Питання розвитку чернецтва стояло перед о. Климентієм на першому місці. 1930 року громадськість готувалася святкувала 30-ту річницю сходження на престіл Галицьких Владик Митрополита Андрея. Заходи мали відбутись у січні 1931 року. Готувались і студити, які цього року перенесли до Львова (до Свято-Іванівської Лаври) дерев’яну церкву з с. Кривка Турківського повіту. Неповторна бойківська архітектура справила таке враження, що, як згадують сучасники, весь Львів ходив, щоби біля неї сфотографуватись.
«Складно сказати, яка б доля чекала цей шедевр дерев’яного зодчества, яким є невеличка бойківська церква зі села Кривка, що на Турківщині, та яка сьогодні є окрасою Музею народної архітектури та побуту у Львові, якби не те, що на той час парохом у цьому селі був о. Маркелій Куновський. Згідно з одними джерелами, ця церква, посвячена отцю Миколаю, була збудована 1761 року, а, згідно з іншими — 1763-го. Вона довго задовольняла потреби мешканців села, кількість яких ніколи не перевищувала 400 осіб, а в 1920-х роках зросла майже вдвоє, а тому громада села вирішила розібрати стару церкву і на її місці поставити нову. (…) Стару церкву очікувала доля багатьох дерев’яних церков: її або могли продати в якесь інше бідніше село, або просто використати дерево на опалення. (…) Під час дискусії з громадою щодо майбутнього старої церкви отець Маркелій Куновський звернувся до відомого мистецтвознавця Михайла Драгана, який попросив допомоги Митрополита Андрея Шептицькогоі переконав його, що варто викупити в села цю церкву і перевезти її до Львова. Під керівництвом М. Драгана стару церкву розібрали й перевезли до Львова, у теперішній Шевченківський гай, започаткувавши у такий спосіб Музей народної архітектури й побуту просто неба. Церкву перевезли возами із Кривки і змонтували на новому місці 1930 року».
[Роман Горак. Канікули 1888 року (Листи Антона Березинського до Івана Франка). — Науковий вісник музею Івана Франка у Львові. Випуск 20. — Львів: Апріорі, 2016. — С. 438 — 439]
Михайло Драган у тогочасній пресі засвідчив, що саме клопотами та заслугами о. Климентія було перевезено церкву до Львова.
[Перлина бойківської архітектури у Львові (про дерев’яну церкву с. Кривки). // Новий час. — 1930. — № 128]
Перемовини з громадою с. Кривка розпочали ще 1926 року. Не всі парафіяни погоджувалися подарувати храм, і цей конфлікт пришвидшив смерть пароха о. Куновського. Проте справу продовжили його син о. Володимир Куновський і новий парох о. Роман Ладижинський. Перевезений храм встановили майстри Тома Джурин та Прокіп Демків із с. Ціневи (сьогодні село Рожнятівського повіту Івано-Франківської області) 1931 року, де він 7 липня був освячений іменем Святої Софії — Премудрости Божої.
Крім старань щодо розбудови студитських монастирів, слід згадати й про підприємницький хист о. Климентія. У часах, коли життя в монастирі було для нього тільки мрією, бізнесовий та підприємницький талант Казимира графа Шептицького став невід’ємною частиною його повсякденної діяльності. Усі світські справи було скасовано зі вступом у монастир. Однак нам вдалося знайти інформацію про кооператив, який організував о. Климентій із числа священиків з метою придбання відпочинкового осередку в Гребенові на Сколівщині.
«Зелемінь». Так зветься положена на найкращому місці Гребенева (у скільських горах), над Опоровою кручею, велика прегарна вілля, яку набули цього року на власність священики львівської дієцезії, зорганізовані в кооперативі «Священича санаторія». Ця молода, але рухлива кооператива, починаючи свою діяльність перед трьома літами, давала змогу своїм членам місячними однозолотовими ратамн (тепер уже двозолотовими) сплачувати десятидолярові уділи, а оперуючи вміло й розумно призбираними грішми, вспіла вже цього року набути за ціну восьми тисяч доларів цей прегарний дім відпочинку. На чолі кооперативи стоїть о. ігумен Климентій Шептицький (голова Надзірної Ради), а до Дирекції входять загальновідомі у нас зі своєї ініціятивности діячі, а саме: о. крил. Дам’ян Лопатинський, о. дир. Юліян Дзерович і парох Гребенева о. Смачило. Придбання цього літнища — це перший позитивний досяг сконсолідованої праці нашого духовенства для потреб власного колективу (…).
В четвер, 19. червня ц. р. відбулося торжественне посвячення «Зелеміні», якого доконав Ексцел. митрополит Андрей в асисті епископа Н. Будки. В посвяченні брали участь, крім членів Дирекції та Надзірної Ради кооперативи, о. мітрат Т. Войнаровський, о. крил. і пос. Л. Куницький (ще хворий) (…).
На порозі віллі привитав владику хлібом-сіллю голова Надзірної Ради о. ігумен Климентій Шептицький. По коротенькій відповіди і подяці за привіт приступлено до самого акту посвячення, якого, як сказано, доконав сам Високопресв. Андрей в асисті Преосв. Н. Булки. Посвячений об’єкт має 20 прегарних кімнат з бальконами (будівля двоповерхова) і з двома їдальнями».
[Діло. — № 136. — 22 червня 1930 р. — С. 5]
Зі Сколівських Бескидів о. Климентій повернувся у сам вир монастирського й церковного життя. За кілька днів у Познані 26–29 червня відбувся євхаристичний конгрес, в якому взяв участь, окрім більшості греко-католицького єпископату на чолі з Митрополитом Андреєм, також о. Климентій.
[Діло. — № 145. — 3липня 1930 р. — С. 3]
10 липня 1930 року до Львова прибув Примас Речі Посполитої кардинал Август Глонд (1881–1948). Цього ж дня у Соборі Святого Юра відбулася конференція, в якій взяли участь львівські єпископи трьох обрядів: східного, латинського та вірменського. Також на конференцію прибув краківський митрополит князь Сапіга. Газета «Polska Zbrojna», яку видавало Міністерство Оборони, подає нам з деталями відвідини Примаса, зазначаючи, що перші два дні по Львову його супроводжували о. Климентій з каноніком Ковальським. Після обіду, на якому був присутній також Леон граф Шептицький із Прилбич, о. Климентій із кардиналом Глондом відвідали монастир Сестер Василіянок на вул. Потоцького (нині це вулиця Генерала Чупринки, 103). Після цього Примас відвідав греко-католицьку духовну семінарію і Національний Український Музей на вул. Мохнацького (нині це вул. Михайла Драгоманова, 42). На закінчення дня гості завітали до волоської церкви Успіння Пресвятої Богородиці.
[Polska Zbrojna. — № 188. — 12 липня 1930 р. — С. 2]
Не обійшовся цей рік без інтриг та саботажу, від чого особливо постраждали о. Климентій і студити.
16 серпня газета «ABC» (№ 277), яка відображала погляди проросійської націонал-демократії, а також підтримувала антиукраїнські й антисемітські теорії, на першій шпальті розмістила матеріал про Студитів в Уневі як «гніздо антипольської роботи». Причиною цьому послужив літній табір молодіжної організації «Пласт», діяльність якого автор статті пов’язує з бандитськими нападами під Перемишлянами. У статті називають братів Шептицьких як керівників «українського сепаратистського центру» в Уневі. Наведені факти, а точніше — вигадки автора статті з історії студитів та твердження про формування груп для саботажу свідчать про явний дискредитаційний характер. Зважаючи на проросійське джерело, очевидним є те, що подібні матеріали були помстою за проби поширення католицької традиції на схід від Галичини. Як знаряддя використовувалися для цього структури, що вбачали в діяльності братів Шептицьких антипольські риси. Цю інформацію передруковано в іншому проросійському виданні.
[Kurier Poznański. — № 380. — 20 серпня 1930 р. — С. 4]
Прикладом, як цілеспрямовано прагнула знеславити Шептицьких редакція «ABC», є інший допис під назвою «Руські бандити і дальше гуляють», в якій автор пише про те, що було вчинено бандитський напад на майно Яна Шептицького у Бібрському повіті, у результаті чого спалено дві скирти конюшини. Йдеться про Дев’ятники і Яна Сильвестра, сина Леона Шептицького, який одідичив тут маєтки після о. Климентія. У замітці зазначено, що «пожежа є дуже характеристичною, оскільки Ян Шептицький є братом митрополита Шептицького, протектора всіх бойових організацій руських».
[ABC. — № 238. — 27 серпня 1930 р. — С. 2]
Після цієї зливи неправдивих поголосів і звинувачень відбулася спроба підпалити привезений зі с. Кривка храм, який закінчували ремонтувати. Про це преса написала 20 вересня.
[Діло. — № 209. — 20 вересня 1930 р. — С. 2]
Кілька днів пізніше газета «Діло» добре описала цей випадок, додаючи, як ілюстрацію до теми, також відомості про монахів-студитів та перевезену до монастиря церкву. Подаємо зміст статті без скорочень:
«Ще про замах на монастир оо. Студитів.
Невдалий замах на монастир оо. Студитів, що лежить у прегарному місці на узгірях Знесіння від сторони Личакова, на північ від тамошнього зал. двірця. в найближчому сусідстві залізничої лінії Підзамче-Винники, звернув мимоволі увагу широкого загалу на цей строгий чин, добре відомий на старій Руси і відновлений у нас перед кільканадцяти роками митр. Шептицьким. Головний монастир оо. Студитів лежить в Уневі, а поменші монастирі находяться в Зарваниці, у Львові на Знесінні і в Коростові (скільського деканату). Позатим існує ще у Львові монастир-студія оо. Студитів при вул. Петра Скарги. Ігуменом оо. Студитів є єромонах Климентій Шептицький.
Чин оо. Студитів належить до найстрогіших. Його члени працюють багато фізично (ведуть власне господарство) і багато постять. Загалом правила того чину вимагають від його членів великої саможертви, самовідречення і посвяти. Монастир на Знесінні, на який виконано замах, стоїть під проводом єромонаха Нікона (о. Павла Погорільця). Монастир вивінований митр. Шептицьким як слід і веде на свому Фільварку (довк. поля) широку господарку, А недавно спроваджено на ті узгір’я чудову деревляну церковцю (яка може змістити найвище яких 300 осіб) з села Кривка, пов. Турка, і саме тепер кінчиться її уставлювання. Церковця підлягав опіці консерваторського уряду, бо вона мав справді неоціненну мистецьку вартість як рідкий здобуток і пам’ятка вимираючого вже зовсім старого деревляного будівництва. (Подібну красою і стилем деревляну церковцю перенесли недавно чеські мистецькі круги до Праги з села Михайлівні на Закарпатті й уставили її в городі-саді Кінського). Не треба й казати, що церкву з Кривки розібрано, перевезено, а тепер кінчать монтувати під проводом фахівців, так, що вона нічого не стратить зі своєї краси і кожна дрібниця буде в ній на давньому місці.
Справжнім чудом Божим можна назвати те,що наслідком страшного вибуху бомби не потерпів ні дім оо. Студитів, ні згадана церковця. Як би було прийшло до вибуху другої бомби, яку атентатчики вложили у віконницю дому, підпаливши льонт, катастрофа булаб неминуча. На превелике щастя, льонт згорів тільки до половини і ця бомба не вибухнула. Це врятувало життя всіх мешканців монастиря і жиючих там тепер майстрів, а також дім і церковцю перед руїною. З напряму втечі атентатчиків у сторону Личакова, які стріляли з револьверів, не допускаючи до погоні, як і з того факту, що саме дві доби передтим висаджено в подібний спосіб школу ім. князя Льва при вул. Круп’ярській, можна догадуватися, що атентатчики в обох випадках були ті самі люди. Побачимо, який буде вислід слідства поліції».
[Діло. — № 215. — 27 вересня 1930 р. — С. 4]
