Сьогодні пропонуємо читачам познайомитися із постаттю Олени Степанів не як військової УСС, а як учительки. Свої спогади про неї написала колишня учениця гімназії – Степанія Олійник-Бернадин, а поміщені вони були у “Пропам’ятні книзі гімназії сестер Василіянок у Львові”, що вийшла друком у 1980 р. (Ню Йорк-Париж-Сидней-Торонто, 1980).
Олена Степанівна вояк і педагог (Очима учениці)
Якщо пишемо, чи говоримо про Олену Степанівну, то найбільше уваги завжди присвячуємо її раннім молодим літам, коли то знехтувавши заборону батька й материнські сльози, вона відважно заміняла тепло родинного дому й гурт шкільних товаришок за тверде вояцьке життя і сіру стрілецьку шинелю. Це безсумнівно найкраща і найбільш цікава частина її життя, де вона проявила себе неменшою героїнею, боєвою постаттю за подібні постаті інших народів. Віденські газети а головно “Neues Wiener Tagblatt” в 13 числі з 13. січня 1915 р. під великим наголовком “Українка -герой” дуже докладно насвітлив постать молоденької дівчини”, яка з любови до Батьківщини, переборовши тисячі труднощів, виконує військову службу серед Українських Січових Стрільців і за відвагу в боях була відзначена медалею хоробрости. Смілива ця дівчина – студентка університету має вже ступінь кадета і напевно здобуде вищу старшинську paнгy. Єдина в Европі ця молоденька дівчина – кадет від самого початку війни перебуває у чинній армії” (Дальше слідувало велике інтерв’ю з нею.)
Та не менш цінною являє собою Олена Степанівна як педагог. Вартість її як педагога може бути розцінювана з двох позицій: 1) фахових педагогів-товаришів і 2) з точки зору її учениць, які кермувалися скорше серцем, вражіннями і спільними пережиттями. Як одна з них хочу саме теж долучити свою думку спостереження, які глибоко запали в мою пам’ять від першої зустрічі з цією непересічною вчителькою.
Перший день науки.
Сьогодні весело, гамірно у василіянських мурах. Веселі сміхи, жарти виповняють василіянський город. Розбавлені і відпочаті довгою, вакаційною перервою повертаються дівчата до науки. Гострий дзвінок перериває веселі забави, всі спішать до призначених кляс. Ми скоро займаємо місця в лавках і нетерпеливо ждемо. Тиша залягає клясу, здається, що чуємо кожний ритм серця. До вух долітають щораз то голосніші кроки, які зі зрівноваженим, певним ходом міряють кам’яні плитки коридорної долівки. Двері відкриває і в них стає у сірій, скромній сукні, гарна середніх літ пані. Гладке, ясне волосся оточувало високе чоло. Погляд великих, голубих очей спочиває хвилину на кожній з нас, немов зразу оцінює нас.
І ще хвилину затримки у дверях і зрівноваженим кроком пані прямує в сторону катедри. За хвилину наші прізвища, які спокійним тоном наша господиня кляси, як себе представила на початку, прочитує, запізнаючися в в цей спосіб з нами.
“Тільки від вас, усіх залежити буде, як наша кляса буде виглядати і яких успіхів досягнемо. Зі своєї сторони обіцяю доложити усіх старань, щоб у взаїмній гармонії проходило наше відношення до себе. Пам’ятайте завжди, пощо прийшли тут, і що винести маєте звідсіля”. І мабуть глибоко запали її слова у наші серця.
Сама її особа овіяна авреолею слави, завершеної хрестами заслуги, імпонувала нам, якась таємничість, небуденність віяла від неї.
Це мабуть і було головним чинником, що вже від першої лекції ми слухали її викладів з величезною увагою, дбайливістю, не відриваючи очей від цієї чудової учительки.
Її знання предмету, її цікаво ведені лекції, які майже кожної години спинялись на кордонах України додаючи завжди шось нового, цікавого, що робило нас гордими на наше походження. Скільки любови, пієтизму викресала вона в нас до Рідної Землі, її мови, її змагань, до славного минулого. Глибоке і щире відношення її до Бога унапрямлювало й впливало додатньо на учениці, які не винесли цієї побожности з дому.
І ще одна дуже додатня сторона педагога – справедливість. Вона була вимогливою однаково для всіх, часами видавалось навіть загострою, але ми її розуміли. Розбите родинне життя, вічна тривога про єдиного ще до того важко хворого сина, матеріяльні недостачі не могли не відбитись на її вдачі. Та це тільки ще більше зближувало нас до неї і не диво, що і вона полюбила нашу клясу, бо як сама призналась, “я тільки тому і приняла вже втретє господарство у вашій клясі, бо звикла і полюбила вас”.
Оце і ці найбільші прикмети педагога, які ставлять його заслужено у пеші ряди визначних виховників.
АД скільки разів пані Олена заставала по кількох нас на “дивних” сходинах! Вона знала про що йшло, її погідна усмішка немов говорила: “А бачите – мій приклад життя, мої гутірки наприкінці години не пішли на марне, і ви теж хочете чимсь причинитись Батьківщині, бути готовим і рішеним на кожний її поклик”.
І в листі з 2.5.1963 на два місяці перед смертю вона немов сповідалась нам: “Дякую, що ще пам’ятаєте і не згадуєте лихом, хоч по правді кажучи, я була в школі строга і дуже вимагаюча. Думала я тоді, що то потрібно на те, щоб виробити з вас усіх самостійних людей праці, які в кожній, життєвій навіть найгіршій ситуації зможуть пробити собі шлях. Чи правильно я поступала – то вже Ви осудіть. Мило мені, що все таки приємно згадуєте школу і ціните її.”
Ми тільки вдячні Їй за те, що “тримала нас в руках”. Її кожна лекція, кожне слово замикало в собі глибокий зміст, глибокий досвід набутий і досвідчений на власній шкурі. Вона хотіла бачити в нас своїх наслідниць, переємниць цих високих ідей, для яких працювала і ціле своє життя посвятила.
Степанія Олійник-Бернадин
