У довідниках чи енциклопедіях радянського періоду просто відсутня інформація про будь-які прояви культурно-мистецького та громадсько-політичного життя Львова – періоду німецької окупації. Лише в наші дні в опублікованих спогадах очевидців можна довідатись фрагментарні, не підтверджені документально, оперті лише на власну пам’ять факти з помилково- хаотичною періодизацією подій.
Виникнення в окупованому Львові мистецьких навчальних закладів було наслідком своєрідної, інколи парадоксальної, політичної ситуації. Німці, засліплені успіхами на фронтах, зайняті військовими та господарськими справами, не цікавились життєвими проблемами народів, у тому числі й українського.
З дозволу окупаційної адміністрації у 1941р. в Кракові було створено, так званий допомоговий комітет – УЦК (Український Центральний Комітет) на чолі з видатним українським вченим Володимиром Кубійовичем.
Цей орган керував суспільно-культурним життям галицького краю, що був приєднаний до створеної на території Польщі Генеральної Губернії. Керівництво УЦК, і провід Українського крайового комітету у Львові, який очолив Кость Паньківський, поставили собі за мету допомагати українцям у господарських та культурно-освітніх ділянках, в організації шкільництва, церковного життя, сприяти через офіційні інстанції культурно-національному відродженню.
«Ранньою весною 1942 року розпочались навчальні заняття у новоствореному українському мистецькому закладі – Державній Мистецько-промисловій Школі з українською мовою навчання, яка розташовувалась у великому будинку на вул. Снопківській, 47. Відкриття школи з її своєрідною навчальною програмою, з досвідченим викладацьким складом та сформованою талановитою студентською молоддю стало видатною подією в культурно-мистецькому житті окупованого німцями Львова.
Виник учбовий заклад на базі Львівського державного художньо-промислового училища (1940 – 1941 рр.), яке, у свою чергу, було продовженням закритого радянською владою польського мистецького закладу – Panstwowy Instytut Stuk plastycznych we Lwowie, 1938 – 1939рр.
Перші відомості про заснування у Львові мистецької школи подала газета «Львівські вісті» в листопаді 1941р. До березня наступного року було сформовано адміністративну частину, укомплектовано викладацький склад та упорядковано приміщення.
Школа розмістилась у бічному крилі великого будинку колишньої Технічної школи на третьому та четвертому поверхах. Оскільки головний корпус із внутрішнім подвір’ям зайняла військова частина, вхід до школи відкрили з вулиці Жижинської (нині Кубійовича).
Разом з відкриттям української школи у цьому ж приміщенні почала діяти однотипна польська школа зі своєю окремою адміністрацією, викладацьким складом та студентами з польською мовою навчання. Спільними для обох шкіл були лише виробничі майстерні зі станками, які залишились від попереднього училища.
Директором української школи став відомий живописець Михайло Осінчук, згодом його замінив архітектор Євген Нагірний. Педагогічні посади в українській Мистецько-промисловій Школі зайняли переважно члени Спілки Українських Образотворчих Мистецтв, які репрезентували різні напрямки тогочасного мистецького процесу.
При першому ж наборі студентів бажаючих здобути фахову мистецьку освіту, незважаючи на воєнні часи, виявилась неочікувана кількість. Після індивідуального екзаменування найбільш успішних відразу ж було зараховано на вищі курси, а з усіх інших створили окремий підготовчий курс з метою виявлення індивідуальних нахилів. Завдяки піклуванню УЦК для неміських вступників було організовано гуртожиток на вулиці Хшановських, 9, (М. Вербицького) з повним безоплатним харчуванням. У 1942 р лекції відвідувало близько 70 студентів, у 1943р. їх було понад 90.
З перших днів заснування в школи було чотири відділи: малярський, графічний, скульптурний та текстильний. Згодом відкрився керамічний відділ та курси фотомистецтва, які вело «Об’єднання Праці Українських Світливців». Курси відразу набули великої популярності. У перший же рік, їх закінчило 80 чоловік. Найпрестижнішим відділом школи був малярський. Переважна більшість вступників прагнула стати «артистами-малярами», як тоді називали представників малярського фаху.
Незважаючи на те, що новостворений мистецький заклад відчував матеріальні нестачі, навчальний процес проходив успішно, у запланованому ритмі. Хоч школа й була державною, німці майже не цікавились її внутрішнім життям, не допомагали, але й не перешкоджали. Студенти з повним визнанням сприймали педагогічні та дисциплінарні порядки в рідному навчальному закладі, з повагою та пошаною ставились до своїх наставників. У школі панував завжди піднесений настрій, знаходився час і на веселі витівки. Не затьмарювала доброго настрою навіть примусова праця студентів під час канікулів у так званому «Баудінсті» (Будівельна служба). Спокійно сприймали студенти так звані «лапанки» – полювання на молодих людей для вивозу на примусові роботи до Рейху. Доречі про дні «лапанок» завжди заздалегідь знала адміністрація школи. Директор зранку особисто обходив усі класи і наказував не виходити того дня на вулицю.
Згодом німецькій адміністрації не сподобалось мистецько-творче спрямування школи, адже така благородна праця, як мистецтво, повинно належати лише «вибраним». Аборигени мали бути лише робочою силою, а в сфері мистецької творчості – майстрами-ремісниками, малярської, різбарської, ковальської, ткацької тощо справи. Тому Мистецько-промислову Школу було вирішено перепрофілювати у ремісничий заклад технічно-практичного спрямування з новою назвою – Технічна фахова школа для будівництва (Техніше фах шуле фір баувезен). У січні 1944р. школу було перенесено у нове приміщення на вул. Янівській. Так перший у Галичині український мистецький навчальний заклад перестав існувати».
Микола Батіг «Перший і останній випуск»
Михайло Сумик 1911 р.н., народився у селі Йосипівка (Юськовичі). У довоєнний період закінчив сільськогосподарську школу у містечку Олесько. Не був він байдужим до музики, а відтак разом зі своїм братом Мироном був задіяний у міському оркестрі.
Від 1942 року Михайло навчається у Львівській Мистецько-промисловій Школі, опановуючи професію світляра. Одночасно бере активну участь у підпільній діяльності товариства «Сила».
Студенти діставали крім звичайних продуктових карток (Lebensmittelkarte) ще й додаткові (Zusaltz 2) – як державні урядники і робітники на державних підприємствах.
На додаткову картку були додаткові мучні вироби, м’ясо, мармоляда, папіроси і 1л. горілки (картка давалась на місяць). Крім талонів на папіроси і горілку всю продуктово-додаткову картку віддавалось у студентську столову. Талони на папіроси і горілку продавалось. Усі студенти, що проживали у гуртожитку, брали стипендію в сумі 300золотих ( в дистрикті Galizien ходили – польські злоті -zlote – Bank emisiyjny w Polsce – Krakow). Щоб дістати стипендію треба було в кожнім семестрі доставити кілька довідок про здачу заліків хоч би на «4». Стипендії на проживання вистарчало (обід коштував 2-3 злоті) Ще залишалось на кіно чи театр і доповнити щось з білизни чи взуття, куплене вживане на «Крикіданах»(базар за Оперним театром). Відносно грошей то в цей час не було звичаю робити якісь подарунки, випивки з нагоди днів народження, іменин і т.д. Сніданок готували переважно в гуртожитку, за напиток була кава з ячменю (без молока), засолоджена сахарином, рідше – цукром. Як на військовий час та й окупацію, то життя у Львові пульсувало. Вулиці, будівлі майже не потерпіли від війни. Місто було нормально забезпечене електричним струмом, газом, водою, працювало багато крамниць, багато кінотеатрів, працював оперний театр, були відкриті всі церкви і костели.
Закінчивши студії, Михайло Сумик проживає поруч з собором св. Юра. Відвідуючи богослужіння він знайомиться з майбутноью дружиною Марією.
Після одруження молодій парі довелось переїхати до Олеська, оскільки у будинок в якому вони проживали – потрапила авіаційна бомба. Працюючи за фахом, Михайло мав доступ до секретних фотоматеріалів. За наказом німецького командування йому доводилось видруковувати світлини з аерофоторозвідки. Усі негативи у присутності офіцера знищувались.
В часи німецької окупації Мирон вступає до Мистецько-промисловій Школи. Вчителі М. Федюк, М. Осінчук, О.Ліщинський викладали українською мовою, навчальний процес був досить високому рівні, лише з перервами, адже йшла війна.
В мистецькому середовищі Мирон себе почував впевнено, уважно запам’ятовував почуте, згадуючи настанови свого батька, адже мистецькі навики та знання мали б знадобитись йому у майбутньому.
Але нажаль іншої думки були радянські чекісти, котрі прийшли на зміну німцям у 1944р. Патріотизм та любов до своєї землі, до свого народу та мистецтва стали причиною для арешту . Мирон Микитка пропав безвісти ще до закінчення війни.
Андрій КНИШ
