Триває 12 день української національно-визвольної війни проти російсько-білоруських загарбників. У ході бойових дій окупантам вдалося тимчасово захопити міста та села, зокрема Херсон, Бердянськ, Мелітополь… Українці, які проживають там відчайдушно чинять опір… Іншого виходу нема. Адже далі окупанти будуть з місцевого населення формувати адміністративну вертикаль і проводити окупаційну політику. В українській історії на жаль є чимало таких прикладів… Один із них це – колективізація 1940–50-х рр. на Львівщині.
Форсування суцільної колективізації (примусова система заходів, яка спрямована на перетворення одноосібних селянських господарств у великі колективні й радянські господарства (колгоспи і радгоспи) в західних областях України розпочалося із середини 1947 р. В той час на Україні склалося тяжке становище. Республіка була знесилена зимовим голодом 1946–1947 pp. У Галичині, де такого не спостерігалося, з’явилися люди, які прибували із східних областей у пошуках харчів. Кращих “агітаторів” проти колгоспного ладу годі було б шукати. Західноукраїнські селяни наочно переконалися, чим для них може обернутися колективізація.
У “Збірці документів Миколи Лебедя” (зберігається у Центрі досліджень визвольного руху) є спогад, який висвітлює один із епізодів боротьби українського підпілля проти запровадження колгоспу у с. Корчин (тепер село Сколівського р-ну Львівської обл.). Висвітлені події відображають загальний стан справ на Сколівщині. Пропонований документ це – машинописний оригінал з порядковим номером “І 4-1 240421” (проставлений упорядниками архіву) обсягом один аркуш (дві нумеровані сторінки). На останній сторінці документу зазначено, що його складено 8 грудня 1948 р. Автором був член ОУН “Орест”. Фрагмент спогадів під назвою “Найцікавіший спомин з мойого побуту в підпіллі” висвітлює події 24 липня 1948 р., які розгорнулися у с. Корчин. Дуже добре, що наступним поколінням українців залишилася сповідь-одкровення одного із тисяч українців, які зі зброєю в руках виборювали незалежність України. Можна подякувати авторові за такий чудовий прояв творчого натхнення, за такі неоціненні скарби пам’яті. Читаючи цей невеликий спогад, ми ніби поринаємо в ці буремні роки. Мимоволі забуваєш, що це пише не класик української літератури, а звичайний оповідач. Свої спогади автор завершує словами, які є актуальним і сьогодні: “Ми пішли далі… Пішли казати українському народові правду; ми пішли далі – нищити катів-кровопивців, зрадників України; ми пішли далі – бити таких богданів… Так борються українські повстанці і революціонери за правду, за волю. Так українські повстанці і революціонери били, б’ють і битимуть усіх ворогів України”.
Спогади публікуються із збереженням їх лексичних та орфографічних особливості. Розшифровані скорочення у тексті, пропущені букви та слова позначені квадратними дужками. Рідковживані, застарілі та нерозбірливі слова пояснюються в примітках.
Впровадження цього та інших документів у науковий обіг має важливе значення для вивчення історії України періоду після Другої світової війни. Вони дадуть змогу об’єктивніше й повніше оцінити події як на Сколівщині, так і на західноукраїнських землях.
НАЙЦІКАВІШИЙ СПОМИН З МОЙОГО ПОБУТУ В ПІДПІЛЛІ
(Фрагмент)
24 липня 1948 р. двох нас – друг Беркут і я – заквартирували в с. Корчин /р-н Сколе Дрогобицька обл./ [тепер село Сколівського р-ну Львівської обл.] на “Потоці” /так називається частина села/.
Останніх днів населення цього села переживало страшні часи, як називали селяни, – часи татарського лихоліття. 24 липня до села заїхали партійці, “стрибки” і закладати в селі колгосп. Вони цілими днями й ночами бігали по селі і зганяли людей до сільради, щоб вписувалися в колгосп. Навіть ніччю зганяли напівсонних людей, босих, неодягнутих жінок. Населення, як звичайно, ставило большевикам спротив. В сільраді просьбою, агітацією, грозьбою, а врешті підступом і побоями старалися зламати геройську поставу селян, які ніяк не хотіли вписатись до колгоспу. Цю людину, яка не хотіла вписатись до колгоспу відсилали до окремої кімнати. В цій кімнаті сиділо двох найлютіших катів цього ж р-ну – один це Благодир, насланий партієць, голова сільради в с. Синевідсько Вижнє, Скільського р-ну [тепер с. Верхнє Синьовидне Сколівського р-ну Львівської обл.], другий – Костів Богдан, родом з с. Крушельниця, Скільського р-ну [тепер село Сколівського р-ну Львівської обл.], большевицький вислужник, перший секретар райкомсомолу. Ці два п’яні бандити кидались на людину, як тигри на свою здобич. Людину, яка попалась у їхні руки виносили від них напівпритомну, цілу синю, скривавлену. Кількох господарів так сильно збили, що їх з місця відвезено до шпиталю [лікарні], де один з них за кілька днів помер, а решта лежали по кілька днів, а той тижнів хворими. Багато мужчин і жінок в цей час повтікали до лісу, щоб у лісі пересидіти цей стахітливий час.
Большевицькі бандити, бачачи, що нічого не вдіють, бо всі люди втекли до лісу, – рішилися [зважилися] на підступ. 24 липня пополудні в Корчині вже не було ні одного сталінського бандита.
* * *
24 липня друг Беркут і я квартирували в с. Корчин у свідомих господарів, які дуже добре ставилися до нас і до нашого руху. Ці господарі не мали дітей – їх було двоє: жінка віком коло 45 років і її муж – коло 50 років. Жили вони в згоді, чесно і заможно. Коли побачили нас, то мало не плакали з радости – так зраділи немов би побачили своїх дітей з тамтого світу.
Ми обидва спали на стриху, на свіжому, пахучому сіні, як у перині. Були ми дуже втомлені цілонічним маршем, тому спали дуже смачно аж до снідання. Господиня принесла нам мидницю [велика миска для господарських потреб], відро води, щоб ми помились, а потім сніданок. Поснідавши, ми попросили в господині газет, які за кілька хвилин вона нам принесла. По обіді господиня сказала нам, що большевики виїхала з села до р-ну. Тоді почала оповідати нам про знущання сталінських бандитів над селянами с. Корчина. При тому питалася нас, в який спосіб ставити спротив большевикам. На це друг Беркут дав їй відповідь та підпільну протиколгоспну літературу. Передвечором прийшов господар зі с. Синевідсько В[ижнє] і дав нам розвідку і сказав, що в селі спокійно, большевиків немає. Ми прийшли до хати, почистили убрання [одяг], чоботи, помилися і нетерпеливо дожидали вечора.
Я мав якесь прочуття, був чомусь дуже насторожений. Друг Беркут сказав мені: “Я піду сам на “Потік”, бо маю багато справ до полагодження, а ти йди на “Шляхту” [згідно даних, які подав Володимир Кубійович, станом на 1 вересня 1939 р. у Корчині Рустикальному Стрийського повіту населення становило 1280 осіб, з них: 1200 – українців, 40 – поляків, 10 – жидів, 30 – німців та інших національностей; у Корчині Шляхетському – 530 осіб, з них: 365 – українців, 10 – поляків, 150 – латинників (“українські шляхтичі, які за Польщі перейшли на римо-католицький обряд”), 5 жидів] /частина села/ і принеси наплечник з книжками, бо завтра, як лише смеркне, відходимо”.
Вже смеркало. Ми попращались так по-дружньому, що мені самому опісля було дивно – так пращатись, немов би назавжди. Я йшов і думав, мені було дивно чому ми так якось особливо сьогодні пращались. Йдучи в мені зростало якесь напруження, якийсь неспокій був у моїй душі – чому сам не знаю, і я насторожив свою обережність. Йдучи на “Шляхту” я ніс у руках натягнуту папашку. По дорозі я вступив [зайшов] до кількох знайомих мені господарів, поговорив з ними і дав їм протиколгоспні листівки і заклики. Селяни жалілися, що Костів Богдан – кровопивець, людожер, казав, що до неділі або в Корчині буде колгосп, або йому голова злетить.
Я вступив також до голови сільради, щоб довідатися точніше про большевицькі звірства, яким способом большевики стараються змусити селян вступати до колгоспу та чи мають які успіхи. Голова оповідав [розповідав] про нечувані звірства, які большевики застосовують до селян. Казав: “І мене були прив’язали за ногу до стола, але за кілька годин відв’язали”. Чи мають які успіхи про це не знаю, бо большевики [це] тримали в таємниці, але був певний, що не мають, бо населення трималося по-геройськи.
Я довго не задержувався [затримувався], залишив голові протиколгоспну літературу і вийшов. За мною вийшла хатня дівчина-Оленка /восьмикласниця/. Я розпитував її про теперішнє шкільне життя і про багато інших речей, які мене цікавили.
* * *
Ніч була тиха і погідна [погожа]. Село спало. Тільки круглолиций місяць, випливши на безмежне небо, освічував стурбоване цілоденною працею і страхіттями село. Я стояв і розмовляв з Оленкою. Нараз на краю “Шляхти” загавкали собаки і зараз втихли. Ми далі стояли. Раптом почувся тупіт. Вона сказала: “Чуєте, їх іде багато”. Я відповів – Чую, то нічого. Незабаром я завважив дві постаті: одна в круглій енкаведівській шапці, в папатці /хоч було погідно й тепло/, в лівій руці держить [тримає] ППШ [йдеться про 7,62-мм радянський пістолет-кулемет зразка 1940 р. системи Шпагіна (пистолет-пулемет Шпагина – ППШ). Розроблений конструктором Георгієм Шпагіним (1897–1952). Активно використовувався в роки Другої світової війни та перші роки післявоєного часу], другої я добре не бачив, бо йшла позаду.
Я холоднокровно приложив свойого автомата до плеча і пустив коротку чергу – сім куль. З мойого автомата вилетіло сім куль в самі груди емдебінського п[р]ислужника – зрадника українського народу, першого секретаря райкомсомолу – Костів[а] Богдана. Він зі страшним ревом, як дикий звір, повалився на землю. Другий бандит, що йшов позаду Богдана скочив на дорогу за тин і почав стріляти до мене. Я скочив у сад, звідси в другий і третій. Коли я вийшов на дорогу, то чув густі постріли коло хати голови сільради. Я вже собі з цього нічого не робив, – я тепер пан ситуації.
Місяць світив мені дорогу, і я з гордістю, немов пів світу побідив [переміг], бадьорим кроком йшов дорогою, яка вела до лісу.
/Він був ранений і помер у шпитали/ [речення у документі дописано фіолетовим чорнилом].
* * *
В цей час, коли я вбив Богдана, він якраз ішов по голову, щоб забрати його до сільради, а решта большевиків /їх було багато/ мали окружити село і зробити облаву. Це, одначе, большевикам не вдалось, бо мої постріли насторожили людей, які не вспіли втекти, і робили з ними мітинг. На мітингу змушували людей, щоб підписували заяви вступу до колгоспу. Одначе, з селян ніхто не вписався.
Так большевицькому вислужникові Костів[у] Богданові скоріше злетіла голова, а в Корчині колгоспу таки не вспів заложити [закласти].
* * *
Другого дня через корчинських селян я получився [зв’язався] з другом Беркутом й іншими повстанцями. Всі вони складали мені ґратуляції [вітання].
Ми пішли далі… Пішли казати українському народові правду; ми пішли далі – нищити катів-кровопивців, зрадників України; ми пішли далі – бити таких богданів… Так борються українські повстанці і революціонери за правду, за волю. Так українські повстанці і революціонери били, б’ють і битимуть усіх ворогів України.
6.ХІІ.1948 р. Орест
Андрій СОВА
історик
Література: Сова А. Маловідомі спогади про опір українського збройного підпілля колективізації на Сколівщині у 1948 р. // Цитаделя: Львівський мілітарний альманах. – Рік 2011, частина 1 (5). – С. 42–57.
