Він був колоритною постаттю львівського мистецького середовища. Живописець, іконописець, колекціонер, музеєзнавець – це лише деякі визначення, якими можна охарактеризувати Остапа Лозинського. Для багатьох поляків львів’янин став щирим гідом по українському мистецтві.
Остап народився 3 квітня 1983 року у Львові, все життя був пов’язаний із цим містом як учень Львівського державного коледжу декоративно-ужиткового мистецтва ім. Івана Труша, студент Львівської національної академії мистецтв, співробітник Національного музею імені Андрея Шептицького (2006-2016), голова львівської «Асоціації музеїв та галерей», викладач Школи іконопису «Радруж» Українського католицького університету у Львові, куратор десятків виставок.
Випускник кафедри монументального живопису розвивав свою творчість як у світському малярстві, так і в іконописі, що знайшло відображення у таких виставках як «Етюд» (2005), «На образ і подобу» (2012), «Перехід» (2012), «Дорога» (2014, 2022), «Тривога» (2017, 2022), «De Anima» (2021) та інші.
Останні роки свого життя він присвятив насамперед іконам. «Мені здається, що ікона має розвиватися і змінюватися, як і світ довкола. Сучасна ікона є більш персональною, тому що це є твоє індивідуальне ставлення до Бога, твоє ставлення до віри. Я особисто використовую сучасну форму, сучасну метафору, якусь сучасну форму, але для мене дуже важливий діалог з давньою іконою. Так само важливо дотримуватись тяглості традицій, важливо показати, що ця ікона не з’явилася нізвідки, показати, що ми маємо давню традицію, на яку частково спираємося, частково використовуємо найкращі здобутки, а особливо – золотого українського іконопису ХІX, ХX, ХXІ століть. Але для мене так само важливі досягнення світового мистецтва ХХ – ХХІ століть, досягнення, приміром, філософської думки ХХ – ХХІ століть, без яких я би не сформувався як особистість, отже, ці речі так само впливають на мою творчість. Тобто сучасний іконопис – набагато складніший комплекс знань, умінь, персональних досвідів, які ти вкладаєш у свою роботу», – розповів митець у інтерв’ю газеті «День».
З 2012 року Остап Лозинський був пов’язаний зі спільнотою Міжнародної майстерні іконопису в Новиці. З самого початку він дуже активно займався організаційними справами: оформлював виставки, брав участь у виборі нових тем, учасників, яких варто було запросити. Його знання та досвід допомагали підвищувати художній рівень майстерень. Вів довгі розмови про назви творів, які обирали він та інші митці, і своїм прикладом спонукав людей звертатися до Біблії та інших теологічних текстів, а також до альбомів із репродукціями. Не раз ставав гідом для менш досвідчених колег. Він обговорював з ними композицію, кольори, спосіб виконання, вносив корективи. Велика кількість сучасних польських та українських іконописців багато чому навчилися від нього.
У своїй творчості Остап Лозинський не обмежувався лише мистецькою діяльністю. Десять років працював у Національному музеї імені Андрея Шептицького. Він мріяв, щоб музей став важливим місцем на музейній карті Європи. Організував десятки виставок, серед яких варто назвати присвячені творчості Івана Труша, Олекси Новаківського, Леопольда Левицького, Олени Кульчицької, Олекси Сміх-Шатківського, Івана Рутковича, Сергія Василівського та інших. Широкий відгук отримали й інші виставкові проекти: 200-річчя від дня народження Тараса Шевченка, народні ікони другої половини ХІХ − початку ХХ століття з Буковини, Гуцульщини, Покуття з музейних та приватних колекцій чи «Гуцульське Різдво». Лозинський продовжував свою кураторську діяльність і після того, як перестав працювати в Національному музеї. Саме тоді були створені не менш важливі проекти, як-от виставка робіт Богдана Сороки в Одеському музеї західного та східного мистецтва, проект «Вигнані» у Львівському музеї етнографії та художнього промислу, «Puzzle» у галереї «Дзига» та два останні виставкові проєкти – присвячені ювілею Шевченківського гаю «50 історій Львівського скансену» (спільно з Романом Зілінком) та VERADARDZ з нагоди 30-річчя відродження Вірменської Апостольської Церкви в Україні.
Важливим аспектом діяльності Остапа Лозинського щодо популяризації української культури були численні видавничі проєкти, серед яких два альбоми, присвячені творчості Олекси Новаківського (2009, 2012), Олени Кульчицької (2013), акварелям Наталії Доробан (2017) та малюнкам Євгена Лисика (2019-2020) тощо. Звісно, не бракувало також видань, присвячених українській іконі, якою Лозинський захоплювався і яку досліджував. Серед них можна відзначити проєкт альбому «Українські ікони XIII — початку XVI століть зі збірки Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького: альбом-каталог»авторства Марії Гелитович (2014) чи «Спас — Виноградна Лоза: ікони зі зб. Нац. музею у Львові ім. Андрея Шептицького» авторства Роксолани Косів (2016).
Лозинський також брав активну участь у створенні двох альбомів, присвячених сучасним іконам. Перший том «Нова ікона» (2018) і другий «Віра і форма» (2021). Підбір робіт він обговорював із великою пристрастю, щоб вони якнайкраще представили самого художника, а також певні мистецькі тенденції. Це була його ідея зіставити класичні ікони із сучасними втіленнями у другому альбомі. Не меншу увагу він приділяв і самому графічному оформленню, повністю відданий удосконаленню структури, композиції та внесення виправлень до самого кінця.
Він дуже пишався своєю останньою роботою фотоальбому «Ковчег: українське народне мистецтво» і мріяв, що цей альбом стане візитівкою української культури. У всякому разі, він жив народною творчістю щоденно. Вихований у родині відомих львівських колекціонерів, сам продовжив справу батьків. Мав одну з найбільших в Україні колекцій народних ікон на склі. Він був щасливий, як дитина, коли йому вдавалося поповнити свою колекцію новими експонатами.
Остап Лозинський був душею товариства. Його відкритість і гостинність перетворили квартиру художника на неформальний львівським культурний центр, де не лише планувалися нові виставки та проєкти, а й відбувалися музичні заходи, зокрема знамените колядування, на якому щороку 8 січня зустрічалася львівська богема. Він завжди говорив, що треба жити, щоб любити і творити добро. Це може здатися надто пафосним для чоловіка за тридцять, але він був щирим. Роздавав пригорщами, завжди готовий працювати задля інших.
Він цікавився світом мистецтва, музики, театру та літератури. Охоче розповідав про українську літературу, сучасні романи та поезію, а також про останні мистецькі видання. Для широкого кола поляків він був гідом по українській культурі, допомагав зрозуміти її коріння, пояснював контексти, пригадував забутих персонажів.
Він також не боявся важких розмов про історичні потрясіння, про трагічні події польсько-української історії. Розумів, що побудова хороших польсько-українських відносин обтяжена багатьма подіями минулого. Митець щиро брав участь у діяльності для налагодження широкого культурного діалогу між нашими країнами.
Остап Лозинський несподівано помер на Святвечір 6 січня 2022 року. Проте залишився у своїй творчості. На Великдень його ікона «Спас Нерукотворний» стала одним із елементів присвяченого Україні Гробу Господнього у костьолі Пресвятої Діви Марії на Новому Місті у Варшаві. У залі Академії мистецтв у Вроцлаві до кінця квітня можна було побачити виставку «Тривога», яка набула особливого виміру через трагічні події останніх місяців.
Автор: Катажина ЯКУБОСЬКА-КРАВЧИК
Переклад: Тарас ЛИЛЬО
Джерело: Culture.pl
