Особливості функціонування меморіальних музеїв – погляд Світлани Муравської (відео)

В рамках дружньої співпраці ми продовжуємо публікувати виступи учасників наукової конференції під назвою “Меморіальні музеї сьогодні: специфіка фондової, експозиційної та виставкової роботи”, що проходила 17-18 листопада в приміщенні Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові.

Своїм бачення діяльності меморіальних музеїв поділиться кандидат історичних наук, старший викладач кафедри соціально-гуманітарних дисциплін Львівського інституту економіки і туризму Світлана Муравська.Тема її доповіді звучить так: “Особливості функціонування меморіальних музеїв (на прикладі закладів вищої освіти Західної України)”.

ХХ ст. внесло свої корективи у місію університетських музеїв, яку традиційно пов’язували із організацією досліджень та забезпеченням навчального процесу. Для левової частки представників українського музейного середовища ця думка продовжує залишатися аксіоматичною, однак зміни, які відбуваються у позиціонуванні закладів освіти як в академічному середовищі, так і поза ним, показують, що така думка є стереотипною і не відображає реального стану речей. У ХХІ ст. ми можемо стверджувати, що пануюча вже кілька десятиліть у світі тенденція до створення університетських музеїв «третього покоління» стає все ближчою для нас [7, p. 26]. Одними із визначальних місій таких музеїв є широка просвітницька робота та промоція закладу вищої освіти, співпраця із громадськістю з метою поширення інформації про університет, профорієнтаційна робота, залучення меценатів та організація інших видів робіт.

Заповнюють свою нішу у цьому процесі і меморіальні музеї закладів вищої освіти як окрема підгрупа достатньо специфічної категорії «храмів муз», які не почувають себе затишно ні в середовищі ЗВО, ні у музейному просторі [2, с. 99]. Метою доповіді є проаналізувати форми роботи меморіальних музеїв та кімнат на теренах Західної України[1]. Наведені нижче висновки базуються на результатах емпіричних досліджень автора, левову частку яких становлять безпосередні огляди музеїв та колекцій ЗВО та інтерв’ю з їхніми кураторами, реалізованими упродовж 2013-2016 рр.  

Оскільки  часто метою створення таких музеїв чи меморіальних кімнат було звернути увагу громадськості на постать діяча, ім’я якого носить ЗВО, відомого студента чи викладача, апріорі просвітницька місія сприймається як визначальна. У низці випадків саме університетська громада виконує найбільшу порівняно із представниками позаакадемічного середовища краєзнавчу роботу, пов’язану із вивченням, збереженням матеріальної та нематеріальної спадщини, популяризацією імен відомих як на загал, так і регіональному рівні постатей.

Окремі з таких постатей і в наш час продовжують залишатися контраверсійними, однак ректорат ЗВО бере на себе мужність звертати увагу на такі сторінки історії з метою героїко-патріотичного виховання теперішніх поколінь студентів на прикладах їхніх попередників. Це, зокрема, стосується музею Степана Бандери у ЛНАУ (останній був спудеєм цього університету у міжвоєнний період). «Створюючи музей Степана Бандери в нашому навчальному закладі, мені хотілося показати нашим вихованцям-студентам суть отого героїчного чину: самовідданість, самопожертву в ім’я рідної Батьківщини, незламну віру в правоту боротьби за її волю. Адже студенти й усі відвідувачі пізнають славетного Провідника як ідеолога і стратега національно-визвольної боротьби і як сильну, непересічну особистість. … Наша молодь повинна вчитися на героїчних прикладах минулого, виховувати в собі почуття національної самоповаги та гідності, бо ніколи з політичної арени не зійдуть ті народи, які шанують своїх Героїв» [6, с. 1].

Створення у Кременецькому медичному училищі музейної експозицію, присвяченої Арсену Річинському, лікарю, просвітителю, церковному і громадському діячеві, автору численних праць зі сфер фізичного і духовного життя людини та нації – наслідок грандіозної краєзнавчої роботи, яку проводить колектив ЗВО з метою підняття із вимушеного забуття ім’я славетного українця, неугодного тоталітарним режимам ХХ ст., зокрема комуністичному. У 1998 р. на базі закладу було організовано Перші Річинські читання, на якому було прийнято клопотання до Кабінету Міністрів України про присвоєння училищу ім’я А. Річинського. Завдяки наполегливості директора училища Петра Мазура  вдалося організувати активну наукову-пошукову роботу і вже після позитивного рішення Кабміну відкрити музей, однак важливо, що цей «храм муз»  є логічним підсумком грандіозної громадської діяльності, яку проводить ЗВО поряд із організацією Річинських читань, встановленням горельєфної меморіальної дошки, популяризацією імені А. Річинського як серед студентів, так і поза середовищем училища. Тим більше, що на теперішньому етапі української державності чимало думок, висловлених Річинським, мають символічне патріотичне значення: «Віримо, що існування Українського Народу з його національними властивостями є ділом Божого Промислу, який споконвіків визначав нам місце на землі» [5, с. 280].

За невеликої кількості винятків фонди меморіальних музеїв не можуть похвалитися великою кількістю оригінальних експонатів, однак для організаторів «храму муз» ця обставина не є визначальною, в т.ч. через статус закладу; головне музей як простір, присвячений постаті, котра є знаковою для університетського середовища, такий собі орієнтир у діяльності. Частина таких місць не претендують на назву «музей», позиціонуючи себе як «меморіальні кімнати», наприклад Кімната Соломії Крушельницької Тернопільського обласного державного музично училища ім. С. А. Крушельницької, Кімната-музей Героя України Вячеслава Чорновола у Галицькому коледжі його імені, Кімната-музей Маркіяна Шашкевича Бродівського педагогічного коледжу імені Маркіяна Шашкевича,  кімната пам’яті Степана Дем’янчука Міжнародного економіко-гуманітарного університету його імені, Кімната-музей І. Пулюя Тернопільського національного технічного університету його імені. У деяких випадках назва є умовною і не характеризує особливості діяльності – мова йде літературно-етнографічний музей Володимира Гнатюка ТНПУ ім. Володимира Гнатюка, кімнату-музей художника-емігранта Ростислава Глувка Кременецького обласного гуманітарно-педагогічного інституту ім. Тараса Шевченка та ін.

Ідея подібним чином вшанувати людину, в честь якої названо ЗВО, часто виглядає логічною. Однак реалізація подібного завдання залежить від скурпульозного відношення до справи, усвідомлення всієї його повноти, інших музеїв, які вже функціонують та присвячені особистості.

За умов наявності у Львові меморіального музею Івана Франка адміністрація ЛНУ не розглядала варіант створення подібного у своїх стінах. Натомість адміністрація Коломийського медичного коледжу ім. І. Франка зважилася на амбітний крок, підкресливши цим, що присвята медичної освітньої установи Каменяру не є випадковою, адже саме тут, у стінах колишнього повітового суду було несправедливо ув’язнено молодого поета, і саме тут він написав понад 50 поетичних творів. Мета створення кімнати – музею полягає в залученні молодого покоління до пізнання геніальної особистості Івана Франка, тим більше, що Коломия займає помітне місце у біографії генія української культури – документально підтверджено 15 Франкових відвідин міста. Серед найцінніших експонатів музею, яким би позаздрили і державні музеї – речі, які належали Леонтію Кузьмі, який товаришував з Франком, до кого він приїжджав, його шафа, філіжанка, крісло, на яких сидів Франко, журнал «Зоря»1885 р., де надруковано 5 творів Франка,  прижиттєві твори Ф., написані у приміщенні коледжу [3]. Музей активно виконує свою просвітницьку місію, серед відвідувачів дуже багато школярів, як і Коломиї, так і навколишніх населених пунктів, іноді по 2-3 екскурсії в день, що для невеликого музею ЗВО є чималою кількістю.

Незважаючи на функціонування музею Лесі Українки у с. Колодяжне Волинської області, ректор тодішнього Луцького педагогічного інституту Нестор Бурчак, який мріяв про створення музею родини Косачів у Луцьку, ініціював викладачів кафедри української літератури до роботи над комплектуванням фондів. Завдяки наполегливим науковим пошукам, зв’язкам із родичами Л. Українки крок за кроком зібрання багатшало; серед найцінніших експонатів – меморіальні речі поетеси та родини Косачів, прижиттєві видання її творів, рідкісні видання ХІХ поч. – ХХ ст, колекція поштових листівок кінця ХІХ – поч. ХХ ст,, меблі. Формування колекції, яка може стати окрасою будь-якого музею стало можливим тільки завдяки тому, що адміністрація ЗВО та причетні до створення люди прагнули зробити його справжнім «храмом муз», а не бутафорною кімнатою пам’яті людини, у честь якої названо університет.  Головне завдання музею – збереження своїх надбань для наступних поколінь. Основне ж кредо, яким, за словами його директора, музей керується у своїй роботі найточніше можна висловити словами Ольги Косач-Кривинюк: «Найкращою шаною для пам’яті Лесі Українки … буде те, коли її юні земляки з незламною надією в серці будуть так само, як вона, працювати над собою, щоб стати гідними громадянами її укоханої України» [4].

Ректорат ТНМУ ім. І. Горбачевського пішов нестандартним шляхом, прагнучи увіковічнити пам’ять академіка, ім’я якого носить ЗВО – відродив родинне гніздо сім’ї Горбачевських у с. Зарубинці Тернопільської області. В умовах відсутності в Україні музею цьому видатному вченому, хіміку, громадсько-політичному та освітньому діячу, роком якого ЮНЕСКО оголосила 2004 р., це було дуже актуальним кроком для возвеличення пам’яті про видатного Українця. В основі експозиції музею-садиби лягли предмети хатнього вжитку, фотографії й листи братів Горбачевських. Серед безцінних експонатів – їх особисті речі, які зберегла та подарувала музею онука Антона Горбачевськог Ірена-Романа Носик. Як вказала у книзі відвідувачів відвідувачка з діаспори: «Дуже вдячна вам всім за ту велику працю, яку здійснюєте, щоб наша молодь знала про життя і творчість таких велетнів науки і політики, … як брати Іван та Антон Горбачевські» [1]. Саме розміщення музею визначило, що цільовою аудиторією є не тільки студенти, а вся громадськість, організація просвітницької роботи серед якої є важливим елементом патріотичного виховання молоді, навчання на прикладах видатних особистостей, презентації гідних сторінок історії та культури, в т.ч. з метою нівеляції комплексу меншовартості.

Таблиця. Меморіальні музеї ЗВО Західної України (перелік не є остаточним і буде уточнюватися в ході наступних досліджень)

Таким чином, меморіальні музеї та колекції закладів вищої освіти традиційно присвячені особі, ім’я якої носить заклад вищої освіти, виконуючи велику роль щодо популяризації вказаної постаті. У низці випадків такі музеї не мають багатих фондів, їхня експозиція базується на копійованих матеріалах, однак ця обставина не є визначальною, в т.ч. через статус закладу; головне музей як простір, присвячений постаті, котра є знаковою для університетського середовища, такий собі орієнтир у діяльності. Натомість інші меморіальні музеї ЗВО є заледве не єдиними осередками, які проводять активну просвітницьку роботу не в меншому обсязі порівняно із державними музеями, хоча і функціонують на громадських засадах.

Світлана МУРАВСЬКА
кандидат історичних наук, старший викладач кафедри соціально-гуманітарних дисциплін Львівського інституту економіки і туризму

Список використаної літератури та джерел:

1. Буська О. Музей в Зарубинцях відвідала гостя з Торонто // Медична академія. – № 15 (296). – 6 серпня 2011 р. – С. 5.
2. Муравская С. Особенности вузовских музеев и коллекций как специфических собраний в образовательно-культурном пространстве (на примере Украины) // Вопросы музеологии; гл. ред. А.В. Майоров. – № 2 (10). – С. 97-104. – Режим доступа: http://cyberleninka.ru/article/n/osobennosti-universitetskih-muzeev-i-kollektsiy-v-kulturno-obrazovatelnom-prostranstve-na-primere-ukrainy (дата последнего обращения 30.09. 2016)
3. Особистий архів автора. – Інтерв’ю із завідувачем Кімнати-музею ім. Франка Коломийського медичного коледжу ім. І. Франка Ольгою Кенюк від 23.02. 2015 р.
4. Особистий архів автора. – Інтерв’ю із завідувачем Музею Лесі Українки Східноєвропейського національного університету ім. Л. Українки Тетяною Данилюк-Терещук від 22.01. 2014 р.
5. Річинський А. Проблеми української релігійної свідомості /А. Річинський. – Володимир-Волинський, 1933. – С. 280.
6. Снітинський В. Музеєві Степана Бандери в Дублянах 15 років // Вісті Музею Степана Бандери в Дублянах. Спецвипуск газети «Університетські вісті». – Ч. 1 (17). – 2013 (листопад). – С. 1.
7. Clercq S.W.G. de, Keeping for the future / Steven W.G. de Clercq // Zeszyty Naukowe Uniwersytetu Jagiełłońskiego : OpusculaMusealia; red. S.Waltoś.–– Zeszyt15. – 2006. – S.  23-30. 26

[1] Оскільки термін є радше умовним, уточнюємо, що мова піде про сім областей: Львівську, Івано-Франківську, Тернопільську, Волинську, Рівненську, Чернівецьку та Закарпатську.