На крайній північній околиці нашого міста розташована цікава місцевість відома як Збоїська (Збоїща). Своєю назвою вона завдячує численним ватагам розбійників (збоїв), які ще в середньовіччі облюбували тамтешні густі ліси. У другій половині ХІV ст. вперше згадується про однойменне село, розбудоване на межі Розточчя і долини річки Полтви. Станом на 1890 р. в ньому налічується 107 будинків та 733 мешканці, серед яких 447 греко-католиків, 284 римо-католики, 58 юдеїв та 9 віровизнавців інших релігій. У 1952 – 1958 рр. Збоїська стають частиною Львова. На сьогоднішній день це територія Шевченківського району міста.
Саме зі Збоїськами пов’язаний чималий шмат життя героя нашої розповіді. Сам він не був уродженцем цих місць. Більше того, не був він ані львів’янином, ані галичанином, ані українцем по крові. Він взагалі міг ніколи не з’явитися у тамтешніх краях. Втім завдяки наполегливій праці людей подібних до о. Луї Ван Ганзенвінкеля (Louis Van Gansenwinkel), священнослужителя і педагога, бельгійця за національністю, Українська Греко-Католицька Церква отримала гідних духівників, котрі провадили наш народ в часі тяжких випробувань у минулому столітті.
Народився Луї Ван Ганзенвінкель 3 липня 1892 р. в Пеєрі, провінція Лімбурґ (Фландрія). Навчався спершу у місцевому коледжі, потім – в ювенаті згромадження редемптористів. Більшість фламандського народу, з якого походить майбутній ієрей, в тому часі є практикуючими католиками (“хто кусає Папу, неминуче зійде зі світу” – полюбляють повторювати побожні фламандці). Кінець ХІХ – початок ХХ ст. стає добою покликань серед бельгійців: підданих королівства можна зустріти серед місіонерів багатьох монаших чинів по цілому світі.
Не дивно, що подібний шлях обирає і молодий випускник ювенату отців-редемптористів. Саме на Чині Найсвятішого Ізбавителя, заснованому на початку ХVІІІ ст. св. Альфонсом де Ліґуорі (1696 – 1787), він і зупиняє свій вибір.
29 вересня 1910 р. Луї Ван Ганзенвінкель складає перші обіти й розпочинає навчання у семінарії, яке, однак, перериває Перша світова війна. Щойно по її завершенні з’являється нагода закінчити студії. 21 вересня 1920 р. молодий чоловік отримує священичі свячення. А вже за декілька днів мусить виїздити для місійного служіння у далекий, маловідомий більшості західних європейців, таємничий край на сході Європи. 3 жовтня отець Луї прибуває до Галичини…
Своєю появою на галицькій землі Згромадження Найсвятішого Ізбавителя, окрім, звісно, Господа Бога, завдячує насамперед двом людям. Перший – бельгійський редемпторист о. Ахілл Деляре (1868 – 1939), який ще наприкінці ХІХ ст. розпочав служіння серед українських іммігрантів у Канаді і в 1906 р. перейшов на східний обряд. А другий – світлої пам’яті Слуга Божий митрополит Андрей граф Шептицький (1865 – 1944), котрий під час відвідин Канади у 1910-му зацікавився ініціативою місіонера-бельгійця. Розпочинаються перемовини з архімандритом Чину о. Патриком Мюрреєм (1865 – 1959), внаслідок чого 27 травня 1913 р. галицький владика та Генеральний уряд редемптористів укладають угоду про започаткування східної гілки згромадження на західноукраїнських землях, схвалену незабаром Апостольською Столицею.
21 серпня 1913 р. до Галичини прибувають перші місіонери-редемптористи, бельгійські піддані, яких спершу поселяють в Уневі. Попереду на них очікує вивчення мови люду, серед якого і для якого бажають працювати, а також, природно, східного, візантійсько-українського обряду. Більшість новоприбулих дає собі раду з обома справами, тож згромадження швидко зростає – як коштом прийшлих бельгійців, так і місцевих українців, котрі відчувають покликання.
Отець Луї Ван Ганзенвінкель – один з понад тридцяти монахів-бельгійців, що трудитимуться для духовного розвою українського народу протягом тридцяти п’яти років (останній бельгієць – протоігумен о. Йосиф де Вохт – залишить Україну аж в грудні 1948-го). Перші два роки він перебуває у монастирі в Станіславові, де посилено вивчає мову та обряд.
Тим часом нове згромадження, кероване енергійним протоігуменом (настоятелем) о. Йосифом Схрейверсом (1876 – 1945), чимраз міцніше спирається на ноги: якщо у 1913-му редемптористів в Галичині налічується лише 8, то у 1923-му – вже 57. На 1939 р. новопостала Львівська віце-провінція отців-редемптористів складається з 74 осіб: 1 єпископа, 28 священиків, 23 братів, 17 студентів, 5 новиків.
По закінченню Першої світової війни з’являються перші осередки Чину: у Збоїськах біля Львова (1919), Станіславові (1920), Голоску Великому поблизу Львова (1923), Костополі й Ковелі на Волині (1926 – 1927), Тернополі (1931), Львові (1937).
Вже на початку 20-х, як згадував один з перших редемптористів-українців о. Роман Бахталовський (1897 – 1985), “місія отців редемптористів у Галичині сягла такого розвитку, що її провідники визнали: на часі розпочинати вишкіл майбутніх місіонарів”. Саме з цією метою отця Ван Ганзенвінкеля спроваджують до Збоїськ під Львовом восени 1922 р.
Ще за три роки до приїзду молодого ченця митрополит Андрей дарує згромадженню розташовану в районі теперішньої вулиці Плугової посілість із фільварком, збудованим 1777 р. родиною Нікоровичів – вірмен, вихідців з Поділля. Так розпочинається історія монастиря Матері Божої Неустанної Помочі, який існуватиме до листопада 1945 р. Роботи непочатий край, але братія не лякається труднощів. Старенький будиночок стає першою обителлю, колишнє зерносховище перебудовують під каплицю. Навіть після закриття монастиря совєцькою владою й облаштування на його території військової частини до цієї церковці ще довший час приходитимуть люди…
Оскільки спільнота редемптористів зростає чисельно та організаційно, потрібно подбати про розбудову збоїщанського монастиря. Отож 1921 р. коштом добровільних пожертв від бельгійських католиків розпочинається будівництво триповерхового будинку, у стінах якого житимуть й навчатимуться ті, хто, можливо, потім продовжить справу отців та братів Чину Найсвятішого Ізбавителя.
Слово о. Романові Бахталовському: “Початок вересня 1922 р. На Збоїській горі височить новий будинок, який видно не тільки з Жовківського шляху, але й з близьких гір і з підвищень Львова, – це ювенат отців редемптористів. У його свіжих, ще не обсохлих мурах вештається група хлопців 10 – 12 років, близько 30 чоловік. Усі майже без винятку – селянські діти. Це перший рік класичної ґімназії, розрахованої на шість років. Потім виявилося, що при солідній організації порядку й праці на зразках західних колегій можна було вичитати майже весь матеріал класичної восьмирічки, з тією різницею, що рівень викладання класичних мов був дуже високим, як ніде в ґімназіях, і вивчалися обов’язково дві чужі мови (французька й німецька), окрім двох місцевих.”
Директором ось цього новоствореного закладу і призначають о. Луї Ван Ганзенвінкеля. “Урівноважений монах, відданий своїм обов’язкам, обізнаний зі структурою колегій, тож, за таких обставин, єдиний претендент на цей пост” – пише отець Бахталовський. Директором ювенату (або малої семінарії) отець Ван Ганзенвінкель працюватиме майже сімнадцять років. З них протягом дванадцяти (16 січня 1927 – 1 травня 1939) виконуватиме обов’язки настоятеля монастиря Матері Божої Неустанної Помочі.
У перші роки існування ювенату найближчими помічниками отця є вже згадуваний отець Бахталовський, одна з найбільших фігур в історії української гілки згромадження редемптористів, та о. Миколай Чарнецький (1884 – 1959), правдивий святець, невтомний місіонер, майбутній єпископ, в’язень московсько-більшовицьких концтаборів і очільник підпільної Церкви. На початку нового тисячоліття владику Чарнецького, разом з іншими греко-католицькими новомучениками, зачислено до лику блаженних.
Окрім власне урядування директор викладає латину та німецьку мову, отець Бахталовський – українську та ще ряд дисциплін, а отець Чарнецький – релігію і польську мову. Потроху педагогічний колектив розширюється. У різні роки викладачами в ювенаті будуть отці Ахіль Бульс (1894 – 1975), котрий подекуди вирізняється більшим українським патріотизмом аніж самі українці, Василь Величковський (1903 – 1973) – майбутній місіонер, єпископ, місцеблюститель митрополичого престолу і блаженний, Йосиф Корба (1903 – 1995), Губерт Колє (1892 – 1954), Филимон Курчаба (1913 – 1995) – згодом протоігумен Львівської віце-провінції ЧНІ та єпископ, Степан Шавель (1910 – 1988), Микола Якимович (1901 – 1985), Альберт Дельфорж (1885 – 1935), Петро Козак (1911 – 1984) – майбутній єпископ катакомбної Церкви, Володимир Краєвський (1902 – 1979) – засновник станиці українських редемптористів у Ньюарку (США), Михайло Лемішка (1900 – 1987) – довголітній магістр новиків у роках підпілля, Михайло Перетятко (1911 – 1996), який очолить ювенат після отця Луї, Кароль Більке (1898 – 1948), Володимир Породко (1898 – 1962) – згодом останній настоятель монастиря на Збоїськах, Жерар Кастеля (1901 – 1968), Освальд Дезіттер (1895 – 1966), Дмитро Гаврилюк (1896 – 1950) – один з душпастирів канадійських українців, Григорій Мисак (1909 – 1978), Володимир Маланчук (1904 – 1990) – майбутній єпископ на поселеннях та інші.
Жертовна праця отців-редемптористів на Збоїськах поступово приносить плоди. Кількість охочих віддати своїх синів на навчання до ювенату зростає. Через те в 1927 р. тут споруджують ще один – цим разом чотириповерховий – корпус. Станом на 1938-й – передостанній рік директорства отця Ван Ганзенвінкеля – у малій семінарії вчиться вже 115 хлопців. Майже щороку вихованців та педагогів ювенату відвідує митрополит Андрей Шептицький, не раз Главі Церкви вдається переконати директора і викладачів зарахувати дітлахам іспити, як тепер кажуть, “автоматом”…
Та не лишень поодинока можливість здобути середню освіту з подальшим вступом до вузу приваблює сюди молодих людей. Сама атмосфера, дорослішання під духовною опікою добрих пастирів пробуджують у багатьох вихованців, як писатиме пізніше о. Роман Бахталовський, “ті глибші Божі корені в душах, що називаємо покликанням.”
“Ця ґімназія виховувала кандидатів до нашого Чину, бо завжди менша чи більша частина кожного року вступала до новіціату” – згадував блаженний Василій Величковський, який вчителює у ювенаті упродовж двох років. За словами отця Бахталовського, правдивого літописця історії редемптористичного згромадження в Україні, через тридцять – сорок років після описуваних подій немало вихованців збоїщанського ювенату служитимуть місіонерами на обох півкулях землі. Трудитимуться у Христовому винограднику, маючи в серці “Христового духа, що прокладає їм шлях до чужих людей і гріє серця у непривітливій країні.”
В числі випускників ювенату, котрі пов’яжуть життя зі згромадженням, назвімо отців Василя Михайлюка (1919 – 2001), Івана Нагірного (1914 – 1941), Василя Рудку (1912 – 1991), Богдана Репетила (1913 – 1967), Євгена Котика (1920 – 1980), Степана Захарківа (1922 – 2003), Степана Широго (1912 – 1978), Семена Гнатишина (1912 – 1950), Богдана Куриласа (1917 – 1991), Василя Куцаха (1919 – 1984), майбутнього митрополита Максима Германюка (1911 – 1996), Павла Дмуховського (1916 – 1990), Євгена Пелеха (1920 – 1996), Павла Маїка (1919 – 1980), Михайла Щудла (1915 – 1987) та багатьох інших. Одні з них покажуть приклад правдивої вірності Богові й Церкві в часі панування тоталітарного режиму, надаватимуть духовну опіку віруючим в роки підпілля, потішатимуть й розраджуватимуть, не відречуться навіть у тюрмах та концтаборах. Інші ж ревно й віддано служитимуть змушеному покинути рідну домівку люду – тим, кого доля порозкидала по всіх усюдах, по різних куточках світу…
Звісно, різні обставини впливають на духовну формацію вище названих душпастирів. Втім, не буде жодними перебільшенням ствердити, що чимала заслуга в тому, ким стануть вихованці малої семінарії на Збоїськах, належить й скромному та виваженому о. Луї Ван Ганзенвінкелю – фламандцеві, котрий багато сил і часу віддає вишколу майбутніх духовних провідників українського народу (“чужого” народу, котрий стає для нього рідним). Він – очільник закладу, а кожен із нас, гадаю, погодиться, що в багатьох справах немало залежить від старшого, від керівника. Адже керівник спроможний як заохотити, так і навпаки, знеохотити ввірених йому людей. Богу дякувати, отець Луї належить до першого типу.
У червні 1939 р., після майже сімнадцяти літ у монастирі і ювенаті бельгійського місіонера призначають ігуменом обителі Успіння Пресвятої Богородиці у місті Тернополі. Та довго пробути там отцеві не випадає. Починається війна, до краю приходить більшовицька влада, а слідом за нею і нові порядки. У жовтні-місяці протоігумен Львівської віце-провінції о. Йосиф де Вохт (1881 – 1956) віддає розпорядження усім священнослужителям-бельгійцям повернутися на батьківщину. На українській землі залишаються лишень сам отець де Вохт та о. Маврикій Ван Де Маллє (1892 – 1970). Отець Ван Ганзенвінкель змушений покинути Галичину разом з іншими співбратами. Більше йому не судитиметься побачити ані галицького краю, ані свого ювенату…
Вернувшись до Бельгії, колишній директор збоїщанської малої семінарії продовжує служити по різних монастирях, допомагає українським іммігрантам, котрі опиняються тут головно по Другій світовій війні. Щире вболівання за знедолений нарід, багато синів та доньок якого перебувають далеко від батьківщини і, можливо, ностальгія за незабутніми днями проведеними у місцевості на північній околиці Львова, дають сил і наснаги отцеві Ван Ганзенвінкелю сповнювати пастирський обов’язок протягом ще трьох десятків літ.
Від 1952 до 1961 р. о. Луї Ван Ганзенвінкель служить провінційним дорадником Бельгійської провінції отців-редемптористів. Останнім місцем його священичої праці стає Лювен. Тут він і відходить до вічності 4 червня 1968 р. Ховають отця на цвинтарі поблизу абатства ордену премонстрантів у Геверле – південній околиці Лювену. В одному гробівці поруч із ним спочивають двоє інших подвижників Чину Найсвятішого Ізбавителя в Україні – о. Ахіль Бульс, з яким директор ювенату тривалий час трудився над покликаннями серед українських юнаків, та о. Ектор Кінцінґер (1876 – 1957).
Що ж до обителі на Збоїщах, де о. Луї Ван Ганзенвінкель в поті чола гарував понад шістнадцять років, то вже невдовзі після вступу червоних у вересні 1939-го монахів і їхніх підопічних без жодних церемоній виганяють звідтіля. В роках німецької окупації редемптористам вдається відновити роботу малої семінарії, однак повернення совітів остаточно кладе край її існуванню. Тепер це приміщення (на нинішній вулиці Плуговій) належить Науково-дослідному Інституту прикладної акустики. Навіть по стількох роках після розпаду Союзу та леґалізації Церкви згромадженню редемптористів дотепер не повернено його колишній осідок… Сумно і ганебно водночас.
Між тим зерно, посіяне на початку минулого століття з допомогою великого Митрополита подвижниками Чину Найсвятішого Ізбавителя – бельгійцями та українцями, – продовжує приносити врожай. Усвідомлюючи це, пам’ятаймо і про ту велику добру справу, якій посвятив себе скромний чернець-фламандець…
Олександр ШЕЙКО.
- Бахталовський Р. Апостол з’єдинення наших часів: Спогади. – Львів, 2001. – 224 с.;
- Історія Львівської провінції//Офіційний сайт редемптористів у Львові [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://cssr.lviv.ua/about/history/;
- Королевський К. Митрополит Андрей Шептицький (1865 – 1944). – Львів, 2014. – 490 с.;
- Маловідомі факти з історії Львівської провінції Згромадження редемптористів//Офіційний сайт редемптористів у Львові [Електронний ресурс] – Режим доступу: https://drive.google.com/file/d/0B5bqlJaDOz_2Nng3UDVCeXhaa0k/view;
- Мельник І. Збоїща, або Збоїська//Сайт “Новий погляд” [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.pohlyad.com/istoria/n/3577;
- Місця народження і поховання редемптористів Львівської провінції //Офіційний сайт редемптористів у Львові [Електронний ресурс] – Режим доступу: https://drive.google.com/file/d/0B5bqlJaDOz_2bEVfZVV0RzQ5eDQ/view;
- Моя надія – Ісус і Марія! (Життя блаженного священномученика єпископа Василя-Всеволода Величковського)/упор. о. І. Цар. – Львів, 2013. – 92 с.;
- Некрологи Львівської провінції//Офіційний сайт редемптористів у Львові [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://cssr.lviv.ua/about/Otci/ ;
- Нечинні монастирі редемптористів Львівської провінції//Офіційний сайт редемптористів у Львові [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://cssr.lviv.ua/about/monasteries/nechynni_monastyri/;
