Упродовж 1898-1902 рр. Соломія Крушельницька була солісткою Великого театру у Варшаві.
У цей же період майже кожен зимовий сезон вона проводила у Санкт-Петербурзі, де виступала в складі італійської трупи на сцені Маріїнського театру і Великого залу консерваторії. Її партнерами були зірки італійської опери – Маттіа Баттістіні, Енріко Карузо, Вітторіо Арімонді, Луїза Тетраціні, Константіно, Сільвестрі, Марконі.
Виступи Крушельницької у Петербурзі супроводжував незмінний успіх, про що свідчить тогочасна преса. Цікавий матеріал знаходимо і на сторінках ілюстрованого часопису “Край” (“Kraj”), який виходив у столиці російської імперії польською мовою. У дописах різних авторів читаємо:
“Публіка, яка заповнила простору залу тутешньої опери, не шкодувала оплесків нашій краянці, а критики одразу ж після першого виступу поспішили констатувати захоплюючу красу свіжого, сильного голосу, досконалу майстерність сценічної гри і чарівливість артистки”.
“Панна Крушельницька стрімко здобуває чимраз більше визнання”.
“Тривалі оплески на останній виставі свідчать про те, як високо цінує нашу краянку освічена публіка”.
“Бурхливі оплески і вигуки «браво» супроводжували нашу артистку від моменту її появи на сцені аж до кінця вистави, коли публіка влаштувала їй гарячі овації”.
На сторінках цього часопису у лютому 1900 р. був надрукований текст інтерв’ю Соломії Крушельницької із петербурзьким кореспондентом Мат. (Mat.) під заголовком – “У примадонни”. На жаль, ця публікація мала негативні наслідки для співачки, адже спровокувала поширення брудних наклепів, пліток, газетних інсинуацій. Про це дізнаємось із листа Юзефа Ходаковського, артиста і режисера Варшавського театру, до Крушельницької, датованого 14. 02. 1900 р.: “Цими днями у Варшаві тільки розмов, що про бесіду із співробітником “Краю”, яку було надруковано у “Кур’єрі щоденному” з досить неприхильними для Вас коментарями; все це скидається на кампанію, спрямовану проти Вас. За твердженням “Краю” Ви начебто висловились, що усіма своїми теперішніми успіхами завдячуєте лише італійцям і аж ніяк не Варшаві”.
Щоправда, треба зазначити, що вже в наступному номері редакція “Краю” поспішила дати спростування, яке, на жаль, не досягло бажаного результату…
Однак сьогодні маємо на меті познайомити шановних читачів з іншою бесідою Соломії Крушельницької під назвою «З розмов і вражень. У п. Соломії Крушельницької», що була опублікована на шпальтах ілюстрованого додатку до часопису “Край” – “Życie i sztuka” (“Життя і мистецтво”, 1901, № 44, 2 (15) листопада). Автор допису підписаний криптонімом – Л. (Порівняння назв двох інтерв’ю спонукають до певних роздумів!)
Подаємо текст у перекладі українською мовою.
Л. З розмов і вражень. У п. Соломії Крушельницької
Недавно я був на відновленій “Ґоплані” (опера В. Желенського – М.З.), в якій панна Крушельницька з неперевершеною майстерністю втілює образ Балладини. Співала, як зрештою завжди, на повну силу свого незрівняного голосу. Спалахи пристрасті та почуття жаху після вчиненого злочину; боротьба з докорами сумління – все це втілював справді натхненний спів, поєднаний з майстерною акторською грою.
У мистецтві п. Крушельницької мене завжди найбільше приваблювала саме ця психологічно вмотивована гра. На нашій сцені я вже давно не зустрічав оперної артистки, яка б демонструвала слухачам і глядачам такі глибокі й переконливі постаті – Гальки, Графині, Аїди, Маргарити, Жидівки…
Особисто познайомитись із цією наскрізь артистичною та інтелігентною особою, детальніше довідатись про її сценічну кар’єру, обмінятись кількома словами в її власному домі (зазвичай навіть старі дрібнички виявляють смаки і уподобання його власника)… Хіба ж це не приваблює?
Отож, наступного дня я вже в помешканні артистки. Застаю її в близькому товаристві. Зав’язується дуже приємна бесіда про мистецтво, про рідні місця артистки.
Легкий український акцент панни Крушельницької надає її вимові особливої привабливості та свідчить про походження артистки.
Підчас розмови я запитав, яку з польських опер любить найбільше.
– Звісно що “Гальку”; в ній стільки щирості, стільки натхненної простоти в піснях, які своєю тужливою мелодією трохи нагадують мені пісні мого народу, які так само звучать там, де “Szumią jodły” (арія закоханого в Гальку Йонтека, верховинця – М.З.). Тому шедевр Монюшка я не лише дуже люблю, але й відчуваю всією душею.
– Чи не тужить пані за тими ялинами, що шумлять на верховинах? – запитав я.
– Кожен з нас трохи сумує за милими серцю сторонами, які пов’язані із дитячими спогадами, з середовищем, в якому зростав… Однак, правду кажучи, в моєму гарячковому житті не часто дозволяю, щоб таке почуття мене опанувало. Зрештою, мистецтво настільки поглинає, що не залишає часу на роздуми і тугу.
– Пані успадкувала талант від батька, чи не так?
– Так, першими кроками у музиці та співі завдячую йому.
– Він є надзвичайно музикальним, – додав мій сусід-меломан, – знаю його, як і пані, вже давно. Пам’ятаю як 10-літньою дівчинкою пані награвала до пізньої ночі Баха, Шумана, Шопена і заважала батькові в його науковій праці. Не раз батько добродушно скаржився, що навчив пані нотної грамоти на свою голову; насправді ж радів душею за свою чудо-дитину.
– Ох, то давня історія! – перервала артистка.
– Мені відомо також, що пані в підлітковому віці отримала медаль по піврічних студіях у львівській консерваторії…
- Щоправда, навчилась там небагато; треба було мандрувати в далекий світ для подальших студій…
– Знаю також, що пані Креспі, найвідоміший у Мілані педагог із вокалу, вважала пані найкращою з кількасот своїх учениць…
– Пан має дуже добру пам’ять! Чи не думає писати мою біографію? – жартівливо звернулась артистка. – В такому разі подам ще цікавих подробиць: була… найнестерпнішою дитиною в родині; я охоче музикувала а навіть студіювала гармонію (це видавалось мені справжньою розвагою), натомість ніхто не міг загнати мене до іншої роботи; мої лінощі були горезвісні; спала до години 11, часом і довше; жодна людська сила не могла примусити мене церувати панчішки. Тому цілком зрозуміла причина смутку моєї працьовитої мами… Я слухала дорікання, удаючи каяття, однак виправлятись не думала – так приємно було гайнувати час у садку і годинами насолоджуватись грою сонячних променів, а вночі бренькати по клавішах і виводити трелі…
Чи пам’ятає пані свої перші успіхи в Пармі, – відізвався знову мій сусід-меломан, – коли екзальтовані італійці розпрягли par force коней з карети; а одного разу стільки квітів посипалось на сцену, що навіть забракло “тачок”, щоб перевезти їх до готелю.
Але ж цікаву тему вибрав пан для розваги моїх гостей… Поговорімо краще про щось інше…
– Ми не торкались ще одного питання, – втрутився і я до бесіди. Ваше мистецтво втілення образів героїнь подиву гідне. Мусила пані серйозно вивчати сценічну майстерність під керівництвом якоїсь чудової артистки.
– Відверто кажучи, я свідомо уникала вказівок професійних акторів, побоюючись наслідування або певної манери. Завжди хочу бути собою. Насамперед дбаю про простоту і щирість мімічної гри, намагаюсь збагнути і відчути образ, який втілюю, – в цьому уся таємниця ефекту, який, на думку пана, викликаю своєю грою. Найчастіше попускаю віжки темпераментові та артистичній інтуїції, які мене не зраджують… Однак, виконуючи партію Гальки або Ґоплани, так переймаюсь роллю, що уся тремчу і довго після вистави не можу заспокоїтись…
– Це відчуває і наша публіка, яка так глибоко шанує пані не лише за спів, що сягає вершин майстерності, але й за виняткову гру…
– Надзвичайно високо ціную такі вияви симпатії. Для нас, артистів, це є великим стимулом до праці. Я не дуже вмію це показати, однак моя вдячність до щирих приятелів, шанувальників є такою ж незмінною, як і прихильність до рідних сторін, як любов до мистецтва. Я в постійних роз’їздах, роки спливають, проте все, що зродиться в моїй душі, залишиться в ній назавжди…
У ту хвилину в передпокої пролунав дзвінок і слуга повідомив про приїзд зі Львова брата артистки. Треба було бачити радість, якою ця звістка осяяла обличчя сестри… Вибігла йому назустріч і привітала дорогого гостя чудовою мовою Шевченка…
Переклад з польської, підготовка матеріалів Мар’яна ЗУБЕЛЯК
старший науковий співробітник Меморіального музею Станіслава Людкевича (відділу Музично-меморіального музею С. Крушельницької у Львові)
