У 4-му числі «Ясної Путі» за 1936 рік було опубліковано настанову «Наука на третій день Великодніх Свят о. Ігумена Климента» під назвою «Послідні дні». Як і інші, попередні, тексти, настанова скерована до чернечої братії й має форму проповіді.
Надзвичайно цікавою для нас є настанова о. Шептицького, яку було опубліковано у 5-му числі «Ясної Путі». Сама ж праця написана 19 квітня 1936 року. У вступі Ігумен звертається до студитів із остереженням перед весною, яка є настільки «чарівною, що людина мимоволі в цих весняних місяцях, більше чим коли, починає жити змислами». Дальше в тексті автор плавно переходить до теми гріха нечистоти та заклику до того, щоби дбати про добру молитву.
У контексті біографії о. Климентія тут знаходимо цінну інформацію. Зокрема, він пише, що «на приказ Церковної влади мушу полишити Унів, і то в тій ціли, щоб якнайскоріше закінчити наш Устав та предложити його до затвердження Римові.
Через довший час, — звертався Ігумен до ченців, — не зможу до Вас мати «слова». Треба Вам, Дорогі Браття, заздалегідь привикати до того, щоби Ваше духове життя не було залежне від частих «конференцій», «точок», ріжнородних «духовних читань» і т. д. По філіях, по наших місійних станицях не раз і цілими роками прийдеться Вам жити без «конференцій», маючи під руками хіба лиш одно Св. Письмо. А що станеться з нами, коли нас розжене революція, коли наше спільне життя стане немислиме? Треба привикати, треба навчитися і в таких обставинах кормити свою душу».
[Опубліковано у: Ясна Путь. — 1936. — № 5. — травень. — С. 1–5 . Цит. За: Шептицький Климентій блаженний преподобномученик… — C. 52]
Із цього твору також дізнаємося, що у середовищі монахів-студитів створено «кружок під заступництвом о. Леонтія», який був своєрідним дискусійним клубом на теми, нагальні у чернечому середовищі, та «мав ба на ціли, — як висловився у посланні до монахів о. Климентій, — поглиблювати віру серед братів живим словом і прикладом аскетично-монашого життя». Згаданий о. Леонтій — це о. Леонід Фьодоров, уже нині блаженний священомученик, якого було замордовано у сталінських таборах 7 березня 1935 року.
Коротко подаємо засади функціонування гуртка, окреслені Ігуменом Шептицьким у посланні:
«Кожен до того Кружка най має свобідний доступ, але при тім най кожний перед вступденням зобов’яжеться дійсно, всіма силами змагати до монашої святости.
На тижневих сходинах один із братів най приготує якесь питання — чи то з теорії аскези, чи з практики щоденного життя — і в той спосіб, при взаємній дискусії, най всі браття кормлять свої душі.
Такі зібрання не є чужі в історії монашества. Давніше пустинники в суботи й неділі сходилися разом — і тоді відбувалися т. зв. «collectiones» — (conferre — збирати разом), де одні ділилися своїм духовними богацтвами, другі ласками, інші знову виявляли свої покуси та прохали помочі. І так тими зорганізованими зусиллями всіх разом — росла та індивідуальна святість і мудрість кожного, як і духовний рівень цілого загалу. Так само треба робити й нам!
Тепер їду, коли верну — маю надію, що такий «Кружок о. Леонтія» викажеться більшими успіхами в ділі освячення братів, як сотки ігуменських конференцій.
Амінь! Дай Боже, щоби було так!
[Шептицький Климентій блаженний преподобномученик… — C. 55]
Про те, що все літо о. Климентій працював над «Загальним Типіконом» для студитських монастирів, згадує в спогадах племінник Ян Сильвестр Шептицький:
«Крім засадничого правила, Стрик опрацював для цієї своєї нової родини ґрунтовну конституцію. У ній брати мали знайти вказівки на всі, навіть найдрібніші життєві випадки. Стрик працював на тими конституціями під час одного з літніх перебувань у Прилбичах. Пам’ятаю з того часу розмову на тему необхідности простоти в житті, яка є, однак, фундаментом культури».
Про це згадував і інший племінник — Ян Казимир Шептицький, син брата Олександра, який кожного року відвідував Прилбичі. Ось як він це запам’ятав:
«… Далі з Прилбицьких спогадів — це ранки, коли після Служби Божої та спільного сніданку аж до обіду стриїв-священиків не було видно. Казали, що вони у своєму покої пишуть «Правила», пізніше я довідався, що йшлося про Устав монастиря студитів, над яким вони пильно працювали».
[Шептицький Я. К. Мої спогади про Казимира Шептицького — отця Климентія (Шептицького) / Я. К. Шептицький // Тематичний збірник Святопокровського жіночого монастиря Студійського Уставу / [Наук. ред. схм. Венедикта (Щурат-Глуха) та ін.]. — Львів, 2001. — Вип. 9. — С. 23]
12 липня 1936 р. «Загальний Типікон» був написаний в остаточному варіанті, і вже через рік, 2 травня 1937 р., Загальна Рада монахів Святоуспенської Лаври в Уневі одноголосно його затвердила.
[Чорнописька В. Релігійна та громадська діяльність блаженного преподобномученика Климентія (Шептицького) (1869—1951 рр.) — Львів: Галицька видавнича спілка, 2014. — С. 124]
Типікон складався із п’яти частин, що тематично поділялися на окремі глави і в загальному містили 957 статей та приміток-коментарів — 324 позиції. Джерельною базою Ігумену слугували твори Св. Отців, монаші типікони від найдавніших і до сучасних, монастирські правила, устави, служебники, патерики, наукові богословські та історичні праці візантійської, мелхітської, грецької, латинської, німецької, французької, російської та української історіографії, тобто ігуменом Климентієм (Шептицьким) використовувалися всі доступні на той час джерела про Східне чернецтво.
[Див.: Типікони / [Ред. кол.: єрм.Венедикт (Валерій Алексійчук)), єрм. Теодор (Тарас Мартинюк), схм. Іриней (Іван Волошин) та єрм. Юстин (Юрій Бойко)]. — Львів: «Свічадо», 2007. — 140 с.]
Кінець 1936 року ознаменувався проведення надзвичайно важливого для Церкви заходу — з’їзду греко-католицьких богословів і церковних діячів. За благословенням Високопреосвященого Митрополита Кир Андрея та Преосвящених Владик Галицької Церковної Провінції, Богословське Наукове Товариство у Львові, при співучасти монаших Чинів оо. Василіян, Редемптористів та Студитів, організувало в днях 22–25 грудня 1936 р. у Львові Унійний З’їзд. У день закриття З’їзду до його учасників звернувся о. Климентій, який подякував організаторам за проведення такого зразкового заходу. На закінчення о. Климентій звернувся із палким проханням до присутніх з закликом популяризувати гасло: кожний Українець-католик має стати апостолом Унії!
[Твори Кир Йосифа Верховного Архиєпископа і Кардинала / Упорядн. І. Хома, Ю. Федорів. — Рим, 1971. — С. 145]
Новий 1937 рік у родині Шептицьких почався з важкої звістки: 5 січня померла Мімі — Марія графиня Шембек із Фредрів. У часі смерті вона перебувала в Прилбичах у маєтку свого зятя Леона графа Шептицького. Це Мімі була колись тією дівчинкою, яка росла з братами Шептицькими і яку вважали дочкою Софії і Яна Кантія Шептицьких. Похорон відбувся у Сім’яничах, вона була похована у родинному гробівці Шембеків поряд зі своїм чоловіком Петром графом Шембеком. Як згадує дочка Леона графа Шептицького Єлизавета, о. Климентій займався перевезенням труни та брав участь у похоронних урочистостях.
[Elżbieta z Szeptyckich Weymanowa, Leon i Jadwiga Szeptyccy wobec osoby i dzieła Metropolity Andrzeja Szeptyckiego, [w:] Metropolita Andrzej Szeptycki. Studia i materiały, pod red. A. A. Zięby, Kraków. — 1994. — С. 29]
Увесь вільний час о. Климентій й далі працює над «Типіконом» для студитських монастирів. Окрім підготовки тексту українською, слід було перекласти документ ще такою мовою, якою його без особливих проблем прочитають у Ватикані. Такою мовою вибрано французьку. Невідомо, хто перекладав французькою «Типікон», але при перекладі також працював і о. Климентій. На жаль, про характер цих праць нічого невідомо. Пізніше у Римі о. Климентій скаже о. Королевському, що переклад зроблено його товаришем поляком, який добре знає українську мову. У п’ятий день сиропусної седмиці, який 1937 року припав на 12 березня, о. Климентій у «Посланні до братів-студитів» пише, що «праці біля виконання перекладу нашого Уставу, що його, як Бог дозволить, із початком квітня завезу до Риму, не дозволяють мені від довгих місяців перебувати в Уневі».
[«До всіх монастирів й домів, що в них живуть наші браття іноки по Студійському Уставу // Шептицький Климентій блаженний преподобномученик… — C. 71]
Із початком квітня о. Климентій не поїхав до Риму, і повідомлення про його перебування там ми знаходимо дещо пізніше. У кінці травня преса повідомила, що о. Климентій 25-го числа цього місяця був прийнятий на аудієнції у Святішого Отця Пія ХІ. Слід зазначити, що до Риму о. Климентій відбув з о. Йосифом Сліпим. Про своє перебування в Римі о. Климентій пише у посланні до монахів у Прилбичах 2-го серпня 1937 року:
«Заки, як на це позволить мені Господь Бог, я буду могти в осени, вернувшись за ласкою Всевишнього, до відповідних сил і здоровля, — об’їжджати всі наші монастирі та станиці, хочу ще наперед ось цим листом Усіх Вас, Дорогі Браття, привитати, подякувати (особливо всім тим, що з-поміж Вас були добрі та в молитвах пам’ятали про мене), а також поділитися з Вами деякими відомостями та гадками, які могли би бути для Вас, по словам св. Апостола Павла, чи потіхою й покріпленням, чи поясненням і наукою, чи знову заохотою або й осторогою.
Передовсім хочу Вам, Дорогі Браття, сказати, що 25-го травня ц. р., я був прийнятий Святішим Вітцем на окремій авдієнції в їхньому теперішньому місці перебування, то є в Кастель-Ґандольфо під Римом.
Духом і гадкою, серцем і волею я в цій хвилині взяв Вас усіх зі собою та впровадив до тої кімнати, де сидів і чекав на нас Той Великий Старець, що убранням і лицем біліє як сніг — Вселенський Архієрей. І три рази я разом з Вами поклонився Йому та, немов тримаючи Вас усіх при собі за руки, я з Вами припав лицем до землі, щоби поцілувати ногу Того, Якого ми почитаємо Намісником і Заступником Самого Господа Нашого Ісуса Христа на землі, Видимим Головою Хрестової Церкви на землі, Наслідником Верховного Апостола Петра, Ключника Небесного Царства, Скали, що на ній рукою Самого Господа Ісуса Христа зістали основні та із собою пов’язані всі середники нашого спасення, і врешті, жиючим у людському тілі, Світлом і Силою з Неба, що просвічує й утверджує в Правді та в святім християнськім обичаю всіх вірних (…)
Дальше я мушу поділитися з Вами відомостю, що наш Устав (який, як знаєте, 3-го травня ц. р. зістав одноголосно прийнятий Загальною Радою Св. Усп. Лаври в Уневі) я віддав у руки Секретаря Св. Конгрегації для Східної Церкви, Кардиналові Тіссерантові (мова про Єудженіо Габріеля Жерве Лоран Тіссеранта (1884–1972) — І. М.), із проханням о потвердження його Апостольським Престолом.
У Римі таку справу, як потвердження монашого Уставу, не беруть легко. Таку річ вперед добре студіюють, на осібних комісіях дискутують, і то на підставі звітів, зроблених вченими та досвідченими ієромонахами, не в одній точці його доповняючи або таки й зміняючи. Праця така звичайно триває досить довго, так, що до нашого Уставу не можна бути певним, чи він буде потверджений до найближчої весни. Можливо, що в цьому часі прийдеться мені ще раз бути в Римі. Поки що заступає нас у цій справі Всч. о. Кирило Королевський — прокуратор Нашої Студійської Монашої Родини в Римі. А заступає Він нас із великим знанням та щирою постійною зичливістю, за що ми йому повинні бути вдячні та своїми молитвами йому постійно відплачуватися.
Вже тепер можу з Вами поділитися тими радісними вражіннями, які я відніс у Римі від першої хвилі. Наш Устав стрінувся з великою зичливістю всіх тих, що тим інтересуються. А то, що він зацікавив багатьох — це доказ, що св. Церква в великому й святому ділі Унії рахує та чекає і на нашу працю, що хоче в нас бачити здорову й сильну своєю святістю вітку східного монашества.
Дай Боже, щоби ми тим надіям і цій потребі св. Церкви вповні відповіли (…)
Між іншим, Святіший Отець запитав мене, скільки ми маємо домів. Я подав число, при тім зауважив, що на будуче будемо змагати до того, як це вже новий Устав поручає, щоби постепенно переміняти малі станиці (як, напр., парохіяльні доми) на повні й більші монастирі, а там, де такої переміни не вдалося б зробити, будемо такі станиці звивати. Святіший Отець дуже похвалив таку постанову та сильно перестерігали, і то дуже мудрими словами, щоби лишень до того братися, що зможемо направду добре довершити й то не «якнайбільше», але «якнайліпше».
У найближчому, отже, часі нас чекає якась немов перебудова: будемо змагати до того, щоби було менше число наших громад, але щоби вони були повні й сильні, тобто, щоби могли жити вповні монастирським життям».
[«До всіх чесних іноків і моїх найдорожчих отців і братів, що по Студійському Уставові живуть в Уневі та по інших наших домах» // Шептицький Климентій блаженний преподобномученик… — C. 56–58]
Згаданий у Посланні о. Королевський у біографії Митрополита Андрея згадує про справу «Типікону», зазначаючи, що він «був складений українською мовою і мав бути перекладений більш доступною мовою і для конгрегації, і для комісії з вивчення питання, і для кардиналів, які повинні були висловити остаточну думку. Не маючи змоги займатися цією тривалою й делікатною роботою, отець Климентій звернувся до послуг свого польського друга, який добре знав українську мову, однак був погано обізнаний із правилами французького синтаксису та побудови речень. Він точно, навіть докладно, передав буквальний смисл, але на кожній сторінці довелося робити численні виправлення, а їх було понад 400. Щоби надати йому належного презентабельного вигляду, а тим паче видрукувати, цей переклад довелося майже повністю переробити, переписати, звірити, і це якраз тоді, коли підготовка слов’янських літургійних видань забирала в мене у весь мій час. Усе було закінчене лише на початку 1939 року».
[Королевський К. Митрополит Андрей Шептицький (1865–1944) / Кирило Королевський. — Львів: Свічадо, 2014. — C. 425]
Із огляду на події Другої світової війни та переслідування греко-католицької Церкви в СРСР, справа потвердження «Типікону» у Ватикані не розглядалася. До сьогодні не вдалося віднайти жодного документа, який би свідчив, що Апостольський Престол потвердив «Загальний Типікон» монастирів студійського уставу.
Іван МАТКОВСЬКИЙ
