Одного разу, мені трапилася нагода переглянути авторську телевізійну програму Тамари Щербатюк «Надвечір’я», яка була присвячена В’ячеславові Сумському. Відео вийшло дуже тепле, зворушливе. І мимоволі подумалося, що тепер широкій глядацькій аудиторії відносно дуже мало відомо про повоєнний період мистецької історії Львова, зокрема творчість подружжя талановитих митців В’ячеслава та Ганни Сумських. Тож ця лакуна потребує заповнення, відтак є актуальним завданням і як для спеціалізованих дослідників, так і для медійників. Адже без рефлексій про творчу діяльність цих митців в культурному літописі Львова наче бракує сторінок. Тож прийшов час їх заповнити … .
Тому, коли я мала честь особисто познайомитися з Ганною Опанасенко-Сумською, інтерв’ювати її, дуже раділа цій можливості. Ця обставина значно розширила мої знання про становлення українського культурного ландшафту Львова. Бо ж інформація, яка почерпнута від безпосереднього учасника театрального процесу, власних вражень однієї з тих мисткинь, які творили культурну історію Львова своєї доби, в подальшому задає напрям пошукових, дослідницьких, студій.
Варто зазначити, що Ганна Іванівна Опанасенко-Сумська – була непересічна особистість, талановита мисткиня з блискучою пам’яттю: легко цитувала поезію, прекрасно пам’ятала як власний творчий доробок, так і В’ячеслава Гнатовича Сумського .
До того ж, Ганна Сумська особисто знала, пам’ятала, розповідала про цілу плеяду легендарних львівських та й не тільки, митців. А головне, Ганна Іванівна Сумська була відкрита до світу та людей, тому легко ділилася своїми спогадами та знаннями.
Так, в нашому інтерв’ю, Ганна Іванівна поділилася дуже яскравим спогадом про дитячі роки В’ячеслава Гнатовича Сумського, яке минуло на степовій Україні. Ці спогади, Ганні Іванівні свого часу переповіла, її свекруха, мама В’ячеслава Гнатовича Сумського. Оскільки, ці спомини не зафіксовані ні в раніших публікаціях, ні телевізійних передачах присвяченій цій мистецькій родині, то дозволю собі навести їх тут.
Якось навесні, мама В’ячеслава Сумського побілила хату , та й невдовзі потому відійшла з двору у справах. І от, вертається вона додому, і здалеку бачить, що до їхнього двору йдуть і йдуть люди, не лише сусіди, а й люди з інших, навіть дальших, куточків села. Підходить у двір, та й не впізнала господиня власну хату: малий Славко шматочками червоних буряків розмалював усі стіни: ззовні, знадвору, та в середині будинку різними квітами, орнаментами – настільки вистачило творчої уяви маленького художника!
Славко сприйняв білі стіни хати, як великі полотна на мольберті, а шматочки червоних буряків як органічну фарбу – в такий спосіб хлопчик висловив свої перші мистецькі рефлексії. Оскільки, побілені стіни, і бурякова «фарба» були органічними малярськими засобами, на сонці вони швидко розтікалися, тож перший мистецький твір В’ячеслава Сумського в авторському варіанті проіснував не довго. Хату мама побілила знову. Проте захопливі враження людей, дали можливість зрозуміти, родині що Славко має великий талант. А згодом виявилося що й не один! Йому підкорилися практично усі мистецькі музи: малярство, музика, театр – то була справді багатогранна, Богом обдарована особистість!
Як жартома, згадувала Ганна Іванівна Сумська, напевно, саме з цього випадку можемо вести відлік мистецької династії Сумських: коли В’ячеслав Гнатович Сумський вперше оприявнив свої мистецькі таланти. Згодом, було навчання Київському театральному інституті ім. І. Карпенка-Карого (Тепер – Київському національному університеті театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка). Тоді ж, в часі студентського періоду у Києві В’ячеслав Сумський та Ганна Опанасенко створили родину. А невдовзі після закінчення навчання, у 1957 р. В’ячеслав та Ганна Сумські стали акторами театру імені Марії Заньковецької. Почалася львівська сторінка життєпису родини В’ячеслава та Ганни Сумських. Але перш, ніж розповісти львівський період у творчості цієї мистецької родини варто зробити крок вбік і розповісти заньківчанський контекст, у вирі яких подій опинилися актори.
Отже, заньківчани були стаціоновані у Львові в листопаді 1944 р. Колектив адаптовувався до нового міста, іншого ритму творчого життя, іншого культурного ландшафту. А місто навзаєм приглядалося до заньківчан. Було важливо, щоб мешканці міста і прибулі митці «порозумілися», прийняли один одного. Заньківчани для цього робили багато кроків назустріч, але ці кроки не всі були вдалі. Тож призначення Бориса Тягна на посаду керманича заньківчан замість Бориса Романицького і було покликане виробити оцей спільний культурний код. Справді, Борис Тягно вивів заньківчан на зовсім інший культурний рівень, це управлінське рішення ефективно спрацювало. Почався новий етап в історії театру імені Марії Заньковецької. І в історії міста. Але ж є інший важливий момент, про які мало згадують у сучасних дослідженнях. А що ж Борис Романицький? Як він реагував на таку ситуацію? Адже на той момент Борис Романицький – представник мистецького Олімпу, фундатор театру, н.а. СРСР, учень Марії Заньковецької та Панаса Саксаганського?!
Романицький справді відреагував, але в доволі незвичайний спосіб, як на ті часи і ситуацію. Лише через декілька сезонів після призначення керманичем заньківчан Бориса Тягна, Борис Романицький дав перше інтерв’ю!!!! при чому не у Львові, а для «Вечірнього Києва». І як зазначено у вступній сильветці до матеріалу: «Борис Васильович сам завітав у редакцію «Вечірній Київ», тобто інтерв’ю ініціював сам Романицький. Це найвідвертіше, і, на мій погляд, найкраще інтерв’ю з усіх, дуже чисельних матеріалів такого жанру, які свого часу дав для преси Борис Романицький. На питання журналіста: «як він оцінює роботу Бориса Тягна як режисера, керманича колективу, Романицький відповів, що у нього зникли усі упередження, які б могли б бути на початках, коли побачив як Тягно працює з національною!!! драматургією. На думку Бориса Романицького, саме постановки Бориса Тягна за творами національної драматургії вивели заньківчан на новий художній рівень». Тобто, один мистецький лідер – Борис Романицький в столичній пресі, у інтерв’ю з власної ініціативи визнав професійну майстерність, лідерство іншого митця – Бориса Тягна. При чому, Борис Тягно мав зовсім інший, «березільський», бекграунд, і не походив із середовища заньківчан. Це приклад дуже високої управлінської етики, лідерства якого все своє життя дотримувався Борис Романицький.
Тож повертаючись до початку львівського періоду діяльності В’ячеслава та Ганни Сумських варто зазначити , що вони належали саме до тієї когорти заньківчанських митців, яких найбільше задіювали саме у постановках за творами національної драматургії. Але не лише національної класики! Так, перша роль В’ячеслава Сумського на львівській сцені була невелика роль у Фортінбраса у знаменитій постановці «Гамлет» Бориса Тягна. Це невелика роль, але вона свідчить про довіру великого Майстра березільського Бориса Тягна до вчорашнього студента, готовність режисера задіювати В’ячеслава Сумського у важливих історичних виставах вже з перших його кроків на професійній сцені.
Якщо подивитися на репертуарну афішу заньківчан, то В’ячеслав Сумський був максимально задіяний репертуарі театру того часу. Очевидно, це були різні ролі як головні, так і другорядні, і найширшого діапазону: від «Ой, не ходи Грицю..» М. Старицького до «Гамлета» В. Шекспіра, від «Гайдамаків» Т. Шевченка до «Колеги» В. Аксьонова, «Невольник» М. Кропивницького (за Т. Шевченком) до «Безприданниці» М. Островського та ін. Найбільше з усіх тогочасних заньківчанських режисерів В’ячеслава Сумського задіювали тогочасний керманич колективу, режисер Борис Тягно і режисер Олекса Ріпко (учень Бориса Тягна). Усі ці обставини сприяли для високого професійного творчого злету В’ячеслава Сумського як митця. При чому, він вже на початках своєї кар’єри отримав визнання не лише у Львові. Адже, коли заньківчани прибули до Москви Декаду українського мистецтва 1960 р., був гучний успіх.
Варто зазначити, що жоден з керманичів заньківчан за всю історію театру не мав такої високої поваги, визнання своїх заслуг не лише як режисера, але й як керівника колективу, такого як Борис Тягно. Навіть до Сергія Данченка були зауваження критиків та медійників. Борис Тягно був тією постаттю з ким в подальшому порівнювали усіх наступних керівників та режисерів театру, навіть у пресі. В межах цієї Декади українського мистецтва був проведений семінар з критики де було розглянуто постановки , які представив театр , критики були не лише російські, а й з інших тогочасних республік. На вистави заньківчанського театру вийшла низка дуже цінних публікацій. І тут важливе інше: до 1960 р. гастролі або декади в Москві в пресі стосовно заньківчан, зазвичай, висвітлювалися так – величезне газетне полотнище з радянським наративом, а тоді текст що, мовляв, заньківчани поставили таке-то, зіграли такі-то, і їх нагородили так-то. План п’ятирічки виконується. І все це оздоблено галереєю портретів фундаторів театру. Джерельної, оперативної інформації «витягнути» з таких публікацій просто годі.
А тепер був справжній професійний аналіз як репертуару заньківчанського театру, його художньої культури, так і режисури, акторського ансамблю, окремих постановок від різних критиків російських, грузинських, литовських, білоруських молдовських, казахстанських та ін. .
Серед акторського складу, кому приділена була велика увага критиків в межах семінару критиків на Декаді українського мистецтва в Москві був В’ячеслав Сумський. Вперше в історії колективу актори були об’єктом розгляду на критичному семінарі. Було надзвичайно багато схвальних рецензій саме на гру Сумського за творами національної драматургії. Критики відзначали, що В’ячеслав Сумський «має чуття до національної театральної культури».
Але була ще одна важлива публікація, яка вийшла з-під пера Бориса Поюровського, він керував цим семінаром, під назвою «День прийдешній, день майбутній», у цій аналітичній статті критик зауважив: «що Сумський має великий талант, режисери його використовують впереваж на ролях героїв. Цей інструментарій в актора вже напрацьований, відшліфований і є для режисерів на поверхні. Але з його точки зору, Сумський , передовсім, характерний актор, навіть характерний комічний актор. Тож режисерам варто глибше працювати, більше творчо «шукати», задіювати актора якнайбільше саме в таку драматургію, бо це відкриє Сумського для українського театру із зовсім несподіваного боку» . Це було дуже цінне і цікаве спостереження.
Крім того, окремо варто згадати ще одну роль В’ячеслава Сумського героїчного характеру це роль Яреми з «Гайдамаків» Т. Шевченка у постановці В. Грипича. Цей режисер дуже нетривалий час працював у театрі. Відтак, він здійснив всього кілька постановок. І серед них «Гайдамаки». Нам не вдалося відшукати кількісно багато матеріалів в тогочасних українських друкованих медіях. Очевидно, рецепція українських критиків не була дуже динамічна, і вистава проіснувала в репертуарі зовсім нетривалий час. Проте, заньківчанська вистава «Гайдамаки» В. Грипича була показана на дуже незвичайних локаціях поза Львовом: Вороніж, Волгоград, Москва, Саратов, Куйбишев (тепер – м. Самара), крім українських міст. Так от, в тогочасній російській пресі вдалося відшукати цілу низку відгуків звичайних глядачів, їх вражень на виставу «Гайдамаки». Більшість із згадуваних глядачів відзначали дуже емоційно навантажену майстерну гру Яреми-Сумського та й поетичність самого спектаклю загалом. Проте ці публікації на виставу «Гайдамаки», радше можемо їх назвати письмові нотатки глядачів, можуть служити темою окремого дослідження, наприклад: яку роль відіграє культура, культурна пам’ять у формуванні національної ідентичності. Ці сенси глядачів спонукали шукати глибока гра акторів, і та драматургія, яку вони втілювали на сцені. Одним із таких акторів був В’ячеслав Сумський Це дуже цінний матеріал для окремого дослідження, певне більше з царини соціології культури. Так чи інакше, в творчому діапазоні В’ячеслава Сумського були найрізноманітніші ролі, які знаходили шлях до своїх глядачів.
Окрім акторської майстерності В’ячеслав Сумський не полишав інше своє захоплення – малярство. Досить сказати, що він самотужки опанував практично усі жанри малярства: живопис, графіку, шарж, швидкий начерк.
Особливо був залюблений у створення швидких начерків, їх малював швидко від 5 до 8 за кілька хвилин, а потім роздаровував друзям і знайомим. Тож в архівах багатьох людей сьогодні знаходяться шаржі намальовані Майстром – В’ячеславом Гнатовичем Сумським! Саме він, В’ячеслав Сумський був одним із тих, хто започаткував серед заньківчан, згодом модний тренд, який став мейнстримом: індивідуальна художня практика, захоплення малярством, виставки, близьке спілкування з художниками.
Взагалі, я вважаю, що колись, можливо, буде проведене дослідження, яке базуватиметься на дослідницькому інструментарії з психології творчості. Адже це дуже цікаво подивитися на творчість Сумського-актора через призму Сумського-художника: як вони резонують або віддзеркалюють один одного?! А яке місце у мистецькій ієрархії Сумського посідала музика?! Припускаю, що читачів чекало б багато несподіваних знахідок, і навіть відкриттів. Бо ж львівський життєпис В’ячеслава та Ганни Сумських мав, насправді, дуже багато кольорів та відтінків.
Оксана ПАЛІЙ
