Там, де з’являвся Павло Ковжун, людина феноменальної працездатності й енергії, починало вирувати життя – мав чудову здатність запалювати своїм ентузіазмом та вселяти віру у велику місію мистецтва. Вмів, не маючи ані злотого на прожиток, організувати велику виставку, згуртувати довкола себе митців і розпочати видавання мистецького журналу. Був надзвичайно чутливою і привітною людиною, але безкомпромісним у дискусіях із ляїками (дилетантами) на чисто мистецькі теми. Водночас Пабльо, як «на весело» називали його друзі, відзначався тонким почуттям гумору – різними дотепними вигадками міг цілий вечір розважати поважне товариство.
Прекрасний український графік, маляр, мистецький критик, журналіст і редактор народився 1896 р. на Житомирщині, виріс на Київщині і в Криму (Ак-Мечеті), де й здобув початкову і гімназійну освіту. Далі продовжив студії у Київській художній школі. Під час навчання захопився видавничою справою – редагував журнал «Голос Юнака», друкований орган нелегального молодіжного гуртка, надсилав власні графічні заставки до київських часописів «Дзвін», «Сяйво», «Маяк», «Огни». 1914 р. започаткував у Києві разом із Михайлем Семенком «Футуристичний мистецький гурток» для пропагування нового тоді напряму мистецтва.
19-літнім юнаком потрапив на фронт, де воював у частинах російського війська, а далі в армії УНР, був двічі поранений. Проявив і там свій організаторський хист – редагував фронтові газети «Козацька Думка», «Україна», «Голос Часу», «Воля». Після переходу українського війська за Збруч наприкінці 1920 р. опинився у Станіславі, де був співробітником газети «Українське Слово», спільно з Федором Дудком випустив перше число сатиричного журналу «Їжак». Поза тим, не залишав мистецької творчості.
1921 р. П. Ковжун разом із молоденькою дружиною Тамарою переїхав до Львова, де розпочався найплідніший період його творчої та організаційної діяльності. Того ж року став активним членом Гуртка діячів українського мистецтва (ГДУМ) і був ініціатором започаткування літературно-мистецького журналу «Митуса», який зумів «розворушити» галичан і зацікавити мистецькими проблемами. Завдяки його зусиллям 1930 р. у Львові постала Асоціація незалежних українських мистців (АНУМ), а 1932 р. побачив світ перший зошит журналу «Мистецтво».
У мистецьких колах Павла Ковжуна називали другим Нарбутом. Він здійснив справжній переворот у книжковій та журнальній графіці міжвоєнної Галичини, переконав авторів і видавців у потребі гарно «одягнути» українську книгу, першим захопився екслібрисами і захопив ними інших. Влітку разом із митцем Михайлом Осінчуком, побратимом із воєнних часів, розмальовував церкви в українському візантійському стилі (виконали поліхромії у дванадцяти церквах Галичини), а взимку витрачав рештки цих заробітків на організацію українського мистецького життя і мистецьку творчість.
П. Ковжун мав у собі «нерв журналіста», тому вважав своїм обов’язком інформувати широке громадянство Галичини про мистецькі справи, роз’яснювати мистецькі тенденції і явища, наближати навіть ляїків до складних мистецьких проблем. Іноді любив «ховатися» під псевдонімами і криптонімами – Марія Пеньковська (дівоче прізвище матері), П. Тамарин, П. Максимович, А. Б., М. П-а, П. К., П. М. К. Співпрацював із часописами – «Діло», «Назустріч», «Жінка», «Нова Хата», «Українське Мистецтво». Провідною тезою більшості його публіцистичних виступів була необхідність наближення національного мистецтва за змістом і формою до мистецтва європейського. Часто у такий спосіб занедбував власне мистецтво, бо замість творити, писав і пропагував творчість інших.
Мав на все час і його незвичайний внутрішній спокій часто допроваджував до шалу тих, хто звик працювати нервово і напружено. Водночас «Ковжун це була людина неймовірно скромна у своїх щоденних потребах, у поглядах на власну працю і на все те, про що він мав повне право бути гордий, бо добре знав і глибоко розумів».
В останні роки життя тяжко хворів, але творчої діяльності не припиняв. Його передчасна смерть викликала глибокий смуток серед мистецьких кіл Львова: «впала кольона», – підсумував його близький товариш митець Іван Іванець.
Павлові Ковжунові поталанило народитися у час, коли в українській культурі руйнувалися стереотипи й народжувалося нове сприйняття дійсності, новий погляд на призначення мистецтва. Направду був не лише очевидцем, а передовсім ініціатором й учасником цих активних змін – від пробудження національної свідомості українства до інтегрування його мистецьких здобутків у західноєвропейський культурний простір. І хоч доля відміряла йому лише 43 роки життя, прожив їх від першої і до останньої хвилини на повні груди, віддаючись цілковито своїм патріотичним почуванням, мистецьким експериментам, організаційному таланту, родинним цінностям, високій внутрішній культурі і щирості у ставленні до ближніх. Він справді був тим, хто змінював світ…
Дзвінка ВОРОБКАЛО
Джерела:
- Бабій Ол. Мої стрічі з Павлом Ковжуном // Українські Вісти. – Станіслав, 1939. – 22 трав.
- Голубець М. Павло Ковжун // Жінка. – 1939. – Ч 11/12. – С. 6–8.
- Дудко Ф. Памяті Павла Ковжуна. Як я видавав із П. М. Ковжуном сатиричний журнал // Літературно-Науковий Додаток «Нового Часу». – 1939. – 29 трав.
- Рудницький М. П. Ковжун. Рідкий мистець – рідка людина // Діло. – 1939. – 18 трав.
- Яців Р. Графіка Павла Ковжуна у виданнях творів Івана Франка // Вісник Львівського університету. – Серія мистецтвознавство. – 2006. – Вип. 6. – С. 101–106.
- Павло Ковжун. Творча спадщина художника: матеріали, бібліографічний довідник / упоряд. І. Мельник, Р. Яців. – Львів, 2010. – 256 с.
