Маргіт Сельська була талановитим мистцем і чудовою людиною. Хто її знав, був очарований нею безмежно, захоплений її жіночістю, винятковою скромністю і тільки їй властивою теплотою чуйного відношення. Це завжди розкривало серця, і контакти зав’язувалися відразу, як у далекому дитинстві серед дітей. А вона дійсно була великою дитиною, довірливою і щирою, дещо наївною та інколи навіть образливою. Реакція наставала миттєво і так же швидко змінювалась.
Цікаво, що вона любила дивитись твори колег, з чимось згоджуватись, з чимось — ні, критично реагувати, але ніколи не засуджувати художника за те, що він малює інакше, ніж вона. Її хвилював творчий темперамент, чистота кольорового звуку, що йшов від потаємних глибин душі і був індивідуальним виразом творця, — таких вона вітала і підтримувала з ними творчі контакти. Так Маргіт оцінила появу молодого Патика і глибоко шанувала його рідкісний колористичний дар, як і Данила Довбошинського та Карла Звіринського.
У спілкуванні вона розкривалась надзвичайно багатогранно, але найчудовішою була атмосфера довір’я й того бажаного сердечного тепла, випромінюваного нею в її зручній квартирі, яким вона вітала своїх гостей. З нею було приємно і якось особливо добре. Отож в один з таких днів зустрічі пані Маргіт зважилась відкрити завісу свого минулого, — в той час мало хто з старших художників, старожилів Львова, і особливо з тих, хто вчився за кордоном та не дай Боже в Парижі, могли комусь довіритися. Очевидно, що найтяжчі часи, 40-50-ті рр., уже минули, бо в 60-х рр. намітилися зміни в духовному житті і „соцреалізм“ уже перестав бути „Медузою Горгоною“ в руках фанатичних посередностей як засіб для переслідування.
Маргіт Сельська тоді змогла виставити такі свої твори як „Збір винограду“ (1964), „Краєвид з Дземброні“ (1966), або ж „Гуцулка з коровою“ та ряд чудових портретів.
І в цей період творчого піднесення, коли з’явилась змога реалізації хоча б незначної частини оптимістичного життєлюбства, в час найскладніших протиріч і тупікового духовного стану, Сельська звертається до років свого творчого становлення, років навчання, давніх молодих літ. В один з таких щасливих для мене днів, а це сталося 27 січня 1967 року, пані Маргіт запропонувала послухати її монолог, — цю розповідь інакше не назвеш.
Я прослухав і записав: „Я львів’янка, вчилася в гімназії, де в мене пробудився інтерес до малярства. Під час уроків, коли малювала портрет учительки з математики, — я помітила, коли вчителі бачили, що я малюю, то мене не питали.
Після закінчення гімназії поїхала до Кракова поступати до мистецької академії. Я обрала майстерню професора Войцеха Вейса — серед інших викладачів він видавався найцікавішім, мені подобалися його картини. Але через рік, коли поїхала до Парижа і після канікул лишилася там, то вже в Краків не повернулася.
В Парижі ходила по різних академіях, де ставили модель дуже шаблонно, але коли прийшла в майстерню Леже, то тут побачила те, що мене вивело з рівноваги, — модель стояла не шаблонно. Ціла стіна була викладена кольоровими паперами, як і інтер’єр, і модель сиділа на тлі тих паперів. Я захопилася Леже. Він приходив двічі на тиждень. Тоді ж училася Надя Леже, пізніше — його дружина. Я була єдиною, хто робив те, що стояло переді мною. Поруч стояв чоловік, ще малював кораблі, другий — абстракцію. Ніхто більше не малював те, що Леже уложив. Надя тільки трохи була з чоловіком, бо дуже часто скандалили. Станіслав її вічно ревнував. Спільне життя в них розбилось, і вони розійшлись. Чоловік її помер у нужді.
Але Леже ними зайнявся, бо вони були дуже здібні. Коректу Леже я їм толкувала з французької. Леже компонував так, щоб не було ілюзійного тла, щоб усе було на площині і все було ясне. Він говорив: „Я врятував малярство предметом“, і дійсно предмет Леже воскресив ясним контуром, Я просто тоді була захоплена всім тим: модель свіжа, плоска, зрозуміла, бо дійсно він відкривав красу речей, що нас оточують, а найбільше — машин та взагалі техніки. Малюючи, він виходив за межі станкової картини бік монументально-декоративного мистецтва.
Надя Грабовська дуже хотіла лишитись у Парижі. Очевидно вона пустила свого чоловіка, Станіслава Грабовського, кантом і він помер у притулку для бездомних, — а був сином якогось польського аристократа. Він виявляв великі здібності. Його гуаші Канарських островів захоплювали майстерністю виконання, і частина них показувалась на персональній виставці у Львові.
Надя після нього вийшла заміж за учня Леже Жоржа Бок’є, але через якийсь час стала дружиною Леже. І як могло статися: вона не була такою гарною або дуже здібною, — врешті натюрморти Бок’є були кращими. Після смерті Леже вона знову повернулась до Бок’є.
Але я побула в майстерні пару місяців і мусіла повернутись додому. Проте не надовго, бо знову — Париж, так я їздила чотири роки до Леже.
Я не захоплювалася тим, що він робив пізніше, а лише тими речами, які він творив, коли повернувся з Америки.
Тоді в Парижі були художники, які мені подобалися: Брак, Матісс, але у них не було майстерень. А Леже, великий художник, вів свою майстерню. Все те, що я сьогодні маю, схоплено в нього, бо в нього все було просто і сильно. Чимало років після того я часто його згадувала. Уже у Львові, по п’ятнадцяти роках самостійної роботи, я робила щось інше, ніж учив Леже, але тримала в пам’яті його заповіти. Він захоплював більше, ніж Матісс. І тепер, коли я відвідала виставку Леже у Москві, враження склалося величезне. Я його мимоволі порівняла з Матіссом, — Матісс не такий сильний, як Леже.
Я намалювала в Леже натюрморт: книги, сіре, золоте, — він вважав, що я зробила великий поступ в Парижі. Як людина Леже був дуже простий та інтелігентний, міг все ясно розтлумачити навіть тим, хто не добре володів французькою мовою. Леже був високий, масивний, лице мав звичайне, але в той же час дуже приємне. Усі говорили, що я залюблена в Леже і це трохи було правдою. В нього всі були закохані, — і Надя, і Ванда Воль-ська. Ванда, дуже здібна учениця Леже, загинула трагічно: літом в морі від акули.
У Леже вчився Владарський (Штренг) з товариства Artes.
Часто я їздила до Львова, але завжди думала, як повернутися до Парижу.
У Луврі робила копії, з портрета принца Рубенса, „Вечірній Дзвін“ Мілле, та по різних виставках дивилась картини Анрі Руссо, Утрілло, Ван-Гога, Модільяні, Брака, Матісса. Ще раніше, коли я ходила по виставках, думала: чого це все добре і чого воно мені не є зрозумілим. Бо часто якийсь старший художник скаже: уважніше дивіться! А все ж я нічого не бачила. Пізніше все стало доходити і я не раз думала: чи я коли зрозумію, чому то є добре?…
Страшно подобався Ель Греко. Була на виставці його картин у 1937 році. Ціла виставка — наче дорогоцінного каміння: мерехтять смарагди, рубіни. Я тоді сильно зреагувала на ту виставку, хоча музейні речі взагалі то мене менше цікавили, — я захоплювалася новим. Модерн мені був ближчим через свою несподіваність, однак повторюю, що винятком був Ель Греко.
В 30-х роках була в товаристві Artes. Тут теми мусіли відзначатися чимось оригінальним. Але майже все пропало під час війни.
Після війни думала, що можна поєднати те, що від нас вимагають, з мистецтвом, тематику — з живописом. Мені це не вдавалося. Малювала краєвиди. Портрет Лесі Українки закупили в Києві, а також — Василя Стефаника.
Тепер працюю над структуральними тканинами, з різними фактурами…“
Іншої нагоди для продовження запису не трапилось, проте підготував згодом велику виставку Маргіт Сельської. На тій виставці все з’ясувалось: вона все ж залишить ученицею Леже.
Володимир ОВСІЙЧУК
Джерело: “Галицька брама”, 1998, липень № 7(43). – С. 16-17.
