Пожежі були страшним лихом для середньовічних міста – часті згадки про них знаходимо у літописах. Зокрема перша літописна згадка про Львів і пов’язана із пожежею у Холмі (нині Хелм, Польща), яку було видно аж у нашому місті та по Белзьким полям. «Червоний півень» не раз наносив значних збитків і нашому місту – під час пожежі 3 червня 1527 року вигоріла практично вся дерев’яна забудова нашого міста.
Навіть у ХІХ – ХХ століттях нерідко вогняна стихія наносила значних збитків і руйнувань містам. Тут слід згадати, зокрема, і пожежу в американському Чикаго, яка тривала три дні, забрала життя сотень містян і спричинила глибоку економічну кризу. У цьому матеріалі піде мова про пожежу в Станіславові (Івано-Франківську), яка трапилася 150 років тому 28 вересня 1868 року. Ця пожежа отримала солодку назву «Мармулядової», в результаті відбудови Станіславова після цієї пожежі місто фактично змінило своє обличчя.
За офіційною версією «мармулядова» пожежа розпочалася із обійстя вдови Вермутової – Ханни Двойри. На подвір’ї її садиби, яка розташовувалася приблизно на місці будинку по сучасній вулиці Шевченка, 26 двоє наймитів вдови Юзеф Ліховник і Петро Погвізд у великому казані на багатті варили сливове варення – мармуляду. За свідченнями очевидців, вогонь поніс жарини від багаття на стаєнку, яка належала сусіду Ханни – Гергшу Лотрінгеру. Наймити не помітили, яка зайнялася просмолена стріха халупки, а далі вогонь розповсюдився на подвір’я тодішнього бургомістра Станіславова, яке парканом було відокремлене від вдовиного.
Оскільки погода була сухою, а значна кількість будівель тогочасного Станіславова була дерев’яною, то вогонь почав дуже швидко розповсюджуватися містом. Через годину палало усе середмістя. Пожежа прокотилася сучасними вулицями Шевченка, Бачинського, Незалежності, Мельничука, Гаркуші, Грушевського, Вічевим майданом і Ринковою площею. Повністю вигоріли 260 будинків, вигоріла ратуша, в якій впали перекриття та сильно постраждав вірменський костел. Швидке поширення вогню по місту було спричинено тим, що на багатьох обійстях дахи будинків були не просто дерев’яними, але і просоченими нафтою, аби не протікали.
Вогонь дійшов аж до залізничного вокзалу, що постав заледве за два роки до того, проте колійовцям Львівсько-Чернівецької залізниці вдалося в основному врятувати від вогню і залізничний вокзал, і «локомотивовню». Втрата останньої спричинила б параліч залізниці і зупинила б її розбудову на південь в Румунію, адже залізничні майстерні у Станіславові були головною ремонтною базою.
На щастя, попри шалені фінансові збитки, «мармулядова» пожежа у Станіславові обійшлася майже без жертв. Згідно офіційних повідомлень, у вогні загинула лише старенька матір пана Пінтергофера, яка мешкала на лівій стороні вулиці Сапежинської. Згоріла також корова шевця Фідлера, яка перебувала у стаєнці, яка і зайнялася від жарин, що вилетіли з-під казана із повидлом.
Відповідно до обліку збитків від пожежі, який було здійснено у 1869 році новим бургомістром Станіславова Ігнацієм Камінським, майна у місті вигоріло на астрономічну по тим часам суму в 1 мільйон ринських (так за часів Австро-Угорщини називали рейнські гульдени). Застраховано було далеко не усе майно, тому австрійські страхові компанії погодилися відшкодувати лише 300 тисяч римських.
Як не дивно, «мармулядова» пожежа Станіславова 1868 року призвела не до занепаду, а якраз до швидкого розвитку міста. Фактично центральна частина столиці Прикарпаття і сформувалася в процесі відбудови міста від великої пожежі. Замість халуп, які тиснулися одна до одної і вузьких вуличок центр міста отримав правильне планування і величині громадські та приватні будівлі. Одразу після пожежі австрійський уряд надав Станіславівському повіту позику в півмільйона ринських на відбудову міста. Через рік уряд Габсбургів вирішив, що місто узагалі не повинно повертати цю позику.
Відбудовою міста Станіславова після пожежі займався бургомістр Ігнацій Камінський та головний архітектор Владислав Мюльн, який за сумісництвом також займав посаду керівника спочатку добровільної, а потім і професійної пожежної сторожі. Доля обох цих керівників вельми цікава.
Майбутній бургомістр Станіславова Ігнацій Камінський народився у 1819 році у Вишнівчику на Тернопільщині. Навчався в школі у Бучачі, у Львові – в гімназії та університеті, де студіював право. Іще змолоду потрапив під негласний нагляд поліції як небезпечний ліберал, адже він був учасником таємної організації «Сини вітчизни» і був причетний до Краківського повстання 1840-х років. За це він вперше отримав тюремний строк. Але «Весна народів» 1848 року дала йому волю. Якраз під час революційних подій Ігнацій Камінський одружується із Марією Бабецькою, дочкою Іохіма Бабецького, який брав участь у повстанні 1794 року і сам Тадеуш Костюшко підвищив його до рангу хорунжого. Але не дивлячись на свій шлюб, Ігнацій і далі заглиблюється у вир революційних подій, зокрема стає секретарем Окружної Ради, яку сформували польські ліберали на противагу австрійським повітовим властям. За це від знову потрапляє до в’язниці – на цей раз до віденської буцегарні «Терезієнштадт», де відбуває покарання протягом трьох років.
Після відбуття терміну Ігнацій Камінський повертається до Станіславова, де відкриває адвокатську контору. Проте і далі він залишається під наглядом поліції – коли до міста мав завітати цісар Франц – Йозеф, поліціянти порадили адвокату триматися подалі від Станіславова, у селі Княгинин.
У 1861 році, коли в Австрійській імперії вступила в дію конституційна та виборча реформа, галичани отримали свій представницький орган – Крайовий сейм у Львові і змогли обирати його депутатів. У перших виборах до Крайового сейму в якості кандидата від Станіславівщини висувається Ігнацій Камінський, проте програє їх Якову Криштофовичу.
Хоча Ігнацію уже поза 40 років, дух ліберала і революціонера в ньому не помирає. Отож, він береться допомагати зброєю учасникам польського повстання 1863 року – організовує контрабандне постачання зброї із Відня у російську Польщу. Проте відчувши на собі увагу поліції, Камінський вирішує відсидітися у Швейцарії.
У Швейцарії Ігнацій Камінський знайомиться із повстанським генералом Юзефом Гауке, який керував останньою великою битвою повстанців із росіянами біля Опатова. Юзеф Гауке, який під час повстання взяв псевдо Босяк, був вельми непересічною особистістю, який мав фламандське коріння і був навіть далеким родичем імператора Олександра ІІ. Військову службу він починав у російській армії і дослужився до звання полковника. Не дивлячись на це Гауке-Босяк одразу після вибуху польського Січневого повстання очолив краківських і сандомирських ополченців і отримав ряд блискучих перемог.
Ігнацій Камінський разом із Юзефом Гауке та іншими польськими іммігрантами намагалися увійти у контакт із урядом Луї-Наполеона ІІІ Бонапарта, аби Франція підтримала наступне велике польське повстання. Переговори ці завершилися нічим, відповідно Камінський після оголошення амністії повертається до Станіславова, а Юзеф Гауке стає бригадним генералом армії під проводом Гарібальді і гине у франко-пруській війні біля Діжону.
У 1866 році Ігнацій Камінський отримує посаду віце-бургомістра Станіславова, а у 1869 році, коли міська влада після пожежі відсторонює від посади попереднього мера Антонія Суханека, Камінський стає виконувачем його обов’язків, а із 1870 до 1888 року перебуває на посаді бургомістра.
Власне у відбудові Станіславова допомогла і авантюрна жилка Ігнація Камінського, адже окрім страхових виплат та державної допомоги на відновлення міста пішли також кошти, виручені від лотереї, організованої містом. Особисто цісар Франц Йозеф пожертвував на відбудову міста 6000 ринських.
У 1875 році у Станіславові відбувається промислова виставка – такий собі невеликий бізнес-форум. Як згадують очевидці, у місті тоді уже практично нічого не нагадувало про вогняну стихію, яка бушувала тут сім років перед тим. 1880 року Станіславів відвідав цісар Франц Йозеф високо оцінив відбудоване місто.
Щоправда у 1885 році розкрилися певні неприємні для Інгація Камінського речі, пов’язані із будівництвом залізниці «Станіславів – Гусятин». Отож, адвокат-революціонер змушений був скласти із себе спочатку повноваження посла до австрійського парламенту, а потім і бургомістра Станіславова.
Помер Ігнацій Камінський у 1902 році у Делятині на Станіславівщині. Не дивлячись на корупційний скандал 1880-х років, мешканці сумували за своїм колишнім керівником, адже саме за його каденції у місті постали кілька нових гарних вулиць, міська газівня, газове вуличне освітлення, пожежне депо, було відбудовано міську ратушу, відкрито реальну школу і переплановано центральну частину міста. Окрім того Камінський був ініціатором створення Каси ощадності та Залічкового банку. Також для боротьби із пожежами було створено професійну пожежну сторожу, яку очолював Владислав Мюльн та пожежне депо.
Владислав Мюльн народився у 1831 році. У 1862 році він вперше отримав посаду Станіславівголовного будівничого (архітектора) повітового Станіславова. На посаді він перебував протягом п’яти років, паралельно очолюючи добровільну пожежну сторожу. Власне не в останню чергу завдяки цій сторожі «червоний півень» у 1868 році не зміг добратися до залізничного вокзалу і станції у Станіславові. На посаду головного архітектора Владислава Мюльна у 1870 році повторно запросив бургомістр Ігнацій Камінський. На відміну від сучасних чиновників від архітектури, Мюльн не лише керував процесом відбудови міста, але й проектував нові споруди в місті. Владислав під час відбудови міста намагався відмовитися від архітектурних надмірностей – будинки мали бути простими, ошатними, надійними та не надто дорогими. Розповідають, що одного разу архітектор правив за свій проект 350 ринських. Мюльн вважав, що це невиправдано висока ціна, тому сам виконав аналогічний проект лише за 200 ринських.
Державна допомога в першу чергу була адресована на відбудову та будівництво громадських споруд та шкіл. За проектами Мюльна у місті будують кілька нових шкіл – чоловічу гімназію імені Міцкевича, жіночу школу імені Королеви Ядвіги та реальну школу, яка знаходиться на пішохідній нині частині вулиці Незалежності. В цій реальній школі учні проходили підготовку із поглибленим вивченням природничих та технічних дисциплін, аби далі продовжувати навчання у Львівській політехніці чи інших аналогічних закладах. Власне багато випускників реальної школи, збудованої Мюльном, працювали у Станіславівській дирекції державної залізниці.
Поряд із скромними будівлями, які споруджувалися за проектами Мюльна, у Станіславові під час відбудови постало багато сецесійних будинків за проектами відомих австрійських архітекторів. Тут можна знайти і будинки, споруджені за проектами віденської фірми «Фельнер і Гельмер».
Потрібно сказати, що Владислав Мюльн дуже вдало суміщав посади головного архітектора і керівника пожежної сторожі. У 1870-х роках у Станіславові могла б трапитися нова велика пожежа. Зайнялося на сучасній вулиці Коновальця – у ті часи це була т.зв. «Зосина воля», де містився «квартал червоних ліхтарів». Завдяки зусиллям пожежників, вигоріло лише два будинки. Протягом 1883 року у Станіславові не було зафіксовано жодної великої пожежі.
У березні 1903 року в Станіславові завдяки професійній та добровільній пожежній сторожі було спочатку локалізовано, а потім і ліквідовано велику пожежу на чотирьохповерховому паровому млині Імердавера, а у 1907 році – було локалізовано велику пожежу в торгівельному пасажі Гартенбергів.
Владислав Мюльн відійшов у вічність у 1907 році, нащадки мають йому дякувати не лише за відбудову міста, але і за створення надійної пожежної сторожі.
Потрібно зазначити, що значну роль у відбудові Станіславова після пожежі відіграла Львівсько-Чернівецько-Ясська залізниця, а потім і Дирекція цісарсько-королівських австрійських державних залізниць у Станіславові. Було збудовано не тільки новий будинок дирекції залізниці, але й будинки для залізничників та локомотиво-вагонноремонтного заводу. До спорудження цих будинків приклався і відомий архітектор Львова Юліан Захаревич, який довший час працював на Львівсько-Чернівецько-Ясській залізниці.
Зараз значна частина австрійського Станіславова, перепланована і відбудована під керівництвом Ігнація Камінського та Владислава Мюльна є пішохідною зоною в центрі Івано-Франківська, яка почала формуватися іще на початку 2000-х років. Ця пішохідна зона водночас є прикладом збереження історичного обличчя Станіславова і правильного облаштування громадського простору. Отож львів’янам є багато чому повчитися у франківців.
Антон ЛЯГУШКІН та Дмитро ЯНКІВСЬКИЙ
За матеріалами івано-франківської періодичної преси, а також інтернет-ресурсів. Автори висловлюють свою подяку керівникам КП «Електроавтотранс» (Івано-Франківськ) панам Леоніду Яковцю – заступнику директора та Василеві Бойчуку – головному інженеру, за цікаві розповіді про історію міста.
