Найвідоміший фундатор Почаївської обителі

У василіанську добу (1712–1831 рр.) відбулась повна зміна архітектурного обличчя Почаївської гори. Цей етап планувально-просторової трансформації ансамблю пов’язаний із переходом обителі до складу Унійної Церкви і набуттям першорядного значення серед василіанських монастирів. У другій половині ХVІІІ ст. на місці Троїцької церкви Почаївського монастиря за кошти найщедрішого його жертводавця Миколая-Василія Потоцького зведено архітектурний ансамбль, центром якого став Успенський храм, що зберігся до наших днів. 

Як відомо дослідники називають різні дати першого перепідпорядкування Почаївського монастиря – 1712, 1713, 1720, 1721 та інші роки, коли він став унійним. Так само існують розбіжності щодо року народження монастирського фундатора М.-В. Потоцького. Серед версій такого датування – 1708, 1709 і 1712 рр. (до останньої дати схилявся Б. Возницький) [1, с. 12]. Тепер уже точно з’ясовано, що 1712 р. почаївський чернечий осередок перейшов у лоно Унійної Церкви. Припускаємо, що саме 1712 р. також міг народитися й один з найвпливовіших доброчинців цієї обителі. На таку думку наштовхує те, що цьго року започатковується діяльність Бучацького монастиря. 7 грудня 1712 р. батько Миколая-Василія, Стефан Потоцький, видав у Любліні грамоту про фундацію чернечого осідку в Бучачі. Він заповів ченцям 30 тис. злотих, фільварок із садами та городами в передмісті Пушкарі, орне поле, сіножаті, пасовища тощо, а також кількох підданих. Монахи могли вільно, без застережень, користуватися млином, заготовляти деревину в лісах, займатися бджолярством, ловити рибу [2, с. 11]. В наступному році ченці обителі починають життя згідно з уставом Василія Великого [3]. Можливо, ця офіра С. Потоцького була своєрідною подякою за народження спадкоємця. Як відомо, він став батьком у майже 60-літньому віці. В майбутньому його син приділив значну увагу розбудові Бучацької обителі. Друге своє ім’я, що перекладається як “Царський”, “Царствений”, Потоцький (молодший) міг отримати задля своєрідної духовної опіки над ним Василія Великого, який був небесним патроном місцевих ченців.

Важлива подія в житті Миколая-Василія, як і в його батька, сталася теж тоді, коли він наближався до шостого десятку. Йдеться про духовну зустріч бездітного Потоцького з василіанською Почаївською обителлю та її святинею – іконою Божої Матері (відома історія з візником, яка привела Миколая-Василія до монастиря). Дослідники вважають, що це трапилося 1759 р. Із вдячності за переміну власного життя та природи своєї душі, що відбулася внаслідок контакту зі славною Почаївською горою, Миколай-Василій стає фундатором будівництва на цій території потужного монастирського комплексу. Він спрямовує власні капітали на розвиток Успенської обителі, а передовсім на спорудження її головного собору. “Коли прийняти під увагу виразні його симпатії до українського народу й моральний перелом, що стався в душі Потоцького в обличчі Почаївської святині, то, – вважає С. Антонович, – можна припустити, що ці два моменти були тими психологічними мотивами, що викликали в нього постанову збудувати величаву нову церкву на Горі Почаївській” [4, с. 38].

Справді, найбільші зміни в діяльності почаївського чернечого осередку, які сприяли в майбутньому підвищенню його значення та статусу, були б неможливі без постаті Потоцького, в особі якого, на думку  митрополита Іларіона, “Почаївський монастир набув найщедрішого добродія, який коли був на Волині” [5, с. 132]. Саме фундації М.-В. Потоцького перетворили Почаївську обитель на одну з найбільших християнських святинь не лише Волині, але й усієї Речі Посполитої. “Його ім’я, – констатує С. Антонович, – нерозривно зв’язане з манастирем і житиме в пам’яті людей, свідомих величі доконаного ним діла” [4, с. 36]

Історики серед усіх пожертв монастирських фундаторів виділяють такі, що обов’язково передбачали дві складові:

1. Фінансування будівництва монастирських приміщень.
2. Пожертвування цінностей і земельних маєтків, до котрих часто додавалися важливі для монастирського господарства привілеї.

Це основний фундуш, або фундуш основного фундатора, який доброчинець зобов’язувався виконувати. Невиконання ним своїх зобов’язань викликало протидію з боку чернечої спільноти. Вона майже повністю залежала від свого благодійника, який мав право впливати на обрання ігумена та на конфесійну належність обителі [6, с. 40].

Що стосується Потоцького, то він не втручається в юрисдикційне підпорядкування Почаївської святині, навіть сам переходить із Католицької Церкви до Унійної. Крім безпосереднього фінансування розбудови монастирського комплексу, Потоцький жертвує і від прибутків зі своїх маєтків – Москалівки, Ванжулова та Волиці (тепер села Тернопільської області) [7]. Так волинські фільварки працею місцевих селян опосередковано прислужилися розвитку цього чернечого осередку. Архимандрит Амвросій пише, що Потоцький, вирішивши в 1761 р. “створити в Почаївському монастирі новий величний храм і братський корпус, разом з тим прийняв на себе обов’язок особисто сприяти цій справі, і тоді ж, у зв’язку з цим, незалежно від інших сум, дарував 225 тис. злотих польських, забезпечивши ці гроші на маєтках Москалівки, Ванжулові та Волиці” [8, с. 116]. Це грошове забезпечення є, по суті, першою документально зафіксованою пожертвою Миколая-Василія славній Почаївській горі. Стосовно перелічених маєтків архимандрит Амвросій також зазначає, що на них окрема сума, забезпечена пожертвою Потоцького, склала 331 500 злотих, які використовувалися на утримання при обителі музик [8, с. 131]. Швидше за все, цільові надання цього жертводавця збільшувалися та урізноманітнювалися зі зростанням прибутковості його волинських маєтностей, у кожній з яких “збирався гарний врожай – були пасіки, млини, ставки, винокурні, корчемні оренди” [8, с. 131–132].

За два десятиліття до початку фундаційної діяльності Потоцького важливим поштовхом до піднесення Почаївської Успенської обителі стали постанови Дубенської генеральної капітули 1743 р. Її ухвали були продиктовані прагненням папи Римського Бенедикта XIV, котрий у травні 1742 р. звелів Київському архиєпископу та митрополиту всієї Русі Афанасієві Шептицькому “усіх василіан у монастирях Русі зібрати в одну сім’ю… якою керуватиме генеральний перфект або протоархимандрит” (Ф. 201. Оп. 4 б. Спр. 218) [9, с. 519]. На капітулі укладено угоду з цим митрополитом, згідно з котрою, його влада над василіанськими спільнотами була номінальною. Управляти ж ними мав протоархимандрит, обраний раз на чотири роки з однієї з двох (почергово) василіанських провінцій (Троїцької та Покровської). 1744 р. чернече об’єднання усіх василіан Русі отримало офіційну назву “Ordo Sancti Basilii Magni Ruthenorum” (Руський Чин Святого Василія Великого) [10, с. 147]. Резиденція очільника Руської (Покровської) провінції розмістилась у Почаївському монастирі. З 1747 р. її очолює Іпатій Білинський. Саме з ним Потоцький веде перемовини про спорудження Успенського собору, братського корпусу, а також коронування монастирської ікони Божої Матері, що мало бути профінансовано фундатором обителі. Він адресує Білинському 39 листів [8, с. 87–110]. Цікаво, що перший лист Миколая-Василія до протоархимандрита (генерала) Руського Чину Святого Василія Великогота одночасно суперіора (настоятеля) Почаївської обителі Іпатія Білинського датований 12 квітням 1761 р., рівно за 21 рік до смерті фундатора [8, с. 87].

Архимандрит Амвросій на основі семи справ архіву Почаївської лаври склав таблицю пожертв Миколая-Василія в 1765, 1766, 1767 (двічі), 1768, 1774, 1775 рр. За його обрахунками, “Потоцький передав Почаївському монастирю чистими грошима два мільйони двісті сорок чотири тисячі злотих польських”. Далі підкреслюється, що “сума ця до смерті Потоцького, тобто до 1782 р., була недоторкана; а в тому ж 1782 р., 9 червня на Генеральній Консультації зроблено стосовно неї постанову, за якою надано з цієї суми в 22 Василіанські монастирі на вічне поминання Потоцького 324 тисячі злотих” [8, с. 101]. Про це прохає сам жертводавець у своєму заповіті, складеному 26 червня 1774 р. в Ситному (тепер село Рівненської області), де він жив до переїзду в Почаїв. Місцем свого поховання Миколай-Василій визначає Почаївський монастир: “Покірно прошу, грішне тіло, яке із землі віддано землі, просячи Їх милості Ксьондзів, Священників Конвенту Почаївського Василіанів, щоб згідно давньої між нами умови і письмової домовленості в їх Церкві поховане було, на що вже раніше дав шістдесят тисяч злотих” [11, арк. 1].

Потоцький вносив зміни до власної духівниці. Відомо, принаймні, про ще один його тестамент від 21 листопада 1775 р., який зберігався в монастирському архіві. У ньому тестатор наголошує, що його багатство “здобуте кривавим потом та посиленою працею” [8, с. 115]. Саме Почаївська обитель отримала найбільшу фінансову підтримку Потоцького. Одержані кошти використовувалися на різні потреби цього чернечого осередку. Керівництво Покровської провінції, взявши до уваги те, що “Боже Провидіння вирішило таким чином, що П. Й. В. Миколай Потоцький, Воєвода Белзький, для тієї Провінції для поліпшення її фундушів приніс достойну пожертву, і значні суми віддав для вільного користування…”, постановило утриматися від поділу цих надходжень на інші монастирі, хоча й ті потребували матеріальної допомоги. Такий підхід пояснювався тим, що “більше користі може мати ціла спільнота з тих сум, які залишені в одній з обителей, ніж роздрібнена на більш як двадцять монастирів” [12, арк. 263]. Тому почаївським василіанам була надана можливість сповна скористатися офірами М.-В. Потоцького.

Найімовірніше, наприкінці 1774 р. Потоцький стає насельником волинської обителі. Про намір змінити власний соціальний статус Миколай-Василій пише з Бучача до львівського митрополита Леона Шептицького 21 травня 1774 р. У цьому листі, зокрема, вказується: “Я вирішив перейти до духовного стану, перебравшись до Почаївського монастиря” [13, с. 6]. У духівниці 1775 р. він виділяє обителі вже 90 тис. злотих на своє поховання [1, с. 19]. Миколай-Василій Потоцький помер 12 квітня 1782 р. і похований, як і заповідав, без особливої пишності в мурованому склепі недобудованого Успенського собору.

Як непересічна особистість, він ще за свого життя став людиною-легендою. С. Антонович зауважує: “Історичні відомості малюють Потоцького в неприхильних і, може, переяскравлених фарбах. Вони представляють його свавільним, марнотратним і не знаючим стриму в задоволенні своїх бажань…Виняткове становище Потоцького, як магната буйного й свавільного, напевно не мало спричинилося до того, що постать його оповилася серпанком легендарности”. Проте, спираючись на дослідження Ю. Дуніна-Карвіцького, дослідник висновує: “Потоцький був щирим прихильником українського народу, любив його мову, пісню, звичаї; закоханий був у безкраї степи українські й уважав їх за свою батьківщину” [4, с. 35].

Особливість та обраність славної Почаївської гори він відчув своїм серцем. Саме ця обитель, а не монастир Чесного Хреста в Бучачі, де довгий час мешкав Миколай-Василій, змінює його життєвий шлях. Усі свої надбання та прагнення він віддає цій волинської святині. Василіани ще до Потоцького планували розібрати розрізнені церкви і звести замість них один великий храм. Звичайно, грандіозність запропонованого проєкту не передбачалася їхніми планами. І лише пожертви Миколая-Василія уможливили такі величезні перетворення в Почаївській обителі.

Із початку 70-х рр. ХVІІІ ст. здійснюється активна перебудова монастирських споруд. У 1771–1783 рр. формується архітектурне ядро ансамблю, центром якого стає Успенський собор. Він розміщений на найвищій точці Почаївської гори, над печерами, що існували тут з давніх часів. Закладення фундаменту церкви триває п’ять років, а внутрішні роботи завершуються тільки в перші роки ХІХ ст. Розташування собору на місці його попередника – Троїцького храму (1649 р.), обґрунтовувалося необхідністю перебування всередині нього однієї з монастирських святинь – відбитка стопи Божої Матері. Загальний проєкт споруди підготував архітектор Готфрід Гофман, який також проєктував храм Чесного і Животворящого Хреста в Бучацькій обителі, зведення котрого теж фундував Миколай-Василій Потоцький [14, с. 50]. На його ж кошти в Бучачі збудовано кам’яний монастир (перша черга: 1751–1753 рр.; друга черга: 1757–1758 рр.; третя черга: 1764–1767 рр.) [2, с. 11].

Основну роботу зі спорудження Успенського собору в Почаєві проводив архітектор Полейовський [15, с. 178]. “Очевидно, – вважає Б. Возницький, – Петро Полейовський деякий час здійснював архітектурно-будівельний нагляд за будовою”. Долучався до цього процесу й архітектор Кесаверій Кульчицький. Його роль “ще не зовсім вияснена”: “Але відомо, що за участь у будівництві (1775 р.) він отримав більшу грошову нагороду, чим раніше там працюючий Готфрид Гофман” [1, с. 123]. Завершенням проєкту займався брат Петра Полейовського – Матвій, якому 26 квітня 1780 р. керівництво монастиря доручило “здійснювати нагляд над монастирською фабрикою і належно мури церкви вивести згідно власних креслень” [1, с. 125]. Бажаючи побачити Успенський собор зведеним ще за свого життя, Потоцький окрім архітекторів викликав зі Львова “мур майстра” Щепановського, аби той сприяв якнайшвидшому закінченню робіт [8, с. 120].

Розміщення храму на крутій горі спричинилося до створення складної композиції об’ємів, в яких домінує середній, із великою банею (висота 45 м). Простір під нею, всередині сакральної споруди, надає особливої величності внутрішній частині, де він гармонує з висотним об’ємом [16, с. 409]. Печери й підземні церкви, над якими побудований Успенський собор, спонукали архітекторів створити терасоподібну основу, з котрої піднімається до неба висока будівля оригінальної композиції. Тераса оточує храм з трьох сторін. На ній є ліхтарі, що відповідають стилю собору, творячи із ним нерозривну цілісність. Незважаючи на свою монументальність та масивність, ця споруда вражає легкістю, елегантністю й вишуканістю. “Після закінчення будівництва Успенського собору, – зазначає П. Ричков, – Почаївський монастир здобув надзвичайно потужну композиційну домінанту, яка беззастережно підпорядковувала собі всю навколишню забудову…Новий монастирський храм ознаменував собою появу одного з найяскравіших творінь (якщо не найяскравішого) будівельного мистецтва другої половини ХVІІІ ст. на теренах Волині та й усієї Правобережної України” [17, с. 65]. 1781 р. відбувається освячення Успенського собору для тимчасового служіння, але ще не одне десятиліття триватимуть внутрішні роботи.

Спорудження, за сприяння М.-В. Потоцького грандіозного храму сприяло тому, що для його облаштування на Почаївську гору приїздили досвідчені митці. Так В. Бочковська встановила, що тогочасна іконописна майстерня Почаївського монастиря служила мистецьким осередком, що передусім забезпечував оформлення власних монастирських приміщень, а також виконував замовлення інших релігійних установ та приватних осіб. За матеріалами візитацій дослідниця персоналізувала майстрів та учнів іконописної майстерні. Вона ввела до наукового обігу інформацію про ікони на полотні відомого італійського художника Константіно Віллані, які знаходилися в Успенському соборі Почаївського монастиря вже 1802 р. Про нього відомо з візитації монастиря 1802 р. Він є автором ікон на полотні в золочених рамах, а саме: Св. Трійці, Успіння Богородиці, св. Миколая, Василія Великого, Іонна Хрестителя, св. Онуфрія, св. Стефана, св. Петра і Павла і св. Варвари. К. Віллані в другій половині XVIII ст. прикрасив фресками стіни та плафони замку Любомирських у Рівному. Він же виконав кілька полотен для єзуїтського костелу в Луцьку [18, с. 147–148].

У 1807 р. для проведення малярських та золотарських робіт до Почаївського монастиря запрошено відомого живописця Луку Долинського. Проєкт, замовлений на той час василіянами, складався з великого вівтаря, іконостаса, фрескових розписів у куполі і декоративних панно на стінах головної нави та в святилищі [19, s. 145]. Над виконанням цих робіт художник працював, перебуваючи в Почаєві до 1810 р. Як свідчать матеріали монастирського архіву: “Лукашу Долинському, маляру зі Львова, за розпис великого вівтаря своїм золотом і фарбами. Іконографія з горою, трьома деревами, дванадцятьма апостолами, дванадцятьма пророками, дванадцятьма пресвітерами… З позолоченими…рамками…для розпису і позолоти прикрас …на всіх наших бокових вівтарях. Все це було оплачено згідно з… розрахунком” [20, арк. 36 зв.]. За виконання повного об’єму робіт художник одержав значну суму (понад 35 тис. золотих) [19, s. 143–144].

М. Левицька вважає, в основу живописних композицій почаївських чуд, відтворенних Лукою Долинським в Успенському соборі, могла лягти тематика картин коронаційного почаївського циклу 1773 р. Тоді 26 різних сюжетів чудотворного зцілення або порятунку, здійснених після звернення до ікони Почаївської Богородиці та її цілющої стопи, створив маляр із василіанського середовища Петро Вітаницький. Лука Долинський свої  роботи в Успенському соборі створював у час, коли минуло більше 30 років після коронації ікони Богородиці (з них 14 композицій присвячено тематиці почаївських чуд) [21, c. 280; 288].

Тогочасний вигляд внутрішнього простору головного храму Успенської обителі відомий за акварельним малюнком  Тараса Шевченка, виконаним ним у жовтні 1846 р., коли також минуло більше як 30 років після появи робіт Луки Долинського. Перебуваючи в монастирі, Долинський написав портрет луцького єпископа Стефана Левинського, резиденція якого знаходилась в Почаївській обителі [21, с. 277; 279].

Наявні відомості й про інших малярів, які виконували іконописні роботи в Почаївському монастирі василіанської доби. Їх імена віднайшов відомий український мистецтвознавець П. Жолтовський. Так 1744 р., Пахомій Принятицький малював у бані  монастирського собору чудеса Богородиці [22, с. 157]. Над цим твором іконописець працював ще в Троїцькому храмі, збудованому в перший православний період існування обителі. Ймовірно, Принятицький походив із села Перенятин поблизу Почаєва (тепер Рівненська область).

В монастирі зберігалася також підписна ікона святого Паїсія. Напис на звороті сповіщав ім’я автора. Це – Гусаківський (Онсаковський) Юрій (чернече ім’я – Генадій), народився 1725 р. в селі Попівці (тепер Тернопільська область). Син Матея і Феодосії 29 листопада 1753 р. вступає до василіанської обителі в Почаєві, де пострижений у ченці 11 грудня 1754 р. Головним його послухом був іконопис. Після Почаєва переїхав до монастиря в Піддубцях, а звідти до Рожища, де 1755 р. Луцький унійний єпископ Сильвестр Рудницький висвятив його на священника. Потім отець Генадій повертається до Почаївського монастиря, у якому прожив наступні вісім років. Згодом два роки та шість місяців перебуває у Піддубцях, а опісля – в монастирі в Маліївцях. Помер від чуми 1770 року в Троїцькому монастирі Кам’янця-Подільського [174].

Короткі відомості є про маляра Андрія Токаревського, який працював на Почаївській горі з 1761 р. Він, як і Юрій Гусаківський в Почаєві, постригається в ченці [22, с. 168]. Тут під іменем Аліпій виконує малярські роботи. Чернече ім’я Андрій Токаревський отримав у пам’ять про найвідомішого іконописця Київської Печерської обителі княжої доби. Він продовжив розвивати національну образотворчу спадщину, пов’язуючи між собою різні епохи монастирського розвою України.

Успенський собор Почаївського василіанського монастиря зводиться паралельно з іншими спорудами, які входили до єдиного архітектурного комплексу. Першим збудованим в обителі в унійну добу храмом, що розташований “на самому краю гори”, стала церква Великомучениці Варвари (1774 р.). До слова, ще 1714 р., на згадку про врятування тутешніх ченців від моровиці, на території обителі звели каплицю Великомучениці Варвари – першу споруду, що з’явилась у василіанський період історії монастиря [5, с. 285–286]. У приміщенні братського корпусу, який у формі літери “П” сполучається з Успенським собором у замкнену композицію з внутрішнім двориком, було організовано “теплу” церкву Пресвятої Трійці та Трапезну церкву. Сам братський корпус – двоповерховий, за винятком північної частини, що складається з трьох поверхів. У 1771 р. на монастирській території зведено дзвіницю на два поверхи. Недалеко від неї постав будинок Потоцького. Поза мурами монастиря побудовано храм Різдва Божої Матері (1776 р.), який розмістився на місці коронування ікони Богородиці Почаївської. Спочатку там стояла невеличка каплиця, де відбувалася коронація (1773 р.) [8, с. 102–114].

Таким чином, у період перебування почаївської чернечої спільноти в юрисдикції Унійної Церкви відбулася значна перебудова обителі. Важко з цього приводу не погодитися з думкою П. Ричкова: “Це, мабуть, єдиний приклад в історії українського монастирського будівництва, коли за час свого існування такий помітний архітектурний комплекс пережив не лише кілька змін конфесійної приналежності, а й повну трансформацію первісного архітектурного обличчя” [24, с. 78]. Монастирський ансамбль на Почаївській горі, завдяки Миколаю-Василію Потоцькому, увібрав у себе етнічну своєрідність цього архітектурно утворення, яке було народжене в українському національному просторі.

Ще однією ознакою інновацій у середовищі Унійної Церкви в той час є долучення суспільного загалу до надбань європейської культури. Досліджуючи роль василіанських спільнот Закарпаття в духовно-культурному житті, М. Приймич вказує: “Втілення політики Церкви здійснювали монастирі, які, будучи осередками паломництва, сприяли зміні ставлення до запозичених зразків мистецтва. Ще з першої пол. ХVІІІ ст. у монастирях для потреб Церкви східного обряду почали активно застосовуватись власне надбання західноєвропейського мистецтва” [25, с. 9]. Це повною мірою стосується й тогочасної діяльності найбільшої василіанської обителі, яка в своєму архітектурному образі тоді наблизилась до найвищих мистецьких взірців. Відповідаючи на численні закиди в бік Потоцького щодо його моральності, Б. Возницький зауважує: “А тепер уявімо собі, що не було б цього “пройдисвіта та авантюриста”, наскільки ми були б бідніші. Архітектурні споруди, побудові яких сприяв Микола Потоцький, їх скульптурне та живописне оформлення збагатило не тільки українську культуру, але й європейську спадщину” [1, с. 131]. Архітектурний ансамбль Почаївського монастиря василіанської доби – найяскравіший приклад такого культурного внеску його найщедрішого благодійника.

Територіально-архітектурний розвиток Успенської обителі, забезпечений пожертвами М.-В. Потоцького, супроводжувався зростанням числа її насельників. Кількість почаївських монахів протягом XVIII ст. поступово збільшувалася. Згідно з каталогом Покровської провінції ЧСВВ 1754 р., що зберігається у Ватиканській бібліотеці, в монастирі тоді було 23 ченці та 13 новіціїв (послушників) [26, с. 111]. 1777 р. в каталозі цієї ж провінції, який був надрукований у почаївській друкарні, зафіксовано, що на Почаївській горі мешкало 29 ченців та 14 “новиків” віком від 22 до 74 років [27, с. 166]. У травні 1799 р., за відомістями луцького унійного єпископа Стефана Левинського, тут поживає 60 ченців віком від 20 до 77 років та 13 новіціїв, віком від 19 до 51 року [28, арк. 303]. Подвоєння кількості почаївських насельників протягом двадцяти років, вочевидь, пов’язане із піднесенням обителі за фінансової допомоги її фундатора Миколая-Василія Потоцького, що, серед іншого, дало змогу також побудувати братський корпус.

Зміна архітектурного обличчя монастиря перетворила його на найбільший василіанський осередок держави. Зовнішня велич Успенської обителі співвідносилась із внутрішньою, яку репрезентували монастирські святині, що стали підґрунтям її зростання. Від самого заснування, завдяки своїм доброчинцям, ця обитель постійно розбудовувалася. Від мурованої церкви на честь Успіння Богородиці, при якій у 1597 р. Анна Гойська заповіла звести монастир, через Троїцький храм, споруджений 1649 р. на кошти подружжя Домашевських, Почаївська обитель з часом доростає до нового Успенського собору, що постав зусиллями М.-В. Потоцького. Як бачимо, в усі періоди існування монастиря центральне місце в його архітектурному комплексі структурно, композиційно та номінально посідав головний храм, що виразно виділявся поміж інших споруд. Однак, найвагоміший слід в історії обителі лишила саме василіанська доба (1712–1831 рр.). Зведені тоді споруди відіграють важливе значення на Почаївській горі й сьогодні.

Необхідно підкреслити, що, перебуваючи в складі Речі Посполитої, монастир у свідомості місцевих жителів ідентифікувався саме з українською етнічною територією. Про це, зокрема, свідчить лист Казимира Крашостиєвського, від 4 листопада 1710 р., адресований до православного почаївського ігумена Йосифа Саєвича. Напередодні переходу почаївських ченців у юрисдикцію Унійної Церкви автор листа вказував, що їхня обитель розміщена “na dobrach ucrainskich” (на українських землях) [29, арк. 29]. Таке розуміння локалізації монастиря зумовило подальший випуск у чернечій друкарні україномовних видань, розрахованих насамперед на місцеве населення. Це відобразилося, зокрема, в релігійних піснях, опублікованих у “Богогласнику” 1790/91 рр. та інших монастирських україномовних друках.

Близькість до Почаївського монастиря Потоцький міг відчувати на підсвідомому рівні, генетично, що знайшло вияв у прихильності фундатора до інституції, котра зароджувалась і розвивалася на місцевому ґрунті та мала яскраво виражене національне обличчя. У цьому контексті варто процитувати такі слова Б. Возницького: “Особистість великого мецената сформувало навколишнє суспільне середовище. Можна припустити, що він був характерною постаттю свого часу. Але все-таки йому подібних було не так уже й багато. Він створений цим часом, але був у ньому майже самотній. Безумовно, ні інша територія, ні інший час не могли б колись подібного сформувати. В цьому і є винятковість і притягальна сила особистості великого мецената, канівського старости Миколи Потоцького” [1, с. 140].

У 1712 р. православний почаївський ігумен Арсеній Кучоровський клопоче про перехід його обителі в лоно Унійної Церкви. А в 1833 р. василіанський ієромонах Лаврентій Качуровський звертається до новопризначеного священноархимандрита Почаївського монастиря Інокентія з проханням приєднати його до православ’я та дозволити проживати в  Успенському монастирі [30, арк. 2]. Це звернення в певній мірі продемонструвало, що Почаївська гора, попри всі геополітичні та наступні юрисдикційно-конфесійні переміни, виконувала свою важливу роль. Вона притягала до себе тих, хто бажав спасіння власної душі та усіх християн. Повернення ж до традиції започаткованої на зорі монастирського існування, засвідчило, що насельники обителі надалі залежали від суспільно-політичних обставин життя.

Місія М.-В. Потоцького стосовно Почаївської обителі стала продовженням справи його попередників. Своїми  ж справами він засвідчив, що обов’язок тогочасної української еліти щодо піклування про християнські святині був закономірним явищем. Усупереч державним і конфесійним змінам, завдяки Потоцькому в Україні до кінця ХVІІІ ст. зберігалась традиція монастирського фундаторства. Вона зумовлювалася як виконанням фундаторами відповідних суспільних функцій, так і особистою потребою.

Сьогодні маємо в Почаєві прекрасну пам’ятку – архітектурний ансамбль Успенського собору. Тому й пам’ять про його фундатора, який здійснив найбільший внесок у розбудову обителі, житиме в серцях вдячних волинян та всіх тих, хто побуває в цьому благословенному місці, де знайшов свій останній спочинок Миколай-Василій Потоцький.

Олександр БУЛИГА

1. Возницький Б.Г. Микола Потоцький староста Канівський та його митці архітектор Бернард Меретин і сницар Іоан Георгій Пінзель. Львів : Центр Європи, 2005. 160 с.
2. Кривошея І.І. Еволюція взаємин магнатів Потоцьких і християнських церков: на прикладі Правобережної України ХVIII–ХІХ ст. Ґілея (наук. вісник): збірник наук. праць / Гол. ред. В.М. Вашкевич. Київ, 2008. Вип. 15. С. 10–18.
3. Мороз В. Бучацький монастир отців-василіян. URL: https://risu.ua/buchackiy-monastir-otciv-vasiliyan-300-rokiv-istoriji_n60349
4. Антонович С. Короткий історичний нарис Почаївської Успінської Лаври. Крем’янець на Волині, 1938. 70 с.
5. Іларіон митрополит. Фортеця Православія на Волині Свята Почаївська Лавра. Вінніпеґ, 1961. 398 с.
6. Сокол В. Система фундатор – монастир і міжконфесійні відносини на Волині у XVI–XVIІІ ст. “Остріг на порозі 900-річчя”. Матеріали І–ІІІ науково-краєзнавчих конференцій 1990–1992. Остріг, 1992. Ч. ІІ. С. 39–40.
7. ДАТО. Ф. 258. Оп. 2. Спр. 56. 62 арк. Справа про закладення маєтку в с. Ванжулові. 31 грудня 1774–31 травня 1781 рр.
8. Амвросий архимандрит. Сказание о Почаевской Успенской Лавре на основании документов хранящихся в Лаврском Архиве. Приложение к Волынским Епархиальным Ведомостям. Почаев, 1870. № 13–24; 1871. № 1–6. 282 с.
9. Каталог пергаментних документів Центрального державного історичного архіву УРСР у Львові 1233–1799. Київ: Наук. думка, 1972. № 1048. 675 с.
10. Собчук В. Почаївський монастир і народна освіта (кінець XVI – перша чверть ХХ ст.). Історична Волинь: Північний Захід України в регіональному та локальному вимірах минулого. Кременець: Кременецько-Почаївський державний історико-архітектурний заповідник, 2017. С. 143–184.
11. ЦДІАЛ України. Ф. 201. Оп. 4. Спр. 1044. 17 арк. Заповіт Потоцького Миколая Почаївському монастиреві. 1774 р.
12. ІР НБУВ. Ф. 231. Спр. 152. 627 арк. Справа про ревізію уніатських церков і монастирів. 1687–1829 рр. Арк. 261–263. Про стан монастиря Почаївського в провінції Польській та про його фундуші.
13. Стецько В. Пінзель і Тернопільщина. Тернопіль: Підручники і посібники, 2007. 48с.
14. Стоцький Я. Монастир Отців Василіян Чесного Хреста Господнього в Бучачі (1712–1996). Львів: Місіонер, 1997. 160 с.
15. Памятники градостроительства и архитектуры Украинской ССР. Ил. справ.-каталог: у 4-х т. Киев, 1986. Т. 4. 375 с.
16. Украина и Молдавия: Справочник-путеводитель / авт. текста и сост. альбома Г.Н. Логвин. Москва-Лейпциг, 1982. 454 с. 176 л. ил.
17. Ричков П.А., Луц В.Д. Почаївська Свято-Успенська лавра. Київ, 2000. 136 с.
18. Бочковська В.Г. Почаївський духовний осередок в історії і культурі українського народу XVIII–XIX ст. Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.01 історія України. Київський національний університет імені Тараса Шевченка МОН України. Київ, 2018. 406 с.
19. Dutkiewicz J.E. Fabryka cerkwi Wniebowziecia N. M. Р. w Poczajowie. Dawna sztuka. № 2. Lwow, 1939. S. 131–162.
20. ЦДІАЛ України. Ф. 201. Оп. 4. “б” Спр. 572. 191 арк. Книга прибутків та видатків Почаївського монастиря. 1807–1820 рр.
21. Левицька М.К. Культурно-мистецька діяльність Луки Долинського у контексті церковно-релігійних процесів другої половини ХVІІІ – початку ХІХ століття. Кваліфікаційна наукова робота на правах рукопису. Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук за спеціальностями 07.00.01 “Історія України” та 07.00.05 “Етнологія”. Інститут народознавства НАН України, Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, Львів, 2021. 430 с.
22. Жолтовський П.М.Художнє життя на Україні в XVI–XVIII ст. АН УРСР. Музей етнографії та художнього промислу. Київ: Наукова думка, 1983. 177, [1] c.: іл.
23. Гусаківський Юрій. URL: http://forum.genoua.name/viewtopic.php?id=5770
24. Ричков П. До історії формування архітектурного ансамблю Почаївської лаври. Архітектурна спадщина України. Київ, 1995. Вип. 2. С. 78–89.
25. Приймич М.В. Декоративне різьблення у сакральному мистецтві Закарпаття ХVІІІ–ХІХ ст. (Історія. Типологія. Художні особливості): автореф. дис. …канд. мист.: 17.00.06/ Львівська академія мистецтв. Львів, 2001. 20 с.
26. Додаток: ч. 5. Ваврик М. Нарис розвитку і стану Василіянського Чина ХVII–ХХ ст.Топографічно-статистична розвідка. Рим, 1979. Записки ЧСВВ. Сер. ІІ. Сек. І. С. 102–124.
27. Додаток: ч. 7. Ваврик М. Нарис розвитку і стану…С. 154–176.
28. ІР НБУВ. Ф. 231. Спр. 152. 654 арк. Справа про ревізію уніатських церков та монастирів. Арк. 303–315. Відомість про Почаївський монастир складена 16 травня 1799 р. Луцьким унійним єпископом Стефаном Левинським.
29. ІР НБУВ. Ф. 231. Спр. 114. 97 арк. Справа про скидки та інші записи різних осіб на користь Почаївського монастиря. 1664–1669 рр. Арк.28–29. Лист Казимира Крашостиєвського до ігумена Почаївського монастиря Іосифа Саєвича.
30. ДАТО. Ф. 258. Оп. 3. Спр. 53. 23 арк. Особиста справа уніатського ієромонаха Лаврентія Качуровського.2 жовтня 1833 р.–4 листопада 1834 р.