіальних громад Львівської області. Львівська обласна бібліотека для юнацтва ім. Романа Іваничука в особі директорки Тетяни Пилипець та за участі Володимира Скоростецького і Владистава Якушева є співзасновниками Всеукраїнського форуму військових письменників.
Цього року ряди учасників ФВП поповнять нові творчі військові, серед яких – лідер гурту “Тінь Сонця” Сергій Василюк, актор Херсонського театру ім. Миколи Куліша Володимир Тука, популярні письменники Павло Дерев’янко та Ігор Мітров. Будуть і ветерани, які з нами з першого Форуму – Петро Солтис, Влад Якушев, Назар Розлуцький, Микола Ніколаєв.
На жаль, маємо непоправні втрати. В липні минулого року загинув світлий, життєрадісний Василь Паламарчук – автор книжки “Військовий непотріб”. Завдяки підтримці родини Василя і меценатам цьогоріч започатковано літературну премію ім. Василя Паламарчука “Смішно про страшне”, переможці якої будуть названі наприкінці першого дня роботи Форуму – 8 травня.
В рамках попереднього, шостого, форуму в 2024 році вперше працювала тематична панель «Говорити, щоб пам`ятали», яка зібрала два десятки родин новітніх Героїв, що презентували тексти загиблих авторів, а також твори про них. Неочікувана висока зацікавленість професійної спільноти комеморативною літературою, відчутна потреба в інструментарії з промоції літератури саме цієї тематики, спонукає нас до творення нової спільноти з бібліотекарів, промоутерів читання і книжкових інфлюенсерів, щоб надати апробований нами інструментарій та спільно напрацювати нові кейси у роботі з літературою пам’ятування. Тому цього року діятиме координаційна платформа #Усі_свої. Платформа діятиме впродовж перших трьох днів роботи Форуму.
Програма роботи координаційної платформи #Усі_свої
8 травня
10.00-11.30 Прес сніданок за участі всіх учасників Форуму і представників ЗМІ, букблогерів
12.00-15.00 Початок роботи координаційної платформи. Знайомство з учасниками панелі «Говорити, щоб пам`ятали». Спікерами будуть: дружина Героя України Генерала Кульчицького Надія Кульчицька (Львів), мама Народного Героя України Степана Чубенка та упорядниця його творчої спадщини Сталіна Чубенко (Полтава), батько поета Юрія Руфа Роман Дадак (Львів), мама Михайла «Лємберга» Олена Чернінька, авторка книги «Лємберг. Мамцю, ну не плач», сестра Юрія Колесника Феодосія Колесник (Львів) з книгою “Історія воїнів ЗСУ про нашу животворну мову”, сестра Олександра Закерничного, письменника, автора книг «Синочка» та «Записки добровольця», Світлана Шевченко та його племінниця Наталя Шевченко (Одеса), біографка Івана Баранича Ольга Григуть (Львів), мама та упорядниця творчої спадщини поета та музиканта Іллі Чернілевського Ольга Чернілевська (Київ), дружина Костянтина Гнітецького Оксана Фусик, що є режисеркою «Суспільне. Рівне», де вона з чоловіком створила цикл програм про місцевих літераторів (Рівне), Юлія Какуля-Данилюк, промоутерка творчості та засновниця кімнати пам’яті у рідному селі Капитолівка закатованого росіянами Володимира Вакуленка (Харків), Оксана Набєгова, матір та упорядниця книги загиблого сина Романа Набєгова (Хмельницький), букблогерка, оглядачка мілітарної та меморіальної літератури Людмила Нужна (Жовті Води), дружина Героя Тихоючик Ірина, упорядниця експозиції пам’яті у краєзнавчому музеї Первомайська, авторка книги про чоловіка-героя (Первомайськ), Оксана Дудар, журналістка, авторка книги «Щоденники вдови».
18.00-21.00 Розвіртуалізація і знайомство офлайн авторів Форуму, учасників координаційної платформи, усіх наших дієвців, читачів і підписників.Урочисте вручення премії імені Василя Паламарчука за участі дружини Наталі Паламарчук (Львів) і меценатів грошового еквіваленту для переможця/переможців (представник юридичної компанії «Світ права» (Львів)).
9 травня
10.00-11.30 «До нового канону сучасної української поезії» – за участі літературознавця Тараса Пастуха (Львів) та спікерів Юлії Сердюченко (викладачка ДОННМУ), (Київ), видавця Ігора Степуріна.
12.00-14.00 Авторська екскурсія пам’яті госпітальєрки Ірини Цибух «Чеки» від брата Юрія, майбутнього архітектора і ліцензованого гіда, який продовжує роботу з пам’ятуванням, започатковану дослідженнями Ірини.
14.30-15.00 «Життя бібліотек в часі Великої війни». Президентка УБА, заступниця гендиректора Національної бібліотеки ім. Ярослава Мудрого Оксана Бруй
15.00-16.00 Полілог «Па`мятування як частина традиції мілітарної української літератури – тяглість крізь покоління». Модерують Ганна Скоріна, Марини Рябченко (Київ).
18.00-21.00 Поетична тераса «Непроминальне…».
10 травня
12.00-13.00 Антилекція «Від Турянського до Кривцова: межі пам’яті» – спікери: директор Муніципальної бібліотеки (м. Львів) Василь Кметь, очільниця Херсонського управління культури Світлана Думинська, директор фестивалю Миколи Вінграновського (Первомайськ) Олександр Висоцький, бібліотекарка Камʼянської бібліотеки Інна Табакова.
13.30-15.30 Бібліотур «Львівське корсо» /Львівська обласна бібліотека для дітей, ЛОУНБ, філії Львівської муніципальної бібліотеки/.
Усього до роботи буде залучено 9 модераторів та 23 спікера.
Кухня — це не просто красива картинка для соцмереж. Це простір, який щодня має працювати на зручність, комфорт і ритм життя господарів. Під час ремонту легко захопитися трендами й естетикою, але справді функціональна кухня потребує практичного підходу ще на етапі планування.
Логіка простору — основа зручної кухні
Щоб кухня була зручною, важливо правильно організувати простір. Плита, мийка і холодильник мають утворювати зручний робочий трикутник. Відстань між цими зонами має бути мінімальною, щоб не робити зайвих кроків під час приготування їжі.
Розумне зонування — це також передбачення місця для зберігання, підготовки продуктів, сервірування і навіть неформального спілкування. Кожна зона має бути продуманою і працювати на щоденний комфорт.
Робочі поверхні: правильний вибір — половина успіху
Стільниця — один із найбільш завантажених елементів кухні. Вона має витримувати вологу, перепади температур, механічні навантаження і залишатися привабливою роками.
Вибираючи матеріал, важливо звернути увагу на якість основи і покриття. Якщо потрібна хороша стільниця, обирайте моделі з підвищеною стійкістю до зносу та вологи. Ламіновані рішення — чудовий варіант для тих, хто шукає поєднання практичності, естетики та розумної вартості.
Сучасне вирішення простору кухні
На що орієнтуватися під час вибору стільниці:
висока вологостійкість для захисту від випадкових пролиттів;
стійкість до подряпин та ударів;
легкість у догляді без спеціальних засобів;
відповідність стилю кухні та загального інтер’єру;
міцність і стабільність основи.
Якісна стільниця, яку можна підібрати на сайті: https://viyar.ua/ua/catalog/stoleshnitsy_na_osnove_dsp/, — це не тільки про красу, а й про зручність кожного руху на кухні.
Фурнітура і техніка: зручність понад усе
Беззвучне закриття шухляд, легке відкривання фасадів, ергономічні ручки — дрібниці, які стають критичними у щоденному користуванні. Якісна фурнітура продовжує життя меблів і зберігає комфорт на роки.
Не менш важливо звернути увагу на розміщення техніки: вбудовані моделі дозволяють заощадити місце і створити акуратний вигляд, а логічне розташування духовки, мікрохвильовки чи кавомашини підвищує зручність користування кухнею.
Практичність й естетика: як знайти баланс?
Гарна кухня — це чудово, але краса не має йти на шкоду зручності. Продумані матеріали, правильна організація простору, надійна фурнітура — усе це дозволяє створити інтер’єр, який буде тішити не тільки на фото, а й щодня у реальному житті.
Правильний підхід до планування кухні — це інвестиція у власний комфорт, де кожна деталь працює на ваш стиль життя.
Сьогодні хочемо представити вашій увазі унікальні фотографії Львова, яким майже 50 років. Це знімки, зроблені у 1979 році польським фотографом Вацлавом Ґурським.
16 травня о 19.00 у Будинку офіцерів (вул. Театральна, 22) із новою програмою виступить гурт “Діти Фрістайла”.
Колектив підготував для прихильників як улюблені пісні – “Ревную”, “Обійму-Поцілую”, “Жорстока любов”, так і нові композиції зі свого репертуару – “Чорнобаївка”, “Горить москва”, “Ленд Ліз”, “Нравиться не нравиться”. І звісно ж, багато інших музичних робіт, створених для підняття бойового духу наших захисників і захисниць.
“Частина виручених коштів із концертів буде спрямована на підтримку ЗСУ, тому концерт гурту “Діти Фрістайла” — це не лише гарний вечір, а й внесок у нашу спільну перемогу! Чекаємо на вас!”, – запрошують організатори VINIL concert agency .
Проєкт ревіталізації Фабрики Бачевських колишнього палацу Цельцьких
AVR Development розробила та реалізувала масштабний проєкт відновлення Фабрики Бачевських, колишнього палацу Цельцьких, який знаходиться поруч із Високим Замком.
За словами архітектурної студії, це була ревіталізація, що «повертає історії життя».
Палац площею 1510 м² знаходиться на вулиці Б. Хмельницького, 116, у буферній зоні ЮНЕСКО у Львові. Його звели в кінці XVIII століття як палац Цельцьких, який згодом став частиною фабрики Бачевських — відомого виробника алкогольної продукції.
Історичний палац Цельцьких, збудований Фридериком Бауманом, мав класичний фасад, анфіладну систему приміщень, балкон на різьблених кронштейнах і браму з кам’яними левами. Інтер’єри прикрашали відомі скульптори Антон Шімзер і Герман Вітвер.
Фабрика Бачевських, між 1918-1939 рр. Джерело: http://haidamac.org.ua/2012/03/ln-baczewski/
У 1850-х роках палац став власністю родини Бачевських. У 1908 році, під час великої реконструкції за проєктом Владислава Садловського, палац змінив своє призначення і став виробничим об’єктом, додали нові корпуси, але основну архітектуру зберегли. Попри численні перебудови, палац залишався важливою архітектурною домінантою району.
Сучасний стан Фабрики Бачевських колишнього палацу Цельцьких
Команда прагнула не просто відреставрувати палац, а й перетворити його на відкритий культурний простір. Цей проєкт є прикладом делікатної ревіталізації історичної території, яка мала на меті не лише зберегти пам’ятку, а й адаптувати її до потреб сучасного міста. Це передбачало створення комфортних умов для інтеграції будівлі в міське середовище.
Головним викликом проєкту було очищення історичного фасаду від нашарувань, які утворилися під час експлуатації впродовж ХХ століття.
Реставраційні роботи включали відновлення дерев’яних вікон, балконних огороджень, барельєфів і скульптур, геометрії даху та в’їзної брами з кам’яними левами. Це дозволило відновити естетичну цілісність фасаду та забезпечити візуальний зв’язок між історичною частиною будівлі та новими функціональними елементами.
Проєкт ревіталізації Фабрики Бачевських колишнього палацу Цельцьких
Інженерна частина проєкту передбачала оновлення несучих конструкцій, гідроізоляцію фундаменту, реконструкцію покрівлі, яка втратила свою історичну форму, а також встановлення сучасних інженерних систем для комфортної експлуатації.
Особливу увагу приділили енергоефективності, теплоізоляції та новим системам вентиляції, а також пожежній безпеці, включаючи оновлені системи сигналізації та евакуаційні шляхи.
Проєкт ревіталізації Фабрики Бачевських колишнього палацу Цельцьких
Крім того, встановили системи автоматичного контролю мікроклімату та освітлення. Ці рішення дозволили адаптувати будівлю до сучасних стандартів, зберігаючи її історичну сутність.
Проєкт відновлення палацу Целецьких розробляла команда архітекторів, під керівництвом Юрія Дубика. Він працював з архівними та іконографічними матеріалами. Історичні факти та імена архітектора Баумана, скульпторів Шімзера та Вітвера, що працювали над створенням цієї пам’ятки, з’явились завдяки дослідженню історичної інформації, яка була частиною концепції реставрації. Пізніше це лягло в основу проєкту відновлення фасадів палацу, включаючи дахи, декор, балкони, обрамування брами та огородження з фігурами левів.
Юрій Дубик також ініціював і відстоював ідею перетворення цієї території на палацову, важливу для львівського Підзамча, під час робочих нарад, погоджувальних засідань та наукових конференцій. Це стало основою для формування нового громадського простору.
Сьогодні в багатьох країнах світу популярно пити кортадо. Разом з нашим хорошим партнером Торговою Маркою Кава Старого Львова, сьогодні розкажу цей кавовий напій.
Кортадо (від іспанського «cortado» — «розрізаний») — це кавовий напій, який поєднує еспресо та тепле молоко в рівних пропорціях (зазвичай 1:1 або 1:2). Це щось середнє між міцним еспресо та м’яким капучино, з ніжною текстурою й балансом смаку. Уяви собі філіжанку, де гіркота кави обіймається з молочною солодкістю.
Основні характеристики:
Об’єм: 60–120 мл (маленька порція, щоб смакувати, а не залипати).
Склад: Еспресо (30 мл) + тепле молоко (30–60 мл), злегка спінене, без густої пінки, як у лате.
Смак: Міцний, але не агресивний, із кремовою текстурою.
Подача: У маленьких керамічних чашках або скляних стаканах, щоб бачити шари.
Кава кортадо
Походження:
Кортадо народився в Іспанії, імовірно в Мадриді чи Країні Басків, у XIX столітті, коли бариста почали «розрізати» міцність еспресо молоком, щоб пом’якшити смак для місцевих. Назва відображає ідею «розбавлення» кави. Звідти напій поширився до Латинської Америки (особливо Куби) та США, де став хітом у кав’ярнях.
Як готують?
Зварюють одинарний або подвійний еспресо (30–60 мл) із якісної арабіки.
Нагрівають молоко до 60–65°C, злегка спінюючи (без густої пінки).
Вливають молоко в еспресо, створюючи однорідну текстуру.
Подають у маленькій чашці, щоб підкреслити елегантність.
Кава кортадо
Чим відрізняється від інших напоїв?
Еспресо: Кортадо м’якший через молоко.
Капучино: Менше молока, без густої пінки.
Лате: Кортадо компактніший, із вищим вмістом кави.
Флет вайт: Більше пінки й об’єму в флет вайті.
Цікаві факти:
У Португалії кортадо називають «пінга» (pinga), а в Кубі — «кортадіто» з додаванням цукру.
У Нью-Йорку кортадо став хіпстерським хітом завдяки кав’ярням третьої хвилі.
Ідеальний для тих, хто хоче міцність еспресо, але без «удару в голову».
Отож, якщо бажаєте бути в тренді цього літнього кавового сезону – спробуйте кортадо, а раптом це ваша справжня любов з першого ковтка.
Про історію розвитку Палацу Жевуських-Лянцкорлнських у Роздолі, про архів Лянцкоропських, про історію герба і прапора Роздолу і його меншого брата Нового Роздолу, про проєкт “Палац Розділ” та багато іншого цікавого можна буде почути і побачити на презентації 41- го числа журналу “Наша спадщина” 6-го травня у Львівському Фотомузеї.
Подія організована у співпраці Українського Фотографічного Товариства (УФОТО), Львівського Фотомузею, ГО “Наші скарби” та Львівського палацу Мистецтв.
Завершився Всеукраїнський учнівський літературно-мистецький конкурс “Стежками Каменяра” — масштабна ініціатива, яка цьогоріч об’єднала 2271 учасника з усіх куточків України та з-за кордону. У центрі уваги — творчість Івана Франка та її сучасне переосмислення очима дітей.
Конкурс проводився у трьох номінаціях: «Проза», «Поезія» та «Краща ілюстрація до твору Івана Франка», а учасники змагалися у трьох вікових категоріях: 6–9, 10–13 та 14–16 років.
У номінації «Краща ілюстрація до твору Івана Франка» перемогли:
у віковій категорії 6-9 років – ПІСКУН ЛЮБОВ, учениця 4 класу Ліцею «Перспектива » Троїцької селищної ради Луганської області.
у віковій категорії 10-13 років – БАЖАН ЯРОСЛАВА, учениця 7 класу Комунального закладу ” Орільський ліцей” Лозівської міської ради Харківської області.
у віковій категорії 14-16 років– БАСОВА СОФ’Я, учениця 11 класу Харківського приватного академічного художнього ліцею Харківської області.
У номінації «Проза» перемогли:
у віковій категорії 6-9 років – АНТИКАЛО АНДРІЙ, учень 4 класу Карпилівського ліцею Клесівської селищної ради Сарненського району Рівненської області.
у віковій категорії 10-13 років – ЯЩУК ВІТАЛІНА, учениця 6 класу Пільноолексинецької філії Опорного закладу Городоцький ліцей №2 Городоцької міської ради Хмельницької області.
у віковій категорії 14-16 років – ЛИТВИН СОЛОМІЯ, учениця 10 класу Княгининівського ліцею Волинської обласної ради.
У номінації «ПОЕЗІЯ» перемогли:
у віковій категорії 6-9 років – КОВАЛЬОВ ДЕМ’ЯН, учень 4 класу Остерського ліцею № 1 Остерської міської ради Чернігівської області.
у віковій категорії 10-13 років – УДОВИЧЕНКО МИХАЙЛО, учень 6 класу Ліцею № 1 Охтирської міської ради Сумської області.
у віковій категорії 14-16 років – БІГУС КСЕНІЯ, учениця 10 класу Бориспільського академічного ліцею імені Анатолія Федорчука Бориспільської міської ради Київської області.
Конкурс “Стежками Каменяра” проходить щороку й спрямований на популяризацію спадщини Івана Франка серед дітей та підлітків. Організатори зазначають, що з кожним роком не лише зростає кількість учасників, а й вражає глибина текстів, сила образів та щирість дитячих голосів.
“ Цей конкурс — не лише про Івана Франка. Це про силу українського духу. Про дітей, які не зламались, а навпаки — перетворили свої переживання на поезію, прозу й ілюстрації. Цьогоріч найбільше творів про війну, про мрію, про свободу. Діти відгукуються на сучасність дуже тонко і чесно. І цей конкурс — доказ, що українська культура має майбутнє”, — наголосила координаторка конкурсу Ольга Нижник.
Міжнародний фонд Івана Франка висловлює щиру подяку спонсорам конкурсу: голові Правління Львівського товариства у м. Києві Тамарі Смовженко, АТ «Європейський промисловий банк» та голові Наглядової ради банку Віталію Романчукевичу, а також Благодійній організації «Серця єдності» та її директорові Миколі Вірьовкіну.
Дякуємо за довіру та підтримку! Завдяки вам найталановитіші учні України отримають цінні подарунки і — що найважливіше — перші визнання на шляху до великих творчих успіхів.
Організатори щиро дякують також Збройним силам України — завдяки яким маємо змогу підтримувати дитячу творчість навіть під час війни.
Його ім’я не таке відоме, як Менгеле чи Ейхмана. Але у Львові 1941–43 років ім’я Вальтера Кучмана знали всі. Він був одним із тих, хто знищував євреїв, вбивав професорів і керував розстрілами без жодного каяття.
У 2025 році в Аргентині було оприлюднено архіви, що стосуються нацистів, які переховувалися в країні після Другої світової війни. Серед 1850 документів згадується 10 000 імен. У списках — Йозеф Менгеле, Адольф Ейхман і Вальтер Кучман — останній безпосередньо відповідальний за масове знищення євреїв у Львові. Підроблені документи, які допомогли їм уникнути покарання, надавали високопоставлені особи з Ватикану.
На момент нацистської окупації Львова в червні 1941 року в місті проживало близько 160 000 євреїв. Уже в перші тижні після входу вермахту розпочались погроми, зокрема так звані «червневі» та «липневі» різанини.
6 листопада 1941 року нацисти створили Львівське гетто, розташоване між сучасними вулицями Замарстинівською, Жовківською та Янівською. Там було зосереджено понад 120 000 євреїв, яких утримували в жахливих умовах — ізольовано, без їжі, меддопомоги, доступу до санітарії.
Вальтер Кучман
За час існування гетто (1941–1943) та внаслідок позасудових страт у місті було знищено приблизно 136 000 євреїв. Цифра включає як мешканців гетто, так і тисячі євреїв з околиць Львова, депортованих до таборів смерті (насамперед до Белжеця), або страчених на місці в Янівському таборі, Білогорщі, Лисиничах.
Народжений у Дрездені 24 липня 1914 року, Кучман рано вступив до лав нацистських організацій — з 1928 року був у Гітлер’югенді, пізніше в Люфтваффе, а згодом — офіцер СС та гестапо. Після участі у громадянській війні в Іспанії його призначили до айнзацгрупи, яка діяла на території Галичини.
У 1941–1942 роках Кучман керував масовими вбивствами в районі Дрогобича, а також особисто брав участь у стратах у Львові. Йому інкримінують щонайменше 1500 смертей євреїв у селах поблизу Львова — Бжезіни, Підгайці, Хирів.
Один зі свідків згадував, як Кучман наказав розстріляти навіть українців, які викопували братські могили — аби не залишити очевидців.
Пам’ятний знак, встановлений на місці вбитих львівських професорів
Розстріл професорів: еліта знищена за наказом
У липні 1941 року Вальтер Кучман узяв участь у трагічній акції — розстрілі професорів Львівських університетів на Вулецьких пагорбах. Ці страти стали одним із символів геноциду польської інтелігенції.
Серед жертв:
Тадеуш Бой-Желенський — відомий письменник і публіцист
Казімєж Бартель — професор і колишній прем’єр-міністр Польщі
Станіслав Рапопорт, Роман Рудницький, Генрик Грецький — професори медицини та природничих наук
Юзеф Ґроховський, Альфред Розенблад — науковці Львівської політехніки
Пам’ятний знак, встановлений на місці вбитих львівських професорів
Втеча, фальшиве життя і смерть без вироку
Після війни Кучман втік до Іспанії, де деякий час видавав себе за монаха-кармеліта. У 1948 році перебрався до Аргентини під ім’ям Педро Рікардо Ольмо Андрес. Там він працював у компанії Osram, одружився, і десятки років жив спокійним життям.
Лише у 1975 році журналіст Альфредо Серра викрив його справжню особу. Його арештували, але через бюрократичну тяганину та відсутність оперативної реакції з боку ФРН він був звільнений. Повторно затриманий у 1985 році, він помер у тюремній лікарні Буенос-Айреса 30 серпня 1986 року, не дочекавшись суду.
Кучман уникнув покарання, але не забуття. Його історія — одна з тисяч трагедій Львова, де під виглядом «порядку» знищували науку, культуру і саме життя.
З 11 травня по 15 червня 2025 року Львівський державний цирк запрошує глядачів усіх поколінь на нову надзвичайну програму «Гравітація мрій» — видовищне шоу, де фізика здається безсилою, а емоції — нестримні.
Про це повідомляє пресслужба цирку.
«Гравітація мрій» — це барвисте поєднання акробатики, танцю, світлового шоу, гумору та високого мистецтва. Під куполом цирку глядачі побачать захопливі трюки, повітряні польоти, майстерні номери з обручами, гімнастичні виступи, лазерне шоу, шоу силачів і, звісно ж, улюблених клоунів.
У першому відділенні програми на гостей чекають такі номери – «Комічні акробати», «Еквілібр на котушках», «Гра з хулахупами», «Повітряна гімнастика на ременях», «Силовий жонглер».
В другому відділені будуть такі номери – «Повітряна гімнастка у кільці», «Соложонглер», «Антипод», «Акробати на доріжці».
«Це програма про натхнення, про те, як мрії долають будь-які обмеження — навіть гравітацію. Ми створюємо виставу, яка однаково вражає і дітей, і дорослих», – зазначили у цирку.
У виставі беруть участь артисти з усієї України — справжні майстри циркового мистецтва, які мають багаторічний досвід виступів в Україні та за кордоном. Декорації, костюми, музика та спецефекти розроблені спеціально для цієї програми й обіцяють глядачам повне занурення у казкову атмосферу.
Саджанці дубів з Канева висадили у Судововишнянському лісництві
Саджанці дубів з Канева висадили у Судововишнянському лісництві. Про це повідомив засновник Благодійному Фонду Сім‘ї Доскіч Юрій Доскіч.
“Не лише Тарас Григорович Шевченко обʼєднує Україну, а й дуби з Канева, де похований великий геній та пророк”, – йдеться у дописі.
Працівники Судововишнянського лісництва, військові та волонтери Благодійного фонду сімʼї Доскіч висадили дерева у лісах Львівщини.
Саджанці дубів з Канева висадили у Судововишнянському лісництві
“І таким чином, підтримали активістів по цілій країні, які щовесни висаджують дерева. Це сприяє відновленню зелених легенів, а також вкотре популяризує великого українця — Тараса Шевченка. Крім усього, сьогодні також було нагодою поспілкуватися з лісниками та військовими, які були ініціаторами цієї акції”, – додав Доскіч.
Саджанці дубів з Канева висадили у Судововишнянському лісництві
“Дякую лісникам нашої області за щоденну працю і догляд за деревами. Зокрема, головному ліснику Судововишнянського лісництва Юрію Кульчицькому. Ліси — легені планети. До слова, поруч з ділянкою, де ми висадили дерева, розташований молодий ліс. Йому лише 8 років. Але як він виглядає доглянуто і велично! Сьогодні Віталій Біляк передав мені від Асоціації ветеранів Пустомитівщини подяку за постійну підтримку військових. Дякую, Віталію, надзвичайно приємно, це мотивує втілювати й надалі разом в життя важливі проєкти”, – підсумував Юрій Доскіч.
Деякі львівські підприємства пишаються своєю багатою історією, але є й такі, що, попри столітній досвід, працюють без зайвого розголосу. До таких належить Львівський фанерний завод.
Заснований у 1917 році, Львівський фанерний завод працює й досі, виготовляючи фанеру. Проте, як промисловий об’єкт із глибокою історією, він залишається маловідомим у місті. Спробуймо це виправити.
Для мешканців мікрорайону Кам’янка поважний вік цього підприємства — не таємниця, а справжня промислова гордість. Неподалік заводу навіть є топоніми, що відображають його історію: вулиці Парова і Диктова («dykt» — «фанера» польською).
Перша сторінка статуту АТ «Ойкос»
Завод розпочав свою діяльність у складі акціонерного товариства «Ойкос» (з грецької — «господарство»). У перші десятиліття він значно впливав на економіку села Баторівка, що тоді було окремим населеним пунктом. Більшість місцевих працювали на заводі, а ті, хто не працював, чули заводський гудок, який сповіщав про початок і завершення робочого дня та обідню перерву.
Згадка про «Ойкос» у краківській газеті «Nowosci illusrowane», зі світлинами цехівЗгадка про «Ойкос» у краківській газеті «Nowosci illusrowane», зі світлинами цехівЗгадка про «Ойкос» у краківській газеті «Nowosci illusrowane», зі світлинами цехів
Виробництво на заводі «Ойкос»
До 1922 року завод виготовляв лише паркет, але після встановлення трьох лущильних верстатів із паровими двигунами почав випускати фанеру. У 1928 році підприємство згоріло, але за два роки його відбудували, модернізувавши обладнання. Ймовірно, тоді ж завод електрифікували за участі видатного інженера Габріеля Сокольницького. У 1930-х роках тут виробляли віконні рами, двері, а також товари для будівництва шкіл у містах і селах краю та для розбудови Львівської залізниці. Наприклад, завод створював переносні будиночки, прості у збиранні та розбиранні, які навіть демонстрували на промислових виставках того часу. Продукція «Ойкоса» експортувалася до різних країн Європи.
Цехи «Ойкос, сучасне фото
Акціонерне товариство «Ойкос» мало широку географію активів: парова столярна фабрика на вул. Замарстинівській (нині там житлові будинки), тартак у Сільці-Беньковій (тепер Кам’янка-Бузька), фабрика в місті Пйотркув (Польща). До 1929 року виробнича площа заводу зросла до 9 гектарів, а площа лісових масивів, що належали товариству, сягала 140,7 га (у селах Сілець, Незнанів, Полонична). До цехів фанерного заводу підвели окрему залізничну колію, яка нині не діє, але досі в’ється між старими корпусами з характерними дугоподібними вікнами.
Цехи «Ойкос, сучасне фото
«Ойкос» входив до польської Профспілки виробників фанери і шпону. Географія активів товариства робила його привабливим у промислових колах Польщі, про що свідчать цифрові фотокопії акцій, доступні й сьогодні.
Акція товариства
Двоє колишніх керівників «Ойкоса» були відомими політичними діячами міжвоєнного періоду:
Францішек Замойський — промисловець і депутат Галицького сейму.
Павел Чала — промисловець, голова Брюховицької ґміни, державний діяч, консул Фінляндії у воєводствах сходу Польщі (нині Львівщина, частина Волині, Тернопільщина, Івано-Франківщина).
Реклама акціонерного товариства
Товариство також було соціально відповідальним: відомо, що «Ойкос» пожертвував кошти на будівництво костелу Франциска Ассизького (1925–1930 рр.), який був парафіяльним храмом Замарстинівського передмістя. Нині це церква Йосафата на вул. Замарстинівській, 134.
Витяг із статуту профспілки
Розвиток «Ойкоса» та його підрозділів загальмували Друга світова війна і прихід радянської влади. Частину заводського обладнання вивезли німці, деякі будівлі зазнали руйнувань. Під час німецької окупації завод перетворили на цех із ремонту літаків «Люфтваффе». З цим пов’язана маловідома історія, що має дві різні інтерпретації. У квітні 1942 року прорадянське підпілля організувало диверсію, яка спричинила пожежу. Німці запідозрили сторожа Миколу Лозинського, але його виправдали. Завод не працював до серпня 1944 року. Цю версію зберегли краєзнавці зі спогадів сина сторожа, Василя Лозинського. Пізніше радянська пропаганда розсекретила диверсантів із «Народної гвардії імені Івана Франка» — серед них згадують залізничника Юзефа Пуделка з локомотивного депо «Львів-Схід».
Аерофото північно-західної околиці Львова, серпень 1944 року”. На фото видно Рясне-Польське, Баторівку, Клепарів. Фанерний завод тоді був майже без сусідів.
У 1948–1949 роках завод реконструювали: добудували нові цехи, котельню, електропідстанцію. У 1950-х роках для працівників звели житлові будинки на вул. Біберовича, які збереглися донині. У 1963 році до заводу приєднали Брюховицький деревообробний комбінат. Цей тандем проіснував близько 40 років, виготовляючи фанеру, меблі та шпон.
Фото біля пам’ятного знака про закладення козацької чайки в 1991 році
Одним із найцікавіших проєктів заводу стало створення у Брюховичах точної копії козацької чайки «Пресвята Покрова». На початку 1990-х ентузіасти товариства «Кіш» і Товариства Лева за підтримки меценатів розробили судно, яке переплило Атлантику, брало участь у регатах і стало плавучим символом козацтва. Керівником заводу тоді був Степан Голяк, до якого звернулися ініціатори проєкту.
Козаки-кораблебудівники задокументували ключові етапи будівництва у 1991–1992 роках:
18 січня — освячення дуба на кіль судна;
18 лютого — початок будівництва;
14 жовтня — чайка отримала назву «Пресвята Покрова»;
9 травня 1992 року — завершення будівництва на День матері.
Брошура про історію заводу
У середині 1990-х завод переживав занепад і в 1998 році був на межі банкрутства. На початку 2000-х з’явився інвестор, що дозволило відновити виробництво якісної фанери та інших виробів. У 2011 році завод відвідали польські промисловці з Пйотркува-Трибунальського, нагадавши про історичний зв’язок із «Ойкосом».
Сьогодні Львівський фанерний комбінат, відомий у народі як завод, має назву ТзОВ «Язьм». У 2017 році до сторічного ювілею підприємство видало брошуру про свою історію, призначену переважно для бізнес-партнерів і працівників. У 2018 році учні ліцею №38 створили краєзнавче відео, де показали завод ізсередини та з висоти пташиного польоту, а також записали спогади колишніх працівників.
Юрко СЕМАШКО Фото автора, фейсбук-сторінки козацької чайки «Пресвята Покрова», скановані матеріали — із сайтів польських цифрових архівів.
Відома українська співачка, народна артистка України Катерина Бужинська у співпраці із гуртом KOLABA створили нову, сучасну, інтерпретацію культової пісні «Як у нас на Україні» — композиції, що вже давно стала символом української краси, сили й унікальності.
Пісня «Як у нас на Україні» (на слова В. Сєрової та музику О. Харітонова) у виконанні Катерини Бужинської вперше була представлена публіці у 1998 році. Вона швидко стала хітом і вже майже три десятиліття залишається не лише однією з найвідоміших пісень співачки, а й одним із найяскравіших пісенних символів України.
«Це вже легендарна пісня, на якій виросло не одне покоління, — розповідає співачка Катерина Бужинська. — Вона десятиліттями звучала як на святах в дитячих садочках й на перших дзвониках у школах, так і під час більшості державних свят. Приємно, що завдяки колаборації із KOLABA пісня отримала сучасну версію, тож і теперішня молодь зможе під неї танцювати та гарно проводити час».
«Це пісня — присвята нашим людям — тим, хто творить історію сьогодні. Хто бореться, хто надихає, хто співає навіть тоді, коли важко, — кажуть у гурті KOLABA (львів’янин Андрій Павлеса та полтавець Владислав Крипак). — «Як у нас на Україні» — це не лише про минуле. Це про сьогодення. І про те, яким буде наше завтра».
Реліз новинки «Як у нас на Україні» доповнює особливе концертне відео, нещодавно зняте в МЦКМ у Києві (Жовтневий палац). Воно має символічну візуальну концепцію: чорно-білий світ з акцентом на червоний колір. Що підсилює пісенний гімн незламності національного духу українців. «Це не просто естетика. Це символіка. Чорно-біле — це пам’ять. Це минуле, що нас сформувало. А червоний — це пульс життя, боротьби, любові та віри, що живе в кожному з нас», – додають у KOLABA.
Раніше музичний проєкт KOLABA дав друге дихання таким українським хітам: «А липи цвітуть» Іво Бобула, «Горобина ніч» Оксани Білозір, «Хрещатик» і «День народження» Павла Зіброва, «Красива жінка незаміжня» Алли Кудлай, «Двічі в одну річку не ввійдеш» Юлії Рай. Нові версії цих безсмертних шлягерів зібрали мільйонні перегляди на YouTube-каналі KOLABA.
Чин св. Василія Великого в Україні УГКЦ (офіційна назва – Провінція отців василіян Найсвятішого Спасителя в Україні) є найбільшою чоловічою чернечою спільнотою в Центрально-Східній Європі за кількістю членів. До 1839 року з Василіянського Чину походили майже всі Київські митрополити (16 із 17-ти), близько 60 єпископів та багато їх помічників теж належали до цього Чину.
Однією із харизм монахів василіан стала видавнича діяльність, яка започаткована ще в XVI-XVII століттях. одним із головних осередків в XVII ст. був Почаївський монастир. Спадщина цього осередку духовності та культури була різносторонньо відображена на Міжнародній науковій конференції «Почаївський феномен: василіянський монастир Успіння Пресвятої Богородиці в історії та культурі України», яка відбулася 29–30 вересня 2023 року в с. Зарваниця Тернопільської обл. і була приурочена 250-літтю коронації папськими коронами почаївської ікони Богородиці.
Результатом конференції стало друковане видання, 16-е за чергою із наукової серії «Записки Чину св. Василія Великого» (Секція II)[1]. За участі церковних і державних інституцій Тернопільщини, музейних установ України влітку 2024 року було видано «Каталог виставки почаївських старожитностей», який, між іншим, містить фотокопії сакральних речей Почаївського монастиря, відбитки зі стародруків, які показують самобутність київської християнської традиції XVII-XVIII ст. (упорядник Каталогу – д-р Володимир Мороз, його обсяг становить 44 с.).
Найпослідовніше, із майже безперервною тяглістю, видавнича діяльність ченців василіян була розвинута з 1895 року, у зв’язку із заснуванням і реєстрацією в умовах австрійської адміністрації, – власної друкарні в м. Жовква на Львівщині. Отож, цьогоріч минає 130 років з того часу, а позаду – чимало лихоліть і драм минулого століття, в тому числі, з переслідуваннями монахів василіан з боку окупаційних режимів, знищення їх видавничих набутків, архівів, різноманітних заборон…
Обкладинка науково-популярної книги «Місія високого слова» (Львів, 2017)
Об’ємне дослідження «Місія високого слова», 2017 року, – про понад 120-літній шлях розвитку видавничої справи Чину св. Василія Великого – в Україні та в діаспорі, – написав ієромонах Климентій Стасів, показавши різносторонній тематичний репертуар видань, які виходили у світ під стукіт друкарських машин у жовківській «печатні оо. Василіан» (саме так означували славетну друкарню).
З поміж цього розмаїття видань окремої уваги заслуговує періодика (до неї належать і згадані вище «Записки ЧСВВ»). На 1 травня цього року припало 128 років з часу заснування найстарішого греко-католицького часопису – «Місіонар», журналу з періодичністю «місячник». Це єдине популярне християнське видання УГКЦ в паперовій версії, яке видають саме ченці, вже такий тривалий час.
На початку 1990-их років, поряд з іншими релігійними організаціями, греко-католицька Церква розпочала своє становлення, відповідно у власність повертали монастирі, серед них – львівську обитель св. Онуфрія. Саме тут керівництво Провінції Чину св. Василія Великого прийняло рішення про відновлення традиційної справи для монахів цієї спільноти – видавничо-друкарської діяльності. Статут видавництва «Місіонер» якого було затверджено в 1994 році. Та ще в квітні 1992 року вийшло перше число відродженого журналу «Місіонар».
Часопис «Місіонар»: штрихи з історії
Повернемося ще в далеке минуле, 1895 рік. Промотором ідеї заснування журналу став ігумен названого монастиря о. Андрей Шептицький, в майбутньому – митрополит Києво-Галицький і етнарх українського народу. Ієромонахи, які активно проповідували в той період на парафіях, вже будучи організовані після Добромильської реформи (її проводили ченці-єзуїти), вбачали у новому журнальному виданні допоміжний засіб проповідування католицької віри серед побожного люду.
Світлина титульного листка з першого числа часопису «Місіонар» (Львів), 1897 рік. Архів автора Фото
Першим редактором «Місіонаря» в 1897 році став о. Платонід Філяс. Порівняно з іншими подібними виданнями, ціна була невисока, і «Місіонар» міг поширюватися через пошту завдяки старанням того ж таки о. Андрея Шептицького. Шістнадцять сторінок першого числа були сповненими щирості та любові місіонерів до людей, яким вони несли євангельську звістку. Додатком до журналу, за редагування о. Лазаря Березовського, став річник «Календар Місіонаря на 1901 рік», тексти якого були написані новою фонетикою.
Основними читачами цього часопису у всі періоди його історії були члени Апостольства молитви – релігійної мирянської організації, яка діяла при василіанських парафіях та інших громадах Галичини. Із заснуванням «Місіонаря» розгорнула свою діяльність Жовківська друкарня.
В 1915-1916 рр. часопис «Місіонар» видавався у м. Загребі (Хорватія) за редагування о. Івана Пришляка. Після Першої світової війни, при василіянському монастирі у Жовкві, який відомий розписами славетного митця Юліана Буцманюка, активізувала свою діяльність редакція згаданого часопису. Та польська влада в 1918 році ув’язнила жовківських монахів у табір Домб’є. Була небезпека ліквідації майна друкарні, але завдяки старанням митрополита Андрея та Ватикану цього не сталося.
Популярність «Місіонаря» зростала з року в рік, і тираж сягав 20-ти тисяч примірників в умовах Польської держави, а на кінець 1939 року він складав вже 50 тисяч примірників. Стиль і виклад матеріалу часопису був доступним для широкого кола читачів. Провідне місце на сторінках часопису з часу його заснування і протягом 1920-1930-их років XX ст. посідали статті про церковні свята, коментарі до Святого Письма, повчання Церкви, роздуми про значення місійної та душпастирської праці, пояснення молитов та ін. Часопис був гарно ілюстрований малюнками, світлинами портретів відомих діячів УГКЦ і ЧСВВ та репродукціями ікон. Активними авторами часопису були ченці-історики Іриней Назарко, Ісидор Луб, Роман Лукань, письменники Осип Лещук, О. Тимочко, В. Лімниченко та багато інших.
Через суспільно-політичні обставини редакція «Місіонаря» в 1939 році переїхала до Перемишля (Польща). Там, в 1940 році, вийшло всього кілька чисел. В 1941 році редакція «Місіонаря» відновила свою роботу у Львові, щоправда, він не мав вже такого обсягу і оформлення, як до початку Другої світової війни. Останнє число «Місіонаря» вийшло в серпні 1944 році, а з другим приходом комуністів до Львова взагалі припинилося його видання.
Традиція популярного для народу часопису була продовжена в середовищі українців-католиків, які емігрували до країн Південної та Північної Америк. Ще в 1911 році засновано часопис «Місіонар» в Бразилії, який був і є одним з важливих пресових органів української діаспори в цій країні. В Філадельфії (США) сестри-василіянки теж видають до сьогодні «Місіонар».
Часопис «Місіонар» в незалежній Україні
Незворотнім став факт відродження «Місіонаря» в квітні 1992 року. Перший редактор – о. Теодозій Янків, ЧСВВ, тодішній магістр Крехівського новіціяту («першої школи» монашества для тих, хто обрав богопосвячене життя). Перше число відродженого часопису вийшло за благословення тодішнього глави УГКЦ Мирослава Івана кардинала Любачівського, а долучилися до цієї справи працівники факультету журналістики ЛДУ ім. І. Франка світлої пам’яті Михайло Присяжний (згодом довголітній декан), світлої пам’яті Ольга Федик і Мар’ян Лозинський (з 2025 року – новообраний декан). Останній з переліку осіб в наступні роки займався його підготовкою і згодом очолив видавництво «Місіонер» поряд із поверненням Жовківської друкарні у власність отцям василіянам.
В 1992-1993 рр. часопис виходив неперіодично, інколи раз в два місяці. У ньому були ті самі тематичні і світоглядні засади, започатковані в міжвоєнний період XX ст. Члени Апостольства молитви та інші численні побожні миряни при відроджених монастирях знову отримали часопис, який в епоху ще відсутності нових технологій та інтернету давав відповіді на ті духовні потреби, якими вони жили. «Місіонар» формував і формує християнський світогляд звичайного читача, який був ще не дуже обізнаний в багатьох питаннях богослов’я, літургіки, в морально-етичних темах, в історії багатостраждальної УГКЦ, її визначних і маловідомих постатей та ін.
В 1994 році головним редактором “Місіонаря” був призначений о. Василь Зінько, ЧСВВ, досвідчений журналіст та християнський письменник, який після майже сорокарічної міграції в Бразилії, а також Аргентині, повернувся як місіонер на рідну землю. Його публіцистичний і письменницький талант з колоритною українською мовою збагатив тематику “Місіонаря”. До його підготовки були також залучені журналістка Анжеліка Татомир (1994), поетеса Неоніла Стефурак (1995), а також автор цієї публікації в 1996-2005 роках. Технічним оформленням часопису впродовж більше ніж десяти років (1992-2002) займалася працівник видавництва «Місіонер» Ольга Кузьмич.
Обкладинка ювілейного номера часопису «Місіонар» (Львів), травень 2007 року. Архів автора
Період 1992-1997 років по суті був пошуком цілісної концепції часопису, тоді ще формувалися основні теми і рубрики. Поряд з тим завирувало релігійне життя при василіянських парафіях, активізували свою роботу молодіжні спільноти, поступово набирало обертів у виданні різнотематичної літератури видавництво «Місіонер» та Жовківська друкарня. Восени 1997 року редактором часопису став о. Йосафат Воротняк, ЧСВВ, уродженець Боснії, який в 1992-2008 роках теж був місіонером в Україні. Під його керівництвом аж до кінця 2005 року часопис збагатився здебільшого формативними матеріалами, поетична сторінка збагатилася творами ченця-поета Василя Мендруня, ЧСВВ, д-ра Петра Шкраб’юка, віршами про мучеників УГКЦ авторства Любов Дівчур та ін. «Місіонар» привідкрив широкий пласт історичної тематики: про сподвижників УГКЦ, зокрема, Василіянського Чину, ісповідників віри, тих, хто загинув мученицькою смертю в часи переслідувань за часів комуністичного режиму. В 2003 році відроджено видання річника «Календаря Місіонаря», який виходив один раз в рік по 2007 рік. Були спроби відродити додаток для дітей «Малий Місіонарчик», але на це забракло бюджету редакції.
З 2002 року і до нині друкований «Місіонар» розповсюджується завдяки передплаті через «Укрпошту», тим самим він здобув читачів на парафіях УГКЦ в Центрі і на Сході України.
За своєю концепцією з 1897 року і до сьогодні журнал він не змінився з моменту свого заснування – популярний часопис для широких кіл віруючих з метою донесення науки Церкви і формування християнського світогляду. На його сторінках, окрім новинних матеріалів, публікують пояснення Святого Письма, статті-роздуми про духовні питання сучасного християнина, інтерв’ю з активними священнослужителями і мирянами, капеланами, матеріали про взаємозв’язок віри й культури, публікації для молоді й дітей та на інші теми.
Обкладинка «Місіонаря» березневого числа 2015 року, в період російсько-української війни. Сайт журналу «Місіонар»
Редакторами журналу в період вже розширення інтернету були отці василіяни, які вступили до Чину св. Василія Великого вже після проголошення свободи віросповідання в Україні – Корнилій Яремак (2006-2012), Віталій Попадюк (2012-2016), Христофор Ганинець (2016 і до нині). Як й інші церковні часописи в Україні, «Місіонар» намагається утриматися на інформаційному ринку в непростих економічних умовах. В часи незалежності його наклад коливався від 7 до 5 тисяч примірників, а сьогодні, за відомостями, наданими редакцією, становить 2500 примірників. В останні роки активно діє електронна версія журналу: misionar.in.ua. Тут можна прочитати публікації в форматі pdf, а також скористатися архівними номерами періоду незалежності.
Цієї весни також минуло 20 років з часу заснування при семінарії отців василіян в смт. Брюховичі періодичного альманаху для молоді «Господь і Я». Його видають студенти-семінаристи різних років навчання, сьогодні він зберігся як альманах-річник, а раніше видавався як щоквартальник.
Обкладинка актуального номера часопису-місячника «Місіонар». Сайт журналу «Місіонар»
Загалом отці василіяни в Україні робили спроби утримати на ринку ще такі періодичні видання як «Дзвіниця» (бюлетень парафії), альманах християнської думки «Київська Церква» (2000-2002), але такі фактори як кон’юнктура ринку і економічна криза, запит авдиторії внесли корективи в цей процес. Серед парафіяльних видань отців василіян досі видається ще газета «Домашня Церква».
На четвертий рік великої війни росії проти України видавництво «Місіонер», в рамках Чину св. Василія Великого УГКЦ, продовжує свою видавничу справу, започатковану ще 130 років тому – від першого запуску друкарської машини у Жовкві. Набутки цього видавництва вже стали об’єктом для гуманітарних студій, але багато незвіданих аспектів друкарської спадщини ще чекають свого дослідника.
Ігор СКЛЕНАР
[1] Самі «Записки» були засновані в міжвоєнний період і, попри ліквідацію УГКЦ в 1946 році, видаються по сьогодні в Римі. Там знаходиться й Головна Управа Василіянського Чину.
Яворів. Міська архітектура на Ринку, 1920-30-ті рр.
Сьогодні хочемо познайомити читачів Фотографій Старого Львова із краєзнавчою розвідкою Ярослава Підгірського про історію Яворова, що була опублікована у газеті Рідна земля (№ 27 від 04.07.1943 року).
Рідна земля – часопис, що виходив у Львові у 1941–1944 рр. в Українському видавництві часописів і журналів для Дистрикту Галичини. Відповідальні редактори газети були: Осип Боднарович, М. Семчишин, Ю. Тарнович
Із минулого Яворова
Яворів лежить 48 км. на північний захід від Львова, при битім шляху Львів-Радимно. Розложився він на рівнині, над річкою Скло, яка, перепливаючи з полудня на північний захід, творить в Яворові став.
Містечко це належить тепер до підряднійших галицьких містечок. Та не так ще давно, бо всього одно століття тому назад було воно ще дуже рухливе. Тоді, коли ще не було залізничої сполуки Краків—Львів, ішов через Яворів із заходу до Львова і зі Львова на захід увесь коловий рух. Переїздили тоді через Яворів, що вже в 1860 р. мав 8585 мешканців, в тому всього 844 поляків, т. зв. “халабуди”. Цвило тоді в Яворові й готелярство.
Та Яворів має дуже цікаву сторінку своєї минувшини, цікавішу, як неодно інше більше місто.
Про його початки немає жодних історичних джерел. Та назва його і джерела, що заховались до наших часів, вказують на те, що Яворів це оселя у кожному разі з часів українських князів.
Вулиця Львівська в Яворові. Поштівка початку ХХ століття
Кажуть, що назва Яворова походить від яворового ліса, який мав колись рости на місці теперішнього міста. Та ближче правди буде, мабуть, те припущення, що Яворів заложив якийсь український лицар Явір, імя Явір стрічаємо у старих хроніках з XIII віку. Отже Яворів це город Явора. Назва ця, як назва прикметникова від особового імени, позваляє означити час заложення города-оселі Яворова на X—XII століття. Яворів мав деревяний замок, про що згадується вперше при описі пожежі в Яворові з 1636 р. Був це тип старих оборонних замків з давних княжих часів. З того бачимо, що Яворів, положений недалеко українсько-польських кордонів, мав завдання боронити західні кордони давньої української княжої держави.
Перша писана згадка про Яворів припадає на 1376 р., цебто вже по завоюванню Галичини поляками в 1340 р. В тій найстаршій згадці про Яворів, — а справа йшла про межі Порудна, — сказано, що Порудно “граничить з полуднево-східньої сторони з Яворовом”. Другий документ, що в нім згадується про Яворів, походить з 1408 р. Там є згадка, що Яворів має право мати 10 шевських майстерень. Отже, як на тодішні часи, було це вже більше місто.
Польські королі, опанувавши Галичину, почали насаджувати польський елемент по містах. Те саме було і з Яворовом. Тому що в Яворові не було поляків, спроваджено їх з Польщі, а вже 1454 р. находимо згадку про те, що вибудовано костел, а всіх мешканців оподатковано на ту ціль на час 10 літ. Польські королі будьто видержавлювали Яворів польським маґнатам, будьто давали їм Яворів у застав за уділені позички. Ті маґнати старались витягнути якнайбільше зисків з міста і тому до половини XVI. віку розвиток міста йде дуже повільно. Щойно від 1563 р., коли на підставі рішення сойму відібрано від маґнатів всі королівські добра і віддано під осібний заряд як власність держави, починається і для Яворова час дещо кращого розвитку під господарським оглядом.
Яворів, 1920-30-ті рр.
Король Жиґмунд Авґуст надає містові староство, а привілеєм з дати Люблин, дня 2. липня 1569 р. дає для Яворова маґдебурське право. Маґдебурське право надавали польські королі звичайно містам, в яких поселились німецькі кольоністи. Право це забезпечувало мешканцям міста необмежену самоуправу і надавало їм власне судівництво. Містом управляла рада з посадником. Судівництво було в руках війта з лавниками. Це було так починаючи від половини XIIІ століття, коли в Польщі, а пізніше і на українських землях, занятих Польщею, поселювались німецькі кольоністи. Однак пізніше надавали польські королі маґдебурське право теж і містам, в яких не було німецьких кольоністів. Це мало на меті притягнути населення до міста, якому забезпечувалось самоуправу. Так було і з Яворовом. Однак привілей Жиґмунта Авґуста виразно виключав українців від управи містом і виконування судівництва, бо посадниками і радними та війтом і лавниками могли бути лише римо-католики. Щойно вперті і послідовні старання українських міщан Яворова довели до того, що король Володислав IV 1635 р. позволив, щоб до ради допустити одного українця, а й лавником міг бути теж один українець.
Та й тверді мусіли бути наші яворівські міщани. Боронили своїх прав, хоч і так дуже обмежених, як лиш уміли. Радні накладали на них неслушні податки і примушували до чинитьб для міста. Коли староста й воєвода не узгляднили слушних домагань наших міщан, справа пішла до вирішення до короля Жиґмунта ІII. який був змушений, бачучи наявне насильство, упімнути посадника та радних і загрозити їм строгими гривнами, коли будуть і дальше поступати так наявно протизаконно. З однодушною постановою наших міщан мусів числитися теж і король.
А було наше міщанство зорганізоване в цехах. В 1621 р. було 21 шевців, 27 гончарів, 16 різників, 9 кравців, 33 гарбарів. Були 4 млини: Шумейли, Хархаліса, Чайки й Авдикавського, — як це виказують люстраційні акти яворівського староства.
Першотравнева демонстрація у Львові 1989 року. Світлина Богдана Гладуна
1989 рік став справді переломним у суспільно-політичному житті України та у свідомості її громадян. Започатковані Михайлом Горбачовим процеси “перебудови” та “гласності” відкрили шпарину в тоталітарній радянській системі, дозволивши зародитися паросткам національного відродження. Львів, традиційно відомий своїми опозиційними настроями, опинився на вістрі цих змін. Підвалини радянської влади почали тріщати: люди, позбуваючись багаторічного страху перед всесильною системою контролю та примусу, дедалі сміливіше відкрито проголошували свої погляди.
Першотравнева демонстрація у Львові 1989 року. Світлина Богдана Гладуна
Традиційна першотравнева демонстрація, на яку львівська комуністична влада десятиліттями “добровільно-примусово” організовувала працівників підприємств, у 1989 році набула абсолютно нового, несанкціонованого виміру. Вона стала останньою офіційною першотравневою демонстрацією в історії міста саме завдяки сміливості, ініціативності та патріотизму львів’ян, які перетворили обов’язковий радянський захід на маніфестацію національного протесту.
Першотравнева демонстрація у Львові 1989 року. Світлина Богдана Гладуна
В умовах зростання національної свідомості та формування незалежних громадських організацій, національно-демократичні сили – щойно створений Народний Рух України за перебудову (РУХ), Товариство української мови ім. Т. Шевченка, Українська Гельсінська Спілка (УГС, яка діяла фактично як прото-партія) – вирішили не ігнорувати офіційний захід, а взяти в ньому участь, щоб голосно та відкрито задекларувати свої гасла, ідеї та національну символіку. Це був свідомий ризик, адже публічна демонстрація синьо-жовтих прапорів та національних гасел все ще була під суворою забороною і могла призвести до репресій.
Першотравнева демонстрація у Львові 1989 року. Світлина Богдана Гладуна
Колона прихильників національних змін почала формуватися на вул. Городоцькій біля церкви Св. Ольги та Єлизавети, що стало символічним кроком – збір біля храму підкреслював духовний аспект боротьби. Далі колона рушила вниз до центру.
Першотравнева демонстрація у Львові 1989 року. Світлина Богдана Гладуна
На перших кадрах світлин Богдана Гладуна якраз зафіксовано момент, коли колона минула вул. Я. Мудрого. Одразу впадає в око (або: Привертає увагу) абсолютно разючий, відмінний від офіційного зміст та стиль плакатів і транспарантів, що несли учасники цієї альтернативної ходи.
Першотравнева демонстрація у Львові 1989 року. Світлина Богдана Гладуна
Поруч із стандартними червоними прапорами та портретами Леніна з’явилися гасла, які ще недавно було страшно навіть вимовити вголос. Серед них були заклики до справжніх демократичних свобод: “Загальне пряме виборче право”, “Свобода друку, страйків, віросповідань”. Лунали програмні національні вимоги: “Без мови немає народу” (підкреслюючи значення української мови, яка пригнічувалася в СРСР), “Українській мові – державний статус!”. Були гасла, що виражали національно-визвольні прагнення: “Україно, вставай зі сну! Хай живе НРУ!”.
Першотравнева демонстрація у Львові 1989 року. Світлина Богдана Гладуна
Особливо сміливими були заклики, пов’язані з відновленням ліквідованої радянською владою Української Греко-католицької Церкви: “Волю українській Греко-католицькій Церкві”, та вимоги звільнення політв’язнів, таких як “Свободу Івану Гелю!”. (Див. фото 01-09).
Першотравнева демонстрація у Львові 1989 року. Світлина Богдана Гладуна
Варто зазначити, що цього року Великдень припав саме на 1 травня, що додало події особливого духовного виміру. Тому абсолютно доречним і глибоко символічним виявився транспарант “Христос Воскрес!”, який порушував атеїстичну доктрину радянського свята.
Першотравнева демонстрація у Львові 1989 року. Світлина Богдана Гладуна
Незважаючи на формальну “дозволеність” демонстрації, поява національної символіки та антисистемних гасел викликала паніку в місцевої влади та правоохоронних органів. Далі на світлинах Богдана Гладуна бачимо, як колону зупинила міліція нижче церкви Св. Анни.
Першотравнева демонстрація у Львові 1989 року. Світлина Богдана ГладунаПершотравнева демонстрація у Львові 1989 року. Світлина Богдана ГладунаПершотравнева демонстрація у Львові 1989 року. Світлина Богдана ГладунаПершотравнева демонстрація у Львові 1989 року. Світлина Богдана Гладуна
Вулицю було оперативно перегороджено вантажними автомобілями, які, однак, учасники ходи швидко використали як імпровізовану трибуну для позапланового мітингу, демонструючи не лише сміливість, але й винахідливість.
Першотравнева демонстрація у Львові 1989 року. Світлина Богдана Гладуна
На одному з кадрів (фото 15) – надзвичайно промовисте поєднання, символ перехідної доби: на кабіні вантажівки поруч стоять люди з образами Ісуса Христа і Божої Матері, позаду них майорить синьо-жовтий національний стяг, а поруч – літній чоловік, що за звичкою або інерцією розмахує червоним радянським прапором із серпом і молотом. Це яскрава ілюстрація зіткнення епох та світоглядів.
Першотравнева демонстрація у Львові 1989 року. Світлина Юрія Брика
Активну участь у демонстрації брали прихильники Івана Драча, відомого поета та громадського діяча, який став одним із засновників Народного Руху. Багато людей несли транспаранти “Львів за Драча”, який був кандидатом у депутати до Верховної Ради СРСР. Саме в цей період тривав процес висування та реєстрації кандидатів, і львівська комуністична влада, побоюючись популярності демократичного кандидата, всіляко блокувала реєстрацію Івана Драча. Ця ситуація викликала багатоденний мітинг біля львівської ратуші, який став важливою репетицією та додатково згуртував і мотивував львів’ян до участі в першотравневій акції.
Першотравнева демонстрація у Львові 1989 року. Світлина Юрія Брика
Незважаючи на спроби міліції розігнати колону та застосування сили, зрештою учасникам вдалося прорватися через кілька міліцейських кордонів. Вони пройшли з національною символікою та своїми сміливими гаслами повз офіційну трибуну представників влади, тим самим відкрито кинувши виклик системі та продемонструвавши зростаючу силу національно-демократичного руху.
Першотравнева демонстрація у Львові 1989 року. Світлина Юрія Брика
Цей день став важливим кроком на шляху до незалежності України, показавши як готовність людей до відкритого протесту, так і неспроможність радянської влади повністю контролювати ситуацію.
Першотравнева демонстрація у Львові 1989 року. Світлина Юрія Брика
Висловлюємо велику подяку учаснику цих історичних подій Богдану Гладуну, який не лише був свідком, але й зафіксував та зберіг ці надзвичайно цінні фотокадри для історії, давши нам можливість побачити той синьо-жовтий першотравень на власні очі. Кілька цінних і вдалих кадрів коло Оперного театру та головної трибуни зробив Юрій Брик.
Уже цієї суботи, 3 травня, Львівська національна філармонія запрошує мешканців та гостей міста на унікальну подію — прем’єру мюзиклу «Місто мрії».
Цей музично-театральний проєкт обіцяє стати справжнім святом для поціновувачів живого звучання, щирих емоцій та мистецтва у найкращих традиціях Львова. Початок о 18:00, зазначають організатори.
Мюзикл «Місто мрії» — це історія про любов, прагнення до прекрасного та силу мрії, втілена через музику, вокал і танець.
У програмі заходу — виступи талановитих артистів:
Вокальне тріо «Крайня хата»
Сольні номери у виконанні Анастасії Чубінської, Віталія Білана, Лідії та Левка Бебешків, Андрія Мильчука
Танцювальні постановки від Народного художнього ансамблю «Сонечко» та модерн-балету «Акверіас»
Над постановкою працювали:
Художній керівник — Марія Горностай
Хореограф — Оксана Лань
Автор сценарію — Лілія Вікарук
“Живий звук, потужна драматургія та справжня емоція — усе це чекає на глядачів у стінах Львівської філармонії. Не пропустіть можливість поринути у світ мрій, музики та краси — у самому серці Львова!”— запрошують на подію організатори.
Історична пам'ятка місцевого значення – Комплекс фортифікаційних та інженерних споруд «Фортеця м. Миколаїв» на Львівщині – остаточно залишиться у комунальній власності громади. Львівська обласна...
