За неземну красу його називали диво-дитиною. Анрі-янголом. Його портрети і скульптури авторства найвідоміших митців Європи XVIII-XIX століть і нині прикрашають збірки світових музеїв. Він так і не став рівненським князем, хоча й народився ним.
Коли 15 вересня 1777 року в рівненському палаці пролунав перший крик новонародженого маляти, його батьки – княгиня Людвика та князь Юзеф Любомирські, й гадки не мали, що недовго тішитимуться первістком. Доказом правдивості відомого прислів’я про те, що в усьому потрібно шукати жінку, є доля цього незвичайного хлопчика, а згодом чоловіка. Ким він був? З одного боку — меценатом, колекціонером і засновником всесвітньо відомого музею, а з іншого — забавкою в руках навіженої магнатки, якій було дозволено все. Утім, роль злого, чи доброго генія ця жінка зіграла, заради власної примхи забравши дитину з сім’ї, можна сперечатися…
Примха “блакитної маркізи”
Княгиня Ізабелла Любомирська (в дівоцтві Чарторийська) була маленькою на зріст і тендітною. Натомість мала сильний характер, була злостивою і напрочуд заздрісною. Якщо вже хто їй дошкулив, то мстилася вона без жалю. Водночас була однією з найелегантніших дам двору, і цим воліла нікому не поступатися.
Розповідають, що одного разу напередодні гучного королівського балу у Варшаві, де мала засяяти зірка іншої Ізабелли — Браніцької, княгиня Любомирська цілих кілька днів затримувала її кравчиню, щоб та не встигла дошити сукню суперниці. Бо сяяти мала лише вона — Ізабелла Любомирська. За любов до вбрання блакитного кольору її називали “блакитною маркізою”.
Між тим вона була справжньою європейкою. Хоча при хрещенні отримала ім’я Ельжбета Анна Теофіла, але за тодішньою європейською модою Ельжбету на французький манер називали Ізабеллою, і в польських джерелах княгиня відома під цим іменем. Заможна аристократка багато подорожувала. Титул і багатство відчиняли перед нею двері всіх світських салонів і монарших покоїв. Мала близькі стосунки з королем Станіславом Августом, користувалася покровительством і дружбою багатьох європейських монархів і їхніх дружин. Княгиня Ізабелла була однією з найвпливовіших дам Речі Посполитої. Політичні і світські інтриги були її постійним заняттям.
Проте, скидається на те, що в сімейному житті ця жінка не зазнала щастя. Шлюб за розрахунком з маршалком коронним Станіславом Любомирським був без любові. Не дочекалися материнського тепла від Ізабелли і четверо її доньок. Історики розповідають, що Ізабелла просто істерично ненавиділа своїх дітей, бо завжди хотіла мати сина. Навіть смерть чоловіка не сприяла її зближенню з доньками.
І ось одного разу під час гостин у Рівному у своїх далеких родичів по лінії чоловіка князя Юзефа і княгині Людвики Любомирських сорокарічна пані Ізабелла побачила маленького прекрасного хлопчика, сина господарів, який солодко спав у ліжечку. Краса малого так полонила Ізабеллу, що в неї народилася божевільна ідея забрати хлопчика собі, виховати як сина і зробити спадкоємцем. З цим вона звернулася до Любомирських, мотивуючи своє бажання тим, що в них є ще інші сини. Але Людвика не погодилася.
Натомість навіжена аристократка від своєї ідеї не відмовилася. Під час одного з гучних балів у рівненському палаці, вибравши момент, коли хлопчик залишився сам, Ізабелла викрала малого, і, заховавши його в хутряні муфти (муфта — аксесуар жіночого вбрання з хутра або тканини на ваті у вигляді широкого рукава, куди ховали руки; муфта могла були великою, щоб в неї ховатися, сидячи в санях, наприклад. – прим. авт.), таємно вивезла з палацу до Відня, а потім до своєї резиденції у Ланьцуті. Утім, з дороги викрадачка повідомила батькам, що їхній син неушкоджений і здоровий, і відтепер житиме в неї. Ці обставини викрадення князевича Генрика через багато років виклала в своїх спогадах його доросла донька Ядвига.
“Ця історія про муфти завжди змушувала мене тремтіти, … наче мій батько був маленьким собакою!”- писала вона. Цю ж історію описала в своїх “Спогадах графині Розалії Ржевуської” (видано в Римі в 1939 році) двоюрідна сестра Генрика Розалія Ржевуська. Щоб уникнути публічного скандалу та після болісних переговорів, Генрик залишився з тіткою, яка тягала його за собою по всій Європі. Графиня Ржевуська натякала, буцімто княгиня Людвика, яка спочатку поїхала за сином, щоб забрати його, згодом втішилася, отримавши від Ізабелли певну суму грошей і запевнення у прекрасному майбутньому її сина. Утім, чому все ж таки Людвика і Юзеф так і не повернули сина, залишається загадкою. “Можливості матері не дали їй шансу повернути сина”, – писали польські історики. В одному з листів Косцюшкові рівненська княгиня Людвика писала, що приїхала до батьківського помістя в Сосновиці, куди Ізабелла Любомирська мала привезти її Генрика на побачення з матір’ю, однак сина їй так і не привезли.
Так шестирічний рівненський князевич Генрик Любомирський опинився при дворі княгині Ізабелли.
“Європейська репутація краси принца Генрика”
А тим часом, позбавлений опіки і любові рідних батьків, юний Генрик “купався” в любові й прихильності заможної родички. На нього вона вилила всі свої материнські почуття, задовольняла його найменші забаганки. Генрик став не просто її улюбленцем, він став її сином. Ізабелла забезпечила Генрику блискучу європейську освіту, найкращих вчителів і наставників, доступ до рідкісних книг. Хлопчик виростав серед найвидатніших мистецьких творів того часу, якими його опікунка (до речі, велика поціновувачка мистецтва і меценатка) оточила в родовій резиденції в Ланьцуті.
Та й сам юний Генрик був своєрідним мистецьким “витвором” природи, бо невдовзі про незвичайну вроду рівненського принца заговорили по всій Європі. Ним захоплювалася навіть королева Франції Марія-Антуанетта. Супроводжуючи в подорожах свою опікунку, Генрик ще в дитячому віці став натурником для численних портретів і сюжетних картин, для творів скульпторів. З його зовнішності писали образи античних героїв.
Багато з цих робіт було виконано на замовлення княгині Ізабелли, яка не скупилася на гонорари для найвідоміших художників і скульпторів, аби тільки малювали і ліпили “її Генричка”. Тими справжніми шедеврами було заставлено і завішано покої палацу в Ланьцуті.
Одна зі світських дам після відвідин палацу в’їдливо зазначила, мовляв, в палаці на особі князевича Генрика можна вивчати анатомію ”самця”, бо в усіх античних образах він оголений. Наприклад, найвідоміший тогочасний італійський скульптор Антоніо Канова ліпив з юного Генрика скульптуру Амура. Цю роботу нині виставлено в музеї замку в Ланьцуті.
Портрет пензля Ангеліки Кауффманн нині зберігається у Львівській Національній галереї мистецтв.
Портрет юного Генрика роботи французької художниці майстрині світського портрету Елізабет Віже-Лебрен “Принц Генрик Любомирський в образі Генія Слави” уже дорослим князь Генрик бачив у покоях російського царя Миколи І.
Ще одну роботу цієї художниці, для якої позував юний Генрик Любомирський “Геній Олександра І” подарували російському імператору Олександру І.
Генрик Любомирський так і не повернувся до рівненського двору і не став рівненським князем, хоча по праву першородного сина мав успадкувати рівненські маєтності. Польські історики пишуть, що до цього також доклалася “блакитна маркіза”. Мовляв, ставши спадкоємцем рівненських добр, князь Генрик автоматично ставав підданим царя Росії, бо Рівненщина тоді входила до складу Російської імперії. Цього Ізабелла не могла допустити. Тому утримувала його в Галіції, яка не була під російським пануванням, зробивши Генрика спадкоємцем частини своїх маєтностей і придбавши для нього маєток у Пшеворську. Ця жінка цілком заволоділа життям свого вихованця. І хоча була на 40 років його старша, Європою точилися чутки, що прихильність Ізабелли до юного Генрика була зовсім не платонічною…
Ізабелла сама вибрала йому супутницю життя, одруживши 30-річного Генрика з негарною і вередливою Терезою Чарторийською — з корецьких Чарторийських.
Навіть на схилі літ ця норовлива пані продовжувала оточувати себе мистецькими творами з зображенням свого улюбленця. На її останньому прижиттєвому портреті роботи Карла Гуммеля 1816 року (цього ж року княгиня померла) також присутня скульптура зі зображенням Генрика.
Колекціонер, меценат, засновник музею
Чи був викрадений хлопчик щасливим під опікою одержимої тітки, хтозна… Але виховання серед творів мистецтва далося взнаки в його подальшому житті. Він став відомим колекціонером історичних цінностей і творів мистецтв, меценатом, а також одним із фундаторів (разом із графом Юзефом Максиміліаном Оссоліньским) всесвітньо відомого Національного інституту Оссоліньских (Оссолінеуму) у Львові та музею князів Любомирських.
Значна частина безцінних колекцій цього давнього аристократичного роду увійшла до фондів закладу. В Оссолінеумі була приватна книгозбірня, дослідницький центр і музей – на той час найбільша публічна збірка мистецьких творів. Генрик Любомирський передав Оссолінеуму зокрема зібрану ним на початку ХІХ століття унікальну колекцію картин відомого німецького художника Альбрехта Дюрера, колекцію малюнків Рембрандта, колекції медалей, монет, зброї. Відтоді заклад став науковим і культурним центром не лише Польщі, а й цілої Європи.
У 1947 році СРСР передав соціалістичній Польщі приблизно третину фондів Оссолінеуму, а на його місці створили Львівську наукову бібліотеку імені Стефаника. Решта спадщини Оссолінеуму потрапила до Національної галереї мистецтв імені Возницького у Львові, Львівського історичного музею та Музею етнографії та художнього промислу.
Згідно з угодою, укладеною 1823 року між графом Оссоліньским та князем Генриком Любомирським, останній прийняв керівництво Кураторією закладу, а до фундації на правах другої інтегральної частини увійшов Музей імені Любомирських.
Заклад почав повноцінно функціонувати з 1826 року. У 1870 році уже син князя Генрика Єжи передав закладу решту фамільної збірки.
У деяких історичних джерелах зустрічається припущення буцімто князь Генрик свого часу вивіз із Рівного до Львова і Пшеворська чимало цінних родинних предметів мистецтва і старовини. Адже польські дослідники твердять, що князь збирав історичні пам’ятки, пов’язані з видатними представниками роду і успадкував від свого батька Юзефа якусь частину рівненських колекцій.
Водночас, як зазначають ті ж дослідники, серед тих колекцій, окрім портретів батьків, не знайдено зображень інших предків. Є кілька зразків старовинної зброї і воєнних аксесуарів його батька Юзефа і діда Станіслава, а також одиничні предмети, що належали іншим представникам роду. Також деякі предмети, що стосувалися пам’яті Косцюшка, отримані після смерті матері.
Насправді спустошив родинні колекції Любомирських рідний брат Генрика і наступний після Юзефа володар Рівного — князь Фридерик. Але це вже інша історія.
А князь Генрик помер у 1850 році в Дрездені і похований в криптах базиліки Святого духа у Пшеворську. Він залишив чотирьох дітей: Ізабеллу, відому надзвичайною вродою, Дороту, Ядвигу і сина Єжи.
У сучасній Польщі згадують Генрика Любомирського як людину, яка зробила неоціненний внесок у розвиток польської культури. І хоча для Рівного він власне прислужився мало, однак незвичайна історія цієї неординарної особистості є часточкою історії і нашого міста.
Світлана КАЛЬКО
Джерело: РівнеРетроРитм
