Перед кожним Днем Незалежності ми згадуємо тих, хто боровся за її здобуття — політиків, військових, митців. Але є й інші герої, чия праця була не менш важливою. Вони творили українську державу не на барикадах, а у повсякденному житті, закладаючи її основи цеглина за цеглиною. Саме таким чоловіком був Михайло Стецкевич (1868, Перемишль — 1934, Львів), видатний львівський меценат, громадський діяч та патріот, чия справа продовжує жити і сьогодні.
Він жив у Львові, в районі Голоско, на зламі ХІХ і ХХ століть. Навчався у Львові та Відні, служив писарем, а потім ад’ютантом у львівського намісника. Ця служба була нелегкою: він мусив скакати на коні, доставляючи депеші у будь-яку погоду, що, як пізніше встановив лікар, стало причиною його бездітності. Проте ця особиста обставина не завадила йому присвятити життя служінню суспільству.
Михайло Стецкевич був справжнім патріотом-будівничим. Він не просто був членом товариства «Просвіта» чи опікувався церквою, а будував українське громадянське суспільство у буквальному сенсі. Він дбав про майбутнє нації, заснувавши молодшу школу для дівчат, яку передав під опіку сестер-василіанок. На власні кошти він збудував триповерхову кам’яницю у стилі функціоналізму на вулиці Замарстинівській, 213, яка поєднувала модерні елементи з традиційним українським декором. Разом із дружиною Олімпією він опікувався сиротинцем, а за порадою митрополита Андрея Шептицького, що був частим гостем у їхньому домі, подружжя взяло на виховання трьох сиріт: двох хлопців і маленьку дівчинку Павліну.
Ця родинна історія, як і багато інших фактів з життя Михайла Стецкевича, доходить до нас завдяки його особистим щоденникам — штамбухам. Як згадує письменник Юрій Винничук, ці альбоми були для Стецкевича не просто записниками. Він заповнив їх віршами, простими, але сповненими щирості. У цих віршах він розповідав про свій другий шлюб, про обман із приданим, про батька, який помер невдовзі після його весілля, і про долю своїх прийомних дітей. Його вірші свідчать про глибоку відданість Україні. Він писав про її долю, про війну, про Кобзаря, якого називав «Батьком». Ці записи, до яких він навіть додавав власні ноти, показують, що Стецкевич був не лише меценатом, а й людиною з тонкою душевною організацією, яка прагнула залишити після себе не лише матеріальну, але й духовну спадщину.
Вшанування пам’яті як форма боротьби
Як слушно зауважує Ігор Мончук, «вшанування пам’яті — це теж форма боротьби. Це спосіб сказати: ми пам’ятаємо, ми продовжуємо». Доля родини Стецкевичів є яскравим підтвердженням цієї істини.
Саме з ініціативи Благодійного Фонду «Про Пам’ять», як повідомляє Ігор Мончук, було впорядковано місце поховання Михайла Стецкевича на Янівському цвинтарі. Це сталося після того, як подружжя було перепоховане.
Після смерті Михайла (1934) та Олімпії (1947) Стецкевичів, подружжя було поховане на старому Голосківському цвинтарі. У 1970-х роках, коли цвинтар опинився під загрозою знищення — на його місці планували звести багатоповерховий готель — родичі були змушені ухвалити непросте рішення: перепоховати Михайла та Олімпію на полі № 61а Янівського цвинтаря, зберігаючи їхню пам’ять і гідність. Разом із ними було перенесено й надгробок, який і сьогодні слугує місцем вшанування цієї видатної родини.
З часом місце останнього спочинку залишалося без належної уваги. Саме з ініціативи Благодійного фонду «Про Пам’ять», як повідомляє Ігор Мончук, могилу було впорядковано та прибрано — з глибокою шаною до минулого.
Ця історія є болісним свідченням того, яку ціну українці платили за своє прагнення до свободи. Доля Павліни, його прийомної доньки, є справжнім символом трагедії українського народу в ХХ столітті. Вона вийшла заміж за Петра Матчака, брата видатного військового та політичного діяча Михайла Матчака. Під час радянської окупації Павліна працювала паспортисткою і, ризикуючи життям, допомагала воякам УПА з документами. За це її було викрито і засуджено до 25 років ув’язнення, які вона провела у Воркутлазі. Коли вона повернулася додому, її власні діти вже були дорослими і спершу не впізнали матір.
Пам’ять, що живе у майбутньому
Найяскравішим свідченням того, що пам’ять про Михайла Стеткевича жива, є сучасна доля його будинку. У 2019 році, попри статус пам’ятки архітектури, який було надано будівлі у 1993 році, забудовник через суд домігся його скасування, маючи на меті знести історичну віллу та звести на її місці багатоповерхівку. Це рішення викликало обурення громадськості та пам’яткоохоронців, які ініціювали електронні петиції та публічні звернення. Завдяки їхній боротьбі вдалося не лише відстояти пам’ятку, але й знайти компромісне рішення з забудовником.
Сьогодні, як зазначає Ігор Мончук, у будинку родини Стецкевичів на вулиці Замарстинівській, 213, «там, де колись творилася українська історія — сьогодні діє станиця «Пласту»». Завдяки компромісу з міською владою та забудовником, вілла, що була відновлена коштом останнього, повернеться у комунальну власність Львова.
Це є не лише збереженням будівлі, а й продовженням справи самого Михайла Стецкевича. Поруч із віллою облаштовано громадський простір, де щодня «звучить дитячий сміх і плететься нова нитка спільноти». Тут створено два спортивні майданчики, імпровізований амфітеатр, ігрову зону з гойдалками та тарзанкою. Головною ж цінністю, що зберегли, став яблуневий сад — як символ тяглості і турботи. Як зазначає Мончук, «це не просто простір — це продовження справи Михайла Стецкевича. Тепер тут зростають ті, хто нестиме пам’ять далі».
Цей приклад доводить, що фундамент Незалежності закладається не лише великими звершеннями, а й щоденною працею, меценатством та любов’ю до своєї землі, що передається з покоління в покоління.
Роман МЕТЕЛЬСЬКИЙ
