У зеніті слави перед нею схиляли голови видатні мужі, їй пропонували золоті гори, запрошуючи перейти на російську сцену. Вона ж лишалася вірною своїм «убогеньким», як сказала одного разу про своїх героїнь. «Наша Україна надто бідна, щоб її можна було залишити. Я надто люблю її, мою Україну, і її театр, щоб пристати на вашу пропозицію», ‒ відповіла вона одному відомому російському театральному критику. Вона до кінця життя залишилася однолюбкою: і до мистецтва, і до Садовського, і до України.
Своє сценічне ім’я Марія Заньковецька взяла на згадку про родинне село Заньки, що на Чернігівщині, де минуло її дитинство. Вона була сьомою дитиною в родині Костянтина Адасовського, збіднілого поміщика з давнім козацьким корінням. Мати майбутньої актриси, Марія Василівна, була дуже розумною, зналася на травах, тому хворі часто зверталися до неї за допомогою. Творча атмосфера змалечку оточувала Маню, як називали її рідні: батько мав приємний баритон, керував Заньковецьким церковним хором, у них вдома часто збиралися студенти, молодь. І в самої Марії виявилося чисте і сильне мецо-сопрано, тому під час таких імпровізованих вечірок гості часто просили батька і доньку заспівати дуетом. Мала вона і поетичний талант, хоча свої вірші (досить непогані) нікому не показувала.
У 10 років Марію Заньковецьку віддали на навчання до приватного пансіону Осовської в Чернігові. Там вона з головою поринула у світ спілкування з однолітками. Особливо їй подобалися різні імпровізовані сценки, пантоміми, уроки танців. Дівчатка самі писали, ставили невеличкі п’єси, різні етюди і з великим задоволенням їх виконували. «З десяти років у пансіоні я вже не тільки грала, але й (страшно сказати) писала п’єси-пародії на своїх милих вихователів і наставників! Ця звичка до імпровізації живе в мені й донині», – згадувала потім актриса.
А талант до перевтілення у маленької актриси був неабиякий. Марія Старицька розповідала: «Батько Марії Костянтинівни був суддею і у своїх справах часто приїздила до нього літня поміщиця, яка затіяла нескінченний позов зі своїми дітьми. Це був справді гоголівський тип, щось подібне до Коробочки. «Ро-зо-ря-ють, ро-зоря-ють», – повторювала вона безупинно, перериваючи свою мову схлипуваннями, охами і слізьми. Весела, дотепна Марія задумала підманути свого батька. Вона пошила собі допотопний костюм, що нагадував костюм Коробочки. Насурмила брови, напудрила волосся, одягла на голову капелюшок, завісила обличчя вуаллю і з’явилася перед батьком. «Ро-зо-ря-ють, ро-зо-ря-ють», – почули батьки із сусідньої кімнати знайомий голос усім набридлої поміщиці. Потім полилися охи і нарікання на дітей. Молода дівчина так скопіювала стару, що навіть батько спочатку не пізнав її і, зворушений її зойками, зауважив: «Так, я бачу, що діти завдають вам багато неприємностей, ви навіть схудли за цей час». І тільки коли Маня весело розреготалася, усі зрозуміли, що то за «поміщиця».
Між тим, батько «фіглярство» доньки не сприймав серйозно. Він, як було заведено, бачив її майбутнє в заміжжі за якимось поважним чином. Вона ж мріяла про консерваторію, сцену. Щоб уникнути конфліктів із родиною, в 17 років Заньковецька вийшла заміж за артилерійського офіцера Олексія Хлистова, який бачив її у Ніжинських аматорських виставах і пообіцяв не перешкоджати сценічній кар’єрі дружини.
Він і справді намагався виконувати свою обіцянку, однак те, що він сприймав як жіночі примхи, було для Марії Заньковецької сенсом життя. Після одруження Хлистова направили у фортецю Бендери, що у Бессарабії. Там єдиною розрадою для Марії Заньковецької став аматорський гурток, де вона вперше зустріла піхотного офіцера Миколу Тобілевича. Ця зустріч стала фатальною для обох, хоча вони ще деякий час розривалися між обов’язком і пристрастю.
Микола Тобілевич одразу помітив неабиякий артистичний талант Марії Заньковецької і почав вмовляти чоловіка відпустити її на велику сцену. Одного разу, після особливо вдалого виступу, театральне товариство «вирвало» у Хлистова письмовий дозвіл на те, щоб його дружина грала на сцені. Правда, Хлистов зробив одне застереження, сподіваючись таким чином і реноме зберегти, і дружину втримати: дозвіл стосувався лише українських вистав, якщо вони колись будуть дозволені цензурою. Хоч як це не парадоксально, але саме це застереження і визначило подальшу долю геніальної актриси – все своє життя вона віддала саме українському театрові.
У 1881 році Хлистова перевели на службу у фортецю Свеаборг, що у Фінляндії. У Марії Заньковецької з’явилася можливість брати уроки співів у професора Гржималі у Гельсінгфорсі (нині – Гельсінкі). Той пророкував їй блискучу кар’єру оперної співачки, однак дифтерит, яким перехворіла Заньковецька, змінив тембр голосу, і про це довелося забути. Єдиним виходом лишалася сцена.
Через рік вона отримала листа від Тобілевича (на той час він уже виступав під сценічним псевдонімом «Садовський») з пропозицією увійти до трупи першого українського театру корифеїв. Не роздумуючи, вона пристала на його умови. Батько, дізнавшись про те, що Марія хоче кинути чоловіка заради Садовського і театру, прокляв її і вигнав з дому (правда, через багато років, коли він побачив доньку в ролі Олени у п’єсі «Глитай, або ж Павук», він пробачив і поцілував свою Марусю). Пізніше була важка процедура розлучення – церква наклала на неї епітимію сім років покутування із забороною вдруге виходити заміж. Із Миколою Садовським вони прожили «на віру» 27 років. Дітей у неї ніколи не було (за церковними нормами вони вважалися б безбатченками і не мали б майбутнього).
Дім, родину, дітей їй замінила сцена. На одній з останніх репетицій перед першим виходом на сцену Марко Кропивницький настільки розчулився, що заплакав, зняв бірюзовий перстень і зі словами: «Заручаю тебе, Марусю, зі сценою, тепер мені є для кого писати драми», – одягнув його на палець актрисі. Так почалася сорокарічна тріумфальна епопея української народної актриси.
Дебют Марії Заньковецької відбувся 27 жовтня 1882 року в Єлисаветграді (нині – Кропивницький). Тоді Марія вперше вийшла на сцену в ролі Наталки із «Наталки Полтавки» Котляревського. Потім були десятки різних героїнь, настільки правдивих і проникливих, що про український театр як явище заговорили по всій Росії.
Особливої слави театру корифеїв принесли гастролі в Санкт-Петербурзі і Москві. На вистави «малоросійського театру» збирався найвишуканіший бомонд: професори, письменники, міністри і сановники. Навіть цар з родиною «почтив» театр своєю присутністю. Особливо вразила всіх «Наймичка», яку на столичній сцені ставили 22 рази. «Уперше в житті своїм… ситий, блискуче одягнений салон побачив дійсне мужицьке життя. Життя того мужика, якого він бачив тільки з вікна вагона, в якому досі вбачав робочу тварину… Перед ним стояло обідране, забите життям дівча-наймичка. І, незважаючи на дрантя, яким покрито її тіло, вся її істота дихала божественною чистотою і повним любові й муки гарячим серцем», – написав потім Микола Садовський.
Талант Марії Заньковецької вразив багатьох тогочасних «володарів дум і чаянь». Лев Толстой як найдорожчу реліквію зберігав хустину, подаровану Заньковецькою після «Наймички», Бунін плакав на її виставах, а Чайковський на сцені Одеського театру виніс їй на сцену лавровий вінок із написом: «Безсмертній – від смертного». Зворушлива дружба поєднувала Заньковецьку з Чеховим. «Він теж умовляв мене перейти на російську сцену, а я в свою чергу соромила його, що він, сам українець, підмовляє мене до зради. Докоряла йому, що він не пише українською мовою… обіцяв написати п’єсу, в якій одна роль буде виключно українською», – писала Заньковецька. Не відомо, чи взявся Чехов за перо, однак письменник Микола Кагарлицький висловив цілком імовірне припущення, що образ знаменитої «Чайки», який став емблемою МХАТу, був навіяний піснею «Ой, горе тій чайці» у виконанні Заньковецької, а прототипом головної героїні драми стала сама актриса.
Її гра вражала своїм психологізмом і тонким розумінням людської натури. На її вистави світила медицини Скліфасовський та Богомолець водили студентів як на «психологічний практикум». А коли в 1895 році видатний український фотохудожник задумав зняти серію психологічних етюдів для книги Дарвіна «Виявлення емоцій у людей і тварин», для ілюстрації різних душевних станів він запросив Заньковецьку.
Вона ніколи не грала закордонної класики, хоча її сценічний діапазон дозволяв грати все. Вона була «неповторна у драмах Карпенка-Карого, в яких для неї поєднувалися і Шекспір, і Гете, і Шиллер, і Островський».
Марія Заньковецька віддала українській сцені 40 років свого життя. 15 грудня 1922 року вона востаннє вийшла на сцену Народного театру, який отримав її ім’я. Запрошень було багато, однак 68-річна акторка вирішила піти в зеніті слави, щоб не бути нікому тягарем. «Простіть і прощайте!» – завершувався її лист до колег. Її здоров’я на той час серйозно похитнулося. До всього додалися переживання, пов’язані з остаточним розривом у 1909-му році із Миколою Садовським: його зради стали для неї великим ударом. Коли Заньковецька вперше дізналася про «походеньки» чоловіка, вона ледь не викинулася з вікна. Але попри все, у глибині душі вона до кінця життя любила його: коли чергова «кицюня» не вберегла старого Садовського, і його понесли на Байкове кладовище, на прохання Заньковецької процесія пройшла повз її будинок. І вона, тяжко хвора на серцеву недугу і туберкульоз, підійшла до вікна вибачити йому все.
До кінця свого життя Марія Заньковецька залишалася вірною театрові. Після революції 1917-го з її допомогою в Ніжині було створено народний хор, симфонічний оркестр, Народний театр. Пізніше вона всі свої коштовності віддала Гнату Хоткевичу на створення Гуцульського народного театру. Правдами-неправдами вона добувала гроші арештованим бунтарям. Неодноразово жили в неї молоді актори і актриси. Вона їх годувала (неперевершено варила борщ), одягала, навіть посаг справляла.
Її квартира у Києві по вулиці Великій Васильківській, 121 (тепер там облаштовано меморіальний музей М. Заньковецької) була своєрідним університетом мистецтв. За порадами до неї часто приходили Панас Саксаганський, Іван Мар’яненко, Оксана Петрусенко, Гнат Юра, Наталія Ужвій. Особливо часто бував Іван Козловський. Саме він назвав актрису світлим генієм справжнього народного мистецтва.
…У музеї Заньковецької є портрет актриси в образі… Христа. Одного разу вона уявила себе в цій ролі і навіть загримувалася, а фотограф Плесецький зафіксував: великі очі, сповнені неземного страждання. Ці очі увібрали в себе весь людський біль за тисячі років існування людства і на тисячі років наперед. Так, як це робила на сцені Марія Заньковецька.
Ірина ЛЕШНІВСЬКА
заступник директора з наукової роботи ЛОУНБ
