Мало хто з українських артистів може похвалитися таким незвичайним успіхом, який мала Марія Заньковецька. Хто ж бо це міг так зворушувати душі глядачів тримати їх у такому напруженні, заполонювати їх до краю? Не дарма ж сучасники-колєги казали, що її праця на українській сцені – це безперервний триумфальний похід. Її майстерне, виняткове виконування своїх ролей чарувало не лише глядачів, а й самих артистів, товаришів по сцені, що грали разом з нею.
Любов до театру у Марії Заньковецької виникала з самих ранніх літ. Ще бувши в пансіоні, вона захоплюється аматорськими виставами, приймає участь у них і звертає на себе увагу. Недарма, ледве одружившись із москалем Хлистовим, вона покидає його і їде з півночі на Україну, щоб віддати свої сили рідному українському мистецтву. 1882 року, 22-літньою жінкою, вона вже дебютує в Полтаві у трупі Кропивницького в “Наталці Полтавці”.
Марія Заньковецька вважала, що глядача можна загіпнотизувати і справді своїм виконанням вона так впливала на публіку, ніби тримала її в гіпнозі. Якими ж засобами розкривала вона сценічні образи?
…”Маючи виключну авторську інтуіцію, — як пише в своїх спогадах видатний артист і режисер т. Мар’яненко, – хорошу пам’ять, Марія Константинівна була незвичайно спостережливою. Знала добре тодішнє село, бо виросла в селі Заньках біля Ніжина. Звідси виключно колоритна мова, вроджена благородність, почуття міри. Ціла гама найскладніших і найтонших внутрішніх психологічних та емоційних ритмичних визерунків, які втілюють в дуже яскраву художньо правдиву, виразну і разом економічну форму. Крім цього вона мала прекрасну зовнішність, і особливо надзвичайні чарівні очі, красивий, великого діяпазону голос, яким уміла відтінити особливості української народньої пісні. Весільні пісні у її виконанні це щось неперевершене, це шедевр!
Майже всі ролі Заньковецької це трагічні пісні трагічного кохання. Виконуючи їх, вона так переймалась ними, що в найнапруженіших моментах плакала справжніми сльозами, викликаючи сльози у глядача. Її учень, режисер театру Б. Романицький, згадує такий випадок з часів першого року своєї праці разом із Заньковецькою. За ходом дії у п’єсі Старицького “Не судилось” він (Дмитро) має кидатися до непритомної Катрі (Заньковецької) і підводити, її. “Я вибігаю, підбігаю до Катрі – Заньковецької, нахиляюсь, щоб узяти і підняти її, беру за руку, рука якось одубіла, глянув на обличчя, на всю постать непритомної Катрі і… буквально злякався. Я вже забув, що передо мною Заньковецька, я бачив, що Катря по справжньому непритомна, тобто, знепритомніла не Катря, а сама актриса… Що ж робити? Як далі провадити сцену, адже Катря мусить зараз говорити… Чи якось дати знати, щоб опустили завісу? – “Чого ж ти стоїш, дурню, бери! – почувся досить таки “зловісний” шепіт “непритомної” Катрі. Ну… далі сцена наша пішла як слід”. Але головне, що Заньковецька навіть в таких напружених моментах ніколи не втрачала над собою контролю, ніколи не перегравала ролі, як це траплялося з іншими..
Слава про український театр полинула далеко за межі України, і 1886-7 року через чотири роки від початку своїх виступів Заньковецька разом з театром з надзвичайним успіхом виступає у Петербурзі, у Москві, де відразу зачаровує публіку. – “Щось невимовне дивне, неописане трапилось, – пише Садовський у своїх згадках про її участь, зокрема в “Наймичці”. – Це був такий тріюмф українського слова, якого воно більш ніколи не зазнавало. М.К. Заньковецька, цей велетень і талант, розгорнула перед публікою такі дивні риси простоти і мистецтва, в яких ця публіка, що звикла до штучного і через це блискучого виконання імператорських артистів, потонула в тій божественній, художній простоті артистки… Уперше в житті своїм салон побачив таку артистичну гру, з якою повинен був переконатися, що в мужицькому, стомленому працею тілі, під драною його свитиною, б’ється чисте серце, гаряче серце. Це переконання дала їм художньо чарівна гра М.К. Заньковецької. За те ж і вітала її публика! Вся заля, набита, мов улик бджолами, блискучим панством салонів, стогнала і гучно витала артистку…” А в газеті “Новоє Время” з’явилася велика стаття редактора Суворіна під заголовком “Заньковецкая в “Наймічкє”. Навіть цей хитрий лис, видавець і знавець мистецтва, що досі цькував усе українське, не міг вдержатись від захопленого вигуку: “Я прямо говорю, другой такой артистки я никогда не видєл.” Справді, дивлячись на гру наймички-Заньковецької публіка теж глибоко переживала разом з нею, хвилювалась і плакала тоді, коли плакала наймичка.
Недарма про незвичайний успіх театру швидко довідались і вищі круги Петербургу. Незабаром прибув на виставу великій князь Константин Константинович, а згодом трупу запросили грати для великої княгині Олександри Сипівни. Після того українську трупу запрошують до царського палацу. На вистави хотів подивитись сам царь Олександр ІІІ. Оскільки він бажав побачити на сцені трагічне й смішне, то було поставлено дві п’єси: “Назар Стодоля” Шевченка та “Як ковбаса та чарка, то минеться сварка” Старицького. Вистава пройшла прекрасно. Водевіль цареві, очевидно, навіть більше сподобався, ніж “Назар Стодоля”, бо на зустрічі після вистави, він, як згадує Садовський казав: “Я очень много слихал о вашей игре, господа, а сегодня я убедился, что это действительно превосходно”.
Українці таким чином і тут здобули собі велику славу. Рецензенти кращих артистів, зокрема Заньковецьку, ставили поруч відомих імен іноземних театрів.
Та не зважаючи на величезний успіх української трупи, цензурні перешкоди тяжили над українським театром. Багатьох русифікаторів, що займали поважні посади, чиновників і навіть міністрів той успіх дратував, і вони робили все, щоб задушити українську культуру, мистецтво. Одним з таких україножерів був київський генерал-губернатор Дрентельн, що заборонив ставити українські п’єси в усім губернаторстві, що обіймало тоді пять українських губерній. Ця заборона тривала від 1883 року протягом 10 років. А скільки тих Дрентельнів і Зелених (Одеса) зустрічав український театр на своєму шляху, майже в кожному місті.
Багато користи в боротьбі з різними заборонами зробила Марія Заньковецька. Маючи величезну популярність, безліч прихильників, вона використовувала все те для рідної справи. Якось, пригадує Садовський, будучи в Петербурзі, повернувся він від цензора схвильований тим, що цензор не давав дозволу на тільки що прислану Карпенко-Карим нову п’єсу “Чарівниця”, або як вона пізніше звалась, “Безталанна”. Тим часом до неї прийшли якісь два пани: військовий і цивільний. Познайомившись із Заньковецькою, вони почали просити її взяти участь у благодійнім спектаклі. Заньковецька згодилась, але з тим, щоб їй допомогли здобути дозвіл на постановку нової п’єси. Обидва пани поїхали до цензури і за годину один із них вернувся вже з дозволом на виставу “Безталанної”.
Це показує, за яких умов мусів існувати український театр, що, в противагу російським театрам, не мав ніякої дотації від держави, зате на кожному кроці мав перешкоди. Спеціяльним урядовим наказом заборонялось тоді ставити п’єси з життя інтелігенції, історичні, а також переклади з російської та інших мов.
Ставлячи українське мистецтво в безвихідний стан, Москва намагалась кращих майстрів українського театру переманити на російську сцену. Сам Суворін кілька разів пропонував кращим українським артистам, зокрема Заньковецькій: “бросайте ви вашу узкую національную речку і випливайте в широкоє безбережноє море общерусскаго театра. Але Заньковецька, як і Садовський та інші, не зрадили свого рідного театру, не зважаючи на те, що їм пропонували незрівняно кращі умови праці.
“…На всі намагання залишити мене на імператорській сцені, – пише в своїй автобіографії Заньковецька, – на запросини Суворіна до свого театру, Корша – до свого і ще багатьох других, не дивлячись на ці корисні запропонування і надзвичайні ставки, яких до того майже ніхто не одержував, не дивлячись на положення високостоящого в той час російського театру, не дивлячись на все це, – я залишилась на своій милій, хоч тоді й зовсім бідній і ріпертуаром і положенням, і відносинами до неї з боку уряду, українській сцені…”
Крім безлічі спогадів про Заньковецьку як артистку, ми маємо чимало матеріялів, що говорять про її вдачу, її доброту і веселий характер.
Марію Константинівну знали всі як дуже чулу людину, яка завжди рада допомогти будь-кому в його горі. Режисер Б. Романицький згадує такий факт: “У 1915 році до Заньковецької прийшов один біженець з Галичини. Гаряче просить допомогти, бо він тяжко бідує… Заньковецька майже останні гроші (досить велику суму) віддала цій людині. Він подякував і пішов. М. Устенко (був тоді такий молодий актор) ще почав казати: «Мамочко, (так майже вся молодь називала Заньковецьку) навіщо Ви? Може він і бреше», – «А, мовчи, що ти тямиш!» – відповіла Заньковецька і рвучко вийшла з хати”. Цей епізод і багато подібних інших яскраво змальовують її як людину.
Заньковецька користувалася великою пошаною як у свойому колективі театру, так і серед публіки. “Рідко хто з акторів, згадує Романицький, так тонко відчув “муки” творчости у молодих акторів і так охоче завжди ішов на допомогу цим мукам” як Марія Константинівна. За те ж ми і любили її відданою, глибокою безкорисною любов’ю. “Для нас, згадує також і Мар’яненко, акторів старшої генерації, Марія Константинівна завжди була зразком і недосяжним ідеалом. Ми горді і щасливі з того, що Марія Константинівна Заньковецька серед нас жила і творила й своїми театральними образами зворушувала й наповнювала любов’ю до скривджених…” Далі він пригадує ту пошану, те захоплення, яким вона користувалась серед публіки: “Я був свідком, коли молодь після вистави (Кам’янець-Подільський та інші міста) випрягала коней, впрягалась сама в фаєтон і відвозила Марію Константинівну до її приміщення, або садовила її на крісло і на руках відносила її додому”.
Як уже відомо, Заньковецька була знайома з Чеховим та з Л. Толстим. Першого особливо захоплювала її гра в ролі Олени (“Глитай або ж паук”), другий – не пропускав жодної вистави, де приймала участь Заньковецька, листувався з нею і навіть збирався написати спеціяльно для неї п’єсу.
Від першого дебюту в Полтаві 1882 року М. Заньковецька працювала невтомно на українській сцені аж до останнього виступу на свойому сорокалітньому ювілею в Київі 1922 року. Хочеться запитати: хто ще мав такий стаж, хто ще мав такий успіх, таку стійність і працьовитість? Працюючи то в театрі Кропивницького, то в Садовоького, то в Саксаганського, то в Старицького, вона граючи більше як у сорока п’єсах, створила багато неповторних образів. Скрізь це була, як згадує артист режисер Романицький, велика, геніяльна артистка: і ніжна трагічна наймичка і гордо протистуюча Зінька “Дві сім’ї” і глибоко трагічна Катря з “Не судилося”.
За час своєї праці Заньковецька об’їхала з театром всі міста, а часом і села України, побувала у Москві, Петербурзі, разом із Садовським виступала на сценах Західної України, несучи в народ перлини ріжного мистецтва. Ні переслідування русифікаторів, ні різні заборони нащадків Валуєва – ніщо не збило її з рідного їй шляху. Тому то в історії нового українського театру серед видатних корфеїв, що поклали міцні підвалини під українське театральне мистецтво – Марії Заньковецькій заслужено належить одно в перших місць.
Український літопис, липень 1946
23.07.1946
