Друга половина ХVII ст. ознаменувалась для Почаївської обителі важливими подіями, пов’язаними як із внутрішнім життям монастиря, так і зміною юрисдикції Київської митрополії, до складу якої він входив. У цей час продовжувалось протистояння православних (“нез’єднаних”), які залишались вірні патріархам, (спочатку Константинопольському, а пізніше Московському) та уніатів (“з’єднаних”), вірних Папі Римському.
За монастирським переказом, 1675 р., під час так званої Збаразької війни, в якій зіткнулись територіальні інтереси Речі Посполитої та Османської Порти, над Почаївською обителлю відбулось з’явлення Богородиці, яка захистила своїм омофором святе місце від ворогів. Під час штурму Почаївської гори турецьким військом разом із Пресвятою Дівою Марією захищав обитель і святий Йов. Сучасні дослідники справедливо відзначають, що хоча ця подія не увійшла до літопису війни, проте набула величезного значення для самого монастиря [1, с. 14]. Переказ про дивне врятування обителі ще більше привернув прочан, пілігримів, а також державних мужів до її святинь.
У народі народилась дума про чудо 1675 р., відома під назвою “Ой зійшла зоря вечоровая”:
“Ой зійшла зоря вечоровая,
Над Почаєвом стала.
Виступало турецьке військо,
Як та чорна хмара.
Турки з татарами брами облягали
Монастир звоювати.
Мати Божая Почаївська
Буде нас рятувати.
Отець Желізо з келії вийшов
Та слізьми умліває…
Ой, рятуй, рятуй, Божая Мати,
Монастир загибає!…
Ой вийшла-вийшла Божая Мати,
На хрест вона стала,
Кулі вертала, турків убивала,
Монастир врятувала.
А ми, люди, всі християни,
До Бога всі ударяймо,–
Матері Божій Почаївській
Поклін всі воздаваймо!” [2] фото 2
Почаївський монастир у той час, відчутно реагував на усі трансформації, що відбувались у церковному середовищі та були викликані суспільно-політичними перетвореннями. 1686 р. Київська митрополія змінила свою юрисдикційну належність, перейшовши від Константинопольської в юрисдикційне підпорядкування московської патріархії. Від того часу Церквою-матір’ю для Київської митрополії стає остання. Почаївська обитель залишається в Польській державі, як складова православної Луцько-Острозької єпархії, яка перебуває в складі Київської митрополичої області на правах закордонної. Про її важливу роль в Київській митрополії свідчить участь почаївського ігумена в супроводі Київського митрополита Гедеона до москви (жовтень 1685 р.), у зв’язку з присягою на послушенство московському патріархові [3, с. 150].
Надалі функціонування Почаївського монастиря в юрисдикції Православної Церкви, визначається умовами Вічного миру (1686 р.), укладеного між московією та Річчю Посполитою 6 травня 1686 р. у Москві про розділ Гетьманщини. Статті цього договору гарантували вільне віросповідування православним, які проживали в Польщі [4].
Відсутність державного утворення українців закономірно призвело до впливу та відстоювання власних інтересів не українських теренах їхніх сусідів поляків та московітів. Робилось це ними через підтримку Церков, які підпорядковувались, відповідно, Риму та москві.
Кінець ХVІІ ст. (1693 р.) ознаменовується для Почаївського монастиря внутрішнім конфліктом. Це дало привід пов’язати ці події з спробою зміни окремими насельниками юрисдикційної належності обителі. Але питання підпорядкування Почаївського монастиря Унійній Церкві ставив на порядок денний не стільки суб’єктивний чинник, як розвиток міжцерковного життя та тогочасних геополітичних впливів у Волинському регіоні.
Події 1693 р. дослідив сучасний дослідник В. Мороз. Він вважає, що “уже в 1670-х частина ченців Почаївського монастиря схилялася до унії. На початку 1690-х рр. тамтешні монахи на чолі з ігуменом Касіяном Рибчинським (ігумен щонайменше з 1689 р.) організовано виступали за унію; монастирський проповідник о. Венедикт Літинський відкрито проповідував справу церковної єдності, а також активним у цьому відношенні був о. Гедеон Гадзій. Втім, позицію ігумена, як і складення католицького сповідання віри єпископом Атанасієм Шумлянським, поділяли не всі почаївські ченці. Незадоволені здійняли бунт, на чолі якого стояв намісник (вікарій) монастиря Йосиф Саєвич” [5]. Прибічники унійного шляху подальшої діяльності Почаївської обителі були побиті та ув’язненні в монастирській тюрмі.
І. Скочиляс переконаний: “Попри представлення в російській церковній історіографії цього конфлікту як боротьби між прихильниками унії та визнавцями ортодоксії, насправді внутрішнє протистояння в середовищі почаївської братії було зумовлене цілою низкою чинників”. Дослідник наголошує, що з одного боку, згідно документів монастирського архіву, серед вищеназваних ченців мала місце популярність унійної ідеї. “Проте в появі “Почаївського бунту” конфесійний фактор відігравав далеко не головну роль, адже, – підкреслює І. Скочиляс, – двом ворогуючим групам ченців йшлось головно про різні моделі розвитку кіновійного життя, монастирську клявзуру та обсяги юрисдикції над обителлю луцьких єпископів” [6, с. 3].
В серпні 1693 р., на Почаївській горі мешкало 22 насельники, 21 з них поставили свої підписи в документі про обрання ігуменом обителі Інокентія Ягельницького [7, арк. 3]. Єпископського управління закликало монахів до порозуміння. Після їхньої відмови, за дорученням єпископа Атанасія Шумлянського, єпископська комісія у листопаді прибула в монастир та звільнила ув’язнених ченців, відлучила від Церкви бунтівників та відновила на Почаївській горі юрисдикцію Луцького єпископа. Йосиф Саєвич покинув монастир.
Ппісля роботи слідчої комісії у січні 1694 р., ігуменом обрано архидиякона луцької катедри Гіацинта (Йоакинфа) Жуковського. В. Мороз зазначає: “Він ігуменом довго не був. 22 липня 1694 р. помер Атанасій Шумлянський, і тимчасовим адміністратором Луцько-Волинської єпархії став його брат Йосиф. Він призначив ревізію Почаївського монастиря, котру 19 вересня розпочала спеціальна комісія. Того ж дня зняли з посади о. Жуковського, а тимчасово керувати монастирем призначили архидиякона львівського катедрального собору Партенія Ломиковського. Відтак ігуменом призначили колишнього ігумена Мильчанського монастиря о. Мардарія Стовпинського. Комісари вмовили помиритися з почаївською спільнотою і повернутися до монастиря о. Саєвича – він знову став намісником монастиря” [5].
Недовготривалий період перебування ігуменів в Почаївській обителі завершив Йосиф Добромирський, який два роки був очільником обителі (1695–1697 рр.). Напевне, саме за його ігуменства 30 серпня 1695 р., під час візитації обителі Луцького Єпископа Діонісія Жабокрицького, згідно єпископського розпорядження, заведена книга для записування чуд “при іконі Чудотворної Пресвятої Богородиці та мощах блаженного старця Йова Желіза” [8, арк. 1 зв.].
За підрахунками В. Левицького 1696 р. в монастирі проживало вже двадцять п’ять ченців. Тобто за сто років функціонування обителі, число його насельників зросло майже втричі. Кількість братії того періоду, як вказує цей дослідник, знаходилась у відповідності до кількості церков, що були у монастирі [9, с. 273–274].
Головним на Почаївській горі у той час був Троїцький храм, збудований у середині XVII ст. Посилаючись на документ монастирського архіву (Поч. рук. Справа № 3/169 л. 98), В. Левицький називає ще малі церкви: Феодора, побудована напевно Домашевськими, Воскресіння, яка знаходилась в печері святителя Миколая, Іоана Хрестителя, Покрови Пресвятої Богородиці [9, с. 275]. При цих храмах могли також існувати декілька приділів, їх зараховували як окремі церкви. Також дослідник наголошує: “Тут знаходилась кам’яна дзвіниця з дерев’яною банею з годинником, який вибивав чверті. Всі церкви кам’яні покриті ґонтом, тільки головний корпус на великому храмі покритий залізом. Монастир оточувала кам’яна стіна з кутовими баштами, які надавали обителі вид фортеці” [9, с. 275].
Гравюра Н. Зубрицького “Облога Почаєва 1675 р.” (1704 р.) зображує вісім храмів. Аналіз цієї іконографічної пам’ятки спонукав П. Ричкова до такого висновку, що “на початок ХVІІІ ст. припадає найвищий етап розвитку православного Почаївського монастиря. На час виконання гравюри окремі храмові, житлові, оборонні та господарські споруди склались в розвинений монастирський комплекс, органічно доповнений пригородком, який мав власну систему дерев’яних баштово-стінових укріплень” [10, с. 39].
Останні роки перебування Почаївського монастиря в юрисдикції Православної Церкви (кінець ХVІІ – початок ХVІІІ ст.) дослідив згадуваний вище В. Левицький та висвітлив у праці “Ігумен Йосиф Саєвич та перехід Почаївської Лаври в унію” [11]. Опрацьовуючи документи Почаївського архіву, ще будучи студентом Київської духовної академії, молодий дослідник зробив помітку червоним кольором “В. Левицький” на документі “Список речей Й. Саєвича залишених в монастирі Почаївському” [12, арк. 1]. Постать цього ігумена особливо його цікавила в зв’язку з тим, що попередники Левицького – архимандрит Амвросій та протоієрей А. Хойнацький «підозрювали Йосифа Саєвича в прихильності до унії”, проте, як наголошує В. Левицький, – “при більш близькому знайомстві з його особистістю виявляється, що він не тільки не мав ніякої схильності до унії, але був найлютішим ворогом її та вів з нею боротьбу всюди, де міг”. На думку дослідника, Йосиф Саєвич був людиною строгою, навіть суворою, а в особистих стосунках з братією – непохитний в своїх релігійних переконаннях та глибоко відданий православній вірі [11, с. 199].
1697 р. Й. Саєвича обрано ігуменом Почаївського монастиря. Він налагодив стосунки з монастирськими фундаторами, спадкоємцями Фірлеїв – графами Тарнавськими. Ян-Станіслав Амор-Тарнавський, посилаючись на дарчу Анни Гойської, перепросив обитель за невиконання цього документу її нащадками та його предками. 1699 р. монастир від фундатора отримав у вічне користування села Почаїв та Комнатку та припинив із ним усі судові справи. Передача названих маєтків пояснювалась тим, що вони були спустошені внаслідок татарських набігів, мешканці яких були взяті в полон або розбіглися. Так, у Комнатці залишився лише один мельник. На ці маєтки претендував рідний брат Яна-Станіслава – Олександр. Він наполягав, що через братову бездітність Почаїв та Комнатка повинні перейти до нього. Нелегітимність передачі Олександр пояснював тим, що пожертва була зроблена католиком на користь монастиря схизматів. Й. Саєвич, захищаючи православну юрисдикцію, у протистоянні з Олександром Тарнавським вказував останньому, що в разі подальшого його втручання в справи обителі, він, як ігумен, чудотворну ікону Божої Матері та усі чернечі скарби вивезе до москви [13, с. 111]. Хоча існує й думка, що “причиною напружених стосунків між монастирем та Тарновським були насправді майнові суперечки, а зовсім не бажання «перетягнути монастир на унію» як переконує І. Огієнко та інші” [14].
У збереженні православної юрисдикції Почаївського монастиря, як підкреслював В. Левицький, мала грамота, яку “виклопотав” у польського короля Августа ІІ Йосиф Саєвич, перебуваючи навесні 1700 р. у Варшаві. 23 травня він разом з ігуменом Белського монастиря Сильвестром Тройцевичем, звернулись до російського резидента у Варшаві Любіма Судєйкіна з проханням про заступництво. “І тепер благочестивим греко-російської віри людям, – вказували православні ігумени, – які знаходяться в державі польській гірше колишнього чиняться гоніння і до унії примус, а за них окрім благочестивійшого монарха, великого государя, його царської величності бути іншим немає кому: в усьому мають надію тільки на милостиву охорону, заступництво та праведне піклування великого государя його царської величності” [11, с. 212].
Згідно з королівською грамотою від 26 червня 1700 р., Почаївській обителі було надано “свободу богослужіння Східного ісповідання”. Король брав під своє заступництво монастир від посягань з боку “митрополитів, єпископів, ігуменів, в з’єднанні з Римською церквою” [11, с. 213]. Безсумнівно, цей документ Почаївський монастир отримав за підтримки православної москви, що давало змогу зберігати обитель в юрисдикції Православної Церкви. Ставлення до цієї обителі було шанобливим не тільки в православного Сходу, але й католицького Заходу. Представники обох руських Церков намагалися бути господарями Почаївської гори.
Підкреслюючи виразні антиунійні погляди Й. Саєвича, Левицький наводить цитату з його листа 1702 р до львівського книготорговця Петра Семеновича з приводу переходу Луцького єпископа в унію: “Все, що Всемогутній Бог уготовив, ми охоче приймемо, тільки однієї унії та всіх її справ не хочемо та зрікаємось, хоча вона до нас дуже напрошується, але ми ніякої поблажливості надати їй не хочемо, тому що вона нам не потрібна” [11, с. 215].
1704 р., під час Північної війни, на Почаївську обитель накладена шведським військом контрибуція, яку монастир сплатити не мав можливості. Тоді ігумен Йосиф разом із значною частиною братії, зібравши найцінніші документи, певне майно, чудотворний образ, переїхав у Чернігівську єпархію. Відомо, що монастирська скарбниця та дорогоцінності були передані на зберігання гетьману Івану Мазепі. 1706 р. Саєвич повернувся в Почаїв та з знову став ігуменом. Н. Павлишин небезпідставно вважає, що цьому сприяв арешт росіянами унійного луцького єпископа Діонісія Жабокрицького, якому інкримінували співпрацю з шведами [14].
У відсутність Саєвича ігуменом обителі був колишній її намісник Антоній Максимович.
Саєвич і надалі сподівається на підтримку московії. В березні 1710 р. він отримує у москві грамоту на ставропігію (підпорядкування) Почаївського монастиря місцевій патріархії [11, с. 220]. Цьому сприяло обрання на Луцьку кафедру Кирила Шумлянського. Він підтримав московську орієнтацію. Після заборони у 1711 р. Королем визнавати Шумлянського за Луцького Єпископа, управління Луцької кафедри перейшло до унійного єпископа Йосифа Левицького.
Дотепер вітчизняні дослідники повторюють не підтверджене документально розлоге припущення А. Хойнацьким, що наприкінці перебування Почаївського монастиря в юрисдикції московської патріархії одним з його очільників був Лука Пелеховський, який нібито 1711 р. зустрічав російського царя Пєтра І [15, с. 69–78]. Проте, як стверджує В. Левицький, документи про це в монастирському архіві відсутні, а такого ігумена чи протоігумена в обителі не було. “Починаючи з 1706 року, – наголошує дослідник, – в монастирських документах рік за роком зустрічається ім’я одного тільки ігумена – Йосифа Саєвич до липня 1712 року, коли він втік з монастиря. (Точна дата часу його втечі невідома)” [11, с. 235–236].
Почаївська обитель перебувала в православній юрисдикції лише до того часу, коли москва мала вплив у цьому регіоні. Не можна не погодитись з М. Довбищенком, що “проблему переходу в унію Почаївського монастиря було принципово вирішено незадовго після відходу з Волині російських військ та невдалої військової кампанії Петра І в Молдавії 1711 р.” [16, с. 13]. Саме у результаті невдалих дій московського царя Пєтра І в Прутському поході, відбувається вихід російського війська з Правобережної України. Це визначає подальшу долю православ’я в Речі Посполитій. 1712 р. вакантну православну Луцько-Острозьку єпархію обіймає Холмський унійний єпископ Йосиф Левицький. У тому ж році, братія Почаївського монастиря звертається до Риму з проханням прийняти обитель у юрисдикційне підпорядкування Унійної Церкви. Залишення російськими військами Волині, згідно з умовами Прутського договору (1711 р.), призводить до зміни юрисдикційної належності Почаївського монастиря.
Переважна більшість православних авторів переконана, що перехід монастиря до Унійної Церкви відбувся на межі другого та третього десятиліть ХVІІІ ст. Вони аргументують це тим, що на соборі Унійної Церкви в Замості (1720 р.) був відсутній ігумен Почаївського монастиря. Православні дослідники припускають, що василіани знищили документ про перехід обителі в унію. Майже всі представники православ’я повторюють думку одного з перших істориків Почаївського монастиря архимандрита Амвросія Лотоцького: “Справа ця, по суті, темна, так і повинна була залишитись в темряві невідомості” [17, с. 51].
Більшість православних дослідників наголошують на поступовій зміні конфесійної належності обителі, пов’язуючи цей процес з першим, на їхню думку, василіанським ігуменом Феодосієм Любенецьким-Рудницьким, котрий, на їхню думку, зберігав у монастирі православні традиції і не мав титула Західної Церкви – “суперіор”. Датою приєднання до Унійної Церкви вони називають 1721 р. В. Березін вказує, що це відбулось 1731 р. [18, с. ІІ].
Необхідно відзначити, що найперші православні дослідники, ґрунтуючись на документах монастирського архіву, зміну церковної належності Почаївської обителі датують 1713 р. Так, літописний твір “Опис подій і достопамятостей Почаївської Лаври” (1846 р.) вказує, що ще 1708 р. згадується в справах монастиря православний ігумен, але від 1713 по 1830 рр. настоятелі – василіани [19, арк. 10].
На початку ХХ ст. студент Київської духовної академії В. Левицький, працюючи над курсовою роботою, ретельно дослідив архів Почаївського монастиря, який тоді знаходився в Почаєві та Києві. Опрацювавши документи початку XVIII ст., він визначив дату, коли обитель змінила свою юрисдикційну належність, зокрема, вказуючи: “З 1712 р., в ігуменство Арсенія Кучаровського монастир переходить в унію” [9, 54, с. 252]. Згідно з віднайденим цим дослідником документом, датованим 15 вересням 1712 р, настоятель Почаївської обителі Арсеній Кучаровський титулується “ігуменом приєднаного монастиря Почаївського та всіх во Христі отців та братій устава св. Василія Великого, нещодавно приєднаних до унії з святою Римською церквою” [9, с. 256]. Обґрунтованість, тверджень В. Левицького, які спираються на документальні історичні свідоцтва, ставив йому в заслугу професор Київської духовної академії протоієрей Ф. Тітов, відзначаючи саме “судження автора з питання про час і причини переходу Почаївського монастиря з православ’я в унію” [20, с. 589].
Проте окремі православні дослідники і сьогодні стверджують, що не існує ніяких документів, де була б зафіксована дата переходу обителі до унії. Ніби ніхто не помітив цієї зміни, ні державна влада, ні ченці, ні унійне духовенство, ні сам Рим [21, с. 71]. Шлях до зміни юрисдикційної належності Почаївського монастиря був довготривалим, його торували тодішні державний (польський) та церковний (унійний) проводи. Позбавлення впливу московського царства на територію Волині досить швидко вирішило питання про приєднання обителі до Унійної Церкви. Стосовно документів про юрисдикційне перепідпорядкування, то вони існують.
Перший документ – це лист настоятеля Почаївського монастиря Арсенія Кучаровського, датований 29 червнем 1712 р., до Львівського єпископа Ваарлама Шептицького з проханням прийняти ввірену йому обитель до складу василіанського Збору [22].
Другий документ – лист-звернення почаївської братії від 23 липня 1712 р. до Священної Конґреґаації Поширення Віри в Римі. У ньому, зокрема, вказується: “Однак, а це найголовніше для нас, пильно просимо, щоб прилучено нас до нового Збору всіх монастирів Правила С. Василія Великого на землях Львівській, Галицькій, Кам’янець-Подільській існуючого, що його засновано минулого року, і який – за одноголосною згодою зібраних – піддався і підчинився під провід, опіку й охорону вище названого Всесвітлішого Високопреподобного пана Шептицького, єпископа Львівського. Бо цей Збір дуже відповідний і згідний зо старинним нашим устроєм та чернечою дисципліною, що було для нас чи не найбільшим поштовхом та потягнуло наші душі на лоно св. Церкви, щоб стати нам з тієї нагоди членами того Збору” [23, с. 84].
Арсеній Кучаровський разом з усією чернечою спільнотою в Луцьку прилюдно склав на руки Шептицького та перфекта папської колегії в Львові Стефана Тромбетті цей лист-декларацію про визнання зверхності Папи Римського та перехід під омофор львівського єпископа. Отже, мав певну рацію митрополит Іларіон, стверджуючи, що “коли б ці акти свідчили про добровільний перехід Почаївського манастиря в унію, вони позостались й до нашого часу цілими” [13, с. 119].
Ще одне джерело, яке підтверджує прийняття Почаївським монастирем унії, знову ж таки являє собою лист від 10 серпня 1712 р., адресований львівським єпископом Варлаамом Шептицьким до гетьмана Миколая Сінявського. Він опублікований І. Рудовичем на початку ХХ ст. [24, с. 118–119]. У ньому повідомляється про перехід Почаївського монастиря в юрисдикцію Унійної Церкви.
Документи Почаївського монастиря наступних років, що зберігаються в різних архівних збірках, також підтверджують, що вже в першій половині другого десятиліття ХVIII ст. (20.10. 1714 р.) обитель належала “оrdinis S. Basily magni Union Santachiesia Romana” (ордену С. Василія Великого в союзі із Святою церквою Римською) [25, арк. 56 зв.]. Архимандрит Амвросій, маючи документи про спілкування ігумена Арсенія Кучаровського з Римською нунціатурою у Варшаві, пояснював такі дії останнього сильним впливом Папського нунція на справи церковного та світського життя. Хоча такі контакти засвідчили та підтвердили, що за ігуменства Кучаровського Почаївський монастир перебував у підпорядкуванні Унійної Церкви.
Необхідно зазначити, що документ почаївської братії від 23 липня 1712 р. було розглянуто на засіданні Конґреґаації Поширення Віри в серпні та вересні того ж року. 2 серпня вирішено, що обитель буде підлягати безпосередньо Апостольському Престолу, щоб не було незгоди між Львівським та Луцьким єпископом, на владичній території якого розташований монастир. 12 вересня, на засіданні Конґреґації ще раз було підтверджено перехід Почаївського монастиря до Унійної Церкви. Варшавському нунцію доручено прийняти і допустити почаївських ченців до ісповіді віри, у відповідності до інструкції наданої йому до цього питання [23, с. 85].
Як підтверджують документальні матеріали, дата зміни юрисдикційної належності Почаївської обителі – серпень 1712 р. Здійснити такий крок почаївську братію змусив факт скасування Луцько-Острозької православної єпархії. Їхнє намагання, приєднатися під “провід, опіку й охорону” львівського єпископа можна пояснити необхідністю взаємодії з іншими василіанськими монастирями під керівництвом авторитетного церковного лідера. Про це зазначає І. Скочиляс: “Особистою заслугою Варлаама Шептицького став перехід на унію православної обителі в Почаєві, що розташовувалася на канонічній території Луцько-Острозької єпархії. 29 червня 1712 р. ігумен Почаївського монастиря Арсеній (Кочаровський) публічно звернувся до львівського владики з проханням прийняти обитель під його юрисдикцію…Несподіване рішення почаївського настоятеля, загалом не підтримане Римською Курією та папським нунцієм у Варшаві, обумовлювалось як побоюванням репресій з боку православних, так і спробами Холмського унійного єпископа Йосифа (Левицького, 1711–1730 рр.), тогочасного адміністратора Луцького владицтва, безпосередньо підпорядкувати собі обитель наприкінці травня того ж року, під час однієї з візитацій монаших обителей Волині” [26, с. 30–31].
Позицію переважної більшості православних дослідників, котрі окреслювали час переходу Успенського монастиря в унію початком двадцятих років XVIII ст. можна пояснити тим, що: по-перше, в їхньому розпорядженні не було документальних свідчень про зміну юрисдикції; по-друге, поверхневим аналізом тих документів, які в них були наявні; по-третє, переконанням у тому, що почаївські ченці якомога довше намагались протистояти унійному впливу. Навіть якщо документи, які проливали світло на перехід обителі до складу Унійної Церкви і були віднайдені дослідниками московської патріархії, їх оприлюднення могло би бути не бажаним для загального оприлюднення. Це випливає зі слів у зверненні почаївської братії до Риму, де, зокрема, вказується: “Наш Почаївський монастир, – заснований достойним паном, бл. п. Федором Домашевським, шляхтичем і урядовцем, коло сто літ тому назад, під іменем св. Тройці, – прославився чудами Преч. Діви Марії. Волею фундатора був він прилучений до Церкви Константинопольської і Уставу Ставропігійського, а згодом з-за різних воєнних лихоліть підчинений під ближчого до нас Архиєпископа Московського, якого ми за одноголосним рішенням нашої чернечої спільноти покинули і цим листом в торжественний спосіб покидаєм, уважаючи це підчинення за справу для нас шкідливу” [23, с. 84].
Відповідний лист, найвірогідніше, був надісланий і до московського патріарха. Можливо, дослідники в майбутньому зможуть його віднайти. Що стосується згадки про Федора Домашевського, як засновника Почаївської Троїцької обителі, то саме будівництво нового храму, в середині ХVІІ ст. сприяло тому, що один із фундаторів будівництва собору став для почаївських ченців не лише благодійником, але й основоположником новоіменного монастиря, який закономірно отрим назву від головного храму обителі.
Твердження частини дослідників, що відсутність почаївського ігумена на унійному соборі в Замості (1720 р.) була пов’язана з перебування монастиря в складі Православної Церкви можна спростувати. На цьому зібранні не брав участі не лише представник Почаївської обителі, але й деякі інші представники василіанських монастирів. Переконаність окремих православних авторів, що почаївські ігумени вважали себе православними, тому почали йменуватись “суперіорами”, згідно з традицією Західної Церкви, лише з початку 30-х рр. XVIII ст., була обумовлена бажанням розглядати Почаївську обитель як зберігача православної спадщини. Справа в тому, що хоча на Замойському соборі було прийнято рішення василіанським ігуменам йменуватись суперіорами, але не обов’язково саме так. Цим можна пояснити невикористання даного титулу в Почаївському монастирі в перші роки його перебування в юрисдикції Унійної Церкви.
Ізольоване становище, в якому опинився Почаївський монастир 1712 р., перебуваючи в юрисдикції Православної Церкви, віддаленість церковного центру, відсутність підтримки світської влади (місцева шляхта перестала бути захисницею та заступницею обителі, а російський вплив у цьому регіоні припинився після військової поразки військ Пєтра І) схилило почаївських ченців прийняти рішення про зміну юрисдикційної належності обителі. Безумовно, цей крок був підготовлений усім розвитком церковної ситуації на Волині, і ця підготовка тривала на протязі не одного десятиліття. Загальна атмосфера функціонування християнських Церков у цьому регіоні закономірно привела Почаївський монастир до такого вибору.
Для почаївських ченців трансформації, що розпочались в обителі після переходу до складу Унійної Церкви, проходили майже непомітно. “Волинський Афон” продовжував залишатись магнітом для прочан, прихильників східного обряду, усіх тих, хто вважав Почаївську гору визначним християнським осередком. Зберігаючи та примножуючи традиції попередніх насельників, монастирська братія щиро опікувалась усіма святинями обителі. Зміна юрисдикційного підпорядкування в тогочасний період була звичним явищем, яке не оминуло 1712 р. найбільший православний монастир Волинського краю.
Олександр БУЛИГА
Ричков П.А., Луц В.Д. Почаївська Свято-Успенська лавра. Київ, 2000. 136 с.
2. Ой зійшла зоря (старовинний кант, XVII ст.). URL: https: www.youtube.com/watch?v=584g9sAh94Y
3. Головащенко С. Православна церква у XVІІ столітті. Історія православної церкви в Україні: Збірка наукових праць. Київ 1997. С. 93–157.
4. Чухліб Т.В. Вічний мир 1686 р. Енциклопедія історії України: Т. 1: А-В. НАН України. Інститут історії України. Київ: Наукова думка, 2003. 688 с.: іл. URL: https://www.history.org.ua/?termin=Vichnyj_myr_1686
5. Мороз В. Довга дорога й свідоме рішення: як Почаївський монастир став унійним. URL: https://risu.ua/dovga-doroga-j-svidome-rishennya-yak-pochayivskij-monastir-stav-unijnim_n136622?fbclid=IwAR18HfEgAkHPMtJpGDrXZ2L7pj9Gfbz8v2i2IxJwqraSlagEYdqkyf5kOZo
Скочиляс І. Атанасій (Шумлянський, р. н. невід., †1694), гощанський ігумен і луцький православний єпископ Знак: Вісник Українського геральдичного товариства. Львів, 2013. С. 2–4.
Інститут рукопису Національної бібліотеки України ім. В. Вернадського (далі ІР НБУВ). Ф. 231. Спр. 159. 3 арк. Справа про обрання ігуменом Інокентія Ягельницького. 1693 р.
Державний архів Тернопольської області. Ф. 258. Оп. 1. Спр. 3242. 16 арк. Справа про друкування історичного переказу про Почаївську чудотворну ікону, укладеного священником Хойнацьким. 20 серпня 1876 р.–23 грудня 1878 р.
9. ІР НБУВ. Ф. 304. Спр. 2049. 640 арк. Почаевская Успенская Лавра в ХVI–ХVІІІ веках (1597–1833). Дисертация студента 4 курса КДА В. Левицкого, 1909. 320 с.
10. Ричков П.А., Луц В.Д. Почаївська Свято-Успенська лавра. Київ, 2000. 136 с.
11. Левицкий В. Игумен Иосиф Саевич и переход Почаевской Лавры в унию. Труды императорской Киевской Духовной Академии. Киев, 1916. Кн. VII–VIII. С. 199–235.
12. ІР НБУВ. Ф. 231. Спр. 191. 3 арк. Справа Йосифа Саєвича. 1704–1791 рр.
13. Іларіон митрополит. Фортеця Православія на Волині Свята Почаївська Лавра. Вінніпеґ, 1961. 398 с.
14. Павлишин Н. Чому Почаївський монастир став греко-католицьким? URL: https://dyvensvit.org/church/1037876/
Хойнацкий А. Почаевская Успенская Лавра. Историческое описание. Испр. и доп. Г. Я. Крыжановским. Почаев, 1897. 524 с.
Довбищенко М. Забутий нащадок козацького гетьмана: Луцько-Острозький єпископ Йосиф Виговський (1660–1730) (спроба біографічної реконструкції). Науковий вісник Ужгородського університету, 2020. Сер. “Історія”. Вип. 1 (42). С. 10–19.
Амвросий архимандрит. Сказание о Почаевской Успенской Лавре на основании документов хранящихся в Лаврском Архиве. Приложение к Волынским Епархиальным Ведомостям (далі ВЕВ). Почаев, 1870. № 13–24; 1871. № 1– 282 с.
Описание рукописей Почаевской Лавры в библиотеке музея при Киевской Духовной Академии составил студент ІІ курса церковно-практического отделения Василий Березин (на Євгениево-Румянцевскую премию). Киев, 1881. 81 с.
19. ІР НБУВ. Ф. 231. Спр. 254. 110 арк. Григорій Архимандрит Почаївського монастиря. Опис подій і достопамятостей Почаївської Лаври. 1846 р.
20. Разработка истории Почаевской Лавры теперь и в будущем. ВЕВ, 1909. Ч. Н. № 28. С. 587–590.
21. Объятия Отча…Очерки по истории Почаевской Лавры / [авт. тексту священник Владімір Зеленскій].: Свято-Успенская Почаевская Лавра, 2000. 192 с.
22. Hegumenus Poczajoviensis cum Communitate subditur Episcopo Leopoliensi. Litterae Basilianorum in terris Ucrainae et Bielarusjae. Analecta OSBM. Romae, 1979. Analecta OSBM. Ser. ІІ. Sec. ІІІ: Vol. I: 1601–1730. Р. 227–228.
23. Ще раз про Зорю над Почаєвим. Великий А.Г. Світла й тіні української історії. Причинки до історії української церковної думки.: Видавництво оо. Василіян. Рим, 1969. С. 82–87.
24. Рудович І. Епископы Шептицки. Богословский вестник. Львов, 1901. № 1. С. 24–35; № 2. С. 102–134; № 3. С. 184–192; № 4. С. 238–248; № 5. С. 289–305; 1902. № 1. С. 26–59; № 2. С. 233–250; № 4. С. 338–347.
25. ІР НБУВ. Ф. 231. Спр. 188. 78 арк. Виписки з ґродських книг Луцьких, Кременецьких о про вчинену шкоду Почаївському монастирю військами, оригінали та копії. 1703–1769 рр.
26. Скочиляс І. Унівський архимандрит і Львівський єпископ Варлаам Шептицький (1643–1715). Генеалогічні записки. Львів. 2014. Вип. 12 (нової серії 6). С. 27–48.
