Коли б укласти рейтинг скромності з-поміж сучасних українських мистців, львівський живописець Петро Гарпаш (1951 р. н.) став би одним з його лідерів. І це при його загальновизнаному таланті, впізнаваності авторського малярського письма, унікальному відчуттю світла і кольору при конструюванню ліричних образів. Культивовані ним етичні вартості переважують над пересічними амбіціями, натомість інтегруються в саму природу його синкретичного мислення та естетичного світобачення в цілому.
Народився Петро Гарпаш на Закарпатті, у селі Імстичово Хустського району, що розкинулося на лівому березі ріки Боржава. Природнє середовище та багатий культурно-історичний ландшафт цього регіону стали психоемоційним бастіоном на ствердження його майбутніх творчих орієнтирів. Базову мистецьку освіту отримав в Ужгородському училищі прикладного мистецтва імені А. Ерделі (1971) та Львівському державному інституті прикладного та декоративного мистецтва (1982), після чого розпочав свої професійні практики як художник-монументаліст.
Працюючи в інститутському науково-дослідному секторі, Петро Гарпаш у складі творчих колективів реалізував цілий ряд мозаїчних панно та розписів у громадських та культових спорудах західних областей України. Специфіка роботи для архітектурних об’єктів спонукала мистця до вироблення синтезованої пластичної мови, яка з часом стала частиною його авторської методології. Активною практикою станкового малярства він уже міг займатися від початку 2000-х років, коли подарував собі таке-сяке «благо», як статус «вільного художника».
Накопичення фахових навиків монументаліста справжньою «вибуховою силою» переорієнтувалися на творчі задачі Петра Гарпаша у жанрах фігуративу, портрету, натюрморту в численних комбінаціях ліричних тем і мотивів. Тріумф екзистенції позначився на структурно-образній програмі картин, на тонкощах авторського трактування пластики, фактури і, найперше, кольору. Світлоносність живописної палітри стала одним з естетичних ідентифікаторів мистця.
Водночас з цією домінантою йому вдавалося виходити на нові рівні технічного репертуару, градіюючи колірні відтінки і досягаючи ще більшої глибини розкриття свого емоційного ландшафту. При цьому робота над мозаїчними працями залишила відчутний слід у його композиційному мисленні. Деякі ліричні образи, які мали дотичність до авторської родинної біографії, інтегрувалися в структуру станкових полотен художника вже у пізніших, модифікованих пластично-образних версіях.
Тематично-смислова конфігурація творчості Петра Гарпаша вбирає у себе кілька пошукових ліній ще від самого початку 1990-х років, коли ним була закладена пластична манера трактування не лише образу людини, але й усього наповнення композиційного простору картин. З домінуванням ліричної настанови до життя автор наснажувався формами, світлом і кольором як «колекцією» бліц-алюзій безперервного життєвого стріму, в якому контури перехоплених вражень розчинялися в метафоричному безмежжі. Уже такі ранні твори, як «День», «Давній мотив», «Пейзаж» (1992), «Липень» (1994), «Ранок», «Груші» (1996) та інші позначили ключові творчо-методологічні установки художника, який синтезованою пластичною формою вибудовував власну поетичну реальність.
На цій стадії формування авторського формалістичного «ключа» Петро Гарпаш постійно уточнював свої професійні задачі, зберігаючи зв’язок з натурою – людиною, природою та предметним антуражем. Стилізація безпосередніх вражень від побаченого відбувалася за участі внутрішніх (підсвідомих) порухів – силового поля екзистенції. На цій стадії художник виробляв критерії дисципліни конструктивного мислення.
Кожен з мотивів – найчастіше з проникливими жіночими образами – набував певної магічності. Генетично його структурно-образна мова виростала зі символізму кінця XIX століття з властивим для нього культом «чистої меланхолії» або гіперболізації, натомість Петро Гарпаш збагатив цю класичну парадигму індивідуальними чуттєвими інтонаціями, особливим чаром духовного (метафізичного) світла.
Саме ця властивість малярської мови і стала принадою численних картин мистця 2000-х років, зокрема таких, як «Щось шепоче», «З птахом» (2000), «Натюрморт» (2005), «Блакитна хризантема», «Струмок» (2006), «Тривога», «Циганка», «Мінлива реальність», «Ніч», «Червона чарка» (2007), «Подорож», «Форелі» (2008) та ін.
У 2010-2020-х роках морфологія образності Петра Гарпаша набула нових рис завдячуючи його активній участі у живописних пленерах. Чергове зближення з природою, відкритим простором та мальовничими ландшафтами Карпатських гір, перебування в здруженій атмосфері колег на базі Галереї «Максим» подружжя Дмитра та Оксани Ареф’євих у гірському селищі Славсько, сприяли збагаченню його мови як барвами, повітряністю, так і духовною субстанцією.
При вирішенні пленерних задач символічна фабула поступилася живим емоційним враженням, оперативним рефлексіям на різні стани природи. Вводячи пейзажні деталі, квіткові мотиви в структуру композицій, Петро Гарпаш розширив формально-образну платформу творчості та поглибив сугестивну природу свого живописного письма. Про це, зокрема, свідчать такі його твори, як «Літо», «Метелик», «Весняна ейфорія» (2011), «Славські вершини» (2012), «Ранок на Боржаві» (2013), «Карпатська хатинка» (2014), «Під горою», «Подих літа», «Іриси», «Збирала квіти», «Натюрморт» (2015) та ін.
Скріплені теплом серця, позначені темпераментом і віртуозністю в організації малярського середовища, картини Петра Гарпаша так і просяться виходити поза межами творчої робітні і збагачувати простір життя сучасної людини позитивними емоціями і відлуннями міфів про екзистенцію української землі. В образно-смисловій моделі творчості художника фольклорні алюзії сплелися з нарацією духовної краси, яка шукає опори на магістралях всесвітньої туги.
Роман ЯЦІВ
Використані у статті репродукції творів Петра Гарпаша отримані від мистця, а також взяті з електронного джерела: https://slavsko-maxim.com/garpash.html
