Продовжуючи тему гостин Миколи Вороного у відомих художників сьогодні хочемо познайомити вас із публікацією у дев’ятому номері ілюстрованого журналу “Світ” за 1926 р., де поет описує свої враження про відвідини родини Кульчицьких.
Текст публікації подаємо оригінальним.
Микола Вороний
В МИСТЕЦЬКІМ КУТОЧКУ
Гостина у арт. мал. Олени Кульчицької
(нотаткові вражіння)
Підчас минулого карнавалу, коли Львів напала була маскарадова дурійка, я в погоні за «золотим руном», шниряючи по провінції, опинився в стародавньому Перемишлі, де жив колись і співав хвалу божу славетний Митуса, – в тім Перемишлі, «Де срібнолетний Сян пливе, над котрим от мовби ще недавно снив і тужив за утраченим щастям незабутній Франко…
Як і кождий арґонавт, по труах та пригодах, я бажав собі відпочинку десь у затишному куточку, – і такий куточок пощастило мені надибати в теплій та привітній хаті родини Кульчицьких.
Старенька матуся, вдова, взірець дистиґованої шляхотної натури та добрячої людяної вдачі, а з нею дві старші доні – Ольга й Олена, от і ціла родина.
Хто не знає чи не чував про сестер Кульчицьких?
Перша – знана з майстерних ткацьких виробів, що дорівнюють високо-мистецьким творам.
Друга… цеж та Олена Кульчицька, широко відома артистка малярка, що єдина з поміж українського жіноцтва зуміла вибитися понад рівень малярського ділєтантизму і в ілюстрованню всяких видань та на ряді вистав заімпонувала арбітрам в ріжних галузях пластичного мистецтва креаціями, відзначеними глибшим помислом і досконалою технікою.
Взаємна любов, культ краси і свідома творча праця обєднують з собою всіх трьох олениць цієї скромної і милої родини. (Обходяться без мущин і – уявіть – мають золотий спокій)
Ніякої паради чи виставности, нічого зайвго чи крикливого – елєґантська простота, раціональний смак і тонке естетичне відчуття культури європейської, а разом своєрідної, національної, виникли тут якось самі собою – з органічної потреби, з трибу практичного життя.
От де нашим інтеліґентним жінкам варто би навчитись, як уряджувати своє помешкання.
І головно, що всі ці національно-стильові меблі й окраси стін (полиці зі збанками, тарелями й фігурками, емальові куншти, образи, горорізьби, килими, вишиванки й інше) все, або в переважній більшости зроблено власними руками господинь дому або після їх взірців і проєктів.
Олена Кульчицька – вихованиця віденської «Kunstgewerbeschuie», от звідки ріжноманітність її прикладного і стосованого мистецтва.
Вона ліпить, різбить, випалює, штихує, рисує, малює… Словом «Mädchen für Alles».
Повертаєш голову доокола і з приємністю спиняєш зір на тім чи іншім шедеврі її мистецької руки.
От на столі чудо –ґрупка в порцеляні з чотирьох малих дівчаток, що хопилися в тил одна одній, бавлячись у «ворона». Які веселенькі личка, які наївні мінки й гримаски, повні експресії руху й непогамованої радости.
А от фіґурки в ґіпсі й бронзі: тут «Паж і королева», там знову є двоє діток у забаві… Яка тонка стилізація плястичної форми… Quelle charme!
Пробуджене захоплення зростає в міру того, як око перебігає на горельєфи, емальові образи й картини в сусідстві пишних килимів, що творять кожний з окрема своє самоцінне, артистичне вражіння. Медальон Шевченка (в високім релєфі), «Ecce Homo» і ґрупа сонних дітей у ваґоні, – кожний з цих горелєфів криє в собі строго замкнений естетичний вираз: перший – патріотичну формулу,другий – реліґійну доґму, третій – психольогічний фраґмент (голодний сон сиріт). Емальові образки представляють з незвичайною прецизією стилізовані народні типи.
Портрети батька і матері артистки трактовані в поважній академічній манері, свідчать про солідну і старанну техніку. Великий образ «Діти з свічками» вабить світляним ефектом. Далі великий декоративний пляфон «Ринок» і кілька офортів: з них деякі знані мені ще з київської виставки 1913 р. («Діти»).
Надуживаю права гостя і занурююсь в морі акварелів, що складають поважні теки; милуюсь тонкою виспеціялізованою технікою в акварельових пейсажах… Переходжу до грубих тек з офортами, акватінами, мідьоритами й дереворитами і дивуюсь кольосальній амплітуді творчої уяви артистки. Тут і теми війни (січові стрільці) та вигнання, тут і княжа доба, тут і галєрія письменників, пейсажі й жанрові сценки, в яких найвдячніше фіґурують діти і Гуцули. Особливу увагу звертає тека з рисунками до «Лиса Микити» на чорно і в фарбах (Dreifarbendruck). Кожний рисунок, заставка чи вінєта – це справжні перлини творчости (огорткова вінєта в композиції просто гідна подиву!). Подумати, скільки таланту, трівоги і вирафінованої праці було зложено в ці рисунки і задля чого? Щоб лежали вони марно в теці артистки!
З ілюстрацій них акварелів дуже гарні ті, що зроблені на Великодні теми, бо там найбільше фіґурують діти, а дітей артистка сильно любить і знає їх і вміє віддавати найтонші детальки ніжної діточої душі.
Акарельові рисунки до «Чорної Ради» вже дещо слабші – розгін козацької натури не всюди типовий і подекуди вимушений.
Користаючи з нагоди, в домі артистки довелося мені блище запізнатися з олійною фактурою її образів.
До цього часу в реалістичних образах Кульчицької мене вражав брак витриманого кольориту (різкість в доборі барв) і різкість мазка.
Приглядаючись тепер пильніще, я переконався, що таке вражіння роблять лише деякі образи. В иньших же навпаки я знайшов і повязання локальних кольорів і стисло витриманий кольорит. Чим пояснити цю психольоґічну загаку в творчости артистки? Очевидно, артистка поборює труднощі олійної фактури і не всюди їй це цілком успішно вдається. От напр. пейсаж сіножати з відсвітом на воді – річ цілком гармонійна. От портрет білої дівчинки на білім тлі (дверей), що знову робить вражіння суцільного ясного кольориту. А от портрет двох дівчаток над книжкою, що не полишає жадати нічого кращого що до повязання льокальних півясних тонів з глибшим загальним кольоритом, при чому вдячно використаний і світляний рефлєкс. Так само і що до настрою: на схилених личках увага; видко, що справді читають. Така ж сама олійка: діти над акварієм з рибками.
Ще більше відчуття прозорого кольориту з грою світлотіни я подивляв в портреті сестри Ольги: гаряче літо, задуха, відкинена голова розмріяна і розмучена, на ній світляні просвіти і «зайчики» сонячного проміння. В цім мальованні відчувається вплив імпресіонізму.
З маси етюдів і студій в олії ефектніще вражіння роблять темки прості й наївні; нпр. кури, півень і индик (яскраво, живо) або кітки (білочорні, сплять собі – вираз премилий).
Зате пейсаж-маріна в мягкім зеленавім кольориті (з льокальни синім тоном) все таки зраджує декоративність; образ мальовано ніби для екрану – мягко, але неживо (світляні рефлєкси зазначені точно, але умисне не підкреслені, правда, при хмарнім небі).
І мені здається, що правдиве покликання артистки лежить, направду таки, в галузі декоративній, де вона малює в обмежено добраних тонах, видобуваючи силу виразу головно в прецизійній лінії рисунку. (А propos, цю утилізаційно-декоративну манєру, що виникла з поліхромної традиції, один надміру амбітний на ерудицію критик відніс до манєри «сецесіоністів»!)
Я вже з належним признанням відзначав цю манєру в образах артистки на реліґійні теми (на попередніх львівських виставках). В ційже манєрі бачив я тепер 11 більших глибоко вичутих образців пляфонів на страсти Христові; найліпші з них – «Молитва о чаші», в «Саду Гетсиманськім» і «Гріб Христа», з янголами. І знову дивна річ: ці прекрасні образи лежать, а духовенство і не подумає їх набути для удекоровання церкви в часі страстної седмиці (нехай, мовляв, Поляки тим бавляться!).
Але що видалось мені дійсним архитвором артистки, так це «Польова Мадонна». Ціле тло із стилізованго золотого колосся. На Божій Матері темно багряний хитон, а корона з червоних і синіх квіточок. Ісусик у білій сорочці. Трактовання чисто народнє, українське. Дитятко поклало ручку на шию мамі, а щаслива мама обома долонями тулить його до себе. Особливо розчулено вражає безмірно добрий і сердешний усміх щасливої матері, на який гармонійно відповідає таким же виразом і усміх дитяти.
Тут подаю я лише короткі нотаткові вражіння з тієї приємної гостини в родині Кульчицьких, що збагатила мою душу великим скарбом.