Ніколи не була на Слобожанщині, так само як і у багатьох інших чудових куточках України, назви яких тепер довідуємось і пізнаємо. Пізнаємо, не мандруючи цими мальовничими околицями, а читаючи страшні новини про те, як дика орда нальотом руйнує, гвалтує і викрадає те, що їй не належить, видаючи потім за своє.
Нічого не змінилось з тих часів, коли у сер. ХІІ ст. Андрій Боголюбський руйнував та грабував Київ, саме тоді викравши чудотворну ікону Вишгородської Богородиці, яку потім було названо Владімірською і яка позиціонується, як національна святиня росії . Вони так робили завжди впродовж усієї їхньої історії, наповненої імперськими амбіціями, брехнею та жорстоким придушенням найменшого інакомислія. Бо так звикли. А ми звикли до іншого, і завжди стриміли та прагнули до іншого – до свободи і незалежності. І до краси, відчуття якої вносимо, навіть підсвідомо, у наш побут, у стосунки і сприйняття світу.
Тому-то ті ординці були заскочені не тільки відвагою і мужністю, але й упорядкованістю, задбаністю і красою кожної нашої оселі, навіть у найменшому хуторі краю. Із чорної заздрості і повного нерозуміння, вони хочуть не тільки підкорити наш незламний дух, а й знищити той потяг до прекрасного, що завжди складав основу древньої культури українського народу. Трагічні історії новітньої війни, яку ворог веде, брутально попираючи усі правила (бо і війна їх має) – історії міст і сіл, людей, які стали на захист нашої історичної пам’яті і окремих пам’яток – не повинні забутись і затертись, бо вони витворюють і відображають саму суть українського характеру.
Одну з таких історій мені хотілось би розповісти. Оскільки цей допис присвячений Дню музеїв, то й історія буде про музейника.
В нашому Центрі майже щодня зустрічаємось з музейниками із різних регіонів України – вони приїжджають за матеріалами і засобами, котрими можуть убезпечити і зберегти свої музейні колекції, надійно запакувавши та перенісши їх у безпечне місце. Це і музеї з тих областей, де не ведуться бойові дії (і, сподіваємось, не будуть вестись), але є і такі, котрі знаходяться у місцях, наближених до лінії фронту.
Мені важко говорити про музей ім. Куїнджі в Маріуполі, про краєзнавчий музей Мелітополя, про національний літературно-меморіальний музей Григорія Сковороди у с. Сковородинівка на Харківщині. Не знаю чому так сталось, що не змогли впильнувати і не вберегли. Це дуже болить. Болить, бо вчителем моїм (не тільки по фаху, але у житті) був один із найвидатніших музейників України, людина фанатично віддана своїй справі – Борис Возницький. Одна із заповідей, якої він незмінно притримувався: “Не бійся!”. Впевнена: за жодних обставин він не дав би знищити або розікрасти свій музей, свою галерею. Так як і охоронець історико-краєзнавчого музею у містечку Іванків на Київщині, який рятував картини Марії Приймаченко, виносячи їх з палаючого будинку.
Є люди, які іноді навіть не знають які вони відважні і хоробрі, рятують життя інших, нехтуючи безпекою власного життя. Це наші герої. Такими ж героями є й ті, хто, забуваючи про себе, рятують пам’ятки – свідчення нашої багатовікової історії та культури.
Згадуючи на початку розповіді про Слобожанщину, не тільки про Харків, Луганськ, Суми та інші міста, де таки не встигла побувати, мала на увазі ошатний, зелений куточок цієї частини України, невелике містечко на березі річки Козача Лопань – Дергачі. У цій місцевості люди селились ще з давніх давен – поселення відоме із скіфської доби VI – III ст. до н. е. Читаючи історію краю, довідуюсь, що до 1943 року містечко називалось Деркачі і на гербі його зображений козак з пікою та птах деркач біля стебла очерета.
За легендою, саме козак Деркач і був засновником міста, у якому зараз стоїть йому пам’ятник. Чи був такий козак, чи ні, достеменно невідомо, але історичним фактом є те, що козацька слобода, яка тут знаходилась, входила у лінію фортець, які захищали від набігів татар. Зараз, сучасні Дергачі знову стали фортецею – 30 км від російського кордону, і знову звідси відбивають набіги новітньої орди. Про це містечко чуємо із воєнних хронік – чи близько фронт, чи відбили, чи знову по ньому стріляли. Колись (це ж було зовсім недавно) цей квітучий край славився зеленим туризмом, а зараз перетворився в руїни.
Ось і сьогодні – після обстрілів зруйновано місцевий будинок культури. Кожен день із острахом оглядаю новини і пильную – чи вціліла “Багричівська садиба”. Якось до нашого Центру подзвонив чоловік, назвався Олегом Яровим, сказав, що з музею у Дергачах і їде до нас по матеріали. Переглянула інформації з інтернету, щоб довідатись, що це за такий музей, прочитала статтю Сергія Лисенка – велотуриста та фотографа, який заснував краєзнавчий проект мандрівок велосипедом по Слобожанщині. (Стаття в інтернет виданні “Слобідський край”: “Мандруємо Харківською областю: музей “Багричівська садиба” на Дергачівщині”. 12.12.2021.) Автор пише:
“ … “Багричівська садиба” має статус краєзнавчого музею від Департаменту культури і туризму Харківської облдержадміністрації ще з 2013 року. У 2013 році “Багричівська садиба” ввійшла в 100 кращих садиб сільського зеленого туризму України. У 2017 році була відзначена за кращу експозицію на Агропромисловій виставці України “Агро – 17”. Власник садиби, Олег Яровий, є визначний майстер декоративно-ужиткового мистецтва та отримав багато дипломів від обласних та всеукраїнських організацій”.
Музей знаходиться в родинній хаті Ярового (збудована у 1895 році), яку придбав ще на початку ХХ ст. його прапрадід, селянин Іван Клочко. На перетині Золочівського шляху і Лугової вулиці, біля самої річки і заливних лук стоїть ця хата – унікальна гідротехнічна споруда, яка забезпечувала гідрозахист оселі від річкової води в час повеней. Читаю далі у статті: “ Вона збудована без фундаменту на високій земляній подушці, (чимось оброблена, бо така міцна, що не бере лом), рублена з мореної верби (мінералізація солями металів на глибині у воді протягом десятків років), мазана глиною, з металевим дахом, з високою стелею, дверима і вікнами… Можливо, саме через добротну хату сусіди вважали Івана Клочка багатим і прозвали “Багричем”. Також “багричами” слов’яни називали дотепних чоловіків”. А насправді він був шевцем, шив шапки, одяг.
Його дружина Олександра була знахаркою, лікувала людей лікарськими травами. Олег Яровий, майстер у п’ятому поколінні, не тільки успадкував родинне ремесло, але й розвинув його. Став майстром шкіряних виробів і реставратором археологічних знахідок різних культур. І відкрив у садибі музей. Попри антикварні речі, котрі передавались з покоління у покоління, зібрав цінні колекції палеоліту, черняхівської культури та скіфів, Київської Русі. Рідкісні експонати, котрим місце в експозиціях поважних музеїв, відображають розвиток різних ремесел, які існували в Україні ще 2 тисячі років тому.
Це про музей. А змарнілий чоловік, що вийшов з машини біля входу у бібліотеку Політехніки, представився – Олег Яровий. Не дуже був подібний на своє фото: усміхненого, у вишиванці, котрий стоїть, очевидно, на подвір’ї музею біля козацької гармати поряд з двома козаками. Розповідав багато про те, як зараз у Дергачах, про постійні обстріли, про те, що мало людей залишилось – виїхали у спокійнішу частину Харківщини, недалеко, щоб при першій же нагоді повернутись. Знайшовши десь транспорт, приїхав взяти необхідні матеріали, і, запакувавши в них експонати, перевезти у безпечніше місце. “Хіба це можливо?” – питаю. “Ще не знаю, але музей не залишу”.
Поїхав і якийсь час не давався чути. За кілька днів вислав фото у бронежилеті і написав: “ Я в Дергачах. Є тільки світло, зв’язок нестабільний. Почав пакуватись. Можливо тільки вдень. У нас гучно. В місті, як після апокаліпсису. Цивільних не бачив”. Вислав фото, як пакує експонати: “Практикуюсь з плівкою та конвертами”. Але: “Нікуди їхати не хочеться, чесно кажучи”. Були плани і проекти на майбутнє, над одним із них вже почали працювати, називався “Козацька майстерня”. У завданнях, які ставила перед собою майстерня, вказано, що це “об’єднання козаків і ремісників різних напрямків, які здатні виробляти моделі історичної зброї різного призначення, задля поширення нашої національної культури… Нагадати людям сучасності – що саме робило козаків козаками, як вони мислили, до чого прагнули і як саме досягали своїх цілей і перемог. …. Бо козак одвіку був носієм і представником української культури, вільною людиною, яка прагне до розвитку і процвітання всього, що є в ній самій і навколо”.
Олег Яровий знайшов місце, куди може тимчасово вивезти свій музей. Пакує експонати під кулями і вибухами. На зауваження про те, що повинен насамперед зберегти своє життя, пише: “Музей – це моя душа і пам’ять моїх предків. А це українці. Якщо ми не збережемо, то хто ще. Без історії немає нації”.
На цій фразі можна було б і закінчити розповідь про людину, яка ризикуючи власним життям, без жодного фінансування і допомоги, рятує те, що вважає найважливішим і найдорожчим скарбом не тільки для себе, але й для нащадків.
Просто так хочеться побачити “Багричівську садибу”, відремонтовану, з відреставрованими експонатами, з городом і садом, засадженими цілющими травами, що на березі ріки Козача Лопань, котра іноді на весну розливається. Після війни, і щоб Олег Яровий обов’язково провів екскурсію.
Наталя ФІЛЕВИЧ
