В архівних фондах Служби зовнішньої розвідки України знайдено низку документів органів мдб / кдб срср, які дають змогу доповнити вже відому інформацію про організацію сталінським режимом Львівського псевдособору (8–10 березня 1946 року) з ліквідації Української греко-католицької церкви (УГКЦ) і поглинання її російською православною церквою (РПЦ). Зокрема, про оперативну розробку Івана Бучка, який після арештів в Україні всього єпископату залишався єдиним єпископом УГКЦ за кордоном, здійснення спецзаходів щодо знищення греко-католицької церкви на чолі з єпископом Теодором Ромжею на Закарпатті, намагання діяти за таким самим сценарієм у країнах Центральної та Східної Європи.
Іван Бучко: “Наша церква першою зазнала переслідувань від червоних”
Іван Бучко був єдиним греко-католицьким священником такого високого сану, до якого чекісти не могли дістатися, заарештувати, тиснути на нього і змусити мовчати. Маючи зв’язки із впливовими особами і прямий доступ до Папи Римського, він здійснював духовну опіку над втікачами від більшовицької влади, критикував сталінський режим за знищення церкви і докладав зусиль для її існування в діаспорі. Це неабияк дратувало кремлівське керівництво та його спецслужби.
У постанові про заведення на нього справи зазначалося, що “Бучко, очолюючи діяльність греко-католицької церкви в усьому світі, спрямовує її в українському націоналістичному дусі і веде активну антирадянську роботу за кордоном”. До справи долучено текст його інтерв’ю для іспанської газети “Аріба”. Відповіді на запитання редактора газети були саме тими свідченнями антирадянської агітації й пропаганди, які чекісти збирали й накопичували, щоб переконати вище керівництво, що він є затятим ворогом радянської влади, агентом Ватикану й міжнародного імперіалізму.
На прохання охарактеризувати ситуацію в Україні І. Бучко зазначав, що звістки дуже сумні. “Наша церква першою зазнала переслідувань від червоних і, на жаль, не є останньою, – говорив він. – Починаючи з 11 квітня всіх єпископів заарештувати й вивезли до Сибіру. Знаємо, що з них троє померли в концтаборах. Із Краю вийшло близько 300 священників. Всі інші, яких налічується 2600, перебувають у тюрмах або в засланні у Сибіру. Ті, які залишилися на волі, виконують обов’язки духівників у новоявлених катакомбах, вочевидь нелегальних. Такі самі справи з православними священниками” (ГДА СЗРУ. – Ф. 1. – Спр. 10266. – Арк. 109).
Йшлося про жорстокі переслідування греко-католицької церкви в срср, які пізніше отримали назву “Львівський псевдособор”. Цьому передували масові арешти духовенства. 11 квітня 1945 року органи нкдб заарештували архієпископа Йосифа Сліпого. Упродовж наступних двох тижнів у Львові та по областях, окрім митрополита та чотирьох єпископів, було заарештовано ще 50 греко-католицьких священників. Їх звинуватили в контрреволюційній діяльності. Тоді ж закрито Богословську академію та семінарію у Львові, а їх вихованців забрано до радянської армії.
У травні 1945 року органами нкдб була створена ініціативна група з возз’єднання греко-католицької церкви з православною. До неї включили священників Гавриїла Костельника, Михайла Мельника та Антонія Пельвецького, які за вказівками чекістів провели відповідну роботу в парафіях і невдовзі звернулися до сталіна з проханням про возз’єднання з РПЦ. Речником цієї групи погодився стати богослов отець Гавриїл Костельник. Чекісти зіграли на його амбіціях і неприязних стосунках із Ватиканом.
Із 8 по 10 березня 1946 року у соборі Святого Юра у Львові проходив так званий псевдособор, на якому за наказом сталіна проголосили ліквідацію Української греко-католицької церкви. УГКЦ була заборонена на території срср, значну частину її майна передали російській православній церкві, а вірних та духовенство насильно змушували зрікатися своєї церкви. Ці рішення благословив патріарх російської православної церкви Алексій I.
Ще на етапі схиляння органами нкдб священників до “возз’єднання” з РПЦ у діаспорі дізналися про ті процеси. Про це свідчать розсекречені документи з архівної справи на І. Бучка. В одному з повідомлень ідеться про те, що восени 1945 року з Праги до Львова нелегально прибув керівник референтури ОУН(б) в Чехословаччині Теодор Мороз. Він мав завдання сконтактуватися зі священниками собору Святого Юра та зібрати інформацію про становище УГКЦ і діяльність ініціативної групи Костельника.
“Колишній єпископ уніатської греко-католицької церкви Галичини Бучко, – зазначається в документі, – який нині перебуває у Ватикані, дав завдання священнику Гриньоху, який мешкає в Празі, зв’язатися зі священниками собору Святого Юра у Львові, які знаходяться на волі, й отримати від них доповідь для Ватикану. Виконуючи завдання Бучка, Гриньох зв’язався з Морозом, який мешкав у Празі, і дав йому завдання здійснити нелегальний перехід кордону, дістатися до Львова і надати йому доповідь для Ватикану” (ГДА СЗРУ. – Ф. 1. – Спр. 10266. – Арк. 15).
В іншому документі йдеться про те, що Т. Мороз “мав зустріч з апостольськими адміністраторами греко-католицької церкви Малиновським і Вояківським, від яких отримав завдання ще раз зв’язатися з Костельником і схилити його до втечі за кордон. Якщо Костельник відхилить цю пропозицію, викрасти його і по лінії зв’язку ОУН доправити до Мюнхена” (ГДА СЗРУ. – Ф. 1. – Спр. 10266. – Арк. 16).
Ці документи свідчать про те, що представники УГКЦ за кордоном відчайдушно намагалися якось перешкодити знищенню церкви в радянській Україні. Але в тих умовах завадити цьому було неможливо.
У січні 1946 року план проведення собору був затверджений у москві. Для його втілення в життя до Львова відрядили спеціальну оперативну групу нкдб урср на чолі із заступником наркома О. Дроздецьким. Делегатів на собор ретельно відбирали серед лояльно налаштованих до радянської влади священників, з окремими проводили роз’яснювальні бесіди і заздалегідь вербували. нкдб так само займався організацією фінансування всіх заходів, доставленням делегатів до Львова, їх розселенням, харчуванням та забезпеченням охорони самого заходу.
Львівський псевдособор 1946 року дав старт подальшим репресіям проти духовенства і вірних УГКЦ. І. Бучко тоді за збігом обставин не потрапив під жорнова репресивної машини. В публікації для іспанської газети з цього приводу зазначалося, що у 1939 році, за місяць до початку Другої світової війни, він виїхав з рідного краю за кордон і що це стало причиною, чому його не заарештували, не вивезли до Сибіру чи не розстріляли, як інших священників.
На той час він був єпископом, доктором богослов’я, активним громадським діячем, учасником конференцій єпископату та міжнародних конгресів. У серпні 1939 року І. Бучко відвідав низку українських поселень у Південній Америці. Після багатомісячної пасторської подорожі упродовж певного часу мешкав у США. В листопаді 1941 року повернувся до Європи, оселився в Римі, став представником Української греко-католицької церкви при Ватикані.
Резидентура мдб срср у Римі організувала стеження за єпископом і його переміщеннями по всій Європі. На підставі цих доповідей у липні 1948 року з москви до Києва надіслали документ про активізацію діяльності УГКЦ за кордоном і необхідність вжиття відповідних заходів, щоб протидіяти цьому. Зазначалося, що раніше УГКЦ підпорядковувалася Східній Конгрегації при Ватикані, а потім – безпосередньо Папі Римському, що дає змогу І. Бучку як главі УГКЦ в Європі просувати свої ідеї та отримувати підтримку. Йшлося про те, що ним створена консисторія у складі 12 священників і що керівництво діяльністю церки здійснюється через чотирьох генеральних вікаріїв у Німеччині, Франції, Англії, Бельгії, Нідерландах і Данії.
Найбільшою загрозою москва вважала те, що УГКЦ бере активну участь у діяльності ОУН і спільно з лідерами цієї організації проводить серед української еміграції роботу щодо її об’єднання і виховання в націоналістичному антирадянському дусі. “Керівники УГКЦ, – зазначалося в документі, – обіймають керівні пости в українських націоналістичних організаціях або беруть участь у діяльності українських націоналістів. Зокрема, єпископ Іван Бучко є головою “Українського допомогового комітету” в Італії, Яків Перрідон – почесним членом націоналістичної організації “Об’єднання українських робітників у Франції”, Микола Вояківський, Ван де Мале, Йосип Жан – активні українські націоналісти” (ГДА СЗРУ. – Ф. 1. – Спр. 10266. – Арк. 48–49).
Невдовзі з москви до Києва надіслали інформацію про те, що Папа Пій ХІІ “як вияв любові до католицької церкви в Україні, яка переслідується”, посвятив єпископа І. Бучка в сан асистента Папського престолу, а також надав йому титул графа Риму. То був сигнал для активізації його оперативної розробки. В мдб урср взяли на облік усіх родичів І. Бучка, які мешкали в срср. На кожного збирали інформацію з тим, щоб визначитися з кандидатом, якого могли б вивести за кордон і впровадити в близьке оточення до єпископа. Але жодна особа не відповідала необхідним критеріям.
Тож діяльність І. Бучка і його поїздки відстежували здебільшого через повідомлення наявної закордонної агентури і газетні публікації. Для цього окремим агентам показували світлини І. Бучка, щоб могли його впізнати. Та все це не приносило бажаного для чекістів результату. Адже не давало змоги вплинути на його позицію, поведінку, публічні виступи. Ті висловлювання були доволі різкими. Зокрема, у вже згадуваному інтерв’ю журналіст запитав: “Чому, Ваша екселенціє, завжди кажуть “московський і москва”, коли згадують про комуністів?” На це він відповів так:
“Український народ – це справжній руський народ. Москва пограбувала нас, включно з нашою назвою. Москалі – це суміш азійських племен і рас із домішкою 35 % слов’янського населення.
Тепер, під пануванням сталіна, успадкували політику Чингісхана, як це робили й інші московські деспоти.
Комунізм став для них засобом для досягнення їхніх цілей, це зброя їхньої пропаганди, яка служить їм для залучення до себе адептів у всьому світі під прикриттям політики за соціальну справедливість.
Зовні, стосовно зовнішнього світу, зуміли перетворити його на щось більше, ніж політична доктрина, бо перетворили його на певний вид релігії, без Бога, із залізною дисципліною” (ГДА СЗРУ. – Ф. 1. – Спр. 10266. – Арк. 109).
І. Бучко до останніх днів життя сприяв діяльності УГКЦ в діаспорі, регулярно здійснював пастирські візити до різних країн, звертався до Папи Римського за підтримкою української церкви, дбав про вірних. Водночас у нього були певні розбіжності в поглядах на статус церкви, створення патріархату УГКЦ та з інших питань із митрополитом Йосифом Сліпим. Його в 1963 році під тиском світової громадськості, а також завдяки клопотанням Папи Римського Івана ХХІІІ та американського президента Джона Кеннеді тодішній очільник срср Микита Хрущов погодився звільнити з табору і відпустити на мешкання до Риму.
Чекісти відстежували ці напружені й непрості взаємовідносини і навіть намагалися через агентуру та інші можливості зіштовхнути церковних діячів між собою і добитися розколу. Але з цього нічого не вийшло. І. Бучко проявляв обережність, дипломатичність, лояльність до Ватикану, щоб мати можливість і надалі лобіювати українське питання.
Зрештою, мдб урср, а потім і кдб урср не могли за кордоном діяти так нахабно і свавільно, як свого часу у Львові. Тож справу, яку вели на І. Бучка упродовж багатьох років, закрили за відсутності оперативних можливостей подальшої розробки з позицій Італії. При цьому в узагальненій довідці зазначено, що цим питанням надалі займатиметься перше головне управління (зовнішня розвідка) кдб срср.
Теодор Ромжа. На лінії захисту греко-католицької церкви на Закарпатті
Після Львівського псевдособору сталінський режим узявся за знищення греко-католицької церкви на Закарпатті, яке у 1945 році було приєднане до урср. Але здійснити це за сценарієм, розробленим органами мдб на Галичині, не вдалося. На заваді став єпископ Мукачівський Теодор Ромжа. Щоб прибрати з наміченого шляху цю перепону, чекісти через закордонну агентуру і резидентури мдб срср у країнах Європи почали його переслідувати, фабрикувати матеріали для звинувачення у шпигунстві на користь Ватикану та співпраці з підпільним українським національним рухом.
Історія життя, служіння церкві та вбивства Теодора Ромжі докладно описана в багатьох публікаціях, які ґрунтуються на свідченнях очевидців, матеріалах із галузевого державного архіву СБУ та інших відомостях. Натомість в архівних фондах СЗРУ виявлено низку документів, які свідчать про те, що оперативною розробкою священника також займалося перше (розвідувальне) управління нкдб урср. Ці матеріали доповнюють загальну картину і додають нові сторінки й барви до життєпису та характеристики одного з яскравих представників української греко-католицької церкви.
Навесні 1945 року перше управління нкдб урср підготувало кілька спеціальних повідомлень про діяльність греко-католицької церкви в Закарпатській Україні та її лідера єпископа Ромжу. Вони адресувалися першому секретарю цк кп(б)у Микиті Хрущову, керівникові радянської зовнішньої розвідки Павлу Фітіну і голові нкдб срср Всеволоду Меркулову. У документах йшлося про те, що на тлі підготовчих заходів із приєднання Закарпаття до радянської України греко-католицька церква активізувала свою антирадянську діяльність. У розвиток цієї тези зазначалося, що тамтешній єпископ Ромжа відмовився підписати “Маніфест про возз’єднання Закарпаття з радянською Україною” і заявляв, що “існуюча влада не від Бога, вона скоро розпадеться”.
“Відомий Вам Ужгородський вікарій, єпископ греко-католицької церкви Ромжа, – йшлося в одному зі спецповідомлень, – пред’явив голові народної ради Туряниці в ультимативній формі ноту з вимогою припинити утиски уніатів православними, погрожуючи, що в іншому разі він не відповідає за наслідки. Внаслідок зусиль Ромжі вдалося підготувати опозиційні сили – чехи, мадьяри, українські січовики, євреї консолідуються разом” (ГДА СЗРУ. – Ф. 1. – Спр. 4160. – Т. 1. – Арк. 32).
Далі з тексту документа стає зрозуміло, чому єпископ Ромжа так негативно відреагував на запровадження нової політики на Закарпатській Україні. Коли у жовтні 1944 року на цю територію прийшла червона армія, там діяли понад 400 греко-католицьких парафій і близько 100 православних (в оперативних документах нкдб фігурують інші цифри – близько 300 і понад 100).
Тамтешня Мукачівська греко-католицька єпархія безпосередньо підпорядковувалася Ватикану. Радянське керівництво не могло такого допустити. Тож давалися вказівки, щоб схиляти католицьких священників до відмови від вірності Риму, переходу в православ’я, розпалювали міжконфесійні суперечки, відбирали церковні землі. То були лише перші пробні кроки на шляху до цілковитого знищення греко-католицької церкви на Закарпатті. Остаточні заходи були здійснені вже після Львівського псевдособору.
Тим часом навіть ті поодинокі факти, які фігурують в архівних документах, свідчать про те, що ще до укладання в червні 1945 року договору про включення Закарпатської України до складу срср на тих теренах радянська військова адміністрація заохочувала свавілля й утиски щодо греко-католиків. Тоді ж народною радою був прийнятий декрет про передання церковних земель селянам, проти чого протестували священники.
“У м. Перечин священник Дезідерій, – інформували працівники нкдб, – відмовився передати народному комітету 36 угрів церковної землі. Коли Дезідерій звернувся до Ромжі за порадою, як бути з цією землею, Ромжа заборонив йому передавати землю місцевому комітету…
29 квітня і 2 травня ц. р. народну раду відвідали дві делегації селян греко-католиків, очолювані секретарем Ромжі Пуньком і прелатом-каноніком Хірою. Делегації вимагали повернення церков, переданих православним…
Під час перебування у м. Іршава нашого агента “Іванова” його запросив до церкви греко-католицький священник, де звернувся до нього як члена народної ради з протестом щодо передавання церков православним і вимагав їх повернення. В цей час до церкви почали збігатися місцеві мешканці, які при виході “Іванова” з церкви зустріли його вигуками: “Поверніть церкви. Не допускайте кровопролиття. Якщо не повернете, ми піднімемо повстання з сокирами й косами, заберемо їх самі…”
Сам єпископ Ромжа у розмові з нашим агентом “Боржава” про передачу греко-католицьких церков православним заявив: “Наполягатиму на поверненні церков також і після возз’єднання аж через міжнародний суд у Римі”” (ГДА СЗРУ. – Ф. 1. – Спр. 4160. – Т. 1. – Арк. 59–61).
Відтак єпископ Ромжа став надто небезпечним для кремлівського керівництва, бо його діяльність унеможливлювала “галицький варіант” із ліквідації ГКЦ, який уже розроблявся в москві у кабінетах нкдб. На нього почали збирати досьє й організували за ним стеження. У документах зазначається, що за вказівкою військової ради 4-го українського фронту у пресі розгорнули публікацію матеріалів проти греко-католицької церкви та її очільника.
У документах, які нкдб урср надсилало М. Хрущову, П. Фітіну і В. Меркулову, цілеспрямовано нагніталася обстановка. Повідомлялося про контакти греко-католицьких священників із підпіллям ОУН, яке діяло в Карпатах, про те, що “в уніатському монастирі ордена “Василіанів”, який розташований поряд із греко-католицьким храмом і безпосередньо підпорядковується Ромжі, є незареєстрована друкарня”. Ще одну друкарню нібито мала нелегальна організація чехофілів, яка спиралася на греко-католицьке духовенство, а фінансувалася ця діяльність британською розвідкою. В іншому повідомленні йшлося про те, що “за агентурними відомостями, які потребують уточнення, в катакомбах греко-католицького храму в Ужгороді має зберігатися радіостанція” (ГДА СЗРУ. – Ф. 1. – Спр. 4160. – Т. 1. – Арк. 54).
Повідомлялося, що Ромжу в 1944 році неодноразово відвідували чеські старші офіцери, один із яких нібито був англійським розвідником. Крім того, у посиланні на інформацію, отриману радянською розвідкою і контррозвідкою, зазначалося, що Ромжа перед від’їздом із Риму до Ужгорода прослухав таємні двомісячні курси при Східній конгрегації разом із особами, які за оперативними обліками проходили як агенти Ватикану. Він нібито посилено займався спортом і тренувався у стрільбі, тож так само міг бути агентом Ватикану.
Це вже були не просто негативні висловлювання проти політики радянської влади, це тягнуло на звинувачення у шпигунстві, зв’язках з іноземними розвідками та українським націоналістичним підпіллям. Тож не випадково наприкінці одного документів є така фраза: “Народний комісар тов. Савченко у спецповідомленні № 759/с від 24.04.45 р. на адресу народного комісара тов. Меркулова попросив санкцію на арешт Ромжі” (ГДА СЗРУ. – Ф. 1. – Спр. 4160. – Т. 1. – Арк. 56). Але в москві, вочевидь, були дещо інші плани.
Т. Ромжу почали дедалі сильніше опікати. Ставили завдання збирати інформацію про те, з ким він спілкується, від кого отримує листи, куди їздить. Оперативний інтерес ще більше зріс після отримання глибших відомостей про його навчання, риси характеру, шлях духовного зростання. Докладно про це дізналися під час допиту в серпні 1945 року заарештованого органами нкдб “агента Ватикану в Закарпатській Україні” Олександра Ільницького. У протоколі допиту він фігурує як колишній генеральний вікарій Ватикану по греко-католицькій уніатській церкві Закарпатської України, колишній головний радник регентського комісаріату Закарпатської України, колишній член верховної палати угорського парламенту.
О. Ільницький розповів, що добре знав усю сім’ю Т. Ромжі, часто навідував його батьків, коли ті ще були живими. Сестер характеризував як затятих українських націоналісток, які зазнавали переслідувань за свої погляди від угорської влади. Самого Теодора знав із 1928 року у період своєї служби нотарем єпископської консисторії. А юний Т. Ромжа тоді просив єпископа Петра Гебея, щоб його взяли до лав богослов’я.
“З урахуванням того, що Ромжа закінчив гімназію з атестатом зрілості на “відмінно”, – зазначав О. Ільницький, – консисторіальна рада одноголосно прийняла його до лав вихованців богословської дієцезії. Ромжа за власним бажанням погодився на життя без шлюбу, целібат, тому консисторія вирішила направити його до Східної конгрегації. Богословську освіту Ромжа отримав у колегії “Русікум”, де вивчав російську літературну мову, обряди російської православної церкви та інші дисципліни для виконання місіонерської роботи в срср. Керівництво колегії “Русікум” щороку повідомляло мукачівському єпископу в Ужгороді про те, що Ромжа є першим учнем у семінарії і в навчанні, і в поведінці” (ГДА СЗРУ. – Ф. 1. – Спр. 10348. – Т. 1. – Арк. 187).
Далі О. Ільницький розповів про приїзд Т. Ромжі після закінчення навчання на Закарпатську Україну і початок священницької діяльності, про те, що вірні, і греко-католики, і православні, поважали його за суворий праведний спосіб життя. Зазначав, що він дуже багато часу присвячував церковній службі і самоосвіті, вивчав російську, італійську, німецьку, французьку й англійську мови, а українську, чеську, угорську і словацьку знав досконало. У зв’язку з цим не брав участі в діяльності політичних партій і всіляких товариств, бо на це не вистачало часу. Тобто наполегливо готувався до місіонерської роботи на території срср. Крім того, розповів про обставини призначення Т. Ромжі в 1944 році єпископом Мукачівської греко-католицької дієцезії.
Від агентурних джерел у нкдб також дізналися, що Т. Ромжа під час навчання у Ватикані ґрунтовно вивчав міжнародні економічні проблеми, добре розбирався в національних питаннях, займався вивченням марксизму-ленінізму, готуючись до майбутньої місіонерської роботи.
Понад те, агент нкдб “Кузен” повідомив, що 28 січня 1943 року Т. Ромжа отримав від Папи Римського титул почесного камергера. При цьому зазначав, що цей титул є високою нагородою у Ватикані і надається пожиттєво за спеціальні заслуги конфіденційного і політичного характеру. За припущеннями агента, титул надали Т. Ромжі за налагодження зв’язку між главою української автокефальної православної церкви на окупованих територіях України митрополитом Полікарпом (Петром Сікорським) та колишнім дипломатом уряду УНР князем Яном Токаржевським, який у той період мешкав у Римі і підтримував контакти з Ватиканом.
Агент “Кузен” інформував, що під час зустрічей з Т. Ромжею у Ватикані той запевняв його, що добре підготовлений священник може вести успішну боротьбу з комунізмом, розвінчуючи це вчення і доносячи до людей віру в справжні цінності людського буття.
Напевне, саме ця інформація стала визначальною у формуванні в надрах нкдб висновків про те, що єпископ Ромжа не піде на жодні домовленості й поступки і що він є надто небезпечною перешкодою для утвердження радянської влади на Закарпатській Україні та проведення заходів із ліквідації греко-католицької церкви за аналогією зі Львівським псевдособором. Попри це, заарештовувати його у той період не стали, а вирішили спершу скомпрометувати як агента Ватикану і змістити з посади. Натомість на його місце поставити іншого священника, який би чинив так, як радитимуть працівники нкдб. Про це свідчить спецповідомлення за агентурною справою “Звєно”, датоване червнем 1945 року і надіслане голові нкдб срср В. Меркулову.
У документі йдеться про те, що органи нкдб урср відстежили канали зв’язку Т. Ромжі з Ватиканом. Зокрема, на залізничній станції Чоп перехопили особистого секретаря єпископа і казначея капітули. Один їхав до Риму з доповіддю Т. Ромжі про ситуацію, яка склалася у Закарпатській Україні, й утиски греко-католицької церкви, інший – до словацького міста Пряшева, де нібито мав оселитися на постійне мешкання й організувати канал для інформування Ватикану про розгортання подій в Ужгороді.
У спецповідомленні “передавання докладної інформації про політичне становище в Закарпатській Україні й отримання вказівок від Ватикану” трактувалося як злочин. Хоча насправді єпископ, який був призначений Ватиканом і підпорядковувався Святому Престолу, мав за правило це робити. Але чекісти мали іншу думку. Тож так званих кур’єрів допитали, пригрозили кримінальною відповідальністю та іншими негативними наслідками і змусили співпрацювати. Так само таємно схопили вікарія греко-католицької церкви одного з округів Румунії, вилучили в нього письмову доповідь Т. Ромжі до Ватикану і завербували. Крім того, підібрали для вербування одного зі священників, якого мали намір просувати на місце єпископа замість Т. Ромжі.
Владика Теодор тим часом намагався консолідувати вірних, рішуче виступав проти приєднання єпархії до православної церкви, протестував проти закриття греко-католицьких храмів, говорив про неприпустимість зради. Навіть коли влада конфіскувала єпархіальне авто, він продовжив об’їжджати єпархію, пересуваючись кінним транспортом.
Під час однієї з таких поїздок 27 жовтня 1947 року на нього було вчинено заздалегідь спланований нкдб замах. Внаслідок організованої чекістами автомобільної аварії, зокрема зіткнення автомобіля з кінним екіпажем єпископа, Т. Ромжа дістав важкі поранення. За кілька днів, 31 жовтня, помер у Мукачівській лікарні. Найвірогідніше, був отруєний агентами нкдб за вказівкою з москви. Водночас у розсекречених документах, які зберігаються в архівних фондах СЗРУ, відомостей про це не виявлено. Відповідні матеріали зберігаються в недоступних для дослідників архівосховищах у москві.
Поховали Т. Ромжу в Ужгороді у кафедральному соборі. У червні 2001 року Папа Римський Іван-Павло II під час свого візиту в Україну причислив Теодора Ромжу до лику блаженних.
Після ліквідації єпископа опір греко-католиків на Закарпатті був зламаний. Тож слідом за Галичиною греко-католицьку церкву було офіційно заборонено і на цих теренах. За два роки всі парафії були або переведені до російської православної церкви або знищені. За розробленим у москві сценарієм подібні заходи були також організовані в Польщі, Румунії та Чехословаччині.
Ліквідація греко-католицької церкви в країнах Східної і Центральної Європи. Сценарій мдб срср
Одночасно з ліквідацією Української греко-католицької церкви на Галичині і Закарпатті органи мдб срср активізували агентурні заходи в Польщі, Чехословаччині і Румунії, де діяли греко-католицькі парафії і знаходили тимчасовий прихисток українські священники від переслідування з боку сталінського режиму. Розсекречені документи з архівних фондів Служби зовнішньої розвідки України свідчать про те, що чекісти спільно з працівниками органів безпеки тодішніх прорадянських країн Східної і Центральної Європи чинили тиск на українське духовенство і вірних, намагалися звинуватити їх у зв’язках з УПА та українським підпільним національно-визвольним рухом, створити у такий спосіб образ ГКЦ в діаспорі як ворожої чи незаконної структури і ліквідувати.
На початку 1947 року мдб урср завело агентурно-спостережну справу під назвою “УГКЦ за кордоном”. У постанові про заведення справи зазначалося, що “уніатська греко-католицька церква під керівництвом Ватикану веде антирадянську діяльність в інтересах міжнародної реакції й підлягає розробці”. Водночас органи мдб урср не обмежилися лише збиранням інформації та спостереженням за тим, як діють парафії ГКЦ за кордоном. Унаслідок встановлення тісних контактів з органами безпеки країн соціалістичного табору розроблялися спільні плани з впровадження агентури в духовне середовище, оцінювання ситуації на місцях і можливостей скликання псевдособорів на кшталт Львівського, щоб знищити греко-католицьку церкву так само на європейських теренах.
В основу таких планів, як свідчать архівні документи, намагалися покласти звинувачення у сприянні церкви діяльності УПА, зокрема налагодженню кур’єрського зв’язку між мюнхенським центром ОУН і підпіллям у радянській Україні, зберіганні й поширенні листівок та інших матеріалів, проведенні антирадянської політики за кордоном. У кожній країні ці процеси проходили по-різному. У Польщі ліквідація українських греко-католицьких парафій відбувалася переважно адміністративно-силовими методами. Представникам мдб срср, які діяли там як радники, працівники консульських та інших установ, не потрібно було вдаватися до багатоходових комбінацій, вербування значної кількості священників і схиляння їх до голосування за припинення існування церкви.
У Румунії в 1948 році провели псевдособор на кшталт Львівського, але в менших масштабах. У ньому взяло участь лише кільканадцять священників і мирян. Так само було проголошено від’єднання від Риму і приєднання до православної церкви. Дещо інша ситуація склалася на теренах Чехословаччини. Саме цьому здебільшого присвячені матеріали агентурно-спостережної справи.
Починалося все з того, що в січні 1947 року органами безпеки Чехословаччини під час переходу кордону із Західною Німеччиною був затриманий кур’єр Проводу ОУН Ян Зелінський (псевдо – Богдан Ковалик). Слідство тривало упродовж чотирьох місяців, після чого суд виніс вирок – довічне ув’язнення. Водночас чекісти почали активно розкручувати іншу лінію справи. Вони з’ясували, що допомогу в переході кордону нібито надавав священник української греко-католицької церкви в Празі Павло Гучко. Його одразу заарештували разом зі священником Єгором Бураничем та іншими.
Під час обшуку в церкві знайшли матеріали, які “підтверджували активну участь греко-католицького духовенства в українському націоналістичному русі”. Такі висновки були зроблені в звіті голови мдб урср С. Савченка на ім’я міністра закордонних справ урср Д. Мануїльського. У розвиток теми в звіті зазначалося таке:
“Цими документами встановлюється, що єпископ Пряшевської єпархії Павло Гойдич займає керівне становище в антирадянському українському націоналістичному русі.
Також встановлено, що значну роль в антирадянській українській націоналістичній діяльності греко-католицького духовенства в Чехословаччині відіграє настоятель монастиря монашого ордену “Василіан” у м. Требишеві протоігумен Севастіян Сабол, який має велику підтримку у Ватикана. Сабол – один із ідеологів українського націоналізму, в Закарпатті відомий як поет (літературний псевдонім Зореслав), непримиренний ненависник Радянського Союзу. Він брав активну участь в українському націоналістичному русі на Закарпатті у період волошинщини.
Після окупації угорцями Закарпатської України емігрував до Словаччини. Підтримує нелегальний зв’язок із греко-католицьким духовенством Закарпатської області і єпископом Ромжею, якому пересилає листи і директивні вказівки з Ватикану. У своєму монастирі він переховує бандерівців, забезпечує їх документами і переправляє за межі Чехословаччини в різні країни, зокрема до Америки” (ГДА СЗРУ. – Ф. 1. – Спр. 10348. – Т. 1. – Арк. 129–132).
Наприкінці звіту акцентувалася увага на тому, що органи мдб урср спільно з чехословацькими колегами докладають зусиль для того, щоб цей судовий процес був показовим і продемонстрував усім у Чехословаччині, що українська греко-католицька церква “повністю підтримує ОУН в їхній підпільно-терористичній діяльності”, і підготувати громадську думку до прийняття рішення про ліквідацію церкви.
Інші матеріали справи свідчать про те, що в подальшому цілеспрямовано збиралася інформація про ГКЦ і нібито якусь незаконну діяльність українських священників. Зазначалося, що загальна кількість вірних – приблизно 250 000 осіб. Керівництво церкви на чолі з єпископом Гойдичем знаходиться в Пряшеві. Кістяк вірних становлять українці, які мешкають у Словаччині, а також ті, що емігрували з Польщі і радянської України, зокрема Закарпаття.
Про тих, хто втік від переслідування на радянській території, повідомлялося окремо. Наводилися свідчення священника П. Гойдича, отримані під час допиту. З його слів, представники греко-католицької церкви у Чехословаччині надавали утікачам документи про їхнє чеське або словацьке походження.
На підставі цього люди отримували чехословацьке громадянство і могли спокійно надалі мешкати в країні. Таких на момент його арешту нібито було кілька сот осіб, з них близько 300 – греко-католицькі монахи. Декому додатково надавали довідки про їхнє навчання в Парижі, що давало змогу отримувати проїзні документи для виїзду за кордон. Таких набралося близько сотні. Тобто це були священнослужителі й вірні, яких рятували від арешту, заслання, переходу на службу до російської православної церкви. За матеріалами ж слідства такі дії вважалися кримінальним злочином.
Чимало агентурних повідомлень і довідок стосується монастиря у Требишеві і його настоятеля отця Севастіяна Сабола, який так само допомагав утікачам. На нього окремо завели справу-формуляр. В одній із довідок йдеться про те, що С. Сабол у 1937 році викладав в українській класичній гімназії в Ужгороді, в якій молодь виховували в націоналістичному дусі. Про літературну діяльність зазначається таке:
“…Друкував свої оди на честь сильних людей, які перемагали безбожників більшовиків. Два збірники віршів Зореслава мають назви “Сонце й блакить” та “Зі серцем у руках”. Усі літературні твори Сабола мають яскраво виражене антирадянське націоналістичне спрямування. За словами самого Сабола, вони відображають дух свого часу і за ними можна готуватися до прийдешніх “серйозних подій”, для чого слід мати “готових” людей, сильних волею і духом” (ГДА СЗРУ. – Ф. 1. – Спр. 10348. – Т. 1. – Арк. 120–121).
В іншій довідці йдеться про контакти С. Сабола з Ватиканом і про те, що у серпні 1945 року він нелегально перейшов кордон срср і в Мукачеві зустрічався з єпископом Ромжею. Той приїзд у мдб урср кваліфікували як шпигунство, хоч вони були давніми друзями ще з навчання у Римі. Так само у повідомленнях про переховування священників із Закарпатської України зазначалося, що він “отримував від них відомості розвідувального характеру”.
“За повідомленням закордонного агента “Георгія”, – зазначається в черговій довідці, – у травні 1947 року в м. Пряшеві відбулося рукопокладання в сан єпископа Гопка Василя. На цій церемонії виступив із промовою Сабол, в якій нагадав про уніатських священників, які “поневіряються в сибірському засланні”, вимагав не забувати цих людей і вести непримиренну боротьбу з ворогами католицької церкви” (ГДА СЗРУ. – Ф. 1. – Спр. 10348. – Т. 1. – Арк. 454).
У тій самій довідці йдеться про те, що органи безпеки Чехословаччини збиралися заарештувати С. Сабола. Дізнавшись про це, він упродовж кількох місяців переховувався в лісах та чеських монастирях. У грудні 1948 року суд в Празі заочно засудив його до довічного ув’язнення. У провину ставили зв’язок із УПА, що кваліфікували як антидержавну діяльність. Після цього він ще упродовж певного часу мешкав у країні інкогніто. Лише в серпні 1949 року емігрував до Австрії, звідти – до Італії і, зрештою, у 1951 році виїхав до США. У діаспорі опублікував низку статей про насильну ліквідацію Греко-католицької церкви в срср і країнах соціалістичного табору, арешти й засудження священників, які відмовилися переходити в православ’я.
Тим часом у Чехословаччині тривали арешти греко-католицьких священників. Як свідчать розсекречені архівні документи, нарівні з арештами відбувалося закриття греко-католицьких храмів і створення замість них православних. За цим процесом вгадувалася рука москви. Ось як про це повідомляв закордонний агент “Руснак”, католицький священник, у своєму звіті про стан церковних справ у Східній Словаччині, датованому лютим 1949 року:
“Нині здійснюються великі приготування для заснування православної церкви в Пряшеві, хоча там мешкає лише 10 сімей православного віросповідання. Вони отримали для побудови церкви кращу земельну ділянку, і нам стає підозріло, під чиїм тиском словаки роблять їм такі поступки.
Так само і в Меджилабірцях, де є лише 16 православних сімей, на найкращому місці будується православна церква на підозрілі кошти. Ці церкви будуються під прикриттям пам’ятника загиблим бійцям радянської армії, але фактично метою є переведення католиків у православну віру, і у нас створюється враження, що це є початком наступу на всю греко-католицьку церкву в ЧСР. Ця наша думка підтверджується тим, що в сусідній Польщі і на Закарпатській Україні нашу церкву подібним чином ліквідували…
Тим часом ми здивовані, звідки в Словаччині беруться православні священники, які до цього там ніколи не мешкали. Нам відомо, що православна церква і вся ієрархія в ЧСР пов’язані з московською митрополією і деякі православні священники прибули безпосередньо з москви. Багато православних священників рекрутується з колишньої білої еміграції. Ми переконані, що все православне духовенство в ЧСР проводить роботу щодо радянізації ЧСР і її подальшого приєднання до Радянського Союзу” (ГДА СЗРУ. – Ф. 1. – Спр. 4160. – Т. 2. – Арк. 85–86).
У матеріалах справи ця ситуація не пояснюється. Тим часом відомо, що одразу після закінчення Другої світової війни за угодою між Сербською та російською православними церквами православні парафії Чехословаччини були виведені зі складу Сербської церкви. У 1946 році до Праги прибув митрополит РПЦ Єлевферій (Воронцов), який став екзархом РПЦ із титулом “архієпископ Празький та Чеський”. Відтак православну церкву в Чехословаччині було передано з юрисдикції Сербської православної церкви до московського патріархату. Після приходу до влади в Чехословаччині у 1948 році комуністичної партії був прийнятий документ, у якому ставилася мета ліквідувати самостійну греко-католицьку церкву та приєднати її до православної.
Невдовзі після цього, 28 квітня 1950 року, на організованому владою в Пряшеві під диктовку “радників” радянського посольства псевдособорі було проголошено про розрив із Ватиканом і возз’єднання з православною церквою. І хоч формально операція здійснювалася чехословацькими органами безпеки, фактично організаційна й координаційна роль відводилася органам мдб срср.
Радянські представники застосовували модель, відпрацьовану під час проведення Львівського псевдособору 1946 року. Вагома роль у цьому процесі відводилася й вищому духовенству російської православної церкви. За кілька місяців до псевдособору до Східної Словаччини прибула делегація РПЦ, яка взяла участь у нараді з ієрархами чехословацького екзархату та працівниками посольства срср щодо ліквідації греко-католицької церкви. Після цього візиту процес активізувався.
Таким чином, була ліквідована Словацька греко-католицька церква. Це стало частиною політики кремлівського керівництва з ліквідації уніатських церков у Східній і Центральній Європі. Але й після цього мдб срср не залишив це питання без подальшого оперативного супроводження. У межах ведення справ “УГКЦ за кордоном”, “Закарпатоукраїнська еміграція в Чехословаччині” та інших за українськими греко-католицькими священниками продовжували стежити за кордоном.
Зокрема, оперативні заходи здійснювалися стосовно кардинала Йосифа Спіпого після його виїзду з срср до Риму. Чинилися всілякі перепони в процесі надання УГКЦ статусу патріархату. Агентуру кдб намагалися впроваджувати в структури УГКЦ у США та Канаді, щоб стежити за всіма подіями, сіяти розбрат, компрометувати ієрархів церкви, які в усі періоди не припиняли боротьбу за відновлення Української держави.
Олександр СКРИПНИК
Джерело: Історична Правда
