Завжди повертаюся думками в дитинство, бо відчуваю його вагу у всьому моєму подальшому житті. (…)
Дитинство
Час, з якого розпочинається моя розповідь вибраний досить довільно, адже з якоїсь хвилі я мусів почати, отже з тої хвилі, коли, здається мені, зв’язана з певними більш конкретними, виразними образами мого дитинства, але перед цією, обраною мною для початку розповіді про своє життя хвилею, в моїй пам’яті ніби в мряці, все має розпливчаті не окреслені форми, які міняються місцями і про які важко сказати мені, були вони насправді, мали якесь відношення до мойого, а може чужого дитинства, а може були навіяні якимись розповідями моєї матері про її дитинство, чи запозиченими з перших книжок, які хтось читав в моїй присутності, коли мені було два, три чи чотири роки, а може і того менше.
І так, до цієї хвилі з якої мою намір розпочати історію свого життя, виринають дві круторогі голови, які тягнуть віз на якому я сиджу, заповнений старими меблями, мішками з чимось, кошик, кочерга і граблі, ослінчик, сінники, покриті плахтою, на якій я сиджу. Віз поволі пливе по дорозі, хитається, і великий він такий, як корабель на якому, я чомусь одинокий пасажир. Я таким дрібним, мов маленьке кошеня, або ні, ще щось набагато менше, таке маленьке, що навіть не можу підшукати сотворіння, розміри якого відповідали б моїй уяві в цей час, співвідношенням сінника до мене. Чому побіч не було нікого, кого я міг би запам’ятати – не знаю. Віз – корабель плив статично вперед знімаючи куряву, і в цій куряві пропав кінець дороги, ціль, до якої зміряв віз.
Кільканадцять років пізніше, сказала мені мама, що це напевно ми перебиралися в черговий раз з однієї хати в іншу.
Потім були сумерки, під кухнею горів вогонь, хтось засвітив нафтову лампу, повісив на дріт із загненим кінцем що звисав зі стелі, підкрутив гніт і кругом стола, хто на лавці, хто на стільці, присіли кругом стола, на який падало світло лампи. Ясний круг був значно темніший посередині: дно лампи не пропускало світла. Хтось взяв книжку в руки – хтось, кого не пам’ятаю, мама, старший брат, який міг мати вісім років – не знаю хто, той хтось почав читати першу книжку яку я запам’ятав в свому житті, як і її назву так і автора. Я плив з її героями на човні по якійсь річці … була маленька мавпочка, був якийсь сирітка-хлопчик і ще щось було, я плакав слухаючи і хотів, дуже хотів, щоб все закінчилось добре, найкраще. Як і на возі – я сидів на сіннику випханому соломою, жовтою, гострою і колючою, якщо зустрівся з її кінцями. Я був настільки малий, що не міг мати місця біля стола в крузі слабкого світла лампи. Мене посаджено на ліжко яке було і мусіло бути побіч, бо кімнатка з битою глиняною долівкою була мала, а четвертину її займала піч з кухнею. Все тут було побіч себе. Горів вогонь під плитою, тріскали дрова, щось кипіло в казанку, я був голодний, хотів їсти, але повільно читана книжка, була така цікава, що забувся голод. Книжка звалася «Без родини», а автор – Мальо.
Я ніколи не зустрів цієї книжки в житті, але знаю, що вона була перша книжка мого дитинства.
Родина
… Не раз я запитував себе: чи була в Лаврові родина бідніша від моєї? Мабуть ні. Ми не мали своєї хати, не то хати! – хатини, свого кутка, не мали ні кусочка своєї землі, яка могла б хоч частково прогодувати нас: ми були ні то робітники, ні то селяни.
Мати походила з «багатших» – якщо так можна назвати – лаврівських селян, сільських «патриціїв», династичних «війтів» – Полянських. Сім’я була велика. Переживши першу жінку, дідо оженився вдруге, появились свої діти в другої жінки, … вдома стало більше як бідно, і старші діти від першої матері «розбіглися мов мишенята».
Мати моя подалася у Львів, попала до добрих людей[i], познайомившись з батьком, який походив із селян села Краснопуща на Бережанщині, – після першої світової війни повернула до свого рідного села, а скоро за нею повернувши з фронту, приїхав і батько. Жити було нігде, але в невдовзі знайшлась робота для столяра – яким був батько – в монастирі, і так сім’я, приютившись у когось із селян в спільній хаті, почала нове життя. Страшно стає, як згадую в яких умовах ми жили. Але про це в іншому місці!
Було нас чотирьох братів. Найстарший родився в 1918 [Людвік помер у Польщі 2008), молодший 1920 [Мар’ян загинув на фронті в м. Вроцлав 1945], я – в 1923 і наймолодший 1926 [Йосиф помер в Лаврові 1983 р.]
Мої батьки були пуритани. Не справжні, але притримувались в сім’ї строгих правил і не дозволяли собі зайвих пестощів і слів до нас.
Наймолодший з нас був мабуть найбільш обдарований музично, потім він керував хором. Ми вміли співати коляди на чотири голоси і всі в селі завидували нашим батькам: «О! Це ті. В яких чотири сини співають!».
… Недалеко церкви стояли два монастирські одноповерхові будинки буквою Г. В одному містилася почта, а також мешкання для багатодітної родини начальниці почти, вдові по священникові, п. Венгриневичевої, мешкання учительки Людкевич, яке складалося з однієї кімнати, сіней і спіжарки.
В другому будинку, який складався з 5-ти однокімнатних мешкань, жили ті, що виконували якусь роботу в монастирі, були слугами монастиря, який оплачував їхню роботу 9-ти центнерами зерна (пшениця, жито), пів гектаром поля для посадження картоплі і огородини, опалом, правом держати 1 корову в монастирській стайні з монастирським кормом на протязі року. Жили там в основному фірмани, які обробляли землю. Жила там і наша родина … Нас п’ятеро займало 1 кімнату розміром коло 18 м² з сінями і коміркою, а також стрихом і окремо шопою на дрова…
Батько, як правило, проводив весь час на роботі на тартаку, ми з мамою жили в маленькій кімнатці з одним вікном, двома ліжками і столом. Була там і піч разом з кухнею, шафа на посуд, і значно пізніше — шафа на одяг.
На стіні висіла Страсна дорога Христа. На одному листі паперу було зображено 12 «стацій» — епізодів Хресної дороги. Всім нам чотиром вечерами багато разів розказувала мама про те, що там було зображене. Западало то глибоко в душу дитини, і які життєві перипетії ми не проходили б, ці образи і мова матері не затиралися ніколи.
На іншій стіні висіла реклама мила до прання «Schicht». На великому листі паперу була зображена середнього віку жінка в хустині з усміхненим ротом повним білих зубів, але найважніше було те, що де б ти не стояв, вона завжди мала спрямовані очі просто на тебе. Я довго не міг начудуватися цьому чуду, бігав із кутка в куток, а очі її все бігали за мною. Лише значно пізніше я розкрив, на чому це чудо полягало: ще одна «таємниця» малярства.
… Наша сім’я, а особливо ми діти були в селі якимсь «інородним» тілом. Ні се, ні те. Ні то селяни, ні то робітники. Мати виховувала нас, працювала вдома, допомагала сусідкам в полі, дістаючи за це мізерну плату, головно продуктами. Батько спочатку столярував, потім пішов працювати на тартак, кимсь на зразок помічника керівника тартаку, яким був «братчик-монах», а коли побудували млин і електрівню, то став орудувати одним і другим. Плата була мізерна: 9 центн. зерна, пів гектара поля під картоплю, паливо, можливість утримувати одну корову і … здається 120 зл. – це річна платня. Скільки пам’ятаю, я завжди був трохи голодним. Хліб був рідкістю. Вийняток становили Різдво і Великдень.
Ніколи не забуду Різдвяних ночей на селі. Морозище, сніг під ногами скрипить, аж глушить, чути як люди йдуть до церкви. А церква, хоч і холодно – відкрита, і ще здалеку видно сяйво свічок і чути «Рождество Твоє, Христе, Сину Божий»… В церкві тепло, бо людей багато і горять свічки. А церква наша належала до чоловічого монастиря. Можеш собі уявити, як виспівували двадцятилітні спудеї хорали Барвінського, Березовського, Веделя.
Я ж це все слухав в «оригіналі»! Багатоголосий, радісний, молодий хор. В такий день всі добрішають. Я цілий рік чекаю Різдва …
З усіх свят найбільше люблю Різдво. Його неможливо ні з чим порівняти. Великдень – теж гарне свято, але перед ним іде Розп’яття, Смерть. Все-таки це трагічне свято.
А тут – тут народження Добра, Благодать сходить на Землю. І зверни увагу, яка взаємодія: дитятко, Марія, Йосиф, поруч віл і осля, сіно і зірки, ангели, пастушки ідуть, царі, сніг падає.
Різдво для мене – містерія. Це – чари, це дійсно Свято Добра. Були важкі роки і я тоді жив від 6 січня до 6 січня.
Були роки кращі, були гірші, але з часом все це забулося, остало те що гріло душу. …
Христина ЗВІРИНСЬКА-ЧАБАН
упорядник
Джерела:
- https://media.dyvys.info/2019/08/17911_800x600_1.jpg
- Рукописний архів К. Звіринського
- Фотоархів К. Звіринського
- Карло Звіринський «Все моє малярство – то молитва», спогади, інтерв’ю, роздуми, статті; упорядник Х. Звіринська-Чабан, – Львів : «Манускрипт», 2017
