Якби якимось чином житель Львова столітньої давнини мав би можливість опинитися на сучасній вулиці Вітовського, то в нього і гадки б не було де він знаходиться. І якщо багато вулиць давнього Львова залишаються практично незмінними віками, то згадана вулиця всього протягом XX ст. змінила свій вигляд до невпізнання.
Ще до початку XX століття вулицю Вітовського назвати власне вулицею було важко. Це була всього лиш невпорядкована дорога, що простяглась між міськими пагорбами, не маючи навіть житлової забудови. Але її особливістю було те, що вела вона до двох відомих міських ставків – Пелчинського та Панянського, котрі безумовно були природною окрасою міста. Саме наявність ставків та потічка, що їх наповнював, не давало Пелчинській дорозі, як тоді звалася вул. Вітовського, перерости в індустріальну вулицю. У перше десятиліття XX ст. на цій вуличці було збудовано лиш кілька будинків.
Проте, нова віха в історії вулиці Вітовського розпочинається після Першої світової війни. Ще в час війни російські війська засипали струмок та спустили стави. Вже після війни польська влада, яка стала тепер урядувати у Львові, вирішила не відновлювати ставки, а взятись за розвиток вулиці. Через це на початку 20-х років обидві водойми були повністю засипані та розпочалось впорядкування самої вулиці. Відсутність Пелчинського ставу дала можливість вирівняти дорогу, оскільки до цього вуличка петлею оминала ставок. Саму ж дорогу було викладено бруківкою.
Уже наприкінці 20-х років вздовж вул. Вітовського була прокладена трамвайна колія. На початку ж 30-х років дорога цієї вулиці отримала доволі оригінальне призначення – стала ділянкою траси славнозвісного Гран-прі Львова. В час гран-прі на незабудованій частині вулиці споруджувалися дерев’яні трибуни, з котрих глядачі мали можливість спостерігати за перегонами. В ці ж роки виникає й найпримітніша будівля цієї вулиці – будинок MZE (Міських закладів електричних), в котрій в радянські часи містилось КГБ, а зараз – управління СБУ. Наприкінці 30-х років було озеленено Пелчинську гору, яка піднімалась від вулиці Вітовського до Цитаделі. Існували навіть плани впорядкувати в цьому місці міський парк, однак їх так і не реалізували через вибух Другої світової війни.
Уже по закінченню Другої світової війни радянська влада міста повернулась до ідеї впорядкування парку при вулиці Вітовського, яка в той час звалася Дзержинського. Однак було обрано південний бік вулиці, де в 1951 році було закладено Парк культури. В цей час видозмінюється частина вулиці перед входом до парку. Безпосередньо перед самим входом до парку, на місці де колись був став, було впорядковано декоративну клумбу. Фонтани, які ми звикли бачити в цьому місці сьогодні, з’явились тільки в 1970 році.
Цікаво була оформлена протилежна від входу до парку Культури сторона вулиці. Хоча дорога в цьому місці була вирівняна ще за польських часів, однак на місці де колись проходила вулиця збереглась невеличка площа, яка ніби врізається в Пелчинську гору. В 60-х роках тут спорудили своєрідний мур зі вставками зображень театральної тематики. Тепер на місці цього муру стіна, що використовується під розписи графіті. На самій же площі було зведено інсталяцію химерної конструкції, на котрій розміщувались фотографії і повідомлення про ударників виробництва. На початку незалежності нашої держави цю інсталяцію розібрали.
Поруч до інсталяції, приблизно на тому місці, де зараз стоїть меморіальний камінь «Борцям за волю України», в 70-х роках на короткий час було встановлено одного із левів з зруйнованого саме в той час цвинтаря Орлят на Личаківському кладовищі. У 1972 році, поруч до входу в парк Культури, було зведено ще одну виразну споруду цієї вулиці – спорт-комплекс «Динамо». Фактично в той час вулиця і отримала свій вигляд, що зберігся і до тепер.
Володимир ПРОКОПІВ
Джерела:
Котлобулатова І. Львів на фотографії 1860-2006. – Львів, 2006.
Котлобулатова І. Львів на фотографії-2: 1860-2011. – Львів, 2011.
Інтернет-ресурс www.polona.pl
Інтернет-портал www.wikimapia.org
