З-поміж усього, чим одна людина може бути корисною для людства загалом, можна виділити дві речі. Перша – це творення чогось унікального та вартісного, а друга – здатність вчасно піти і відкрити простір для наступників. З другим у нас завжди проблеми, адже або людина вгризається зубами у нагріте місце, або її адепти і послідовники вгризаються у міф цієї людини. Чи є проти такого панацея? Так, звичайно! Й нам варто частіше говорити про щось інше, менш відоме, але не менш важливе. Одним з прикладів останнього є життя і діяльність Омеляна Пріцака, видатного історика з-під Львова, який викладав у Гарварді, а для української ідеї зробив значно більше, аніж цілий ряд крикливих ідеологів чи популістських політиків разом взятих. Тому, Омелян Пріцак, життєвий шлях та праця якого можуть поставити під сумнів першість Михайла Грушевського в українській історичній науці.
Коли 7 квітня 1919 року у селі Лука, під Львовом, народжувався хлопчик, що могло віщати йому викладання в Гарварді та статус провідного сходознавця і орієнталіста свого часу? Мабуть жодні зі знамен природи чи ірраціональних чуд, а хіба лише наполеглива та цілеспрямована праця над собою. Лише останнє з сина Емілії Карпо та механіка Йосипа Пріцака, який воїном УГА загинув у вересні 1919 року, могло зробити провідного науковця та чудового менеджера для України. Але шлях до цього статусу і самої України у Пріцака був дуже довгим і складним.
Матір, що згодом вийшла заміж вдруге і переїхала до Тернополя, вирішила виховувати сина поляком, бо так було безпечніше і більше перспектив. Українське коріння Пріцака замовчувалось, а він виростав як Еміль. Йому забороняли приносити додому книги українською, а з Грушевським довелося “знайомитись” взагалі таємно. Робота з метрикою власного народження стала для майбутнього історика першим досвідом контактів з автентичними документами. Тоді ж він і дізнався точну дату свого народження та встановив причетність саме до української спільноти. Пізніше Пріцак жартував, що в той момент пізнав себе вільним громадянином ЗУНР.
Навчаючись в Тернополі у гімназії, яка була заснована ще єзуїтами, Пріцак вперше виявив в собі симпатію до української ідеї. Тоді ж він, як пише у спогадах, змусив і матір повернутись до українства. Через таку позицію його любили не всі. Зокрема, вчитель математики та фізики, який був поляком, називав Пріцака “кабаном-гайдамакою” і постійно звинувачував його, що той готує ніж, аби різати поляків. Пріцак, тим часом, просто вчився, але вчився наполегливо. І наступний перелік творів говорить сам за себе. “Римська історія” Теодора Момзена, “Давня перська історія” Фердинанда Юсті, “Історія давнього Єгипту” Жоржа Масперо та “Історія Туреччини” Агатангела Кримського стали першими дослідженнями, які він самостійно опрацював у гімназії. Відтак, зовсім не дивно, чому Пріцак зацікався в майбутньому саме східними мовами.
Це захоплення зародилось ще в Тернополі, де на заняттях у польського іраніста та сходознавця Францішека Махальського Пріцак познайомився з мовою фарсі. Далі були інші іранські, алтайські, угро-фінські та китайська мови в Львівському університеті, де Пріцак навчався починаючи від 1936 року. Тоді ж він ще раз перечитав Грушевського і прийшов до висновку, що тому бракує орієнталістики та знання східних джерел. Пріцак вважав, що Грушевський “точно вивчав епохи за джерелами, якщо це були грецькі, латинські чи староруські”, але “цілком був безпомічним, коли йшлося про джерела східних народів”. Тому за цю сферу взявся сам Омелян Йосипович.
Під час навчання у Львові Пріцак познайомився із Агатангелом Кримським, світилом тогочасного сходознавства. Саме до нього, в Інститут мовознавства АН УРСР, у 1940 році Пріцак пішов в аспірантуру. Але не довго тривало навчання, оскільки 1940 року Пріцака мобілізували і відіслали у Башкирію. Там молодий науковець також довго не затримався і повернувся до Києва, де застав Академію наук у неробочому стані. Це змусило його поїхати додому, звідки історика остарбайтером переправили до Берліна. В нагоді Пріцаку стало знайомство з німецьким орієнталістом Ріхардом Гартманом, який допоміг йому і з документами, і з продовженням навчання у Інституті сходознавства Берлінського університету. В той час Пріцак неодноразово зустрічався та спілкувався з Павлом Скоропадським.
40-ві роки ХХ століття Пріцак провів головно в Швейцарії та Німеччині і працював над докторською дисертацією. У 1948 році він захистив тему “Караханідські студії. Дослідження з історії державності тюркських народів Центральної Азії”. У 1952 – 1957 роках Омелян Пріцак викладав тюркологію в Гамбурзі, а 1960 року його вперше запросили до США і одразу в Гарвард. Надалі якийсь час він викладав в університеті Сієтла, а з 1964 року став професором тюркології та лінгвістики в Гарварді на постійній основі.
В одному з найпрестижніших університетів світу професор Пріцак не замикався на одному лише викладанні та науковій діяльності. Майже одразу він долучився до ініціативи створення у США української наукової інституції. Заради цього професор Пріцак самотужки їздив до українських громад у США та Канаді і збирав кошти під цю ідею (відкриття кафедри в університетах США передбачає обов’язкове фінансове підґрунтя). Не так просто було говорити і з керівництвом Гарварду. У момент Холодної війни з СРСР та за наявності в Гарварді подібного російського інституту, не так легко було переконати керівництво, що українці – це щось інше, аніж росіяни і що вони також заслуговують на власний інститут. Але авторитет вченого зі світовим іменем зробив свою справу. У 1968 році в Гарварді було відкрито кафедру історії України.
На початках Пріцак сам викладав на кафедрі, або ж запрошував інших відомих істориків: Олександра Оглоблина, Наталю Полонську-Василенко і ін. Працювали вони часто на волонтерській і безоплатній основі. Також було відкрито кафедри української мови та літератури. Сам Пріцак був задіяний і в інших проектах. Він рахувався одним з фундаторів Міжнародної асоціації україністів, яка постала 1988 року в Неаполі; впродовж 1973 – 1989 років професор очолював Український науковий інститут Гарвардського університету (до заснування якого також причетний), неодноразово висував на Нобелівську премію українських поетів та займався перекладом і поширенням їхніх творів англійською. Коли наближалась річниця хрещення Русі (1988 рік), Пріцак також долучився до підготовки святкувань. Він неодноразово зустрічався з Іваном Павлом ІІ та багатьма іншими впливовими людьми і дуже не хотів, аби це свято асоціювалось лише із Росією.
Свою діяльність він характеризував наступним чином. Київ від часів Російської імперії не може бути центром українства. Львів таким був в часи кафедри, яку обіймав в Львівському університеті Михайло Грушевський, але зараз також перестав таким бути. Тому, своїм завданням Пріцак вбачав створити “Новий Львів” в кращому тогочасному університеті, аби це, при нагоді, знову повернути до столичного Києва. І хоч як би парадоксально ця ідея не звучала коли Пріцак починав в 60-х свою діяльність у США, але вона стала реальністю у 90-х, коли Україна здобула незалежність.
На початку 90-х років ХХ століття Омелян Пріцак повернувся до Києва і заснував там Інститут сходознавства ім. А. Ю. Кримського, став його першим директором. Також працював в Академії наук, був засновником Археографічної комісії та ініціатором багатьох видавничих проектів. Жив в Україні до 1996 року, у якому, за станом здоров’я, був змушений повернутися до США. Через 10 років його не стало.
На жаль, ми надто мало сьогодні говоримо про академічну історію та роль академічних спільнот в творенні та поширенні української ідеї. Але ось воно – яскрава сторінка і переконливий приклад такого. Історик, який і в науковому, і в політичному плані зробив не менше за Грушевського, а можливо і більше, відомий вкрай недостатньо. Можливо, він ще дочекається свого часу, але коли як не зараз, коли подібні приклади співпраці зі світом та популяризації українського проекту дуже на часі? Ми сваримось за героїв і проголошуємо такими київських князів, стосунок яких до України є дискусійним, або суперечливих діячів націоналістичного підпілля. Але якщо категорія національних героїв потрібна в принципі, то може вони мали би бути такими, як Омелян Пріцак – який народився в суперечливих умовах і зробив свідомий вибір на користь української ідеї, прийшов до неї і робив для неї значно більше за багатьох тих, хто українцем народився і цього статусу ніколи не захищав, а до кінця життя так і не усвідомив?
Євген ГУЛЮК
Використані джерела:
- Омелян Пріцак / Інститут сходознавства ім. А. Ю. Кримського [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://oriental-studies.org.ua/uk/про-інститут/персоналії/омелян-пріцак/
- Пріцак О. Мій шлях історика [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.ekmair.ukma.edu.ua/bitstream/handle/123456789/4023/Pritsak_Miy_shliakh.pdf?sequence=1
- Трегуб Г. Професор Торнадо // Тиждень, 2016 [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://tyzhden.ua/History/160877
