Є люди Чину, є вчені й мистці, які визначають свій час, стають його неодмінними складовими. Є подвижники й ентузіасти, які випереджують його. Важко сказати: на десятиліття, на покоління, на століття… І це також розсудить Час, бо для Михайла Йосиповича Шалати він – категорія вічности.
Якось воно в площині буденної людської логіки геть несправедливо: такий енергійний, задивлений у будущину своїх непроминальних праць і днів, такий «непідвладний часові» у порі нефігурального «зоряного переджнив’я», з такою «нескореною яблуневістю» (той поетичний образ уже добре десятиліття для мене як унікальне одкровення – любові до світу, до всього сущого, дивотне зачудування ним) – і раптом «одсоловіло, перейшло в траву».. Не фігурально, не як риторичний пасаж, а по-справжньому.. Десь там, у перших перших несміливих юначих спробах замережалося сумними рядками:
Знову зграї журавлині
Пропливають в небі синім
І «курли» своє останнє
Посилають на прощання.
Той похмурий падолистовий день, затуманений приголомшливою звісткою, розчахнув життєвий простір Михайла Шалати на тут і там, де вже кожен постає (чи постане!) в «остаточній формі існування». І сотні, тисячі – всі, хто знав цього непересічного завжди й у всьому чоловіка, що справді «жив на видноті, ніде, ніколи і нікуди від праці не ховався», зіперлися на власну журбу, аби з відстані сльози й серця раптом зрозуміти: яка унікальна Людина була поруч із нами, який то направду покликаний і вибраний каменяр, що на його праці і тримався (тримається!) й будувався (і будується) твердий гостинець української культури, духовності й безкомпромісного національного Чину.
Роман Лубківський назвав Михайла Шалату «новітнім звіздарем вічного Дрогобича», бо для нього саме Дрогобич став місцем для праці й творчости, для невсипущої громадської роботи (а до останньої голосився радо, не з примусу), рівно ж місцем для вічних клопотів і страждань, а їх було чимало!), для сумнівів у власних силах і для несхитної віри в Україну, вселеної в десятки і тисячі сердець.
У Дрогобичі професор Михайло Шалата благословив у світ зі свого «духа печаттю» не одне покоління студентів. Більшість із них нині в школах навчають рідної словесності молоду українську генерацію; є й ті, хто боронить рідну землю від лютих московитських ординців, і ті, хто ревно захищає українську справу на дипломатичній службі. Багато його вихованців стали на тернистий шлях української науки. Учений, педагог, письменник, публіцист, критик, просвітянин, краєзнавець, редактор та упорядник знакових видань, громадський діяч, депутат, а ще блискучий лектор, культорологічний консультант, «хрещений батько» не одного поетичного таланту; майже чверть століття очолював кафедру української літератури в Дрогобицькому державному педагогічному університеті, у якому працював понад 56 років. Якби в науковій царині Михайло Шалата не зробив нічого, а лише видав монографію про Маркіяна Шашкевича, то його ім’я було б вписане на скрижалях українського літературознавства золотими літерами. Україна і світ «велико зобов’язані» професорові за будителя, від чийого слова «зайнялося й запалало» в Галичині. Не зайве буде нагадати про схвальні рецензії на знакове видання в Україні й за кордоном. Михайло Шалата впорядкував повне видання творів Маркіяна Шашкевича. «Допоки Україна себе не усвідомить», не переставав Михайло Шалата повторювати про світову великість українського Мойсея Івана Франка, говорити мудро, виважено й професійно, аби ренегати, ботокуди й новітні патентовані патріоти не посягали на верховіття Франкового духу. В одній зі своїх поезій Михайло Шалата закликав: «Єднаймося під проводом Тараса!» І це не пафос, не данина моді чи політичному моментові. Це – багатолітня вистраждана позиція й особливий громадянський Чин. Професор Шалата належить до скромної шопти тих, хто підпирав небо справжнього шевченкознавства, коли його обріїв загрозливо торкалася брутальна большевицька дійсність, – і чиста голубінь справжніх, незамулених і вічних джерел «світила ніжно». І не перестає світити – українській юні, рідному місту, Україні.
Саме з ініціативи М. Шалати і під його кураторством 30 років тому в місті Котермака постав величний пам’ятник Кобзареві. І не тільки! Михайло Шалата ще в радянські часи ініціював спорудження пам’ятника Іванові Франкові. 1999 року відбулося велелюдне дійство, приурочене відкриттю чудового монумента Юрієві Дрогобичу. Головно завдячуючи М. Шалаті, у Дрогобицькому літературному об’єднанні імені Івана Франка (очолював майже десять років) набували письменницького гарту відомі згодом українські письменники Іван Гнатюк, Ігор Нижник, Євген Титикайло, Ярославав Павличко. З літературної студії в педінституті вийшли знані майстри пера Любов Проць, Андрій Грущак, Ольга Яворська, Надія Ковалик. Михайло Шалата – один із авторів та літературних консультантів «Української Літературної Енциклопедії», активний автор «Шевченківської Енциклопедії».
Саме з ініціативи М. Шалати і під його кураторством 30 років тому в місті Котермака постав величний пам’ятник Кобзареві. І не тільки! Михайло Шалата ще в радянські часи ініціював спорудження пам’ятника Іванові Франкові. 1999 року відбулося велелюдне дійство, приурочене відкриттю чудового монумента Юрієві Дрогобичу. Головно завдячуючи М. Шалаті, у Дрогобицькому літературному об’єднанні імені Івана Франка (очолював майже десять років) набували письменницького гарту відомі згодом українські письменники Іван Гнатюк, Ігор Нижник, Євген Титикайло, Ярославав Павличко. З літературної студії в педінституті вийшли знані майстри пера Любов Проць, Андрій Грущак, Ольга Яворська, Надія Ковалик. Михайло Шалата – один із авторів та літературних консультантів «Української Літературної Енциклопедії», активний автор «Шевченківської Енциклопедії». І це лише штрихи.
А поетичні збірки (їх видано більше десяти), гігантська (і це не ювілейна гіпербола!) текстологічна, редакторська, упорядницька праця, численні передмови до різноформатних видань. Активна громадська робота як депутата першого демократичного скликання та голови комісії з найменувань та перейменувань вулиць міста Дрогобича, просвітянська діяльність. «Неозорена дорога» професора Михайла Шалати вже другий рік не стелеться радісним гомоном, не «перекликається нивами пшеничними», не придивляється новому дневі з його нескореною яблуневістю, бо «скрипка лишень усміхнулась мажорно – та й урвалась струна». Не по-квітневому засніжено палахкотять сьогодні, у День 85-річчя, червоні, аж чорні, мальви – нашої світлої пам’яти, журби, вдячности…
Марія СТЕЦИК
доцент Дрогобицького педагогічного університету ім. Івана Франка
