18 травня 2025 р., у рамках відзначення Міжнародного дня музеїв, у Львівському музеї Михайла Грушевського (вул. І.Франка, 154) о 14 год. відбудеться дитячий інтерактивний захід “Котики Катрусі Грушевської”.
“Цьогоріч святкуємо 125 років від дня народження доньки Михайла Грушевського, української фольклористки Катерини Грушевської. Дитячі роки дослідниця провела у Львові, у будинку збудованому батьком. Тут починала навчання, слухала казки, читала дитячі книжечки та бавилася улюбленими іграшками.
Тож, запрошуємо діток з батьками до Львівського музею Михайла Грушевського, де побачимо і почитаємо дитячі книжечки, яким майже сто років, поговоримо про маленьку Катрусю, її захоплення, домашніх улюбленців, а також трішки про те якими були забавки наших прабабусь і прадідусів та власноруч зробимо одну з таких іграшок (за книжкою Марка Грушевського «Дитина у звичаях і віруваннях українського народу»)”, – пишуть організатори на сторінці події.
Тривалість: близько 1 год. Вік: 6 -10 років Вартість – безкоштовно Обов’язкова реєстрація на подію – тел. 0973844818
У Львові заснували фестиваль у памʼять про загиблу журналістку та парамедикиню добровольчого медичного батальйону «Госпітальєри» Ірину («Чеку») Цибух. Про це пише Читомо з посиланням на фейсбук-сторінку фестивалю.
«Ти говорила про пам‘ять, рік тому і сама стала нею. Змиритися і прожити цю втрату неможливо. Ми обрали дію. Пам‘ять як дієслово. Для багатьох українців, і для нас життя поділилось на до і після твоєї втрати. Як пам‘ять формує суспільство? У з‘ясуванні цього створився Чекаfest», — написали організатори фестивалю.
Фестиваль відбудеться у Львові в Шевченківському гаю 1 червня 2025 року.
Серед організаторів — молодший брат журналістки Юрій Цибух, співачка та поетеса Марина Круть, журналістка, співзасновниця ініціативи «Вшануй» Катерина Даценко, волонтерка та координаторка акції на підтримку полонених в Острозі Іванна Грищенко.
Організатори фестивалю зазначили, що усі деталі щодо проведення фестивалю повідомлять згодом.
Ірина Цибух — журналістка «Суспільного», парамедикиня добровольчому медичного батальйону «Госпітальєри».
У 2014 році відбула кілька ротацій на передовій у лавах добровольчого медичного батальйону «Госпітальєри». З 2017 року працювала в команді «Суспільного» менеджеркою реформ, знімала документальні фільми, готувала міжрегіональні спецефіри, втілювала грантові проєкти. У вільний час реалізовувала освітні проєкти у віддалених селах Донеччини й Луганщини.
У лютому 2022 року повернулася до боротьби у складі «Госпітальєрів».
Разом із колегами з Суспільного Ірина Цибух стала переможницею конкурсу професійної журналістики «Честь Професії» у 2021 році у категорії «Найкраща публіцистика в локальному медіа» та фіналісткою у номінації «Найкращий репортаж» у 2018 році. У листопаді 2023-го отримала відзнаку від президента України орден «За заслуги» III ступеня, у березні 2024 року стала лауреаткою премії «УП 100. Сила жінок».
Загинула у травні 2024 року під час виконання бойового завдання на Харківщині. У червні 2024 року Ірину Цибух посмертно нагородили орденом «За мужність» III ступеня. У листопаді того ж року парамедикиню посмертно нагородили відзнакою імені Мері О’Хейген за визначні досягнення у сфері розвитку гендерної рівності та жіночого лідерства.
Львів відомий як кавова столиця України завдяки багатовіковій історії, розвиненій мережі кав’ярень і щорічному Lviv Coffee Festival. Кава стала частиною міської ідентичності, поєднуючи австрійські традиції, місцеві легенди та сучасні тренди. Разом з нашим хорошим партнером Торговою Маркою Кава Старого Львова, розкажемо сьогодні історію кави у Львові, її культурне значення та актуальний стан кавової сцени на основі перевірених даних.
Кава з’явилася у Львові наприкінці XVII століття, коли місто було частиною Речі Посполитої. За легендою, галицький козак Юрій Кульчицький після Віденської битви 1683 року отримав 300 мішків кави від османів і відкрив одну з перших кав’ярень у Відні. Хоча прямих доказів його впливу на Львів немає, історики, зокрема Ігор Лильо, вважають, що Кульчицький сприяв популяризації кави в регіоні. У XVIII столітті кав’ярні почали з’являтися в місті, а в XIX столітті, за Австро-Угорщини, вони стали осередками суспільного життя.
Кав’ярня “Віденська” на проспекті Свободи. Фото першої пол. XX ст.
У 1829 році відкрилася «Віденська кав’ярня», яка працює й досі. У 1900 році у Львові діяло близько 60 кав’ярень, де чашка кави коштувала 20–30 крейцерів, що еквівалентно 1–2 гривням у сучасних цінах (за даними історика Наталі Космолінської). Кав’ярні, такі як «Шкоцька» та «Центральна», були місцем зустрічей інтелігенції, зокрема письменників Івана Франка та Станіслава Пшибишевського.
Львівська кавова культура сформувалася під впливом австрійських і польських традицій. Типовий напій XIX–XX століть — міцна чорна кава («чорна по-львівськи»), яку подавали в маленьких чашках із цукром або вершками. У XX столітті популярними стали кава з ромом і «капуцино по-львівськи» з густою пінкою. У кав’ярнях, таких як «Під синьою пляшкою», досі готують каву в джезві на піску, що відсилає до османських методів.
Кава в турці на пісочку
Кав’ярні були соціальними центрами: у 1930-х роках у «Віденській кав’ярні» відвідувачі проводили в середньому 2–3 години, читаючи газети чи дискутуючи (за архівними даними Львівського історичного музею). Традиція неквапливого споживання кави збереглася: у 2023 році 68% львів’ян відвідують кав’ярні принаймні раз на тиждень (дослідження Pro-Consulting).
У 2024 році у Львові налічувалося 280–300 кав’ярень (за оцінками Асоціації кав’ярень України), що робить місто лідером за їхньою кількістю на душу населення в Україні. Близько 25% закладів пропонують specialty coffee — каву з високоякісних зерен, обсмажених за стандартами SCA (Specialty Coffee Association). Популярні методи заварювання включають аеропрес, кемекс і V60, які пропонують заклади, як-от «Альтернатива» та «Sova Coffee».
Кав’ярня-галерея “Штука”
Щорічний Lviv Coffee Festival, започаткований у 2010 році, є ключовою подією. У 2024 році він зібрав 32 000 відвідувачів, 60 кав’ярень і 120 бариста, які змагалися за звання найкращих (за даними організаторів). Фестиваль популяризує локальні обсмажувальні цехи, такі як «Svit Kavy» і «Palitra», які постачають зерна з Ефіопії, Колумбії та Кенії.
Середньостатистичний львів’янин випиває 2,1 чашки кави на день (дослідження 2023 року від Tvoe Misto), а 65% віддають перевагу кав’ярням перед домашньою кавою. Популярні напої включають еспресо (45% замовлень), капучино (30%) і фільтр-каву (10%).
Кав’ярня “Світ кави”
«Світ кави» (пл. Катедральна, 6): заснована в 1999 році, відома власною обсмажкою і навчальними курсами для бариста. У 2023 році отримала нагороду «Найкраща кав’ярня» на Lviv Coffee Festival.
«Віденська кав’ярня» (просп. Свободи, 12): працює з 1829 року, зберігаючи австрійський стиль. Пропонує класичні напої, як-от кава з лікером.
«Львівська копальня кави» (пл. Ринок, 10): туристичний заклад із концепцією «видобутку» кави. У 2024 році відвідало 150 000 туристів.
«Під клепсидрою» (вул. Вірменська, 35): атмосферна кав’ярня в богемному стилі, популярна серед місцевих митців.
Львівські кав’ярні продають фірмові зерна (ціна: 200–400 грн за 250 г) і аксесуари, як-от керамічні чашки (100–300 грн). На ярмарках, зокрема під час Lviv Coffee Festival, пропонують кавовий шоколад від місцевих виробників, таких як «Львівська майстерня шоколаду» (50–80 грн за 100 г). У 2024 році кавові сувеніри склали 15% продажів на фестивалі.
“Підвішена” кава для захисників України
Кава у Львові — це поєднання історичної спадщини, австрійських традицій і сучасних інновацій. Від «Віденської кав’ярні» 1829 року до specialty coffee у «Альтернативі», місто залишається центром кавової культури України. Lviv Coffee Festival і сотні закладів підкреслюють статус Львова як місця, де кава є частиною повсякденного життя.
Роман МЕТЕЛЬСЬКИЙ
Джерела
Лильо, І. (2015). «Львівська кава: історичні нариси». Львів: Видавництво Старого Лева. [Інформація про кавову культуру XIX століття].
Космолінська, Н. (2008). «Соціокультурне життя Львова XIX століття». Журнал «Галицька брама». [Дані про кав’ярні та ціни].
ZAXID.NET. (2024). «Lviv Coffee Festival 2024 зібрав 32 тисячі відвідувачів». zaxid.net/news.
Tvoe Misto. (2023). «Кавова культура Львова: як п’ють каву містяни». tvoemisto.tv/news.
Pro-Consulting. (2023). «Аналітика ринку HoReCa в Україні». pro-consulting.ua/ua. [Узагальнені дані про відвідування кав’ярень].
16 травня о 16 год. у Національному музеї у Львові імені Андрея Шептицького (проспект Свободи, 20) відбудеться відкриття виставки сучасної скульптуриВолодимира Одрехівського «Присутність».
Виставку формують три взаємопов’язані цикли: «Цвіт», «Час» і «Співзвучність». Перші два – роботи останніх трьох років, третій – вибрані твори попередніх періодів.
Скульптурні композиції – інспірації на основі мотивів людської постаті, рослинного світу, абстрактних форм – це пластичні символи, образи-метафори, якими автор запитує про сутність і природу речей, про міру нашої активності та присутності в сім’ї, родині, праці й суспільстві. Митець зосереджує увагу на усвідомленні належності кожного до неосяжно великого, до того, що існує вічно, причетності кожного до рідної землі, роду, свого часу. Скульптуру виконано у бронзі різноманітних кольорів і відтінків.
Володимир Одрехівський. Фото Василя Одрехівського
Можна спостерегти тонко опрацьовані поверхні тонованого чи полірованого блискучого металу, виразні фактурні форми, суголосні відповідній концептуально-емоційній тональності.
Володимир Одрехівський реалізував понад 60 проєктів у галузі публічної скульптури в Україні та за кордоном. Його творчість не раз висвітлювала українська й міжнародна преса (понад 130 публікацій в Україні та близько 50 у Франції).
Понад 7 мільйонів гривень на реабілітацію захисників зібрали на Львівщині під час благодійного аукціону
У Підгорецькому замку відбувся благодійний аукціон «Єдність заради Перемоги», під час якого вдалося зібрати кошти на потреби українських воїнів. Подія об’єднала представників влади, військових, бізнесу, благодійників та митців задля спільної мети — підтримати тих, хто боронить Україну.
«Понад 7,5 мільйонів гривень на реабілітацію та духовний відпочинок наших оборонців зібрали на Львівщині за один вечір. Відбулося це під час благодійного аукціону до 11-ї річниці створення Національної гвардії України.
Понад 7 мільйонів гривень на реабілітацію захисників зібрали на Львівщині під час благодійного аукціону
Дякую кожному й кожній, хто пожертвував кошти на правильну справу. Низький уклін воїнам Національної гвардії України та усім нашим Захисникам і Захисницям за те, що ви творите майбутнє нашої держави. Воно неодмінно буде. Таким, про яке мріємо. Але долучитися маємо усі!», — зазначив начальник Львівської ОВА Максим Козицький.
Понад 7 мільйонів гривень на реабілітацію захисників зібрали на Львівщині під час благодійного аукціону
Організаторами виступили благодійний фонд «КАВА», Орест та Христина Кавецькі, Золочівська районна рада, Благодійний фонд сім’ї Доскіч та Сергій Бадяк. Завдяки зусиллям усієї команди вдалося провести аукціон на високому рівні та залучити значну суму пожертв.
Понад 7 мільйонів гривень на реабілітацію захисників зібрали на Львівщині під час благодійного аукціону
Львівщина продовжує підтримувати українських військових не лише на фронті, а й після повернення додому — зокрема, через проєкти реабілітації, психологічної допомоги та відновлення.
3 травня 1891 року народилася одна з перших українських жінок-офіцерок, хорунжа Українських січових стрільців Софія Галечко. Вона трагічно загинула – не на війні, а втонувши в річці, у 27 років. Софія відзначалася дуже дівочною зовнішністю та відважною вдачею. Тендітний вигляд юнки з синіми очима та русявими косами, які обітнула під мазепинку, із делікатною фігурою, на якій погано сиділа кроєна під чоловіків військова уніформа, посилювала рішучість і сміливість. «Кулі як рій бджіл, що висипався у ясний сонячний день, бренять кругом мене. Мені це чомусь байдуже…Тріскає шрапнеля. Хочеться мені сміятися, кепкувати з неї», – так описувала свій воєнний досвід відважна воячка.
Розповідаємо про курйозні, відважні та трагічні історії з фронту Першої світової за спогадами її побратимів та сучасників.
Татові писала німецькою, мамі – польською
Як пише кандидатка історичних наук Ольга Бежук, їхня сімʼя була мішаною: батько – українець, мати – полька. Софія народилася у м. Новий Сонч, в родині розмовляли польською, навчалася вона у польській гімназії у Львові. У студентські роки Софія писала подругам, що вдома «прийшло до розколу»: донька прийняла сторону батька-українця, а брат підтримав маму-польку.
«Можна припустити, що саме в гімназії ім. Словацького, де окрім польок навчались українки та єврейки, відбулося “віднайдення Батьківщини” Софією Галечко. Вона робить вибір на користь України, хоча саме завдання з польської мови і літератури принесли їй визнання у старших класах та золоту випускну медаль 27 червня 1910 року», – зазначає Ольга Бежук.
Софія Галечко, 1917 рік (поштівка Легіону УСС з архіву Г.Т.М., сайт Legionukrainiansichriflemen)
На початок Першої світової Софії було 23 роки. Вона вивчала германістику на філософському факультеті в австрійському Граці. Ще в студентські роки завжди була активною: організувала гурток «Рідна школа» та доброчинну громадську організацію «Взаємна поміч». В університеті відкрила крамницю з канцелярським приладдям, де продавали також гуцульські вироби. Була заступницею голови спортивно-військового товариства «Січ».
За рік до війни помер її наречений. Можливо, особиста трагедія додала Софії ще більшої рішучості йти на війну.
Доброволиця-санітарка
До завершення навчання Софія не стала чекати і пішла санітаркою у шпиталь, а невдовзі мобілізувалася в Легіон Українських січових стрільців. «Пірвав мене стрілецький рух! Якщо Вас приймуть, то і я стану стрільцем. Нам треба діяти спільно!», – заявила Софія Олені Степанівні під час їхньої першої зустрічі.
Вона продала цінні книжки та прикраси, за гроші купила собі обмундирування, а решту задонатила на УСС.
листівка Американсько-Українського бюро 1915 року, на якій Софія Галечко на початках служби в УСС (з архіву Г.Т.М., сайт Legionukrainiansichriflemen)
Софія виконувала у війську різноманітні функції: була санітаркою, розвідницею, стрільчинею, а згодом четаркою. Вона командувала третьою четою у 4-й сотні УСС Зенона Носковського. Цей підрозділ завдав відчутних втрат армії Брусилова, що проривалася до Закарпаття.
«Мої мрії здійснилися – працюю для України, йду кувати кращу долю… Кинула я книжки, науку, старий, спокійний Ґрац, забула про рідню, про іспити й увесь світ…Крила вистрілили з рамен і лечу на стрічу сонцю золотому. Чи спалить воно мене, чи загріє своїм огнем?», – писала Софія у щоденнику.
За два місяці на війні Софія отримала медаль за хоробрість. Того ж 1914 року її підвищили до звання підхорунжої. Побратими відзначали її амбітною, серйозною і безпретензійною. Осип Назарук називав її «оригінальний хорунжий УСС», «майже діточна» Галечко, яка в порваних черевиках не хотіла мінятися вартою в холодну дощову ніч і не хотіла їхати у відпустку: «Вперта амбітність жінок-емансипаток на війні пояснювалась бажанням довести свою рівновартісність з чоловіками через виконання найважчих обов’язків та тягарів фронту».
Командирка гуцулів
Вже навесні 1915 року Софія Галечко вправно воювала на горі Маківці. А в серпні у віці 24 роки отримала офіцерське звання хорунжої.
Офіцери УСС на Маківці у березні 1915: Зенон Носковський, Олена Степанів, Іван Чмола, Осип Яримович, Софія Галечко (фото з архіву Українського музею та бібліотеки у Стемфорді, сайт Legionukrainiansichriflemen)
Софія командувала стрільцями-гуцулами, які не сприймали її вищість через патріархальні погляди. Один випадок описав Михайло Островерха. Коли на військові позиції, де перебувала Галечко, приїхав генерал Блюм, під час звіту хорунжа послизнулася на болоті і впала: «Гепнула у глибоку яму, яких на цьому майдані було багато, що залишились із осінніх боїв, і щезла нам із очей! Гуцульня заревіла глухим сміхом-глумом, бо й не любила своєї “четової”, не хотіли стрільці бути під бабою, а сотника Романа Сушка трохи грець не вдарив. Проте після закінчення вправ і дефіляди перед генералом Блюмом забажав він як елегантний старий штабовик особисто стиснути руку хорунжої Софії Галєчко, на грудях якої сяяла срібна медаля 2-ої кляси за геройство на фронті».
Офіцерки Ганна Дмитерко і Софія Галечко у 1916 році (фото з Вікіпедії)
Військовий кореспондент Ференц Мольнар у звіті «Дівчата – бойовики у Розстрільній» за 13 серпня 1915 року дуже чуйно відгукнувся про Софію Галечко:
«24-літня пані Галечко є студенткою університету; вона блондинка, незвичайно дівоча, з делікатно викроєними чертами лиця, дуже поважна і дуже гарна. Вона одіта у простий, дещо уже надшарпаний польовий стрій, з крісом на ремені, має на ковнірі відзнаки старшого десятника, на грудях медалю хоробрости… Молоде дівча є родовитою львовʼянкою, студіювала в Грацу німецьку й словʼянську філологію, а з вибухом війни пішла враз з іншими галицько-українськими добровольцями у війну, “бо не могла залишатися дома, чуючи, що тепер усі мусять виступити”… Під Гусним продерлася вона зі своїм відділом, яким командувала, аж поза лінію російських окопів, щоб простежити й вияснити ситуацію. Під Синевідськом теж провадила вона стежу, за що одержала відзначення».
Софія Галечко (фото Миколи Венгжина з архіву Українського Музею та бібліотеки у Стемфорді)
Софія Галечко також відзначилася під час боїв у вересні 1915 року на Тернопільщині, де завдяки її вмілому керівництву вдалося врятувати курінь. На 7-кілометровому фронті від Семиківців до Соколова, незважаючи на наказ поручника відступити, намагалася врятувати кожного бійця третьої чоти.
«У момент, коли ворог захопив обидва села й оточив курінь щільним кільцем, Галечко спасає свою чоту. Вона одночасно призначає місця для 30 угорських новобранців, котрі не завше її розуміють, віддає накази телефоністу й відчайдушно борониться до останнього патрона тоді, коли решта відступають», – пише Олена Бежук.
Тоді надійшла допомога Семена Горука з частинами 130-ї бригади, які відкинули росіян за Стрипу, але сотня Носковського була майже знищена. Втім, у чоті Галечко завдяки волі хорунжої були врятовані «найменші і наймолодші» хлопці, весь курінь.
Старшини УСС у 1916 році, Софія Галечко перша ліворуч (фото з Вікіпедії)
Після закінчення війни Софія не могла повернутися до навчання, бо мала проблеми із зором, вона служила в запасному Коші Легіону УСС. Тоді офіцери-чоловіки добилися виключення жінок з війська. Софія важко пережила, коли її звільнили зі служби: «Сидіти тут в теплій хаті, далеко від бойової лінії тоді, коли инші поруч в обороні рідної землі – сидіти тут здоровому… чоловік дуріє прямо з болю. Всякі аргументи докази се лише пусті звук».
Молоде життя трагічно обірвалось у 27 років. Влітку 1918 року вона потрапила у вир річки Бистриця і потонула. На похороні офіцерки січові побратими співали впродовж всієї процесії. Попрощатися прийшли не лише січовики, але й австрійські старшини та багато місцевого населення.
«Фельдфебель враз з своїми вояками збудував з військового воза караван і на ньому спочила труна. Вояки несли корогви та хрест… Після відправи панахиди хор наш відспівав “Вічная памʼять” та стрілецьку пісню “Видиш, брате мій”. Грабарі почали засипати могилу, кожний з нас кинув тричі землю на прощання з дорогою покійницею, відмовили ще молитви та залишили хорунжу УСС Софію Галєчко на вічний спокій у тих Карпатах, що їх так хоробро вона недавно боронила», – згадував її сучасник Михайло Демʼянчук.
Листівка із портретом Софії Галечко
Лише у 1990 році на її могилці в с. Пасічна на Івано-Франківщині зʼявився памʼятник, де на камʼяній брилі і бронзовому барельєфі зображене молоде обличчя відважної офіцерки Галечко у військовій формі із підписом: «За Україну, за її волю, за честь, за славу, за народ».
Історію розкаже Андрій Бокотей, доктор біологічних наук, старший науковий співробітник, професор кафедри зоології Львівського національного університету ім. Івана Франка, провідний науковий співробітник Державного природознавчого музею НАН України.
У 2025 році ми відзначаємо 200 років від дня народження науковця, мецената, колекціонера, громадського діяча, засновника Природознавчого музею у Львові графа Володимира Дідушицького.
Розповідь Андрія Бокотея “Володимир Дідушицький і його музей” – це ґрунтовна розвідка про походження родини Володимира Дідушицького, його навчання та вчителів, про юнацьке захоплення природою, яке переросло у справу всього життя, про колекціонерство природничих, етнографічних і археологічних цінностей, про музейну збірку та рідкісні експонати, про історію музею впродовж півтора століття, а також про сучасну структуру музею, його проблеми і здобутки, сучасну експозицію і наукові та просвітницькі проєкти.
Подія організована у співпраці Українського Фотографічного Товариства (УФОТО), Державного природознавчого музею НАН України, Львівського Фотомузею та Львівського палацу мистецтв.
Відома українська співачка, заслужена артистка України Наталка Карпа і Дитяча естрадна школа KARPARATIONпрезентують до Дня матері зворушливий проєкт “Мамин Світ”. Пісенна прем’єра, щемливе музичне відео і фотовиставка сімейних портретів, – усе створене з любов’ю до найдорожчих – матерів.
Авторкою пісні “Мамин Світ” є Юлія Карпа-Рипновська – рідна, молодша сестра Наталки Карпи. Юлія – керівниця та викладачка Дитячої естрадної школи KARPARATION. І це її авторський дебют! А сама прем’єра пісні фактично збіглася у часі із 15-річчям Школи KARPARATION, яке припадає на цей рік.
– Таке творче у нас відзначення Дня матері, – розповідає Наталка Карпа. – Усі найтепліші пісні – про матусь. Я стала мамою у 38 років. Пізнє, але дуже кайфове материнство. Донечці Златі – уже 5, і я добре знаю, яка це складна щоденна праця – бути мамою. Але водночас яке це цілюще джерело найсвітліших, найщиріших емоцій! У ці травневі дні відчуваю особливо щемке щастя. Жива моя мама, Лідія Карпа, – отже, я також ще дитина. І сама маю те найбільше щастя – щастя материнства.
Пісенну прем’єру “Мамин Світ” від Карпи і юних вихованців Школи KARPARATION доповнює однойменне емоційне відео (режисер Артур Попітак), а також – фотопроєкт. Львівська фотохудожниця Галина Ебінгер створила 17 чорно-білих портретів. Серед тих, хто на світлинах, – Наталка Карпа з рідними – мамою, сестрою та донечкою, її сестра Юлія з трьома синами (5-ти, 11-ти і 12-ти років), учні Школи KARPARATION і діти та дружини захисників України – зокрема, родина з Маріуполя.
Фотовиставка “Мамин Світ” буде презентована у неділю, 11 травня, під час святкового дійства “Запроси маму на свято” – у мальовничій локації неподалік Львова Garden.Prostir (c. Хоросно, Львівська обл.). Наталка Карпа і KARPARATION закликають усіх запрошувати на цю подію своїх матусь. Відбудуться концерт, прем’єра кліпу, проходитимуть різноманітні майстеркласи. Вхід – вільний. Присутні зможуть долучитися до збору для 58-мої окремої мотопіхотної бригади імені гетьмана Івана Виговського (саме в цій бригаді служить чоловік Наталки Карпи – Євген “Джексон” Тєрєхов).
Відновлення залізничного вокзалу у Львові після Другої Світової війни
9 травня 1945 року, день капітуляції нацистської Німеччини, став у СРСР Днем Перемоги, відзначеним мітингами й салютами. У Львові, місті з багатонаціональним населенням і складною історією окупацій (радянської 1939–1941, німецької 1941–1944, знову радянської з 1944), цей день сприймався по-різному. Українці, поляки та євреї, що вижили, переживали його через призму власних травм і сподівань.
У 1945 році Львів, центр Львівської області УРСР, мав 154 000 жителів: 66,7% поляків, 26,4% українців, 5,2% євреїв, 1,7% інших (за переписом жовтня 1944). Радянська влада, повернувшись у липень 1944, проводила репресії: заарештовано ~17 000 осіб у області, зокрема членів ОУН, УПА та Армії Крайової. Поляків готували до депортації (100 000–140 000 виїхали в 1945–1946). Єврейська громада скоротилася зі 110 000 (1939) до 3 000–5 000 (1945). Ці реалії формували різні настрої 9 травня.
Для ветеранів Червоної армії 9 травня було святом. У Львові радянська адміністрація влаштувала мітинги та 20-залповий салют, як у столицях республік. Ветеран Іван Ковальчук згадував: «Біля радіо зібралися люди, кричали “Перемога!”. Увечері стріляли в повітря, пили за полеглих». Солдат Микола Шевчук, який повернувся до Львова, додає: «Ми обіймалися, раділи, що вижили. Але в місті було тихо, не всі святкували».
Зліва направо: Федір Кононович, районний провідник ОУН, стрілець УПА Михайло Піщула «Левко», стрілець УПА «Максим» (ім’я та прізвище невідоме), Бібреччина, 1945-1947 роки
Для багатьох українців, близьких до ОУН-УПА, 9 травня символізувало повернення репресій. У травні 1945 року на Львівщині зафіксовано 47 сутичок УПА з НКВС. Михайло Олексій, селянин із Львівщини, згадує: «Батько орав город, коли почули стрілянину з району. Там раділи Перемозі, а ми пам’ятали арешти 39-го. Святкувати не хотіли». Ганна Іваницька, зв’язкова УПА, додає: «Війна з німцями скінчилася, а наша боротьба ні. Усі чекали біди». Її арешт у 1945 році підтверджує страх перед НКВС.
Багато львів’ян ігнорували святкування через економічні труднощі (хліб на чорному ринку коштував 5–10 карбованців, зарплата — 300–400). Марія Левицька, місцева жителька, згадувала: «Про Перемогу чули, але що з того? У магазинах пусто, вдома холодно». Селянин Петро Гринишин додає: «У селі ніхто не святкував. Усі працювали, боялися “червоних”».
Поляки, більшість населення, переживали 9 травня на тлі арештів (~2 000 членів Армії Крайової у 1944–1945) і підготовки до депортації. Ян Ковальський, львівський поляк, згадує: «Раділи, що війна скінчилася, але совєти перевіряли документи, змушували їхати. Свято було не для нас». Софія Зелінська, яка виїхала в 1946-му, додає: «У травні 45-го нам сказали готуватися до від’їзду. Яке там святкування?».
Львівське гетто, тут на фото весна 1942, але створено було кінці 1941
Єврейська громада, майже знищена Голокостом, відчувала полегшення, але не радість. Роза Вайнберг, уціліла з гетто, згадує: «Перемога врятувала, але не радувала. Рідних нема, у Львові нас боялися». Давид Каган, інший уцілілий, додає: «Ми ховалися навіть після 9 травня. Радянська влада не вселяла довіри».
9 травня 1945 року у Львові було днем контрастів. Ветерани Червоної армії святкували, але для українців, пов’язаних з УПА, це був символ репресій. Поляки боялися депортації, євреї боролися з травмою, а багато городян просто виживали. Львів залишався містом, де перемога одних означала нові випробування для інших.
У неділю, 25 травня, у Жовкві відбудеться благодійний забіг «Біг пам’яті, біг вдячності» в межах відзначення Дня Героїв. Про це Фотографіям старого Львоваповідомили у Жовківській міській раді.
Забіг розпочнеться о 09:00 з відкриття стартового містечка та видачі стартових пакетів. О 09:45 відбудеться офіційне відкриття з хвилиною мовчання та виконанням гімну України.
На 10:00 запланована розминка, а о 10:15 стартують забіги на дистанції 10 км та 5 км. Дитячі забіги на 100 м та 1 км відбудуться о 10:20. Вже о 12:00 буде оглядова екскурсія містом.
Афіша Благодійного забігу у Жовкві “Біг пам’яті, біг вдячності”
Завершення заходу о 13:30 включатиме урочисте відкриття фестивалю та нагородження переможців. Відвідувачів також чекають о 14:00 виступи Житомирського військового оркестру, благодійний концерт, ярмарок, майстер-класи, показові виступи, флешмоби, читання поезії та частування кулішем.
Дистанції забігу:
10 км (від 18 років);
5 км (від 18 років);
1 км (від 12 років);
100 м (для дітей 7–10 років).
Обов’язкова онлайн-реєстрація до 22 травня або до досягнення ліміту учасників за посиланням. У день події реєстрація не проводиться.
15 травня, у четвер, о 19:00 — під гаслом “Мистецтво задля Перемоги” у Львівській національній філармонії відбудеться особливий благодійний концерт, на якому прозвучить одна з найглибших духовних композицій класичного репертуару — «Велика меса» до мінор Вольфґанґа Амадея Моцарта. Захід присвячено воїнам Світла — героям, які віддали життя за свободу, гідність і майбутнє України.
Усі кошти, зібрані від продажу квитків і добровільних внесків, буде передано на придбання повнопривідного трака Mitsubishi L400 для 219 окремої бригади територіальної оборони: https://send.monobank.ua/jar/3gHkUCtMEk . Це вже не перша ініціатива Львівської національної філармонії, що традиційно поєднує музику з громадянською відповідальністю.
Партнер проєкту, керівник чоловічої хорової капели «Дударик» Дмитро Кацал наголошує: «Знаємо і поважаємо наших Героїв, не вперше допомагаємо. І цього разу стане у пригоді наша допомога. А хлопці ще й офірують прапор із підписами трьом найбільшим донатерам. Запрошую на благородну подію благородних львів’ян і гостей міста».
У концерті візьмуть участь відомі українські солісти: сопрано Анна Шумаріна, мецо-сопрано Лілія Нікітчук, тенор Максим Сальніков і бас Володимир Шинкаренко. Разом із ними виступатиме та хорова капела «Дударик» під орудою маестро Володимира Сивохіпа.
Музика, написана Моцартом для Великої меси, неймовірно щільна, як звучання цілого собору, де кожна нота сприяє духовному піднесенню. Великі контрасти, віртуозний хор і витончений оркестр створюють враження урочистої величі. Цей концерт — не лише вшанування великого музичного спадку Моцарта, а й глибокий духовний акт пам’яті. Він присвячений воїнам Світла — тим, хто віддав життя за свободу, гідність і майбутнє України.
Запрошуємо львів’ян і гостей міста долучитися до цієї події, де велике мистецтво об’єднується зі спільною метою — підтримкою тих, хто сьогодні боронить нашу свободу.
Сьогодні продовжуємо знайомити читачів Фотографій Старого Львова із краєзнавчою розвідкою Ярослава Підгірського про історію Яворова. Другу частину статті було опублікована у газеті Рідна земля (№ 40 від 03.10.1943 року). Першу частину можна почитати тут
Яворів. Церква на цвинтарі, 1920-30-ті рр.
Із минулого Яворова
Об’єднуючим чинником українського міщанства Яворова була церква. Під 1568 роком є згадка, що за дозволом яворівського старости, Андрія Ґурки, вибудовано на великім передмістю (західна частина міста) церкву під покровом Успення Пресв. Богородиці. Була це вже друга церква в Яворові. Перша церква була вибудована на т. зв. малім передмістю, в південно-західній частині міста. Це була церква під покровом Різдва Пресв. Богородиці. Одначе ці дві церкви не вистачали українському населенню, коли король Зиґмунт ІІІ внаслідок зажалень наших міщан від відмовних рішень старости й воєводи, привілеєм з 2-го листопада 1388 р. дозволив на вибудування третьої церкви в ринку, при дорозі, що веде до Судової Вишні. Ця церква була вибудована під покровом св. Юрія. Тяжка була боротьба наших міщан зі самоволею старост, воєводів, посадників і радних. Одначе не треба думати, що король Зиґмунт ІІІ був, може, прихильний українцям. Цього в жаднім разі прийняти не можна. Про це хай посвідчить хоч би таке: Поляки відібрали в Сяноці церкву. Це було зроблене на розпорядок того ж короля. Коли ж сяніцькі міщани добивались того, щоб король хоч згодився на вибудування іншої церкви в Сяноці, Зиґмунт ІІІ погодився на те, однак під умовиною, що церква має бути збудована до трьох днів, думаючи, що це нашим міщанам не вдасться. Одначе сяніцькі міщани перевезли розібрану деревяну церкву зі села Ясенева і, працюючи день і ніч, продовж трьох днів зложили її до купи в Сяноці і в той спосіб перехитрили польського короля.
Яворів. Храм Св. Юрія, 1920-30-ті рр.
В другій половині XVI століття Яворів стає славний не лише в Польщі, але й за кордоном. А саме в 1578 р. лікар Войтіх Очко ствердив, що в Тялі, місцевості коло Яворова, є досить сильні сірчані води, які мають неабияку лічничу прикмету. Від тоді почали приїжджати до Яворова хворі з усіх сторін.
Це ще більше спонукувало яворівських старостів до того, щоб дбати про поширення польщини в Яворові. В перших двох десятиліттях XVII віку старости Гієронім Сєнявський і Станислав Жулкєвський спроваджують до Яворова Домініканів, що при їх помочі будують деревяний костел і манастир. Вправді українці постаралися, що в два роки пізніше, а саме в 1621 році, прийшли до Яворова дві законниці Василіянки і в короткому часі в двох домах у середмістю улаштували церкву, згл. каплицю і манастир, одначе вже в 1636 році не знати ким спричинена пожежа нищить ті оба доми і церкву на великому передмістю. При тому згоріло 35 домів у середмістю, а вигоріла теж частина великого передмістя. Та заходами перемиського єпископа, Юрія Винницького, і при його грошевій допомозі вибудовано незабаром деревяний манастир. Площу під будову манастиря і дерево дала яворівська міщанка М. Гришківна. Вона вступила теж опісля до того манастиря і була в ньому ігуменею.
Школа майстрів яворівської іграшки. Поштівка початку ХХ століття
Як слабою матеріяльно була в Яворові польська сторона – міщанство, свідчить про речисто факт, що староста, Ян Мнішех, привілеєм з 7 лютого 1637 р. позволяє жидівському кагалові в Яворові записати суму 5.710 злотих на костел. Цю квоту сплачували жиди ратами.
Повстання Богдана Хмельницького відбилося сильним відгомоном у Яворівщині й Яворові. Коли в листопаді 1648 р. Богдан Хмельницький здобув Яворів, міщани заводять у себе українські уряди, пристають до козаків і збройними ватагами нищать польські замки та двори. Коли ж вернулися польські уряди, почалася низка процесів за грабунки. Лише в одній справі, що її розглядав люблинський трибунал у 1650 р. засуджено шістьох яворівських міщан, а саме: Стефана Біланика, Захара Путая, Андрія Колпачка, Федора Летвія, Станислава Вовка та Леська Довбатого на кару смерти, а 228 мешканців Яворова на тяжкі кари вязниці.
В тім часі Яворів належав до Яна Собєського, пізнішого польського короля. Його батько. Яків, одержав яворівське староство в 1639 році з правом дідичення його до третього покоління. Коли Яків Собєськкй помер (1647 р.), Ян Собеський мав 18 років. Перебував він переважно в Жовкві, одначе з часом перенісся до Яворова. Коли ж став коронним маршалом, почали до нього приїздити різні посли. Собєський відновив і перебудував замок над ставом. Люстрація того замку з 1661 р. описує його докладно. Довідуємося, що він будований частинно з каменя, а частинно з дерева, обведений валом і ровом з частоколом. Будинок деревяний, критий ґонтами. Має 4 кімнати з данцінґськими вікнами. На поверсі кімната з 8 вікнами. На ставі є купелева будка. З пивниць замку веде підземний хідник, який виходить під церквою на малому передмістю.
Забудова Яворова, 1920-30-ті рр.
Яворів став незабаром осередком міжнародних інтриґ. Тут приїздив в 1658 р. висланник Людвика XIV Пальміє, щоб намовити Яна Собєського до усунення з трону короля Яна Казимира. Він хотів, щоб на польський трон посадити князя Конде. Коли ж по детронізації Яна Казимира вибрано Михайла Вишневецького, приїжджає новий посланець Людвика XIV, Маркіз де Бонзи, щоб, користаючи з напружених взаємин між Собєським і Вишневеньким, аґітувати й дальше за кн. Конде. Тут на замку доходить до порозуміння. Собєський і примас Пражмовський радять Людвикові XIV щоб вислав кн. Конде з 25.000 вояків, а в Прусах буде чекати на нього 8.000 поляків і тоді усунуть з трону Вишневецького. Ці пляни розбили наїзди татарів, опісля смерть Вишневецького і вибір Собєського королем. Тут теж на замку приймав Собєський козацького сотника, Тарашовського, невдоволеного Д. Дорошенком, що піддався під султанську опіку.
Особливо багато дипломатів різних держав відвідало Яворів по перемозі Собєського над турками під Віднем. Дня 6-го липня 1684 р. відбувся на яворівському замку величавий пир. У музею Оссолінських переховувався образ якогось італійського маляра, що змалював той пир.
Коли ще того року Собєський перенісся на постійний побут до Варшави, Яворів починає ставати спокійним провінціональним містечком.
Забудова Яворова, 1920-30-ті рр.
Та все ж таки ще одну подію треба б відмітити. Шведський король, Карло XII, воюючи проти польського короля Авґуста ІІ загнався аж у Галичину і 23-го серпня 1704 р. прибув до Яворова. Тут переночував, а другого дня під вечір вирушив через Янів на Львів.
В 1704 році, під зиму навістила Яворів та околицю пошесть. З того часу є слід по цвинтарищу в Мужиловицях. В кілька літ пізніше, а було це 1711 р., ще одна коронована голова відвідала Яворів. Був це цар Петро. Він просидів у Яворові майже 2 тижні і вів переговори з брауншвайґським князем, Вольфенбойтлем, у справі женячки сина Олександра з Шарльотою Вольфенбойтель.
З того часу Яворів чимраз то більше підупадає. При першому розборі Польщі дістається він Австрії. Тоді замок був уже зовсім знищений. Залишилися лиш 2 забудування. Одно перероблено на судові арешти, а друге на мешкання.
Яворів. Поштівка початку ХХ століття
В першому році по прилученні Галичини до Австрії цісар Йосиф II вибрався на поїздку по Галичині. По дорозі з Мадярщини через Лісько і Ярослав до Львова вступив теж до Яворова. Було це 30-го липня 1773 р. в Яворові теж ночував. Коли рано цісар Йосиф вийшов на замковий город і побачив сліди по свіжостятих деревах, запитався засідателя, мадяра Неметія, що то за зруб. Коли ж довідався, що то зруб по липовій алеї, яку Неметі казав вирубати, а гроші переслав до державної каси, цісар підняв палицю і був би нею вдарив надто пильного завідателя, коли б він не відскочив на бік.
За австрійських часів Яворів розвивається гарно під господарським оглядом. Коли ж поведено залізничий шлях Краків —Львів через Перемишль і Судову Вишню, Яворів помітно підупадає. Та під національним оглядом віки XIX і XX для Яворова і Яворівщини це віки великих осягів для українців. Одначе це вже для себе окрема тема. І про це, може іншим разом.
Єдиний на всій колишній території СРСР діючий тепловоз ТУ3-039. Сучасне фото
10 травня об 11:00 Львівська дитяча залізниця запрошує львів’ян та гостей міста на урочисте відкриття 74-го сезону перевезень за адресою: м. Львів, вул. І Франка, 156 (Стрийський парк, станція «Паркова»).
«Упродовж травня-жовтня 2025 року триватиме виробнича практика вихованців Львівської дитячої залізниці. У цей період Стрийським парком у Львові курсуватимуть прогулянкові поїзди. Під наглядом досвідчених викладачів-інструкторів юні залізничники керуватимуть локомотивами, будуть провідниками, черговими по станції, оглядачами-ремонтниками колій та рухомого складу. Загалом на Львівській дитячій залізниці навчається понад 500 дітей шкільного віку. Теоретичні знання, отримані під час навчального року, хлопці та дівчата закріплюватимуть у реальному виробничому процесі», – зазначає директор департаменту дорожнього господарства Львівської ОВА Орест Шуліковський.
Графік руху поїздів на Львівській дитячій залізниці упродовж сезону:
із травня до листопада – щосуботи та щонеділі з 11:00 до 14:00, з 15:00 до 18:00;
у період літніх шкільних канікул – ще й у четвер та п’ятницю з 12:00 до 14:00, з 15:00 до 17:00.
Вартість проїзду в одну сторону:
дорослий квиток – 65 грн;
дитячий квиток – 32,50 грн.
На відвідувачів чекатимуть пізнавальні екскурси в історію Львівської дитячої залізниці, інтерактивні профорієнтаційні локації закладів освіти залізничного спрямування, шоу мильних бульбашок, вікторини, конкурси та, звісно ж, призи і подарунки. Дітей розважатимуть аніматори.
У вівторок, 6 травня, на засіданні виконавчого комітету Львівської міської ради затвердили встановлення 32 меморіальних таблиць загиблим військовим. Таблиці встановлять на фасадах освітніх закладів Львова.
Про це повідомили у пресслужбі Львівської міської ради.
Меморіальні таблиці виготовлять за взірцем, затвердженим у місті, повідомили в управлінні архітектури Львівської міської ради. Їх встановлять на фасадах 14 закладів освіти.
У Львові встановлять меморіальні таблиці військовим:
Тарасу Берещаку, Борису Комплікевичу, Сергію Ярішу – на фасаді ліцею імені Івана Пулюя Львівської міської ради;
Олександру Білику, Роману Ославському, Юрію Пауку, Роману Пелиху, Ігору Сподару, Роману Шаюку – на фасаді середньої загальноосвітньої школи № 30;
Михайлу Вартовнику, Олегу Ковцю, Андрію-Назару Романюку, Данилу-Олегу Чекану – на фасаді середньої загальноосвітньої школи № 42 м. Львова;
Андрію Вільчинському, Антону Долинському, Маркіяну Дорошу – на фасаді Львівської державної комунальної середньої загальноосвітньої школи № 3;
Юрію Главацькому, Марку Дзюбану, Івану Манусу, Василю Посвалюку – на фасаді середньої загальноосвітньої школи № 67 м. Львова;
Андрію Гриціву – на фасаді ліцею № 2 Львівської міської ради;
Андрію Груші, Михайлу Єзерському, Ігору Крілю – на фасаді ліцею № 38 Львівської міської ради;
Дмитру Запорожцю – на фасаді ліцею № 45 Львівської міської ради;
Стефану Капію – на фасаді Дублянського опорного ліцею імені Героя України Анатолія Жаловаги Львівської міської ради;
Андрію Коцабі, Петру Нев’ядомському – на фасаді середньої загальноосвітньої школи № 40 м. Львова;
Захару Палію – на фасаді Класичної гімназії при Львівському національному університеті імені Івана Франка;
Назару Собенку – на фасаді середньої загальноосвітньої школи І-III ступенів № 55 м. Львова;
Назару Сподару – на фасаді ліцею № 46 ім. В’ячеслава Чорновола Львівської міської ради;
Олегу Хомицькому – на фасаді ліцею № 66 Львівської міської ради.
Ілюстративна сцена з життя львівьких грабіжників початку 20 століття
За бабці Австрії ґміни Замарстинів і Клепарів вважалися тереном злочинців. То були дільниці, куди уночі або й пізно ввечері не зважувався забрести жоден порядний львів’янин. Але ще навіть у 1920-тих роках в завулках Замарстинова і Клепарова чигали на запізнілих перехожих різні підозрілі типи, для яких удар ґнипом (ножем) або напад з метою скоку (грабунку) були повсякденним заняттям і єдиним способом заробити собі на сумер з флєками (хліб з м’ясом).
1 квітня 1931 року відбулася знаменна подія: створено ОТГ Великого Львова — згадує письменник Юрій Винничук на сторінках видання ZBRUC. Ні, такого виразу, як ОТГ, ще не було, але було видано «Plan Orjentacyjny Wielkiego Lwowa», на якому з’явилися підміські дільниці: Клепарів, Замарстинів, Малий Голоско, Знесіння, частини Кривчиць, Козельник, Сигнівки і Білогорщі (Левандівки).
Ситуативний план Львова 1930-их років
З приєднанням цих дільниць до Львова вулиці стали дещо безпечніші, але, як і давніше, еліта вламувачів (грабіжників) і касярів (майстрів від сейфів) мешкала у бічних вуличках Замарстинова і Клепарова. Тут і далі розташувалося середовище суспільного марґінесу, гніздо злочинів і вбивств.
Обидва передмістя були оспівані у вуличних баладах, які знані були в цілому місті. В цих піснях буяла атмосфера пияцької романтики, культ відважного героя-батяра, котрий кожного валив у морду. А однак, як свідчив колишній львів’янин Альфред Ян, саме на Клепарові ті пісеньки були мало знані.
Ілюстративна сцена з життя львівьких грабіжників початку 20 століття
Співали їх у львівських кнайпах, особливо охоче студенти, але дуже рідко клепарівська молодь, бо клепарівський батяр зовсім не займався плеканням реґіональної культури, його мова була цілковито нецензурна. Замість віддаватися співам, частіше займався крадіжками, бився і дуже часто хапався за ножа. Частими тут були криваві масакри. Ян розповідав, що мусив соромитися, коли університетські колеги, що походили з інтелігентних родин, набагато краще за нього знали цю народну творчість.
Саме на околицях передмість містилися мордовні, що належали до останньої кляси львівських кнайп. Коли всі інші кнайпи вже були зачинені, тут усе щойно тільки зачиналося.
Є там Юзя, є там Франя, Панна Рузя, панна Маня, Замарстинівська еліта, Кужда єдна шац кубіта. А на другий день «Вік Новий» Пиши, жи трох безголових Забрав возик ратунковий, Замарстинів бависі.
На Клепарові жили цілі родини, які відомі були зі своєї злочинної діяльності, гніздилися вони в жахливих рудерах, а, однак, зберігали почуття спільноти з рештою мешканців, бо не зачіпали «своїх».
Їхні кубла містилися на вулицях Граничній, Короля Яна, Кривій і Ставковій, звідки вони серед ночі вирушали на лови. Якщо хтось думав тоді, що вламувачі й касярі – це глибоко законспіровані люди, про яких поліції нічого не відомо, то помилився б. Навпаки. Жодні інші представники злодійського фаху не були настільки добре відомі поліції, як саме вони. В поліцейських реєстрах фігурували їхні прізвища й докладні адреси, описані всі їхні подвиги і подано список покарань. Не було серед них майже нікого, хто б не відбув у в’язниці принаймні трьох років. А були й такі, що половину свого життя провели за ґратами, а однак не полишили улюбленого заняття.
Ілюстративна сцена з життя львівьких грабіжників початку 20 століття
Видатний громадський діяч і меценат Омелян Антонович (1914 – 2008) у своїх спогадах описав, як виглядав побут злодіїв у в’язниці Бригідки.
«На вершку піраміди були касярі, які займалися розбиванням опанцирених кас. Коли такий злодій перебував у камері, то, очевидно, він користувався найвищою владою. На нижчому щаблі злодійської драбини були вломники, які вломлювалися до магазинів і помешкань і викрадали товар, дорогоцінності та все інше… Далі вниз йшли кишенькові злодії, що обкрадали людей на вулицях. Ще нижче – ті, що викрадали будь-що, чи то з прилавків, чи у перекупок на ринку, а найнижчою категорією були ті, про кого самі злодії висловлювалися з презирством і казали, що на них навіть коні нарікають, бо крали вони все, що попало на селянських возах, включаючи овес для коней.
Що вищим був ступінь у градації, то більше злодії підтримували свою честь, бо, як казали, мають гонор, і це часом було правдивим, і вони той гонор мали».
Ілюстративна сцена з життя львівьких грабіжників початку 20 століття
Все це були фахові злодії, що жили в містах і називали себе «хлопак м’ястови», на противагу до злодіїв-селюхів, яких справжніми злодіями не визнавали. Справжніми злодіями не визнавали також шахраїв. Всіх селян, які попадали до в’язниці за крадіжки, називали хлопами, і вони ніколи не мали місця в ієрархії, а були на самому споді мешканців камери, а тому виконували всю чорну роботу. Вони двічі на день замітали долівку і витирали її мокрою шматою, виносили відро і кібель (парашу), прислужували злодіям: розстеляли і застеляли їхні ліжка, прали їм шкарпетки і сорочки, направляли одежу і робили все, що було наказано.
Багато хто зі злодіїв часто жили «на волі» в нестатках, в найубогіших сутеринах (напівпідвальні приміщення) передмість, але, коли потрапляли до в’язниці, встановлювали свої привілеї. Адміністрація не заперечувала, адже завдяки цьому дотримувався порядок в камерах. Звісно, що дотримувався він силою, а скарги були марні. Сміливця, який смів поскаржитися на знущання, чекали ще гірші випробовування. Якщо його переводили в іншу камеру, то звістка про це передавалася й туди.
Звичайно, коли в камері опинявся якийсь визначний касяр, то не він займався наведенням дисципліни, а доручав комусь із підлеглих злодіїв.
Серед вламувачів вирізнялися ліпкарі, що ними прозивали вламувачів до помешкань. Вони різними способами проникали до чужого житла і виносили звідти все, що мало якусь цінність і що можна було без великої фатиґи (труднощів) винести.
Їхня назва була пов’язана з тим, що колись найбільше грабунків чинилося через вікна. А шиба в злодійському говорі називалася «ліпка».
Ілюстративна сцена з життя львівьких грабіжників початку 20 століття
Вламувачі ніколи не працювали самостійно і складалися з двох команд: «розвідки» і «виконавців». Розвідники займалися підготовкою території, чи, як то називалося по-злодійському, «надавали скок». Завдання розвідника полягало на тому, щоб у ролі лакея, візника, жебрака чи покоївки докладно ознайомитися з помешканням, з розташуванням покоїв, зі звичками мешканців. Всю цю інформацію вони доповідали керівникові злодійської експедиції, який укладав план дії, вибирав найвідповіднішу пору і організовував «скок».
Під час грабунку один або два розвідники залишалися на варті, решта виконувала роботу. Злодії вирізали шибу, до якого попередньо ліпили насичений клейкою гумою пластир. Викроєну частину шиби за допомогою пластира безшумно виймали. Далі усували всі предмети, що опинилися на вікні, – вазонки, шклянки, пляшки – і потім залізали до помешкання. Цим самим шляхом передавали спільникам здобич.
Другим дуже популярним способом грабунку було усування філюнків (панелі) на дверях, яка притримувалася лиштвами. Вламувач, отримавши завдання, підходив до дверей вибраного помешкання і дзвонив, щоб переконатися, чи є хтось вдома. Якщо на дзвінок хтось виходив, злодій запитував: «Чи тут мешкає пан X?» або «Може, панство потребує слуги?». Якщо ніхто не з’являвся, злодій дзвонив ще кілька разів і брався за роботу. Дуже гострим довгим ножиком вирізав філюнку з дверей і таким чином проникав усередину. Коли зробив свою справу, вставляв філюнку на місце, приклеюючи її маленькими кавальчиками пластиру – білими або темними – залежно від кольору дверей.
Якщо вламувач не міг дістатися до помешкання ані через вікно, ані через двері, то вибирав дорогу через мур. Зазвичай це стосувалося крадіжок у крамницях та складах. Зрештою, як і зараз. Він тоді вишукував місце, в якому мур найтонший і розташований якомога нижче, щоб вибиті уламки муру не чинили зайвого шуму. Для видовбування діри в мурі вламувачі вживали долото, маленьку гостру й довгу пилочку та багнет, яким підважували і виймали видовбані цеглини. Такий вилом мав зазвичай пів метра висоти і стільки ж ширини. При цьому грабіжники працювали завжди удвох водночас. Один залізав усередину і подавав напарникові крадені речі, який їх пакував. Цікаво, що майже завжди грабіжники залишали свої знаряддя на місці злочину.
Часто практикованим способом був також грабунок через вирізаний отвір в підлозі, а точніше, в стелі. Перший спосіб застосовували в одноповерхових приміщеннях, які містилися над підвалами, а другий – помешкань, що були на найвищих поверхах безпосередньо під стрихом. Поза цими способами існувало тисячу інших: видовбування замка, розбивання замка, висування або вирізання ригелів, прикладання драбини до відкритого вікна чи балькона і багато інших.
Фактично, в наш час не змінилося практично нічого. Одного разу і до мене проник злодій.
Було це в серпні 2000 року. Мій будинок мав стрих, де були дерев’яні двері, що вели на терасу. Двері защіпалися на гачок, жодного замка не було. Злодій, мабуть, за дня обстежив об’єкт, зрозумів, що в такі двері можна завиграшки проникнути, і коли вибило 23-тю, а в хаті й далі було темно, виліз по газових трубах на балькон, а з балькону дістався на терасу і проник на стрих. На стриху була ляда, влітку завше відкрита. До ляди була приставлена драбина, якою можна було спуститися на другий поверх.
Час я потім визначив, коли сусіди розповіли про лютий гавкіт собак.
Невідомо, чи він встиг щось обстежити, бо вкрасти нічого не встиг. Після 23-тьої я повернувся додому, а він мусив тихенько вернутися назад на горище.
За днів два я збирався з дівчиною їхати до Болгарії. Коли я прийшов, то відразу зателефонував їй, щоб домовитися, коли ми завтра підемо на базар, щоб купити все необхідне в дорогу. Домовилися на дванадцяту.
Злодій чув усю нашу розмову і вирішив, що нема чого йому тікати, а варто заночувати. Надто що на стриху лежали старі матраци.
І все б у нього вийшло чудово, якби не мої джинси. Я їх вирішив випрати. Кинув до пральки, а потім вивісив на бальконі й пішов спати. Коли тепер думаю про те, що я провів ніч зі злодієм, мені робиться жаско. Двері до покою на другому поверсі, де я спав, не були зачинені. Драбина, що вела на стрих, стояла буквально за стіною.
Злодій міг мені чиркнути бритвою по горлу. Але він цього не зробив, за що я йому вдячний. Мабуть, все ж таки розгледівся й побачив, що, окрім комп’ютера і телевізора, нема що тут красти.
О восьмій ранку я вийшов на балькон і помацав джинси. Виявилися ще вологими, бо балькон був у затінку. Зате тераса купалася в сонці. Я взяв джинси й піднявся на стрих. Щойно ступив на драбину, щось шмигнуло зі стриху і погупало по даху. Я вискочив на терасу і побачив хлопця років 25-ти. Я спочатку не второпав, що то таке. Але ось він спритно зіскочив з даху на дашок над бальконом і сів.
Я вхопив довгу руру, яка валялася на стриху, але зрозумів, що в мене нічого не вийде. Коли полізу на дах, він зіскоче на балькон і вниз. Тоді я спустився і покликав сусіда. Але злодій встиг чкурнути.
Ілюстративна сцена з життя львівьких грабіжників початку 20 століття
Та найсмішніше полягає в тому, що злодій спав біля скарбу. На стриху в мене лежав усілякий непотріб. В тому числі стара дерев’яна валіза якраз біля тих матраців, на яких влаштував собі лежанку злодій. В цій валізі було чимало різного непотребу – книжки, журнали, лахи. А серед них – бляшане пуделочко з-під індійської кави, замотане в старі штани. І от у тому пуделочкові причаїлося три тисячі доларів і згорток з маминими перстениками, бранзолєтками і т. д.
Якби він цей скарб поцупив, ото б я мав гарний відпочинок!
Років через три я ознайомився з картотекою місцевих злодюжок і довідався, що мій нічний гість сів незабаром після візиту до мене. Ще через кілька років він помер від туберкульозу. А міг отримати рурою по плечах, впасти з даху, поламати руки і ноги і, втративши здатність лазити по стінах і бальконах, жити досі.
Меморіал Українських січових стрільців на Янівському цвинтарі у Львові
На Янівському кладовищі у Львові триває реставрація огорожі меморіалу Українських січових стрільців (УСС) — символу героїчної боротьби за українську державність. Цей меморіал, що увічнює пам’ять воїнів, які загинули в боях початку XX століття, зазнав значних руйнувань у радянський період. Сьогодні, завдяки зусиллям благодійного фонду “Pro Memoria” та підтримці громади, огорожа меморіалу поступово повертає свій історичний вигляд, стаючи гідним обрамленням священного місця.
Меморіал Українських січових стрільців на Янівському кладовищі, розташований на полі №38, зберігає пам’ять про воїнів, які боролися за незалежність України під час Першої світової війни. УСС, створені в 1914 році як перше українське військове формування в складі австро-угорської армії, брали участь у ключових боях на Галицькому фронті, зокрема в Карпатах і на горі Маківка. Їхній внесок не обмежується бойовими подвигами: стрілецькі пісні, такі як «Ой у лузі червона калина», та літературна творчість стали основою української національної культури.
Меморіал Українських січових стрільців на Янівському цвинтарі у Львові
Проте в радянський період меморіал зазнав жорстокого знищення. У 1971 році могили УСС зрівняли з землею бульдозерами, хрести використали для мощення доріг, а на їхньому місці влаштували нові поховання. Лише наприкінці 1990-х років, після відновлення української незалежності, меморіал відродили завдяки зусиллям громади та істориків. Однак десятиліття недбалого догляду позначилися на стані металевої огорожі: багаторічне нашарування фарби без належного очищення спричинило корозію та руйнування покриття.
Меморіал Українських січових стрільців на Янівському цвинтарі у Львові
Реставраційні роботи, що розпочалися у 2025 році, зосереджені на відновленні 53 секцій металевої огорожі, яка обрамлює меморіал. Проєкт фінансується благодійним фондом “Pro Memoria” за позабюджетні кошти, а організаційну підтримку надає ЛКП «Муніципальна обрядова служба», на балансі якої перебуває Янівське кладовище.
Меморіал Українських січових стрільців на Янівському цвинтарі у Львові
Роботи розпочалися з центрального входу, де першу секцію огорожі вже успішно відреставровано. Процес реставрації включає:
Демонтаж і транспортування: Секції огорожі знімають і перевозять до майстерні для ретельної обробки.
Очищення: Застарілі шари фарби видаляють, щоб усунути осередки корозії.
Антикорозійна обробка: Метал покривають спеціальними засобами для захисту від вологи та погодних умов.
Порошкове фарбування: Використовується сучасна технологія запікання, яка забезпечує довговічне покриття.
Встановлення: Відреставровані секції повертають на місце, відновлюючи цілісність огорожі.
«Це вже не перший проєкт, який ми реалізовуємо спільно з фондом “Pro Memoria”. Пишаємося, що разом повертаємо гідний вигляд пам’ятним місцям нашого кладовища», — зазначають у ЛКП «Муніципальна обрядова служба».
Меморіал Українських січових стрільців на Янівському цвинтарі у Львові
Янівське кладовище, відкрите в 1888 році, є другим за значенням некрополем Львова після Личаківського. Тут спочивають видатні постаті української історії та культури, зокрема:
Генерал Української Галицької Армії Мирон Тарнавський.
Державний діяч, прем’єр-міністр ЗУНР Кость Левицький.
Громадська діячка Ольга Басараб.
Поет Богдан-Ігор Антонич.
Понад тисяча вояків, які загинули в боях за Львів у листопаді 1918 року.
Меморіал Українських січових стрільців на Янівському цвинтарі у Львові
Окрім меморіалу УСС, на кладовищі розташовано поховання жертв репресій 1939–1941 років, а в 2019 році тут відкрили «Дзвін Пам’яті» — композицію на вшанування українців, убитих у цей період. У 2018 році на Янівському кладовищі відреставрували 703 могили УСС, що стало частиною ширшої програми збереження стрілецької спадщини. Нинішня реставрація огорожі є логічним продовженням цих зусиль.
Меморіал Українських січових стрільців на Янівському цвинтарі у Львові
Відновлення огорожі меморіалу — це не лише технічна робота, а й акт пошани до героїв, які поклали життя за Україну. Меморіал УСС є важливим місцем для пам’ятних заходів, історичних екскурсій і патріотичного виховання. Оновлена огорожа забезпечить гідний вигляд комплексу, підкреслюючи його значення як символу національної боротьби.
Меморіал Українських січових стрільців на Янівському цвинтарі у Львові
«Попереду ще великий обсяг роботи, адже потрібно відреставрувати 53 секції огорожі. Закликаємо всіх небайдужих долучитися до збору коштів, щоб зберегти цю частину української історії», — наголошують у фонді “Pro Memoria”. Долучитися до благодійного внеску можна за посиланням.
Рахунок благодійного фонду “Pro memoria”
Найменування отримувача БО БФ “Про пам’ять”.
Код отримувача 45072379
Рахунок отримувача UA673052990000026009031028992
Назва банку АТ КБ “ПРИВАТБАНК”.
Рахунок благодійного фонду “Pro memoria”
Меморіал Українських січових стрільців — це не просто місце пам’яті, а й нагадування про ціну свободи. Запрошуємо львів’ян і гостей міста відвідати Янівське кладовище, взяти участь у пам’ятних заходах і підтримати реставрацію внесками. Разом ми збережемо спадщину УСС для наступних поколінь!
16 квітня 2026 року виповнюється 100 років від дня народження видатного українського мистецтвознавця, музейного діяча, багаторічного директора Львівської галереї мистецтв Бориса Возницького. З цієї нагоди на державному рівні пропонують напрацювати низку заходів та ініціатив з відзначення ювілейної дати.
Про це йшлося 6 травня під час засідання комісії з питань історико-культурної спадщини та туризму, – пишуть на сайті Львівської обласної ради.
«Понад 60 років Борис Возницький присвятив порятунку, охороні та збереженню пам’яток культури і мистецтва. За час його керівництва було врятовано тисячі творів сакрального мистецтва, а Галерея стала одним з найбільших музеїв України», – зазначив у листі голова правління Благодійного фонду «Імені Бориса Возницького» Ігор Жук.
Львівська обласна рада
Ігор Жук, донька Бориса Возницького Лариса Разінкова-Возницька, голова ГС “Західноукраїнська спілка музеїв” Ігор Тимець звернулись до депутатів з проханням утворити з представників музеїв та громадських організацій оргкомітет для підготовки та проведення заходів щодо відзначення на державному рівні 100-річчя з дня народження Бориса Возницького. Відповідні пропозиції щодо членів оргкомітету підготують уже найближчим часом.
«Також за ініціативи членів комісії, прийняли рішення розробити Почесну відзнаку імені Бориса Возницького, до участі у її створенні можна залучити як знаних творчих особистостей, так і студентів митецьких навчальних закладів.
На комісії також йшлося про можливість відкриття музею та ініціативи започаткування іменної премії для нагородження знакових музейників.
Окрім того, ми звернемося на комісію з питань культури, інформаційної політики та промоції, щоб проголосити 2026 рік Роком Бориса Возницького», – зазначила заступниця голови комісії Соломія Риботицька.
Серед літописців давнього Львова особливо почесне місце належить фаховому медику, а пізніше міському бургомістру Яну Алембеку. Той вважається автором одного з перших описів міста, який ще й був проілюстрований одним із найдавніших зображень Львова.
Ян Алембек представник не місцевого, але відомого і значимого для міста роду. Сам він теж був персоною значимою і непересічною. Як і всі – мав свої таємниці та секрети. Зокрема, у підходах до написання історії Львова. Про одну таку буде далі.
Алембеківська кам’яниця. Фото з https://uk.wikipedia.org/
Хто такий Ян Алембек?
До сьогодні на площі Ринок у Львові є будівля, відома як Алембеківська кам’яниця (№13). Значна частина історії цієї споруди пов’язана саме з родом Алембеків. Останній не був місцевим, але представники родини швидко пустили тут коріння, стали своїми та відігравали першу скрипку у житті міста. Алембеки були людьми освіченими, а тому – серед них знайдемо особистих лікарів королів, медиків, які лікували мешканців Львова під час епідемій в давнину, політиків, переговорників, які відстоювали інтереси та безпеку міста перед військами Богдана Хмельницького.
Панорама Львова. Дереворит 1835 р. (із фондів Сілезької Бібліотеки в м. Катовіце, Польща)
Загалом кожен представник родини Алембеків по-своєму цікавий і вартий окремої розповіді: освіта у європейських університетах, чітка та активна позиція у суспільстві, дієве відстоювання власних принципів. Проте особливої уваги заслуговує саме Ян Алембек. Його вважають автором одного з перших друкованих історичних описів міста. Мова зараз про “Topographia civitatis Leopolitane” (“Опис міста Львова”). Ця праця стала частиною ширшого міжнародного інформаційно-видавничого проекту – енциклопедичного видання географа та теолога з Кельна Георга Брауна. Між іншим, саме в цьому виданні, яке увійшло в історію як “Міста земного кола” (“Civitates orbis terrarum”), надруковано ще й перше зображення Львова – панорама Гогенберга-Пассаротті.
Що зі Львовом не так?
У кожному місті вистачає проблем та не найприємніших для його мешканців моментів. Львів тут не є і ніколи не був винятком. Згаданий вище Ян Алембек цілком може це підтвердити. Він був чудово обізнаний із життям міста та існуючими у ньому проблемами. Алембек впродовж тривалого часу провадив у місті лікарську практику, входив до різних управлінських структур і навіть був бургомістром Львова. Також Ян Алембек впродовж певного часу був у складі колегії “сорока мужів”. Саме з того періоду й походить його звіт про незадовільний стан міського господарства.
Краківська брама на пластичній панорамі Львова Януша Вітвіцького, 1938 рік
Зокрема, Ян Алембек звітував про серйозні пошкодження оборонних споруд, діри у вхідних брамах, запущений і дуже непривабливий вигляд окремих сакральних об’єктів, поганий стан доріг поблизу міста, масове нищення лісів довкола, проблеми з водою у міському водогоні, гній та сміття прямо на вулицях міста. Очевидно, комусь така характеристика міста та стану справ у ньому може видатись занадто апокаліптичною та негативною, може її вважатимуть за перебільшення автора. Інші ж сприйматимуть її за чисту монету і характерну та типову на загал для тогочасних міст. Проте цікавим та вартим уваги, крім самого цього опису Львова в подібний спосіб, є ще один момент, пов’язаний із персоною Яна Алембека…
Славнозвісні львівські пагорби
Уже згадувалося, що саме Яна Алембека називають автором одного з перших друкованих історичних описів Львова. Його текст був надрукований у рамках загальноєвропейського видавничого проекту і побачив світ у 6 томі “Міст…” німецького географа та теолога Георга Брауна. У порівнянні з текстами про інші міста, опис Львова Алембека є дуже великим і надзвичайно детальним. Скажімо, у “Містах…” є описи декількох польських міст і вони не надто примітні. Натомість, опис Львова Алембеком досить великий за обсягом і ще й надрукований дуже дрібними літерами.
Зображення Барселони XVI століття із видання Г. Брауна. Фото з https://uk.wikipedia.org/
Це дуже знаково, але у згаданому вище тексті Яна Алембека про Львів немає жодного кривого слова про місто. Описуючи Львів, автор, людина надзвичайно освічена та ерудована, орієнтувався на те, як давні історики описували Рим – він працював за тими самими канонами й стандартами. Зокрема, його текст дуже нагадує опис Рима Тітом Лівієм. Зайве говорити, що цього разу Ян Алембек жодного слова не написав про проблеми міста з фортифікаціями, водогоном, недоглянуті споруди чи погані дороги, чому Алембек присвятив багато місця в одному зі своїх звітів. Отож, про місто дійсно можна розповідати по-різному. Навіть один і той самий автор може розповідати про місто по-різному.
Осіпян О. “Topographia civitatis Leopolitanae” Іоганна Алембека початку XVII століття як джерело з історії Львова: когнітивна рамка, наративні стратегії // Український історичний журнал, 2010. – №4. – С. 215-216.
Історія Львова багата і багатогранна, а її найяскравіші сторінки можна побачити на старовинних гравюрах, малюнках і панорамах. Ці зображення відкривають перед нами місто, яким...
