Сьогодні пропонуємо Вашій увазі статтю, що вийшла у “Леополісі”, додатку до газети “Високий Замок” 12 серпня 2010 року. Стаття розповідає про цікавинки модного життя повоєнного Львова.
“Львів завжди вважався столицею моди, причому наші модниці і кравці завжди орієнтувалися на моду західну. У дорадянський період у місті було п’ять приватних швейних майстерень, які гучно називалися “фабриками”. Найбільшою була фабрика чоловічого верхнього одягу на вулиці Легіонів (зараз – проспект Свободи), власники – Рот та Ізраїль Рудирфери. Там працювало 150 робітників, з них сорок – на швейних машинах. І підприємці, і кравці-кустарі користувалися закордонними журналами мод.
Навіть у радянські часи місто Лева не здавало своїх позицій модного центру. У газетних кіосках вільно можна було купити польські модні журнали з викройками. Для радянських жінок ці видання уособлювали увесь капіталістичний модний шик. Хоча були у Львові осередки, куди потрапляли і “справжні” європейські модні журнали. Це кафедра моделювання одягу Львівської академії мистецтв (тоді Львівського інституту прикладного і декоративного мистецтва), бібліотека Львівського Будинку моделей, відділ мистецтв бібліотеки ім. Стефаника. У ці “святая святих” моди далеко не кожний міг потрапити. Пересічним львів’янкам залишалося лапати модні тренди у нечисленних закордонних фільмах, які йшли у кінотеатрах. Кожний такий показ ставав у місті подією…
Студенти-модельєри з “прикладного” інституту самі шили собі різні чудасії, шокуючи увесь Львів. До речі, студентам-художникам єдиним у Львові негласно було дозволено не ходити на Першотравневу і Жовтневу демонстрації, куди “зганяли” усі вузи. Кажуть, один високий партійний керівник побачив, у якому “розкутому” вигляді прийшли на демонстрацію художники, і сказав: “Щоб я їх тут більше не бачив…”
Закінчивши вуз, студенти-модельєри поповнювали ряди, зокрема, і Львівського будинку моделей одягу. А на художню думку спеціалістів цього модного осередку зважали навіть у Москві. “З нами завжди рахувалися, – розповідає “Леополісу” Надія Никифорук, яка з 1980 по 1991 рік працювала директором Будинку моделей. – На всіх модних переглядах спеціалісти з усього Союзу і з-за кордону зазначали, що у наших колекцій – бездоганне кольорове рішення, європейський шарм”. Екс-директор пригадує яскраву подію – спільний показ у Львові нашого будинку моделей і чеської фірми біжутерії “Яблонекс”. Успіх був шалений, весь Львів “стояв на вухах”.
Екс-директор Будинку моделей пригадує: «У Львові створили будинок моделей, бо відтворювали швейну промисловість після війни, щоб одягти радянських людей. У СРСР було 36 будинків моделей (швейні, трикотажні, взуттєві, спецодягу). В Україні було 6 швейних будинків моделей (Київ, Львів, Донецьк, Дніпропетровськ, Одеса, Харків). А в кожній республіці було по одному (не рахуючи Росії, де було декілька). У Львові замовляли розробки фабрики з усього Союзу. «Ми були на госпрозрахунку, була конкуренція, – каже екс-директор. – Ми і Київський будинок моделей розробляли весь асортимент одягу (дитячий, чоловічий, жіночий), всі інші мали певну спеціалізацію (Одеса – відпочинковий, Харків – дитячий одяг тощо). Нам пощастило, що до нас з початку роботи прийшли висококласні спеціалісти з приватних майстерень пошиття одягу, яких колись було багато у Львові. 1949-1953 р. я вчилася у технікумі легкої промисловості. У нас були чудові майстри і я коли поступила у КТІЛП (Київський технологічний інститут легкої промисловості), то все вже знала. Єлізарова Ірина – від початку створення будинку моделей була його художнім керівником. У неї абсолютне відчуття кольору. Тому на всіх переглядах завжди зазначали, що у творів з нашого Будинку моделей – бездоганне кольорове рішення. Спеціалісти казали, що у нас європейський шарм. Робили колекції для фабрик, склався дуже талановитий колектив».
Крім творчих колекцій і розробок промислових моделей для всього Союзу, Будинок моделей працював з населенням – адже образ радянської людини мав бути ідеологічно та естетично витриманий. На підприємствах, в учбових закладах, а також у самому Будинку проводили лекції з культури одягу. Будинок моделей набирав гарних дівчат і хлопців на курси манекенників. Туди приходила молодь, приводили дітей, хореографи вчили їх ходити подіумом, мистецтвознавці читали лекції. Бувало, що й на вулиці бачили гарних молодих людей, самі їх запрошували до Будинку моделей.
Навіть у радянські часи багато колекцій одягу створювали в національному стилі. Художники співпрацювали з Музеєм етнографії, їздили у Карпати. Робили одяг сучасний, з європейським “натяком”, і національний за духом одночасно. На всіх ярмарках від цього шаленіла публіка.
Надія Никифорук пригадує, що підписку на іноземні журнали мод доводилося “пробивати”, деколи журнали привозили з-за кордону, причому з цим часто допомагали партійні функціонери. У методичному кабінеті була перекладач – Фіра Яківна, яка знала вісім мов. Вона перекладала тексти з найновіших журналів мод. Тому поки Москва “чухалася”, Львів уже мав останні новинки з Парижу.
Працівники Будинку моделей кажуть, що дружини партійних бонз не надокучали працівникам зі своїми замовленнями (зазвичай вони одягалися на Львівській базі промімпортторгу. – Авт.). Щоправда, одного разу дружина першого секретаря обкому Віктора Добрика вимагала все відкласти і обслуговувати її. Бували й моменти, коли з обкому казали: “Навіщо ви взяли ці жовто-блакитні кольори? Поміняйте!”. Доводилося міняти, хоча, кажуть, брали жовто-блакитне зовсім не з великого патріотизму, а через гарне поєднання кольорів.
У 1967 році перші космонавти землі Юрій Гагарін і Валентина Терешкова були у Львові, і як одну з цікавинок їм показали саме наш Будинок моделей. “Для них робили показ, їм дуже сподобалося, – пригадує Надія Никифорук. – Не обійшлося без конфузу – партійне керівництво зустрічало космонавтів біля головного входу, з нинішнього проспекту Свободи, а їх завезли з вул. Павліка Морозова (нинішня Леся Курбаса). Я була в залі – бачу, скромно заходить Гагарін, посміхається, за ним якийсь чоловік. Я Гагаріна запросила в зал, посадила, а керівництво ще на вулиці чекає…”
Пані Надії запам’яталася у 1966-му році поїздка у Францію. Це була збірна делегація (до 20 осіб) з усього Союзу – представники міністерства легкої промисловості, фабрик, будинків моделей. У Парижі були у Крістіана Діора (тоді головним художником був уже Марк Боан). «Вони нам зробили прийом. Ми там почувалися на рівні, бо з взуттям нам допоміг наш “Прогрес», – каже пані Надія. – У Діора нам подарували пакети з парфумерією. Ми ходили по музеях. У Парижі купили собі якісь дрібниці. Вночі пішли дивитися Париж, зранку – знаменитий гуртовий ринок “Черево Парижа” – він тоді ще працював. Були в Мулен-Ружі на виставі кабаре. Трохи нас шокували ті голі жінки… В інших містах були на виробництві, в Ліоні нам подарували хустки з ліонського шовку з малюнком Кандинського. На одному з підприємств під час прийому один наш із делегації виставив на стіл нашу горілку з перцем. Французи одразу це помітили, були приємно здивовані, забрали нашу перцівку, натомість принесли якусь свою пляшку. Я багато виїжджала за кордон, але нікуди не лізла. Навіть думки не було там залишатися – кому ми там потрібні?»
Юлія ЛІЩЕНКО
Фото з архіву Надії Никифорук
