Був 1842 рік. У селі Бутини Жовківського повіту, в півсумерку старої парафіяльної церкви Св. Михаїла, що належала до Угнівського деканату Перемишльської єпархії, дня 11 лютого, брав шлюб молодий семінарист Павло Калитовський (1817-1881). Син покійного місцевого пароха Григорія[1] взяв за дружину 16-тирічну доньку священника о. Івана Ковшевича[2] і Марії Трильовської Юліанну[3].
Вже через рік, у будинку №26, де продовжувала мешкати родина нового душпастиря, на світ з’явився первісток Зенон. 14 серпня 1844 року охрестили його брата Едуарда. 13 червня 1846 року — Наталію. 15 березня 1848 року народилась Павліна, а наступного року — Стахій. Доньку Ольгу охрестили в листопаді 1850 року. У серпні 1852 року народився Кипріян, а в березні 1855 року — Омелян. 15 січня 1859 року охрестили Василя, а в квітні 1860 року — Івана…[4]
Твердять, що наймолодший син Ієронім народився 1 січня 1866 року[5], перевірити це годі, бо метричні книги народжень за період 1860-1895 років не збереглися. Дерев`яна одноверха церква простояла лише до 1864 року. Тож хлопчика тримали до хреста в дочірній каплиці села Шишаки. Ходив він до місцевої школи.
1 вересня 1876 року розпочав навчання в «Цісарсько-королівській академічній гімназії у Львові». Його записали до 1-Б класу. Провідний навчальний заклад, окрім якісної освіти, забезпечував добре національне та релігійне виховання.
Разом з ним вчився майбутній священник і письменник Тимофій Бордуляк (1863-1936).
1884 року Калитовський склав іспит зрілості та отримав свідоцтво з відзнакою[6]. Він став кращим із випуску й отримав 157 ринських річної стипендії Крайового відділу так званого «фонду конвіктового» [7].
Попереду був університет і 210 злотих річної стипендії з того ж фонду. Юридичний факультет Львівського університету став потужною кузнею кадрів. Покоління адвокатів жваво та вперто відтісняло згасаючу епоху священників.
Однокласник Калитовського, майбутній священник, Олекса Бобикевич описав відчуття випускників в оповіданні «По матурі».
Участь в молодіжних організаціях надихала та радикально змінювала світогляд[8]. Історію товариств «Дружній лихвар» та «Академічне братство» напише власне Ієронім Калитовський, але Франко опублікує її в 1903 році, як рукопис невідомого автора[9].
На засіданні створеного при «Академічному братстві» Етнографічно-статистичного гуртка, або за влучною назвою Івана Франка, — «Кружка етнографічно-статистичного для студіювання життя і світогляду народу» Калитовський виголосив реферат «Відчит про мандрівку студентів до Дори і Скита Манявського». Йшлося про першу подорож гімназистів у липні 1883 року[10]. Це був гарний початок. Таких мандрівок буде ще кілька.
Кирило Студинський згадував Калитовського як учасника традиційних концертів на пошану Тараса Шевченка[11]. Молодь часто збиралася у львівських кав’ярнях Кучинського чи Добровольського за українським «словом і піснею».
Творчий дебют Ієроніма — вірш «Чому», опублікований у часописі «Зоря», який друкували у Львові протягом 1880 — 1897 років [12].
ЧОМУ?
Чому жите суворе й холоднé, …
Що мнѣ колись всмѣхалось такъ принадно,
Теперь ты кинуло мене
На глумъ людей такъ зимно, безпощадно?
Чомъ надѣяти ся казало ты
И вѣрить твердо въ людску добрость певну,
Любовь святу у серцѣ берегти,
Тоску та муку въ груди грѣть таемну?
Не лѣпше було бы въ безпечности дѣтскóй
Цасливо жить зъ незрячою душею,
Безъ пристрастей бурливыхъ, безъ надѣй,
Зъ людьми у згодѣ й долею своею?
В редакції, яку тоді очолював рідний брат Омелян Калитовський (1855-1925), що навчався разом з Іваном Франком, зібралась група молодих, цікавих і творчих особистостей[13].
Ієронім Калитовський публікує також бібліографію українських видань за 1885 рік[14]. Збирає пісні й народну творчість.
Тоді він часто гостює в Топорівцях у старшого брата о. Василя Калитовського (1859-1910), висвяченого 1883 року, який одружився із Євгенією-Юлією Гаморак (1865-1905) зі Стецеви, онукою о. Івана Стрийського. Отець був у літах, тому одразу запросив на допомогу свояка сотрудником.
Але 1887 року духовну семінарію закінчує улюблений онук о. Івана Теодор Гаморак і займає місце помічника. Отож о. Василь Калитовський із малою дитиною і вагітною дружиною 27 жовтня 1887 року переїжджає на парафію Трійця Снятинського деканату.
Влітку 1885 року Лесь Мартович привіз в Топорівці, де мешкала його сестра Марія Стефанів, друзів — Василя Стефаника із Русова і Лева Бачинського із Серафинець. Так відбулося знайомство з родиною Калитовських. Особливо теплі стосунки склалися в Стефаника з молодою їмостю. В новелі «Серце» він напише: «Євгенія Калитовська — мій найвищий ідеал жінки»[15]. Подружжю Калитовських подарує перший примірник «Синьої книжечки».
Побутує версія, що Ієронім Калитовський був автором «Думи про вибори у Снятинськім повіті» — сатиричного твору, стилізованого під народні думи, що з’явився восени 1889 року і розпочинався такими рядками:
Ось чого у тім пеклі труби труб’є, бубни грають
То всі сили та й нечисті на нараду ся скликають.
Ой зібралися чортове, куці, лисі та хвостаті,
Бо закликав їх Люципер, щоб їм бефель свій віддати[16].
«Дума» спрямована проти урядового кандидата, власника Заболотова барона Мойси[17]. В результаті виборів, послом до Галицького сейму обрано батька Євгенії о. Кирила Гаморака (1837-1909). Виходить вибори йому зробив… Калитовський.
Ось як про це писав Василь Костащук:
«В рукописному відділі Інституту літератури зберігається учнівський зошит В. Стефаника, в якому переписана «Дума про вібори в Снєтинському повіті року божого 1889». Автором цієї «Думи», згідно розповідей сестри дружини В. Стефаника Олени Кирилівни Плешкан, мав бути молодий студент прав Єронім Калитовський, рідний брат Василя Калитовського, священика в селі Трійці біля Заболотова. Єронім Калитовський часто перебував у свого брата в Трійці і брав активну участь в політичному й громадському житті Заболотівщини. До Трійці часто заїжджав В. Стефаник і зустрічався з цим уже відомим агітатором за народну справу»[18].
Однорічну військову службу Ієронім пройшов впродовж 1888 року в цісарсько-королівському піхотному полку №80 зі штабом у Львові та 1 січня 1889 року був номінований на лейтенанта резерву[19]. З 1896 року його переведуть до неактивного резерву 17-го полку піхоти ландверу, що дислокувався в Ряшеві.
В березні 1893 року стає членом Правничого товариства як судовий аускультант (практикант) в Бережанах.
1894 року входить до Виділу товариства «Поступ», головою якого обрано Михайла Павлика.
На початку 1895 року Ієронім Калитовський бере участь у щойно створеному Комітеті для записування та систематичного видання галицьких народнопісенних мелодій і контактує з Нижанківським[20].
Працює конципієнтом адвоката Андрія Косса.
Канцелярія Михайла Дорундяка (1857-1907) в Борщеві на Тернопільщині — наступне місце праці Калитовського, який стає сумлінним помічником адвоката 1895 року.
Зберігся спогад Богдана Лепкого з того часу: «… в хаті мого дядька (маминого брата) Омеляна Глібовицького, що був парохом у Циганах, коло Борщева, на Поділлі, гостило не будь-яке товариство… бачу кремезму постать борщівського адвоката і організатора повіту Михайла Дорундяка… Бачу малого ростом, але великого енергією Єроніма Калитовського»[21].
Ще в лютому 1896 року Калитовський як бібліотекар борщівської «Просвіти» пише листа до Михайла Грушевського з проханням допомоги у придбанні видань НТШ[22]. А в листопаді зустрічається з ним на відкритті читальні в Бурдяківцях. Грушевський дарує читальні перші два томи «Історії України-Руси».
В цей час Калитовський активно співпрацює з театром «Руська Бесіда». Перекладає лібрето опер «Бідне дівча» і «Продана наречена» чеха Бердріджа Сметани[23].
Виставу за драмою «Хата за селом, або Циганка Аза» театр «Руської Бесіди» показав впродовж 1896 року в Золочеві, Чорткові, Борщеві та Тернополі. Переклад з польської зробив Ієронім Калитовський. У його переробці Мотруна — донька господаря Лепюка[24].
При читальні борщівської «Просвіти» створено аматорський театр, який дебютував постановкою вистави «Гостина святого отця Миколая в Борщеві». Автором п’єси був Калитовський[25]. Вона витримала кілька видань[26]. Як юрист він адаптує виборче законодавство для пересічних громадян у формі діалогу[27].
1900 року бере участь у виборах як кандидат від V курії (загальне голосування) в Борщеві.
Калитовському, який входив до Історико-філософічної секції НТШ, належить рецензія на працю Устименко Т. М. Село Зуевцы, Миргородскаго уѣзда, Полтавской губерніи. Историко-этнографическій очеркъ. (Полтава, 1894. 131 с.)[28].
Він багато і наполегливо читає, перекладає та й сам не покидає красного письменства.
В листі до Василя Стефаника від 23 грудня 1900 року Ієронім Калитовський ділиться враженнями від прочитання «Дороги»: «Щоправда, забагато Ви накопичили горя й болю мужичого в такій малій судині, як та Ваша остання книжечка — але цей біль зовсім не лишає враження — принаймні у мене — безнадійності й розпуки, а втім віє з нього якась елементарна, надприродна сила й могутність, перед котрою кожний мусить набрати респекту… вони справді виходять — тоті босоногі Семенки й Оксани — нехай вже тепер із зародками будучих терпінь і болів, та все-таки настільки здорові, сильні та спосібні, що складають живе свідоцтво «мужицтво є несмертельне»[29].
У січні 1900 року виходить ілюстрований гумористично-сатиричний двотижневик «Комар». Його постійним автором стає Калитовський, «сховавшись» під псевдонімом «Трохим Дріт».
Завершене 1 червня 1902 року оповідання «Декани з гір»[30] — типовий приклад автобіографічних мотивів. Ієронім Калитовський добре знав середовище, яке описав. Його обоє дідусів були священниками. Прадід о. Іван Трильовський став Белзським деканом. Батько Павло Калитовський був віце-деканом. Брат Василь також висвятився. Немає жодних підстав твердження, що прототипами персонажів є о. Лев Шанковський, о. Володимир Мартинків і о. Василь Давидяк[31]. Хоча останній справді був затятим і майстерним картярем. Врешті-решт, картярська манія заполонила всю Галичину та відображена в спогадах і літературних творах, приміром, повісті Володимира Барвінського «Скошений світ».
1903 року Калитовський отримує ступінь доктора права в Краківському університеті[32].
З 24 листопада 1906 року Д-ор Ієронім Калитовський розпочинає самостійну адвокатську практику в Заліщиках. Там застала його вістка про несподівану смерть Дорундяка:
Дня 2 серпня 1907 р. в повітовім місті Борщеві, осередку полуднево-східньої части галицького Поділля, великий здвиг народа відпроваджував на місце вічного спочинку тлінні останки чоловіка, якого імя буде нерозривно злучене з історією культурного, економічного й політичного розвитку тої части нашої великої батьківщини. Два дни перед тим (31. липня 1907 р.) помер там Др. Михайло Дорундяк, краєвий адвокат у Борщеві, а смерть його відчула глибоко вся українська громада цілої околиці, так інтелігенція, як і сільський нарід, яких він був через 13 літ смілим і енерґічним речником і провідником[33].
Він висуває свою кандидатуру на додаткових виборах до Галицького сейму від Борщівського повіту 1907 року, але поступається опоненту Тадеушу Чарковському-Голеєвському, набравши 96 голосів проти 112-ти.
Вибори 1907 року — окрема тема. Василь Стефаник стає заступником Володимира Охримовича, кандидата від Української національно-демократичної партії (УНДП) до австрійського парламенту по рідному 58-му виборчому окрузі Заліщики—Борщів—Мельниця—Городенка—Тлусте—Снятин. У Снятинському повіті духовенство відверто підтримувало кандидатуру Теофіла Окуневського. Промовистим свідченням про настрої того часу є лист Стефаника до Калитовського від 3 квітня 1907 року:
Дорогі!
Прошу Вас напишіть мені, які заходи робив о. Попель у Заліщицкім повіті, аби не допустити мого заступства? У нас попи роблять і говорять перфідно — раз їм добрий Охримович, то я злий, раз я добрий, то Охримович недобрий. Найліпший їм Окуневський, і попи агітують, аби за ним у нас голосувати. Тепер приїхав і др. Могильницкий і він незадоволений. Нині я зачитав у «Ділі» нотатку, що Ви на якімось вічу ухвалили кандидатуру Охримовича, а заступника минули. Я Вас прошу, аби Ви все виразно ухвалювали і моє заступництво, бо без того я не годен тутка вести діло. А може вже що сталося, що Ви не можете підносити моего заступництва — так напишіть. Загалом тут виборча акція йде жваво і попи не годні нічого подіяти, хоч Охримовича і мене виставляють яко безбожників і ворогів церкви. Яросевич робить тепер у Снятині, в четвер через Стецеву їде до Заліщик і там десь надтягне у суботу.
Чикаю від Вас відповіди і поздоровляю Вашу жінку[34].
Ієронім Калитовський жваво листується з обома[35]. Вони переможуть на виборах. Навесні 1908 року Стефаник нарешті потрапить до парламенту після зречення Охримовича.
Виборів, але до Галицького сейму, стосується лист до Михайла Грушевського від 12 грудня 1907 року. Інформуючи про проведену роботу, Калитовський зауважує, що провести кандидатуру Грушевського вже неможливо через закриті акти виборів делегатів від Заліщицького та Тлустецького повітів. Натомість обіцяє посприяти вибору делегатом від Борщева, де він має переваги бути кандидатом як почесний член місцевого Народного дому, а також радить подбати про інші місця «про запас». У цей час їх єднали вже й родинні зв’язки…
Скала Подільська над Збручем, що належала тоді до Борщівського повіту. Саме тут, 17 лютого 1907 року, в місцевій церкві Св. Миколая Ієронім взяв шлюб з Стефанією Левицькою, 29-тирічною донькою тутешнього пароха о. Олександра Левицького та Олімпії Вояковської, рідної сестри дружини Михайла Грушевського. Вінчав подружжя о. Віктор Сиротинський. Свідками на весіллі були о. Северин Матковський з Босир та інженер Володимир Дидинський.
Їх знайомству, швидше за все, посприяв Грушевський, який був вуйком Стефанії. В одному з листів з 1898 року йдеться про таке: «Дістали ми сьогодня лист з фотографією твого панича. Панич виглядає зовсім добре, мусить бути красний, коли фотограф не підкрасив, і як і всередині не гірший, то був би дуже добрий. А все не спіши ся децидуватись і подумай добре, чи маєш надію, що не пожалуєш?
Так пише Вуйко, а я хиба те саме можу повторити: і мені з лиця панич подобає ся, але то все нічого не значить: найважнійше то чи Тобі подобає ся і чи добрий і т.д. Коли так, то яби ся страшно тішила і Вуйко також, а впрочім я збираю ся до Скали на Покров, то поговоримо і побачимо все і всіх на власні очи. Я ходила нинї до церкви – щоби все було добре…»[36]
28 серпня 1908 року в Заліщиках народився син, якого нарекли в честь діда — Павло. Хрещеним батьком став Михайло Грушевський.
Калитовський передає до Музею НТШ 23 римські монети зі срібного скарбу, відкритого в селі Касперівцях Заліщицького повіту підлітками-пастухами в липні 1908 року.
Канцелярія Калитовського в Стрию відчинила двері з листопада 1908 року. Він прийшов на місце Євгена Олесницького. Життя провінційного адвоката не було легким. Обставини відображає лист Марії Грушевської до Олімпії Левицької від 27 березня 1910 року: «Тепер писала мені (йдеться про Стефанію Калитовську М. З.), що їх домовий господар продає дім і вони від падолиста знов будуть без помешканя, хибаби купили самі той домик: 15 000 зл. — 9 000 готівки і 6 000 довгу. Як вони на сьвята приїдуть, то якось промовте Калитов. до амбіції, що такий невеликий інтерес він прецінь повинен відважити ся зробити, прецінь кождий адвокат купує без грошей і якось виходить, а він як буде чекати аж наскладає готівки, то ніколи до нічого не прийде. Він дуже всего боїть ся, а в інтересах така полохливість дуже шкідлива. Якбисьте може могли їм дістати позичку в Скалї в Касі, то булоби дуже добре [аби не все в Стрию позичати і також] нехай в разі купна інтабулює хоч в половині на Стефцю. Він, розумієть ся, не заасекурував ся ще і мабуть ніколи того не зробить, отже для неї нема ніякого обезпеченя. Я думаю, що тої нагоди з купном дому не треба упускати і якось подумайте над тим, аби Єр. конче до того намовити»[37].
Ієронім Калитовський очолює місцеву філію «Просвіти» і стає членом мало не всіх товариств. Відновлене 1909 року стрийське повітове товариство «Підгірська Рада» під головуванням Ієроніма Калитовського запланувало видання однойменного «провінционального політично-економічного двотижневика» з окремою рубрикою «Веселий куток» і «Малий фейлетон».
Подружжя ощасливлює народження доньки Тетяни 19 січня 1911 року, хрещеною якої стала Марія Грушевська.
Калитовський юридично консультує Михайла Грушевського у його майнових справах по нерухомості в Криворівні, де вони часто зустрічаються.
Ювілейний обхід 8 грудня 1913 року в честь Івана Франка в Народному домі Стрия завершився інсценізацією «Лиса Микити», яку на основі поеми Каменяра підготував організатор обходу Калитовський.
У розпалі творчої і громадської активності захопила Ієроніма Калитовського Перша світова війна. У стані загального розпачу і зневіри, що запанували у місті, він виважено і свідомо береться за ведення щоденника. Збирає відозви окупаційної влади, усвідомлюючи, що колись вони стануть цінним історичним джерелом.
Але прозаїчне життя завжди вносить свої невблаганні корективи в задуми людей. Час приносить і забирає. 22 жовтня 1916 року сім’ї Калитовських народилась донька Марта, а 1 лютого 1917 року помирає дружина Стефанія.
«Стефанія Калитовська, померша в Закопанім дня 1 лютого 1917, се одна з красших представниць нашого укр. інтелігентного жіноцтва. Родила ся в р. 1877 в Нижневі, яко донька о. Олександра Левицького, пізнійше пароха в Скалї над Збручем, знаного народного трудівника, — і виростала серед патриотичної атмосфери в домі родичів. Покінчивши у Львові виділові школи, а відтак жіночий учительський семінар та зложивши державний іспит бухгальтерийний, прийняла в Наук. Тов. ім. Шевченка місце уряднички-книговодницї, де також в домі свого вуйка проф. М. Грушівського мала нагоду стрічати ся з ученими, письменниками і артистами всеї соборної України, прислухувати ся веденим розмовам і спорам і брати в них участь, що дуже поширило єї погляди і збудило в нїй живий інтерес до красного письменьства і рідної штуки, за чим пішли дотичні пильні студиї. Противничка всякої дволичности і безхарактерности, щиро перенята всїми красшими поступовими думками, вона завсїди виявляла отверто і щиро свої погляди і переконаня,не тільки теоретично, але в практичнім житю вела себе скрізь і всюди Українкою. Тими своїми прикметами вона виявляла чималий вплив на своїх товаришок і людий, з котрими сходила ся і такою була вона знана і шанована в «Кружку українських дівчат», до якого основательок належала і якому щиро посьвячувала свою працю яко довголїтна касиєрка.»[38]
Стефаник співчував другові:
«Дорогий Єронім! Хотів бим Вам написати хоч одно словечко розради, та не можу єго знайти, найрадше сумував бим з Вами над гробом Вашої дружини, бо житє мене навчило сумувати. Прийміть від мене лиш щирі бажаня аби діти Ваші Вам здорові росли та аби Ви могли їх вести за малі руки місто їх мами. Ваш Василь Стефаник»[39].
Втомлений роками, війною та безнадією, старіючий адвокат залишається сам з трьома дітьми і ще зреченіше береться до своїх професійних і громадських обов’язків. Хто б не звертався до адвокатської канцелярії — ніколи не зустрічав відмови. Заступник посла Теофіля Окуневського, член повітової ради, заступник голови цієї ради Калитовський був кращим кандидатом на посадника міста з утвердженням української влади.
«Ви переживаєте медовий місяць свободи. Нехай доля заховає Західню Україну від тяжких проб, які прийшлось пережити Східній! Я в тій хвилї стою одалїк від справ. Поголоска буцїм я їду на мирну конференцію, хибна. Був проект поїхати мені в делегації від партій, але сей проект не знайшов спочутя у нинішніх правителів, для котрих я очевидно став persona ingrata. Тому дуже можливо, що виїдемо до Галичини. Як раз були у мене гості Галичане Стефаник і А. Крушельницький, які запрошували приїхати. Може там я й буду чимось користний, а тут мені властиво нічого робить тепер…» — писав Михайло Грушевський до Калитовського[40].
1919 року накладом видавництва «Народній Базар» у Стрию побачила світ книжечка «Прогулька на Маківку». Це опис тригодинної мандрівки, яку здійснив автор 21 липня 1918 року разом з невеликим товариством відпочивальників у Гребенові.
Невдачі державотворчого будівництва не кинули Калитовського у відчай. З творчим запалом і небувалим ентузіазмом він береться за відновлення роботи «Просвіти», незмінним головою якої був до кінця життя[41].
22 грудня 1926 року Калитовський несподівано помер. «Adynamia cordis[42]» — діагностував лікар. Серцевий напад схопив його на одній з малолюдних вулиць нашого міста, якому Ієронім Калитовський віддав останні роки свого життя. Чин похорону здійснив о. Роман Височанський.
«Пам’яти видатного громадянина» — заголовок некролога з «Діла»[43] — найкраще відображає звичайну долю незвичайного галицького адвоката, громадського діяча і письменника.
Сучасники його порівнювали з людиною, яку шукав Діоген. А вислів «veritatis diligens, ut ne ioco quidem mentiretur[44]» був незмінним гаслом його життя.
Микола ЗАКУСОВ
[1]. О. Григорій Калитовський (1778-1841), висвячений 1803 року. Дружина — Анна, донька о. Василя Левицького. Відомо ще про трьох священників з роду Калитовських — Івана, Антонія та Юліана.
[2]. О. Іван Ковшевич 1791 р. н., висвячений 1820 року, парох у с. Ульвівок Сокальського деканату (тепер Шептицький район Львівської області)
[3]. Центральний державний історичний архів України у м. Львові (далі — ЦДІА України у Львові). Ф. 201. Оп. 4а. Спр. 6307; Марія Трильовська була донькою пароха Корчмина (село в Польщі, у гміні Ульгівок Томашівського повіту Люблінського воєводства) і Белзського декана о. Івана Трильовського (1769 р. н.)
[4]. ЦДІА України у Львові. Ф. 201. Оп.4а. Спр.620. Арк.26зв., 37, 39зв, 48зв, 54, 59зв, 66, 74, 87зв, 93зв.
[5]. Павлишин О. Калитовський Ієронім Павлович. Західно-Українська Народна Республіка 1918-1923. Енциклопедія: Т. 2: З-О. Івано-Франківськ: Манускрипт-Львів, 2019. С.154;
[6]. Справозданє директора ц. к. Гимназіъ Академичнои во Львовъ на рокь школьний 1883/84. Львовъ, 1884. С.35.
[7]. Kurjer Lwowski. 1884. Nr 90. 30 marca. S.2.
[8]. Чернієнко В. «Я весь труд, весь вік тобі, народе, дав». Науковий вісник музею Івана Франка у Львові. Львів : Ліга-Прес, 2008. Вип. 8. С.224–234.
[9]. Історичний очерк розвою товариства «Дружній лихвар», опісля «Академічне братство», 1871–85. Записки наукового товариства імені Шевченка. Львів,1903. Кн. V. Т. LV. С. 1—26.
[10]. Справозданье Кружка етнографично-статистичного за рок 1884. Дъло. 1884. 22 листопада (4 грудня). №135. С.1. Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. К.: Наукова думка, 1976. Т.3. С.250 – 262.
[11]. ЦДІА України у Львові. Ф.362. Оп.1. Спр.86. Арк.29, 33.
[12]. Зоря. 1886. Ч.13-14. 8(20) липня.
[13]. Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах… Т.48. С.540.
[14]. Зоря. 1886. Ч.7, 9, 11, 12, 13-14, 18, 19.
[15]. Горак Р. Кров на чорній ріллі: Есе-біографія Василя Стефаника. Київ, 2010. 608 с.
[16]. Луців Л. Про «літературну спілку» В. Стефаника з Лесем Мартовичем. Записки наукового товариства імені Шевченка. Т. 187. Нью-Йорк, Париж, Сідней, Торонто. 1976. С.109.
[17]. Погребенник Ф. Сторінки життя і творчості Василя Стефаника. Київ, 1980. С.18 – 19.
[18]. Костащук В. Володар дум селянських. Ужгород, 1968. С.48.
[19]. Schematismus für das k. u. k. Heer und für die k. u. k. Kriegs-Marine 1890. Wien, 1889. S.275.
[20]. Луканюк Б. Народномузичні рукописи Остапа Нижанківського. Етномузика. 2007. №2. С.9, 37-46.
[21]. Лепкий Б. Твори: в 2 т. К.иїв, 1991. Т.2. С.41-43.
[22]. Скочиляс І. Михайло Грушевський і Борщівщина. Літопис Борщівщини. 1993. Вип.2. С.80-83.
[23]. ЦДІА України у Львові. Ф.514. Оп.1. Спр.34. Арк.76; Спр.81. Арк.94-95. Рукопис останньої — Ф.309. Оп.1. Спр.1074.
[24]. Ґалясевич І. К. Циганка Аза, або Хата за селом. Драма в 5-ох діях зі сьпівами і танцями. Після повісти Й. І. Крашевського. Перевів на укр. мову Єроним Калитовський. Ню Йорк, 1920. 131 с.
[25]. Смоляк П. О. До історії становлення та діяльності аматорського театрального гуртка в м. Борщеві Тернопільської області (кінець ХІХ – перша третина ХХ ст.). Наукові записки ТНПУ ім. В. Гнатюка. Серія: Мистецтвознавство. 2011. № 2. С. 175–181.
[26]. Калитовський І.П. Гостина св[ятого] Николая: Драматична игра в чотирох выходах. Похорон жовніра: Оповіданье з житя буковиньских Русинів. Коломыя; Перемышль: Печатня Н. Джулынского, 1897. С.42, [1] с. (Б-ка для рускои молодежи / Під ред. Ю. Насальского. Вып. 15. Т. 24. Рік 4).
[27]. Калитовський І.П. Розмова про нові выборы до Рады державнои, яку мали господар Панько, Осип, Иван и Тимофей з Остапом. Львів: Накладом «Нар. Рады», 1897.
[28].Див. Записки НТШ. Львів, 1895. Т.VI. С.42-43. Там само огляд змісту часопису «Правда» за 1894 рік укладений в співавторстві з Михайлом Грушевським.
[29]. Цит. за: Костащук В. Володар дум селянських… С.117.
[30]. Дріт Т. Декани з гір (Історія фербльована —посвячена ферблістам). Львів: Накладом редакції «Комара», 1903. 40 с.
[31]. Шанковський Л. Нарис історії Стрийщини. Стрийщина: Історично-мемуарний збірник Стрийщини, Скільщини, Болехівщини, Долинщини, Рожнітивщини, Журавенщини, Жидачівщини і Миколаївщини: в 3 т. Нью-Йорк: Комітет Стрийщини, 1990—1993. Т. 1. 1990. С.122.
[32]. Nowiny dla Wszystkich : dziennik ilustrowany. Krakow. R.1. 1903. Nr 53. 21 lipca. S.2.
[33]. Др. Є. Кал. [Калитовський І.] Михайло Дорундяк. Ілюстрований народний Калєндар Товариства „Просьвіта” на рік звичайний 1908. Львів, 1908. С.90—94.
[34]. Стефаник В. Повне зібрання творів : у 3 т. Т. 3 : Листи… С. 245—246.
[35]. Листи до Володимира Охримовича зберігаються в ЦДІА України у Львові. Ф. 372 (Володимир Охримович). Оп.1. Спр.49. Арк.1—56. Листи до Василя Стефаника — в Літературно-меморіальному музеї Василя Стефаника у Русові.
[36]. Листування Михайла, Марії та Катерини Грушевських. Кн.1. Львів, 2008. С.35.
[37]. Листування Михайла, Марії та Катерини Грушевських. Кн.2. Львів, 2016. С.55.
[38]. Ілюстрований народний Калєндар Товариства „Просьвіта” на рік звичайний 1917. Львів, 1917. С.293
[39]. Цитата за: Листування Михайла, Марії та Катерини Грушевських. Кн.1. Львів, 2008. С.15.
[40]. Листування Михайла, Марії та Катерини Грушевських. Кн.1. Львів, 2008. С.27.
[41]. Закусов М. Ієронім Калитовський. Високий замок плюс Стрийщина. 2002. 5 квітня. С.2
[42]. Серцева недостатність (лат.)
[43]. Діло. 1927. 6 січня. Ч.5. С.2.
[44]. «Настільки дбайливо ставився до правди, що не збрехав навіть жартуючи» (лат). Корнелій Непот про Епамінонда.
