Це розповідь про долю людей, які наважилися плюндрувати у Львові святі символи. Славну історію має каплиця Личаківської Божої Матері. Вона завжди була тут у великій пошані. Першу фігуру Матері Божої поставив якийсь шляхтич з околиць Львова на покуту за своє повне пригод і авантюр життя. Є версія, що цим шляхтичем був відомий з різних дивацтв Миколай Потоцький, Канівський староста. Проте більш ймовірно, що це був магнат з Винників Лагодовський, який теж у середині ХVІІ століття уславився свавільними вчинками. Мабуть, добре діставалося від нього і личаков’янам, тому що він часто їздив через Личаків з дому і додому.
Фігура, споруджена Лагодовським, стояла посеред дороги. Одного разу якийсь австрійський урядовець, проїжджаючи увечері, зачепив фігуру коляскою і зламав вісь. Наступного дня розлючений чиновник наказав розібрати фігуру і кинути під паркан. Невдовзі він осліп.
Побожні мешканці Личакова підняли фігуру з болота і поставили її неподалік дороги. Через деякий час коштом доброчинців тут було споруджено капличку. Другого разу її знищили вже совєтські вандали. В ніч на 28 серпня 1959 року, якраз на свято Успіння Пресвятої Богородиці, бульдозери знесли каплицю. Що сталося з вандалами, достеменно невідомо, але час довів, що вічне знищити неможливо. З 1998 року тут знову стоїть каплиця Матері Божої, покровительки Личакова, і тут знову моляться личаков’яни.
Один із найпрекрасніших львівських храмів – Церква Святих Ольги та Єлизавети, більш відомий як костел на Привокзальній, хоча такої вулиці у Львові немає і ніколи не було, а храм стоїть на площі Кропивницького. Найвища споруда Львова висотою 85 метрів була збудована на початку ХХ століття у неоготичному стилі, наслідуючи традиції храмів ХІІІ-ХІV століть. Польська громада міста вирішила звести цей величний храм таким чином, щоб він закривав греко-католицький храм Святого Юра, який впадав У вічі одразу з боку головного залізничного двірця всім тим, хто вперше приїздив до Львова. У польській пісеньці тих часів співалося: «Zdala widać juź niestety wieźy koscioła Elżbiety».
Громада львівських парафіян римо-католиків, які були здебільшого залізничниками,наприкінці ХІХ століття одержала під забудову нового храму частину тодішньої площі Солярні (тоді тут містилися склади солі). З 19 проектів костелу перемогу здобув проект професора Львівської Політехніки Теодора Тальовського.
При будівництві храму у фундамент замурували капсулу з пам’ятним актом, де було записано, що «Цей дар Богові буде нездоланною фортецею віри і духу народу». Будівництво храму завершили 1911 року, але його творець, архітектор Тальовський, на жаль, не дожив до цього дня. Костел було посвячено святій Єлизаветі у пам’ять про загиблу дружину австрійського імператора Франца Йосифа, яку в народі називали Зізі. Імператриця Єлизавета, яку вбив швейцарський анархіст, прославилася своєю благочинною діяльністю.
Львів’яни називали костел Ельжбєти Стефаном, тому що він нагадував собор Святого Стефана у Відні. Знаменитий львівський гуморист Щепцьо був родом із цього району, і тому прибрав собі таке прізвисько.
З початком Першої світової війни австрійський уряд забрав нещодавно посвячені дзвони і переплавив їх для військових потреб. Костел Ельжбєти дуже постраждав під час Першої і Другої світових війн. У міжвоєнний період костел оздобили чудовим вівтарем, а 1926 року тут освятили один із найкращих у Польщі органів відомої фірми Бернацького. Орган мав 73 голоси.
З приходом до Львова радянської влади в червні 1946 року чудова пам’ятка минулого з роками нищилася. Під стінами усередині костелу до пізньої весни залежувався торішній сніг, сонце не діставало туди, сповідальні були розламані, дерев’яні ажурні грати вирвані з м’ясом, на кам’яній візерунковій підлозі валялися фрагменти скульптур янголів з відбитими носами і крильцями. На хорах звалені були в купу і зім’яті свинцеві органні труби.
Пізніше, у сімдесятих, тут зберігали цемент і крейду. Костел перетворили на склад, і лише старі бабці-польки, котрі навколішки молилися на широких сходах головного входу і букетики квітів, якими вони прикрашали замкнені ковані вхідні двері, нагадували про те, що це Божий храм.
З костелом Ельжбєти пов’язана ганебна і трагічна історія святотатства. Безбожній радянській владі дуже муляв очі хрест на найвищій рукотворній точці міста, і партійні керівники вирішили його спиляти. Є декілька версій про те, ким же був цей хрестоламець, який зважився на грішний вчинок. Одні говорили, що це був син першого секретаря львівського міському компартії, інші – зек, якого пообіцяли за це достроково випустити на волю, треті казали, що це був досвідчений альпініст з такелажним оснащенням.
В одну з ночей 1962 року грішник поліз центральною вежею храму догори, розраховуючи завершити свою справу до світанку, щоб його не бачили люди. Осідлавши найвищий шпиль, він почав пиляти хрест. Майже під самими зірками над залитим місячним сяйвом дахом костелу, усім тілом припавши до холодного металу хреста – що думав і відчував цей чоловік?…
Робота виявилася не з легких. До світанку вдалося просунутися ледь на половину. Почали ходити трамваї. З вокзалу потягнулася незліченна юрба робітників, які доїжджали до міста із сіл на дизелях і електричках. Багато людей ішло через площу на роботу на завод «Електрон». До восьмої ранку площу загатив натовп людей, що посилали прокльони нечестивцеві. Гіпноз юрби зненацька перевершив критичну масу. Величезний хрест надломився і потягнув за собою донизу хрестоламця, який вже не зміг випустити хреста зі своїх заціпенілих, останніх у своєму житті обійм…
Наступним кроком безбожної влади було знищення восени того ж 1962 року хреста, який ще довгі роки після її приходу стояв перед костелом. Міськвиконком на цьому не зупинився і виношував два проекти: розвалити костел на шматки і вивезти за місто або реставрувати і перепрофілювати на якийсь палац культури чи планетарій. Перше, як підрахували, коштувало два мільйони рублів, друге – приблизно чотири. На щастя грошей у міста не виявилося ні на те, ні на інше.
Костел на Привокзальній перетерпів лихі часи. В липні 1991 року його передали греко-католицькій громаді і він став церквою Святих Ольги і Єлизавети.
Ілько ЛЕМКО
Джерело: Лемко І. Легенди старого Львова. – Львів: «Апріорі», 2008.
