Кам’яна оборонна вежа, що збереглася в селі П’ятничани Жидачівського району на Львівщині (приблизно 50 км. від Львова), одна з небагатьох пам’яток раннього періоду кам’яного оборонного будівництва на теренах Галичини, яка в доброму стані дійшла до нашого часу. Це унікальна пам’ятка оборонної архітектури, що представляє мілітарний об’єкт, зведений з каменю близько ХІV-ХV ст., який доніс до нас повну і незмінену стилістику готичної будівлі, що теж є рідкістю для регіону. Як оборонний об’єкт вежа увібрала в себе декілька функціональних елементів: сторожового поста, вежі-брами, вежі-донжона і вежі — місця останньої оборони.
Поселення в П’ятничанах має давнє коріння. Перша писемна згадка про нього сягає 1481 року, коли польський король Владислав Ягайло записав заставну позику Хінчці з Ростковіце у 80 гривен у селі П’ятничанах Львівського повіту. Наступні згадки про село походять із документів львівських гродського і земського судів, починаючи з 1441 року.
П‘ятничанська вежа, як пам‘ятка минулого привернула увагу в другій половині ХІХ ст., тоді вона вважалася залишком П‘ятничанського монастиря. У 1888 році з‘явилася спеціальна стаття Б. Густавича, який описав вежу, визначив її координати, висоту над рівнем моря, а також записав легенди місцевих мешканців, які пов‘язувались із нею. Зокрема, що її називають “турецькою”, що доступ до неї охороняють злі духи, а в пивниці насипано великі скарби.
Наступне обстеження вежі відбулося уже в 1911 році. Здійснив його архітектор Т. Мотловський, котрий відзначив, що пам‘ятка є одним з найстаріших прикладів фортифікаційного будівництва в Галичині і була вежею укріпленого василіянського монастиря. Оскільки в ній немає слідів примикання кам‘яного муру, то стіна огорожі була з дерев‘яного частоколу і всі монастирські будівлі теж були з дерева.
У 1912 році ілюстрований тижневик “Земля” подав інформацію про П’ятничанську вежу, де зазначалося, що в розповідях людей вежа сприймається як частина великого міста, яке сягало від Львова аж до Рогатина, що то був замок Синявських, який згодом став василіянським монастирем, а у 1724 році його закрили. Замкова вежа правила за дзвіницю, і саме вона збереглася, тоді як монастир розібрали на будівельний матеріал, а двоповерхова вежа з гарними стрільчастими входами уникла цього завдяки нагляду староства в останній час та встановленню грошового покарання за будь-яке пошкодження.
У 1913 році, ймовірно, уже був кошторис реставраційних робіт вежі, оскільки провадилися інтенсивні переговори проте, хто візьме на себе консерваційні заходи , що були оцінені на суму 453,5 австрійських корон. Але, вони так і не були проведені. У міжвоєнний та післявоєнний періоди – аж до кінця 1970-х років — вежа не підлягала реставраційним заходам та науковим дослідженням.
У 1980-1982 роках були здійснені археологічні та історико-архітектурні дослідження пам‘ятки, виготовлено проектно-кошторисну документацію, здійснено археологічні розкопки на території подвір‘я та по обидві сторони від воріт вежі.
В ході досліджень було з‘ясовано, що прийнята дата будівництва споруди (поч. ХVІ ст.) співпадає з тим часом, коли вона почала використовуватись як монастир, а час їїї побудови сягає, очевидно, кінця ХІІ-початку ХІV ст. Збережена вежа була одним з елементів оборонного комплексу, який виник при історичному шляху Галич — Холм. Найбільш вірогідно, що це мав бути пограничний сторожовий замок, цілий ряд яких укріплював південні кордони Галицько-Волинського князівства. В другій половині ХІV ст. ці землі увійшли до складу Польського королівства і потреба в спорудженні оборонної фортеці такого характеру на цій території відпала.
Зі споруд оборонного комплексу збереглись зовнішні стіни надбрамної вежі, а також залишки сухого рову та схили оборонних валі. Сама вежа — це прямокутна в плані споруда, її зовнішні розміри 7,56 х 8,16 м. Товщина стін від 1 м. до 1,2 м., висота — близько 10 м. Чітко простежуються два будівельні періоди мурування висоти 7 м. та вище — від 7 м. до 10 м.
Простежуються чотири яруси споруди: підвальний,що слугував камерою для підйомного мосту, який працював за принципом гойдалки; перший, по якому здійснювався в‘їзд на територію замку (на тому ж ярусі дві бійниці у бокових стінах вежі, які забезпечували оборону рову і валів); другий, вхід до якого був з подвір‘я зовнішніми сходами (тут теж збереглися дві бійниці, а також наявний дверний проріз у кам‘яному обрамленні та отвір у фронтовій стіні над аркою воріт); третій ярус, з якого був вихід на дерев‘яну галерею, що вздовж периметра оточувала вежі. На рівні підвального ярусу з лиця стіни в бік рову виступають залишки камери, куди входила противага підйомного мосту в піднятому положенні.
У 1983-1986 роках велися активні роботи з відбудови пам‘ятки. У їх ході відмовилися від первісного варіанта реконструкції, який передбачав більш як 3-метрову надбудову з улаштуванням зовнішньої обхідної галереї. Четвертий ярус був піднятий до позначки 2 метри і перекритий пірамідальним, із заломом унизу дахом, який разом із шпилем має 11-12 метрів висоти.Тоді ж було змонтовано постійний міст і зроблено невдалу спробу реконструювати звідний. Подвір‘я було огороджено частоколом, а впритул до вежі збудовано тридільний зрубний будинок. На подвір‘ї, на місці давньої конусоподібної ями, влаштовано імітацію колодязя.
У 1994-1995 роках перероблено настил постійного і підйомного мостів дубовим покриттям та змонтовано механізм його піднімання. Це єдиний приклад діючого підйомного мосту в пам‘ятках оборонного будівництва України.
18 травня 1995 року П‘ятничанську вежу як музей — відділ Львівської картинної галереї відкрито для огляду. На сьогодні вартість квитків до музею складає: для дорослих — 5 грн., для дітей — 3 грн. Окремо оплачується фотографування.
Софія ЛЕГІН
Джерела: за матеріалами публікації Володимира Пшика “Надбрамна вежа укріплення у селі П’ятничанах на Львівщині”. Записки Наукового товариства імені Шевченка. — Том CCXLI. Праці Комісії архітектури та містобудування. — Львів, 2001. Режим доступу http://www.anthropos.lnu.edu.ua/jspui/bitstream/123456789/2513/1/451-473_%D0%9F%D1%88%D0%B8%D0%BA_%D0%92.pdf
Можна ж було сказати, що археологічні дослідження проводилися під керівництвом Маріанни Малевської, а реконструкцію робили науковці Львівської філії інституту “Укрзахадпроектреставрація”.
Шкода, що покликання на статтю недоступнє (вже).
Цікаво було б також про археологічні знахідки дізнатися.
Але все ж відомості гарні, і особливо добре – що докладні світлини!
Низький уклін Авторові!