Із лютого до початку травня 1897 року Казимир Шептицький у постійних роз’їздах між Прилбичами та Дев’ятниками, Городиславичами, Львовом. Весною різко погіршилося здоров’я Яна Кантія. Далася взнаки також довголітня клопітна робота на посаді голови Яворівської повітовою ради. До Великодніх свят стан батька ще був терпимим, а після Великодня, який того року припадав на 18-е квітня, ситуація стала загрозливою. Та погода в Галичині була такою паскудною, що родина ніяк не наважувалася везти батька на лікування у Карлсбад, курортного міста в Німеччині в землі Баден-Вюртемберг.
У кінці квітня ім’я Казимира графа Шептицького не сходило зі шпальт преси у зв’язку з заснуванням у Галичині страхового фонду для працівників шляхетських дворів, фільварків, хатніх слуг тощо. Як вже згадувалося, заснування такого фонду було ініціативою Казимира, оголошеною на ІІ Католицькому віче у Львові [Dziennik Poznański. — № 97. — 29 квітня 1897 р. — С. 2; Gazeta Lwowska. — № 95. — 28 квітня 1897 р. — С. 4]. Серед засновників були також Шептицькі.
Орієнтовно 10 вересня 1897 року Казимир організував Василіянську місію в Дев’ятниках, яку очолив його брат о. Андрей. Можемо припустити, що було це зроблено в контексті церковного храму, який будувався його великими стараннями для мешканців. Акція була надзвичайно вдалою та зворушливою, про що Софія Шептицька писала місяць пізніше, 11-го жовтня, до Кракова в листі до Софії Попель:
«Хотілось би цілий том, а не лист, Тобі написати, та попри те, Зосю моя найдорожча, стільки-стільки разів думкою зверталася до Вас, власне зараз, місяць тому, на Василіанській місії в Дев’ятниках, на чолі якої стояв Ромтух. Може, здолаю Тобі передати, чим це було і само в собі, і для мене така манна ласк, Зосю: ці тисячі людей, бо з цілої околиці линули тлуми й процесії, і палке прагнення людей науки, поборюючи непогоду, — викликало почуття, що Господь Ісус сказав: «Жаль мені цього народу», — і, слухаючи тих молодих місіонерів, виднілося сонце, що роздирало хмари. Не знаю, чи на латинських Місіях для народу, будь-що-будь, вже огорненого працею над ним, — може бути таке поглинання правд віри. Коли о. Андрей мав науку про сповідь, у кінці-кінців досить суху, по годині перервав, кажучи: «Може вже досить, бо ви змучені, а пізніше ще будуть дві науки», — усі голосно почали кричати: «Ще-ще, ми не змучені!» Під час прекрасного навчання о. Ортинського [Сотер Ортинський герба Сас (світське ім’я Стефан Ортинський де Лабетц), перший єпископ Української Греко-Католицької Церкви у США, ЧСВВ (1966–1915) — І. М.], про любов до ворогів, я бачила старих священиків, які боролися зі сльозами на очах і не могли їх перебороти. Публічні реституції, не священиками, але з руки в руку складане, що я бачила. Хлоп перед церквою прийшов до Казя: «Я Пана скривдив — взяв то і то. Із цим не можу йти до сповіді». У навчанні про сповідь був також поданий Ромцьом спосіб, як сповідатися, щодо змісту й форми. Запитала я його після тієї сотні людей, що він висповідав, чи знайшов хоч кілька, які б дотримувалися поданого способу: «Крім трьох старих баб, яких собі занотував, усі сповідалися так, як і навчав». Досить так, вір мені, Зосю, чулось у повітрі, якби крила Ласки сходили на цих людей, відтак знає, яка була в мені і нас усіх подяка, який настрій. Тамтешній декан скликав весь деканат на останній день. Коли в часі заходу сонця повстав місійний Хрест, а біля Хреста Ромцьо попрощався з людьми, спочатку повторивши з тисячами голосів роз’яснену їм обітницю святого Хреста, і коли словами Святого Письма поблагословив ґміни, пізніше, як стали всі священики — нарід всією масою рушив за місіонерами, які відходили. І відпровадили їх аж до порогу двору, де він, Зосько, дитиною стільки разів бавився і бігав. Тут ще раз попрощався з людьми, просячи, щоби молилися за місіонерів: і може, нам Бог дасть за якість три роки знову… «Дай Боже, Боже дай» — перервали його хором» [«Листи Софії Шептицької». — Т. IV. — С. 300].
У жовтні 1897 року також завершилися приготування до відкриття у Яворові ремісничої школи дерев’яних виробів. Слід зазначити, що Яворівщина славилась дерев’яними майстерно виробленими іграшками, з виготовлення яких та їх продажі у кінці ХІХ століття тут жили сотні сімей. Незаперечним фактом було й те, що без належної освітньої бази якість була різна: від наслідування мистецьких взірців відомих майстрів — до відвертого дилетантства. Іншим аспектом був брак наукової бази, яка б на конкретних прикладах громадила знання та вміння для продовження й розвитку цієї народно-мистецької і водночас корисної для повіту традиції. Ян Кантій Шептицький взявся організувати вирішення цих важливих проблем. Його стараннями та фінансовою підтримкою було оформлено необхідні від влади дозволи, визначено бюджет закладу і джерела його наповнення та за власний кошт збудовано забавкарську школу, що звалася Яворівська школа художніх ремесел. 14-го жовтня греко-католицький єпископ із Перемишля Костянтин Чехович (1847–1915) за участі місцевих священиків двох обрядів освятив збудовану школу [Gazeta Lwowska. — № 239. — 20 жовтня 1897 р. — С. 4].
У жовтні цього ж року у Львові відбулася знаменна подія не тільки для Шептицьких, але і для всієї громадськості Галичини. 24 жовтня 1897 року на площі Академічній за ініціативи Літературно-мистецького кола (Koło literacko-artystyczne) відбулось урочисте відкриття пам’ятника Александрові графові Фредро, дідусеві Казимира Шептицького. Автором монументу був скульптор Леонард Марконі. Урочистості надзвичайно ретельно описані тогочасною пресою, також згадує про них у листі до Софії Попель донька Фредри Софія Шептицька:
«Питаєш мене про пам’ятник Батька — була сердечна, родинна, мила сама в собі урочистість. Фальшивою нотою, дуже болісною, є абсолютне мовчання Кракова. А пізніше суха, неохоча у своїй офіціальності, промова «Синедріону» «Часу» [консервативної краківської газети — І. М.]» [«Листи Софії Шептицької». — Т. IV. — С. 299].
Від родини Шептицьких на урочистостях був Ян Кантій Шептицький і всі сини. Один із членів організаційного комітету Тадеуш Романович (1843–1904), видатний польський публіцист, на урочистому обіді виголосив тост, третій за рахунком, на честь родини Шептицьких, голова якої Ян Кантій Шептицький став не тільки зятем Александрові Фредро, але й також продовжив справу Фредрів та Шептицьких, і «плоди цього шлюбу ми бачимо тут, між нами», — відзначив тостуючий. «Ті, що 30 років тому думали, що вже йдуть найкоротшою дорогою до Польщі, — продовжував Романович, — нині, заробляючи мозолі, працюють над примноженням національної спадщини, працюючи на те, щоби до Польщі дійшли якщо не їхні діти, то внуки. І в тій справі Шептицькі відважно стоять у ряді. Свідком: Яворів. Здається, дрібна річ — така школа дерева в Яворові, така школа коронкарства, такий плетений виріб — це все підносить рівень заробітків людей, це все польська праця на користь руського люду. І в тому всьому є Шептицький, не важливо, що зі своїми грішми, бо їх має досить і давати їх може ще більше, але зі своєю працею, корисною для сьогодення й для далекого завтра. Також я, який в політичних справах можу з ним не погоджуватися, так, що не раз стаємо навпроти один одного, знаючи, однак, про цю шляхетну його працю, знаючи, що цій праці проводирем є спільна для нас мета й спільна польська мисль, — возношу від усього серця тост: нехай живуть Шептицькі!» [Gazeta Lwowska. — № 244. — 26 жовтня 1897 р. — С. 4].
Тости також виголосили Казимир Шептицький і батько Ян Кантій Шептицький. Пізніше Мімі — Марія з Фредрів Шембек — питалася Казимира, чи постамент подібний на її дідуся, на що той відповів, що голова і обличчя є подібне, однак «видовженою є права рука» [Bohdan Zakrzewski. Fredroviana w pamiętniku prawnuczki / Bogdan Zakrzewski // Pamiętnik Literacki. — 1994. — № 2. — С. 160].
Іван МАТКОВСЬКИЙ
