Минулого тижня читачі Фотографій Старого Львова мали змогу познайомитися із першою частиною публікації, де описуються враження американця українського походження про відвідини совєцького Львова у 1960 р., що були опублікуванів у щоденнику “Свобода” (№№171-173 за 1960 р.) Іваном Кальмуком під назвою “З подорожі по Україні” (можна почитати тут). Сьогодні – завершальна частина спогадів.
З подорожі по Україні
…Закінчивши оглядини міста, я зайшов до туристичного бюра і звернувся до його керівника за дозволом відвідати моє рідне село Липівці, за 43 кілометри від Львова.
Одержав відповідь, що на село мені нічого їхати, що я приїхав на туристичний пашпорт і не маю дозволу відвідувати Липівці. Всі мої переконування, що я маю в Липівцях брата і що я хотів би відвідати батькову і мамину могилу, що я в Липівцях народився і не бачив рідного села 56 літ — не помогли. Не помогла й моя просьба, щоб дали мені урядове авто й людину для супроводу, яка б дивилася за мною, а я за все заплачу і на вечір вернуся. Керівник бюра попрохав мене „не морочити йому голови” і порадив вислати моїм племінникам телеграму щоб сонм приїхали до Львова і зустрілися тут зо мною.
Переконавшися, що нічого не доб’юся, бо ці урядовці в совєтських установах без людського почуття і зрозуміння, вислав я до моїх кревних у Липівцях телеграму, щоб приїздили до Львова.
На другий день з’явилися вони в готелі „Жоржа” . Дивлюся на них і не можу повірити, щоб селяни виглядали так, як моя родина: зодягнені, наче страхопуди, у ватованї, полатані й брудні кабати, виснажені, і беззубі. Привітався я з своєю родиною і по короткій розмові повів її до готелевого ресторану, влаштованого люксусово, з китайськими малюнками на стінах, багатими килимами, кришталевими лямпами та пальмами. Обслуга з презирством споглядала на моїх гостей-колгоспників у подертих чоботях, а один з управи ресторану пробурмотів незадоволено, що я привів цілий колгосп.
Після обіду завів я своїх до готелевої кімнати, пороздавав їм привезені подарунки і пробував далі продовжувати розмову. Відповідали неохоче, притишеним голосом, наче б боялися чогось. Щойно згодом пригадав я дані мені перестороги, що в готелевих кімнатах інсталюють мікрофони до підслухування, і запропонував моїм рідним перейтися по Стрийському парку. Там розмова пішла вже свобідніше.
Під час дальшої моєї подорожі я переконався, що в Совєтах люди не говорять, а більше шепочуть, оглядаючись на всі боки. Бавляться голосно тільки діти, але ж вони говорять між собою здебільша по-російськи. Української мови на вул. Львова майже не чути. Казали нам, що тепер у Львові багато росіян і навіть жидів більше, як перед війною, але всі вони виступають під російськими іменами й прізвищами — Борис Павлович, Дмітрій Іванович і т.д. Усі вони працюють по крамницях і бюрах, продають по кіосках содову воду і хлібний квас, говорять по-російськи і не хочуть чути української мови.
Українців із ближчих і дальших сіл до Львова не пускають, відмовляючи ввільняти їх від роботи в колгоспі і не дозволяючи їм приписуватись в місті. Праці в місті селяни дістати не можуть, а як переберуться туди жити, то мешкають у найгірших домах, по льохах і виконують найгіршу та найтяжчу роботу: чищення і направу вулиць. На будові нових і направі старих домів працюють здебільша жінки, які носять цеглу, мішають цемент і т. ін. Жінки асфальтують також вулиці. Робітниці заробляють по 300 – 400 рублів на місяць.
З харчами у Львові тяжко. За всім стоять довгі черги, навіть за молоком мусять стояти жінки із збанками в руках, і буває часто, що заки дійдуть до крамниці, то молока вже нема і вони мусять вертатися додому без нічого. Бракує м’яса, і за ним теж стоять довгі черги, що бачили ми не тільки у Львові, але й в Ужгороді та в Чернівцях.
Всюди по містах відбуваються якісь дитячі паради. Діти маршують з музикою, співаючи російських пісень. В Ужгороді на вулицях чути тільки російську і мадярську мови, дармащо всі назви вулиць і вивіски на крамницях виведені по-українськи. Назви фабричних продуктів, пива, мінеральних вод, вин, цукорків — українські, а ж приємно читати, а от скрізь і всі говорять тільки по-російськи. Кельнерка здоровить нас „добрим утром”, допитується, чи хочемо „позавтракать” і „да-дакає” щосили.
Третього дня нашого перебування у Львові ми пішли в театр імени Франка на оперету «Циганський барон». Коли ми зайняли в театрі призначені нам місця найшов Василь з «Інтуриста», той, що водив нас по місті і розказував про різні історичні місця. Василь сів біля мене і я, пізнавши його, почав з ним балачку. Так просидів він з нами до самого кінця вистави.
На другий день, коли я зібрався іти до міста, щоб фотографувати далі вулиці і життя Львова, виявилося раптом, що моя кінокамера зіпсована і щ в ній зламаний ґудзик, з допомогою якого крутиться фільм. Так пропали зроблені мною фільми із церкви св. Юра і львівського базару. Збереглася непошкодженою тільки частина фільмів. Подумав я тоді, чи не був це заплянований наперед саботаж, і чи не тому увечері в театрі сидів з нами так довго Василь з „Інтуриста”, щоб дати час совєтським аґентам перешукати наші кімнати і знищити те, що їм було невигідне. Направити апарат мені вже не вдалося, і тому не міг я дал.фотографувати. Аж в Ужгороді зробив це мені якийсь молодий мадярський механік, який при тому вияснив, що апарат був зіпсований досвідченою у цій справі людиною.Порадив ще мені пильнувати щоб камера не попала в чужі руки і щоб я не виявляв у кого я її направив. Направа коштувала 30 рублів. Я додав ще 50 з вдячности і заявив механікові, що відтепер не буду розлучатись з камерою навіть під час спання.
Наступного дня поїхали ми назад до Львова. Їхали залізницею цілу ніч. На двірець вийшла по нас та сама дівчина-жидівка, що й першого дня після нашого прибуття. Перебули ми у Львові цілий день у готелі „Жоржа”, чекаючи на вечірній поїзд до Черновець. На двірець завів нас знову Василь з „Інтуриста” на 8.30 вечора і посадив у спальні вагони. Я почав нарікати, чому наша подорож відбувається завжди ніччю, і чому не можемо ми їхати денним поїздом, щоб побачити околиці, але одержав виминаючу відповідь.
Їхали ми знову цілу ніч до Черновець і замешкали в найкращому готелі міста «Київ». На вулицях чули там тільки російську і румунську мови, а в кіосках крім «Радянської Буковини» бачили тільки російські та румунські газети і журнали.
Заходили до книгарень. Українських книжок немає, а як є, то малі брошури про Леніна, про семирічку, про якогось „героя праці” та якусь доярку. Були ще маленькі книжечки оповідань Кобилянської і Стефаника. Хотів купити мапу України, але її не було.