Невідомий Львів. Вілла на «Хресті»

Місце, яке і Львові вже не одне десятиліття називають Хрест – це перехрестя вулиць Генерала Чупринки, Київської та Котляревського. Непарна сторона сучасної вулиці Чупринки належала до житлової дільниці «Кастелівка».  Відповідно і за місцем розташування, віллу, що знаходиться за адресою Чупринки, 21, називають Вілла на «Хресті».

Вілла була спроектована одними з найвідоміших архітекторів Львова Юліаном Захаревичем та Іваном Левинським. За іншою версією її проектував М. Ковальчук. Одна з небагатьох, яка зберегла свій первісний вигляд до наших днів.

Будівництво перших будинків на цій території почалось у 1886-1888 роках. Вілла за сучасною адресою Чупринки, 21 була збудовано орієнтовно в 1899- 1900 рр. в стилі мальовничого історизму (піттореск). До нашого часу під вікнами збереглись керамічні орнаменти та частково черепиця на шпильчастій вежі. Фасади оформлені нетинькованою цегляною кладкою, вирізняються яскравим керамічним декором (полив’яні кахлі) та різьбленими деталями.

У 1910-1920 рр. тут мешкав професор Плацид Заслав Дзівінський, математик, ректор Львівської політехніки. Після І Світової війни він належав купцю Шуліму Валлаху, а в 20-30-х роках – відомому піаністу Леопольду Мюнцеру, розділив трагічну долю тисяч своїх співвітчизників – євреїв і загинув у Янівському таборі смерті. Знаменитий піаніст грав у сумнозвісному табірному оркестрі.

З середини 30–их рр. в будинку жила родина Володимира Кузьмовича, посла до сейму ІІ Речі Посполитої, голови Секретаріату УНДО. Заарештований у 1939 р. Кузьмович помер на засланні у Комі АРСР.

Після ІІ Світової війни в будинку жив найодіозніший власник – Микола Островерхов. Його постать і досі овіяна чутками. Микола з’явився у Львові після війни. Народився в Білій Церкві, вчився в Ленінградському інституті сценічного мистецтва, але не закінчив його. Жив по всьому Радянському Союзу, його батько був генералом. Микола працював стенографом Львівської опери та  зібрав величезну колекцію творів мистецтва.

Ходили чутки, що Микола був нетрадиційної сексуальної орієнтації і не приховував цього, що було досить «незвично» у ті часи. Його часто бачили з нарум’яненими щоками, яскравому одязі, зі шаликом в супроводі молодих.

Дослідники вважають, що початок колекції Островерхова стали речі родин Шепаровичів і Кузьмовичів. Внучка адвоката Степана Федака, донька Олени Шепарович та Володимира Кузьмовича, Ольга Кузьмович  у спогадах «Мій скарб, що став скарбом Львова («Збірка про те і се»)» писала про свої враження від відвідин будинку у 1990-х: «Було там устаткування вітальні і бібліотечна шафа, і приязний великий годинник у скриньці з маятником, який нагадував мені сонячну кулю, і частина кобальтового, ще бабусиного сервізу…. і навіть срібні ложечки з монограмою мами…». В колекції були речі з музеїв, церков, покинутих квартир і будинків.

Також згадують про одне із улюблених занять Миколи Островерхова. Він переодягався працівником комунальних підприємств, потрапляв в квартиру під приводом перевірки сантехніки чи чогось такого, приглядався до цікавих і цінних предметів. Потім пропонував купити або крав. Якщо ж це не проходило, то згодом до жителів навідувались працівники силових органів, які ввічливо просили віддати річ, щоб не мати проблем.

Найбільше Островерхов полюбляв порцеляну та старовинні меблі. Зараз його порцеляна є основою колекції Львівської національної галереї мистецтв імені Бориса Возницького, а меблі прикрашають Палац Потоцьких і деякі замки.

Були там і книжки, золоті та срібні вироби, годинники та картини. Згідно заповіту частина колекції мала відправитись в Москву до відділу приватних колекцій при Державному музеї образотворчого мистецтва ім. Пушкіна. А частина брату Олексію в Одесу. Слід зазначити, що спочатку Микола Островерхов вів переговори з львівськими музейниками, але в між ними виник конфлікт, бо працівники не гарантували експонування колекції Островерхова. Після смерті Миколи у 1989 році опис майна зайняв більше 2 тижнів і складав 121 сторінку.

Жителі міста почали вимагати залишити колекцію в Львові. На виставці майна Островерхова львів’яни впізнавали свої сімейні цінності, які давно зникли. З’ясувалося, що значна частина театральних ескізів походить з Оперного театру, меблі – з Будинку вчених, картини – з приватної колекції польської художниці Марії Водзінської, церковні книги – з храмів області, японські гравюри та книжки – з Національного музею та приватної книгозбірні Митрополита Шептицького. Також у збірці виявилася скульптура святого Луки, яка на початку 1980-х зникла з Бернардинського собору. Хтось пустив чутки, що майно таки передадуть в Москву і тоді, це ще більше обурило жителів. Дійшло до того, що над проспектом Шевченка вивісили транспарант «Островерхов грабував народ, Москва грабує Україну», де висів близько двох місяців.

Зараз будинок належить Науковому товариству ім. Т. Шевченка і потребує капітального ремонту.

Володимир БОЙКО

Джерела:
Білас Б. Колекціонер викраденого / ZIK №10 (15 березня 2012 р.).;
Козлов Ю. Проповедь беззакония / Слава Родины( 27 марта 1996 г. №70 (14831))
Гупало Г. Невідомий Львів: Кастелівка, палац Сосновського та вілла на «Хресті»;
Мельник І. Львівські вулиці і кам’яниці, мури, закамарки, передмістя та інші особливості Королівського столичного міста Галичини. – Львів: Центр Європи, 2008. – 384 с.