Львів, 18.12.1942 р.
(лист адресовано до Кракова)
+
Найшанобливіша Княгине!
Із Різдвяними Святами, що наближаються, душею хочеться полетіти до всіх тих, яких щораз усе менше, з котрими нас ще єднають давні спогади, аби у ці такі традиційні святкові дні згадати Їх у пам’яті та скласти, як каже звичай, «побажання», особливо тепер, де все життя у «побажання» перевтілюється. Нехай же Дитятко, в якому криється вся Божа Всемогутність, із ясел Своїх благословить цей весь бідний світ, що тоне в крові й сльозах, і хай силою цього благословення ненависть поступиться перед любов’ю, мир замінить війну, а Княгині та всім Її близьким хай Воно дасть, згідно зі Своїм Серцем, кожній і кожному, що найпотрібніше і в духовній сфері, й у матеріальному сенсі. Краще довіритись Його Серцю, аніж побажанню наших сердець, бо Воно більше й сильніше нас любить, аніж ми самі себе, більше та краще вміє підібрати необхідне нам, щоб, окрім усього, до міцного та повного щастя й добра нас допровадити. За нагоди, Княгине, прошу від мене вклонитись і передати також найщиріші побажання Князеві Митрополитові, ласкаво прийміть Самі вияви найглибшої поваги, з якою залишаюся завжди Вашим відданим слугою.
о. Климент Шептицький
Лист написаний до Терези Єлизавети княгині Сангушко-Ковельської герба Литовська Погоня (1864–1954), дружини відомого галицького політика Леона Павла князя Сапіги-Коденського з Красічина герба Лис (1856–1893). Його брат, Адам Степан князь Сапіга герба Лис (1867–1951) та той час був краківським митрополитом, і саме йому о. Климентій передає найщиріші побажання. Цей лист символічний, оскільки в його змісті відчувається, що автор усвідомлює фінал епохи, до якої належав він та адресати: «Душею хочеться полетіти до всіх тих, яких щораз усе менше, з котрими нас ще єднають давні спогади».
Коли розпочалася Перша світова війна й Галичина була захоплена російською армією, Митрополит Андрей тільки перейшов «екватор» свого віку. Додавало наснаги й те, що в монастирі в цей час «зростав» менший брат Казимир. Коли Львів знову захопила російська армія 1939 року, Митрополиту в цей час виповнилося 74 роки, а о. Климентію — без кількох місяців 70. Якщо у 1914 році українці-русини поділялися на українців-русинів і українців-москвофілів, то у 1939 році вже була поділена греко-католицька Церква на «орієнталістів» та «оксиденталістів». Перші, на чолі з братами Шептицькими, прагнули очистити церковний обряд від західних нашарувань, щоби можна було на ґрунті обрядовості згуртувати всіх українців у єдину помісну Церкву. Низка кліру вважала це утопією й орієнтувалася на західні тенденції. Історія визнає рацію Шептицьких, оскільки після 1946 року греко-католицька Церква юридично зникне, а коли відродиться у Незалежній Україні, то греко-католики складуть тільки 20% вірних від усіх мешканців держави, а обрядовість стане однією з платформ діалогу та порозуміння з українцями православних конфесій.
Не було єдності і в тодішньому суспільстві. Окрім відвертої орієнтації агентів впливу з числа українців на Польщу, Німеччину та СРСР, українське населення Галичини поділилося на ще дві воюючі між собою фракції: одна підтримувала «мельниківців», а інша — «бандерівців». Історія розколу ОУН — відомий факт, і ми не будемо аналізувати причини й наслідки, зазначимо, що цей поділ був не тільки політичним, але й кровопролитним. Прагнемо тільки проілюструвати весь трагізм ситуації, в якій опинились Митрополит Андрей і о. Климентій. До цього слід додати, що станом на вересень 1939 року у Ватикані не було погоджено кандидатури єпископа-помічника Галицького Митрополита та не була погоджена особа єпископа-намісника після смерті Митрополита Андрея.
Зберегти напрацьоване, підготувати Церкву до зміни єпископського покоління і підготувати це покоління, підготувати Церкву до майбутніх переслідувань — такими постали завдання перед братами Шептицькими. Шептицькі, як ніхто інший, мусили також пам’ятати друге пророцтво, дане Пресвятою Дівою Марією португальським пастушкам у Фатімі. Подаємо цитату пророцтва, яке є відомим та не потребує додаткового джерельного підтвердження:
«Війна закінчиться, але якщо не перестануть ображати Бога, в царюванні Пія XI почнеться друга війна, набагато гірша. Коли побачите ніч, освітлену невідомим сяйвом,то знайте, що це великий знак, даний Богом, який буде карати світ за його злочини, війною, голодом і переслідуваннями Церкви й Святого Отця.
Щоби запобігти цьому, Я прийду просити про присвячення Росії Моєму Непорочному Серцю й надолужене Святе Причастя у перші суботи кожного місяця. Якщо послухають моїх прохань, Росія навернеться й настане мир; якщо ні, поширюватиме свої блуди по світі, спричиняючи війни і переслідування Церкви; праведні стануть мучениками, Святійший Отець багато страждатиме, багато націй буде знищено; наприкінці Моє Непорочне Серце восторжествує. Святійший Отець посвятить Мені Росію, що навернеться, і на деякий час світові буде подарований мир. У Португалії завжди зберігатиметься Догма Віри».
Про те, на що наразилися українці-католики у часі «перших совітів», наочно свідчить фрагмент листа, написаний до Риму греко-католицькими екзархами у січні 1941 року, серед яких автором є також о. Климентій:
«Ворог надзвичайно сильний, войовничий атеїзм, із великою ненавистю переноситься на християн, який під закрилою радянського ладу всіляким чином у школах, на різних зборах, на публічних виступах, у приватних розмовах, на державних службах, одним словом, скрізь пропагується й нападає на християнську віру усно, в газетах і книжках, кінематографі, театрі та радіо. В короткий час, за 17 місяців радянської окупації, всі духовні семінарії закрито, монастирі розігнано, церковні добра захоплено, численних священнослужителів ув’язнено чи засуджено на смерть, інші ж пригнічені непосильними податками; приблизно 300 церков, католицьких і православних, використовуються для безбожних справ».
[Митрополит Андрей Шептицький: життя і діяльність. Церква і церковна єдність: документи і матеріали, 1899-1944. — Львів, Свічадо, 1995. — Т. І. — С. 362–363]
Таким чином, ми торкнулися також і питання призначення о. Климентія Шептицького екзархом Росії та Сибіру. Цей момент його біографії є надзвичайно важливим і сулгує певною віхою, яка відзначала його церковну діяльність.
Після агресії ІІІ Рейху й СРСР на Польщу, 1 вересня 1939 року, стало зрозуміло, що східна частина Галичини через якийсь час буде приєднана до Великої України. Для братів Шептицьких це означало, що кордон, який був перешкодою для ведення емісійної діяльності поза Галичиною, зникне і перед ними постане питання місійної діяльності, спочатку серед українців, а далі й серед інших народів. 17 вересня 1939 року Митрополит Андрей іменує о. Климентія апостольським екзархом на правах апостольського адміністратора вірних східного обряду Великої Росії та Сибіру. Оскільки це все відбувалося цілком таємно, то донині ці події є малодосліджені та хронологічно неоднозначно трактовані, тому спочатку відтворимо хронологічну послідовність певних подій у контексті діяльності екзархів, а після цього окремо представимо інші події, що мали місце в цьому часі.
Про дату іменування о. Климентія екзархом Росії та Сибіру, як і трьох інших екзархів, про що скажемо пізніше, пише 22 грудня 1941 року кардинал Еудженіо Тіссеран до Митрополита Андрея. Це єдина, відома нам, згадка про це, оскільки історіографія не володіє листом авторства Митрополита Шептицького до Ватикану з таким повідомленням. Лист українською мовою опубліковано у збірці документів, і він подає дату прийняття рішення Святішим Отцем про затвердження іменованих екзархів. Це відбулося 22 листопада 1941 року, після двох років від прийнятого Галицьким Владикою рішення.
[Митрополит Андрей Шептицький: життя і діяльність. Церква і церковна єдність: документи і матеріали, 1899-1944. — Львів, Свічадо, 1995. — Т. І. — С. 331–332]
Однак маємо й іншу дату поділу території СРСР на екзархати та призначення екзархів. Це 9 жовтня 1939 року, про що пишуть екзархи у листі до Секретаря Східної Конгрегації кардинала Тіссерана 24 січня 1941 року. Про цей лист згадаємо дещо пізніше та процитуємо згаданий фрагмент. А тим часом, зупинимося ще на розгляді питання про іменування о. Климентія екзархом саме 17 вересня 1939 року.
Докладна інформація про це, очевидно, міститься у листі від 10 жовтня 1939 року, написаному Митрополитом Шептицьким до Папи Пія ХІІ чи до кардинала Тіссерана, і про який кардинал згадує у листі до Кир Андрея від 27 листопада 1939 року. Можливо, що процес поділу території СРСР на екзархати й призначення екзархів тривав від 17 вересня 1939 року та був закінчений 9 жовтня 1939 року. Тоді стає зрозумілим, чому така розбіжність у датах. Після цілковитого полагодження цієї непростої справи наступного дня — 10 жовтня — Митрополит Андрей повідомив Ватикан про свої рішення та просив їхнього затвердження.
[Сам лист-відповідь кардинала Тіссерана опубліковано у: Le Saint Siège et la situation religieuse en Pologne et dans les pays Baltes, 1939-1945. — III, 1.Acteset documents. — Cittàdel Vaticano: Libreria Editorice Vaticana, 1967. — C. 134–135]
Лист Митрополита Андрея від 10 жовтня 1939 року не був опублікований, але залишилася згадка про нього у праці о. Кирила Королевського про Митрополита Андрея. Як стверджував очевидець, лист було написано «від руки на піваркуші паперу, що його можна було легше заховати».
[Королевський К. Митрополит Андрей Шептицький (1865–1944) / Кирило Королевський. — Львів: Свічадо, 2014. — C. 423]
Кардинал Тіссерант, щоправда, у відповіді нічого не згадує про екзархів, а пише, що Святий Престол надає свою згоду і повноваження на призначення о. Йосифа Сліпого, якого у цьому лист називає без імені «улюбленим учнем», коад’ютором Митрополита Шептицького з правом будучого наслідства. Цим рішенням Йому надається титул єпископа Серрейського. Через таємничість справи, офіційні документи прибули до Львова лише після смерті Митрополита Андрея 18 липня 1944 року. На грамоті зазначено, що документ дано у Римі в базиліці Святого Петра 25 листопада 1939 року. Вислано його було, однак, до Львова лише 26 червня 1944 року.
[Документ в українському перекладі опубліковано у: Митрополит Андрей Шептицький: життя і діяльність. Церква і церковна єдність: документи і матеріали, 1899-1944. — Львів, Свічадо, 1995. — Т. І. — С. 317–318].
Кількома словами слід згадати й про кур’єра, який в умовах війни відбув таку небезпечну місію та відвіз до Риму документи та привіз доленосне для греко-католицької Церкви рішення. Редемпторист Юрій Перейда 1960 року опублікував французькою мовою матеріали про цей період і вказав на священика Юрія Москву (відомого ще як Юрія Домбровського), якого спіймали під час перетину радянсько-угорського кордону у січні 1941 року з листами з Ватикану до Митрополита Андрея та розстріляли у Києві 7 липня 1941 року. Про цього чоловіка, який загинув у тридцять один рік, дуже мало відомо, проте не викликає сумнівів, що він був кур’єром між Львовом та Святим Престолом. Про те, що о. Юрій Москва привіз лист Митрополита Андрея до Папи Пія ХІІ і з Риму виїхав з листом, в якому повідомлялося про надання згоди призначити о. Йосифа Сліпого львівським коад’ютором із подальшим наступництвом і титулярним єпископом Серреса у Македонії, підтверджує о. Кирило Королевський у біографії Митрополита Андрея.
[Королевський К. Митрополит Андрей Шептицький (1865–1944) / Кирило Королевський. — Львів: Свічадо, 2014. — C. 423; Детальніше про долю о. Юрія Москви можна ознайомитись із доступною в Інтернеті статтею Лукаша Адамського: George J. Perejda (CSsR), L’apotre de l’unite de l’eglise: La vie du serviteur de Dieu, le Metropolite Andre Sheptytsky. — (French) Pamphlet, 1960. — 40 c.; Łukasz Adamski, Nieznany kurier Piusa XII. Analiza postawy katolickiego misjonarza w sowieckim więzieniu i procesu jego rozpracowywania przez NKGB // «Dzieje Najnowsze», 2016. — № 2. — С 25-47].
Та повернімося до справи екзархатів. У листі з Риму від 27 листопада 1939 року нічого про це не згадується.
Тоді ж, 22 грудня 1939 року, у свято Непорочного Зачаття Пресвятої Богородиці, за згодою Папи Пія XII, у каплиці Митрополита було таємно висвячено митрата Йосифа Сліпого на єпископа з правом наступництва та з титулом архієпископа Серрейського. До слова, саме цього дня 1917 року в цій же каплиці перед Митрополитом о. Климентій прийняв Ангельський Образ, або схиму. Звертаємо увагу на цей факт тільки з огляду на певний символізм.
Одразу Митрополит Андрей листом від 26 грудня 1939 року звертається до кардинала Тіссерана з описом церковно-релігійного життя в Галичині під радянською окупацією. Текст листа доступний — ми ж процитуємо кілька фрагментів, про певні справи, пов’язані саме з призначенням о. Климентія екзархом Росії та Сибіру:
«Прошу прийняти мою щиру подяку за таку гарну відповідь на мій лист від 10.Х. Вона була передана мені в двох екземплярах при двох окремих нагодах разом із текстом надзвичайних уповноважень, які Св. Отець уділив усім нам, ординаріям цих єпархій. Монсеньйор Серський був хіротонізований у моїй каплиці. Серед присутніх були наші Владики: кир Никита [Будка] і кир Микола [Чарнецький] та тільки сама капітула. Він склав присягу вірності й послуху Святішому Отцеві та його наслідникам (…)
Також прошу Вашу Еміненцію передати залучений лист до Святішого Отця і також ознайомитися з його змістом та ласкаво інтервеніювати в цій нашій справі й отримати для всіх Ординаріїв і взагалі для всього духовенства того, що я прошу в меморандумі (навіть якщо я написав без консультацій із другими Єпископами, тому що це було неможливим), і для моєї скромної особи сповнення прохання, висловленого у моєму листі до Святішого Отця.
Додаю також 6 фотографій документів, про які йде мова у моєму листі. Я, здається, не передавав копії до Святої Конгрегації, оскільки їх не мав я у Римі».
У цій частині листа якраз ідеться про повноваження, надані Митрополитові Шептицькому Папою Пієм Х для проведення апостольської праці в Росії. Митрополит просить їх наново повернути і з тією метою посилає шість фотокопій документів, які підтверджують його повноваження. За ними, Андрей Шептицький поділив усю радянську Росію на «екзархати Апостольської Столиці». Високопреподобного і Всечеснішого єпископа Николая Чарнецького було призначено екзархом Волині, окупованої частини Полісся, Холмщини й Підляшшя, а також, до часу вибору якогось кандидата — екзархом Білорусі; Всечеснішого о. Климентія Шептицького, ігумена студитів — екзархом Великої Росії та Сибіру; Всечеснішого о. Йосифа Сліпого — екзархом Великої України; Всечеснішого єпископа Антона Неманцевича — екзархом Білорусі (якийсь час цю функцію виконував єписком Чарнецький). Ці призначення мала підтвердити Апостольська Столиця, як і підтвердити повноваження Митрополита до вчинення таких дій. Як ми вже зазначали, Ватикан надав підтвердження легальності екзархів лише у грудні 1941 року.
У цьому листі Андрей Шептицький детально змальовує трагічну ситуацію, у якій опинилися Церква Галичини та пересічні українці. Просить Святий Престол, щоби «Їхня Святість зволила Своїм Апостольським і батьківським благословенням призначити, уповноважити й делегувати на смерть заради віри й церковної єдності», пояснюючи, що «Церква нічого не втратить, а може, тільки скористає з моєї смерті. Насправді потрібно, щоби хтось став жертвою цієї інвазії. Будучи душпастирем цього бідного народу, який стільки мучиться, чи я не мав би якогось права померти задля його спасіння?»
[Шептицький Андрей. Життя і діяльність. Документи і матеріали 1899-1944. — Т. ІІ: Церква і суспільне питання, кн. 1: Листування / Упор. А. Кравчук. — Львів: Місіонер, 1999. — C. 891–896]
Іван МАТКОВСЬКИЙ
