„Розстріляне відродження“ — ті, про кого говорили і продовжують говорити , як про найкращий „цвіт української нації“. Якби їх не винищили — Україна сьогодні мала б зовсім інше обличчя. 21 липня 2017 року в Львівському палаці мистецтв згадували одного із найяскравіших представників того покоління — Олега Ольжича (Олександр Кандиба).
Вечір пам’яті письменника, археолога, громадського та політичного діяча з нагоди 110 річниці від його народження, на жаль, зібрав не так багато глядачів і дуже мало молоді. Захід розпочався з короткої молитви.
Хоча, як наголосив Голова Організації Українських Націоналістів Олег Гринюк, — ми пам’ятаємо про наших героїв, тож вони живуть серед нас. А ми відчуваємо свою приналежність до нашої гордої нації, яка народжувала таких синів.
Мистецька частина вечора мала декілька забарвлень. Основою стала коротка документальна стрічка, за повнометражним фільмом „Ольжич“ із кінотрилогії „Я камінь з Божої пращі…“ (режисер Аркадій Микульський, сценарист Леонід Череватенко) про всі життєві віхи діяча.
Активна діяльність Олега Ольжича та його побратимів і посестр — вражає. За його участю в жовтні 1941 році в Києві створили Українську національну раду, при його активній допомозі в Києві почав виходити „Щоденник українське слово“, в т му часі постала Спілка письменників під головуванням Олени Теліги. Не перечислити всіх ділянок життя, на яких почалася оживаюча жвава діяльність. На чолі цього всього стояв Олег Ольжич — революціонер і провідник.
На початку вересня Олег Ольжич та його друзі, а також редакція “Українського слова” переїхали до Києва, де одразу ж узялися за організацію громадсько-політичного життя українців. Олег Олександрович багато працював, фактично керуючи всією роботою націоналістичного підпілля.
У короткий час була заснована Спілка українських письменників на чолі з О.Телігою, літературно-мистецький клуб, а також юнацьке товариство “Січ”, окрім газети “Українське слово” виходив часопис “Литаври”, у жовтні були проведені збори Української національної ради, до створення якої долучився і Олег Олександрович.
Крім наукової діяльності — археології, Олег Ольжич був заангажований політикою. Він не міг залишатися осторонь політичних процесів. На той час найактивнішою з усіх була Організація українських націоналістів (ОУН), членом якої він став. У 1937 році був призначений керівником Культурно-освітньої референтури Проводу українських націоналістів, а згодом – головою Революційного трибуналу ОУН (мельниківців).
Брав активну участь у визвольному русі на Закарпатті. Олег Ольжич вважав, що самостійну незалежну Україну можна побудувати завдяки культурі. Він розробляв стратегію, як донести культуру в кожну хату.
На Закарпатті на основі пластового драматичного гуртка було створено театральну трупу “Нова сцена”, яка гастролювала по маленьких містечках і селах, де люди рідко читали газети чи книжки.
На той час Ольжич працював у командуванні “Карпатської Січі” як референт по культурі.
Він зробив великий внесок у те, що 15 березня 1939 року Карпатська Україна проголосила незалежність.
Під час Другої світової війни Ольжич переїхав до Києва, де заснував газету ОУН «Українське слово» та очолив Комісію державного планування для майбутньої Української держави.
В ОУН свято вірили, що дуже скоро досягнуть своєї цілі і Україна стане незалежною державою. Вони згуртували у Комісію найактивніших, найпрогресивніших людей з різних галузей. Під керівництвом Олега Ольжича Комісія розробляла стратегію державності. Вони писала законопроекти, проект Конституції, фінансові, освіті документи, постанову введення в обіг гривні, формували апарат, який мав контролювати процеси, назначали людей, хто мав відповідати за культуру, поліцію та адміністративне життя в усіх регіонах України.
Із травня 1942 року Ольжич – голова Проводу українських націоналістів на українських землях.
Мрія про незалежність України досить швидко поблідла. Німці, які спершу досить лояльно ставилися до ОУН, почали чинити звірства, репресії, арешти. Майже всю редакцію «Українського слова» арештували та розстріляли в Бабиному яру.
Після цього Олег Ольжич виїхав до Львова. Зі спогадів його дружини:
“Наприкінці червня 1942 року, коли я приїхала до нього до Львова, я не впізнала його очей. На залізничній станції, де він мене стрінув , завдяки притемненому освітленню, я не помітила жодної зміни. Але в трамваї я побачила, що його зір, ніби загострився. Не дивлячись на те, що він старався щораз ставати спиною до людей, я встигала спостерігати його обличчя і заглянути йому в очі. Ні, це не було сяйво віри в успіх, очі його мали колючий відблиск — крижаний, холодний, страшний. Час від часу, коли він дивився в мій бік, старався маскувати цей погляд, кидаючи залишки променів, які мені, здавалося, ніяк не зливали його тодішній духовний стан”.
Олег Ольжич взявся за збір інформації про злочини німців. Він хотів передати зібрані матеріали в демократичні країни. Один із примірників якимось чином потрапив в гестапо. Після цього Олега Ольжича арештували у Львові (на цей час він уже був головою проводу ОУН (м)), вивезли в Німеччину і закатували у нацистському концтаборі Заксенгаузен.
Ольжич помер під час допиту в ніч з 9 на 10 червня 1944 року.
Підготувала Наталія ПАВЛИШИН
