Покинувши Україну в молодому віці і замешкавши в Італії, Швейцарії та США, цей митець світової слави був і залишається маловідомим не тільки українській закордонній громаді, але й українським мистецтвознавцям. Однак цей факт не відбирає в нього високого мистецького класу, який цінували інші народи; та й у програмах виставок та в інформаціях до каталогів митець завжди підкреслював своє українське походження. Таким чином, є потреба повернути його українству.
Іван Курах народився в селі Сердиця (нині Пустомитівський район Львівської області) у 1909 році. Хлопчина з дитячих літ проявляв хист до малярства, але батьки могли забезпечити йому хіба що навчання у сільській школі. Хтозна, чи справдилися б мрії юного Івана стати митцем, якби ним не заопікувався старший на 14 років рідний брат Михайло. Старший брат забрав молодшого із села і замовив за нього слово перед дирекцією львівської школи мистецького промислу.
Потрапивши в місті Лева під опіку старшого брата, талановитий Іван без труднощів закінчив навчання у промисловій школі. Однак подальшу його мрію – стати студентом краківської Академії мистецтв – Михайло матеріально підтримати не міг. Тим не менше, молодший Курах не впав у відчай.
Від когось із товаришів Іван дізнався, що мистецькі студії в Італії коштуватимуть значно дешевше, аніж навчання у будь-якій мистецькій школі Речі Посполитої. Не довго роздумуючи, у 1936 році він вдається до кроку, який для багатьох видавався безглуздою авантюрою – маючи заледве 30 злотих у кишені, вирушає зі Львова до Італії… пішки.
І якщо коштів на харчування та нічліг сяк-так вистачало, бадьорий дух не занепадав, то черевики не витримали такого випробування, допровадивши свого власника до златоглавої Праги. Іншого виходу, як купляти нове взуття, у мандрівника не було. Відтак він завітав до однієї з крамниць фірми «Baťa», аби вибрати щось зручне та дешеве для подальшої подорожі. Спілкуючись із продавцем, Іван і не підозрював, як зорі стають до нього прихильними. Крамар, дізнавшись про кінцеву мету його подорожі, не тільки підібрав Кураху зручне взуття, але й не взяв із нього ані гроша. Як оплату за черевики попросив незвичного покупця передати листа філіалу фірми у Римі. Зустрівши таке прихильне ставлення і не виснаживши своїх заощаджень, Курах полинув далі, мов на крилах…
Коли юнак дістався Риму, першим ділом подався у представництво взуттєвої фірми, яка посприяла його подорожі, щоб віддати листа. На прийом, який його там очікував, юнак навіть не сподівався – подорожньому не лише видали нову пару черевиків, забравши старі, а й виділили значну фінансову винагороду та за свій кошт поселили в дорогому готелі. Наступного ранку нікому невідомий галичанин став знаменитістю всеіталійського мірила – у всіх відомих газетах того часу з’явилося його фото та фото черевиків, а текст оповідав, що ту цій парі взуття юний Іван Курах прийшов до Риму зі Львова. Про кращий рекламний хід фірма «Baťa» не могла й мріяти. Подальший успіх виробника взуття був настільки приголомшуючим, що господар фірми не забув про свого «благодійника». У знак подяки представники фірми оплатили Івану Кураху навчання курсу малярства в Римі, а згодом влаштували його у всесвітньо відому міланську Академію Брера. Хіба міг сподіватися на такий успіх юнак, який із 30 злотими покидав Львів? Але доля завжди прихильна до одержимих мрією…
У Мілані Курах не загубився і задніх не пас, він був одним із найкращих студентів в академії, улюбленцем професора Джузеппе Паланті, багато малював, здобував прихильність у професорів, критиків та публіки. Відтак, коли навчання добігло кінця, керівники академії запропонували вихідцю з України посаду асистента, а згодом і викладача. Невдовзі Іван Курах отримав італійське громадянство і продовжив займатися улюбленою справою.
Подальше успішне сходження на вершину мистецького Олімпу перервала Друга світова війна. Влітку 1941 року митця призвали до війська і в складі формувань 8-ої італійської армії перекинули на радянський фронт. Так доля зіграла з митцем у фарс, повернувши його на круги своя… Упродовж 1942-1943 років Іван Курах дійшов до східних окраїн України і назад. На цьому шляху бачив такі жахіття, що кілька років не міг спокійно спати – вони переслідували його всюди.
Маючи можливість малювати, Іван Курах зображав картини воєнного побуту, портрети солдатів та офіцерів, воєнні пейзажі. Коли не було паперу – використовував підручний матеріал, зокрема зворотній бік радянських листівок, які в період між бомбардуваннями на позиції італійських військ скидали з неба більшовицькі пілоти. Коли не було олівця, пензля чи фарби, малював звичайною паличкою, вимащеною у ваксі для чищення чобіт – ось іще одне свідчення того, що справжньому митцеві матеріальні труднощі не завада. За півроку назбиралася величезна кількість таких робіт. Чимало замальовок та шкіців воєнного періоду митець втратив при відступі, але всі ці картини жаху війни залишилися в голові, щоб згодом відобразитися на полотні чи на папері. Згодом ці особисті переживання митця мистецькі критики називатимуть «документами доби».
У 1943 році італійську армію відкликали з фронту. На деякий час окремі її частини розташувалися у Львові, де німці інтернували своїх учорашніх союзників у військовому таборі на Цитаделі. Чимало італійців тут розстріляли, але Кураху вдалося вибратися з ув’язнення живим, дістатися Сердиці і провідати батьків.
Із наближенням фронту митець подався на Захід, до знайомої та улюбленої Італії. Там він продовжив активно творити, брав участь у повоєнних виставках. Зосередившись на тематиці війни, Курах досить швидко знайшов свою власну нішу у мистецькому світі і став популярним та впізнаваним автором. Тогочасна італійська мистецька критика так відгукувалася про творчість Джованні Кураха (так італійці називали його на свій манер): «Він є справжнім сином віку, що, погорджуючи легкими сучасними темами, вміє опанувати мистецький матеріал виразним і незалежним реалізмом, що визначається красою, але й віщує визволення. Темні тони його творчості чергуються з небагатьма проблисками і свідчать про своєрідний стан його духу, що відповідає безпосередньо на трагедію самотнім болем без риторики, певний майбутнього дива, яке розв’яже всі суперечності».
У 1948 році Іван Курах організовує персональну виставку в римській галереї Святого Марка, яка також вразила поціновувачів мистецтва. Не забарилися й інші визнання його творчості. Зокрема картина «Місто вночі» була відзначена членами міжнародного журі венеціанської виставки «Бієнале» у 1950 році. Слід відзначити, що заяви на участь у цій виставці подало 3800 митців, серед яких організатори виокремили лише 250, включаючи Івана Кураха. Інша робота його авторства на початку 1950-х прикрашала офіс Міжнародного Комітету Червоного Хреста в Женеві.
Всередині 1950-х Іван Курах подався до Америки, де вже замешкав його брат Михайло, який відбув ув’язнення в радянських таборах і потрапив під амністію. Курах-старший втратив у більшовицькому «раю» дружину й двох дітей, тому молодший брат залишається для нього єдиною найріднішою людиною. Заслання в Архангельськ та в Казахстан підірвали його здоров’я, додалися вікові проблеми, відтак тепер уже Іван заопікувався старшим братом.
Маючи славу та авторитет у Європі (на момент мандрівки до США за плечима Кураха було понад чотири десятки індивідуальних та групових виставок, про нього схвально писала європейська критика, а його картини були у провідних італійських галереях та в приватних колекціях по всьому світу), митець доволі швидко підкорив мистецьке середовище США і мав кілька успішних виставок у Нью-Йорку.
З того часу й жив на два континенти, мешкаючи то з родиною в Європі, то з братом у США. Востаннє брати зустрілися в 1962 році в Нью-Йорку. Того ж року Михайло помер, а Іван поселився в Швейцарії, повністю віддаючись творчості. У його картинах домінують темні та сірі барви, навіть сонячна Італія похмура, але саме так, як зауважив Р. Пачовський, «Курах передає глядачеві свій смуток душі, майстерно оперуючи сірими тонами». На його картинах й справді переважають сірі постаті, сіра далечінь, вибоїсті дороги, голі дерева, похнюплені постаті, похилені хрести. Лише зрідка крізь темінь барв проступають червоні та жовті плями. Навіть небо та квітуча зелень у Кураха холодні й непривітні. Назви картин також нерадісні: «Вічність», «Самотність», «Безіменні», «Похід до смерті».
На запитання, чого ж на його картинах стільки смутку, митець відповідав, що війна зі своїми жахіттями назавжди закарбувалася в ньому, потрясла до глибин душі, а тому й робить все можливе, аби застерегти людство від її повторення. Кураха не цікавило, чи вважатимуть його роботи естетичними та довершеними, чи ні – для нього важливішим було скинути той тягар, що стискав груди.
Німецький кінопродюсер Бернард Ланг настільки зацікавився життєвим шляхом І. Кураха, що зняв про нього документальний фільм, у якому наголосив на українському походженні митця та показав його тугу за Україною. Прем’єрний показ цієї стрічки відбувався разом із індивідуальною виставкою праць митця у Мюнхені в 1965 році. На цій же мюнхенській виставці Іван Курах зустрівся з послом СРСР у Швейцарії і через нього передав на батьківщину кілька своїх робіт.
Картини митця користувалися попитом в італійської та швейцарської богеми, тому, продаючи їх, міг зосередитися лише на творчості – на прожиття заробляв улюбленою справою. Поза тим Іван Курах не залишався байдужим до долі українських скитальців у світі, підтримуючи різні фонди, що опікувалися майбутнім його земляків; жертвував не тільки гроші, але й свої твори, кошти за реалізацію яких ішли на допомогу дітям та немічним.
Мав успіхи на виставках в Італії, Швейцарії, Франції, Німеччині, США, Єгипті, Пакистані, Ірані, Лівані.
На початку 1967 року митець разом із дружиною та сином вирушив до Єгипту на відпочинок, але тамтешня природа та культурні пам’ятки так захопили Івана Кураха, що за короткий термін він зробив понад чотири сотні рисунків та більше ста акварелей. Про відпочинок, як такий, звісно, довелося забути.
Того ж 1967 року на індивідуальній виставці в Мілані виставив на показ публіці та мистецьким критикам 200 своїх робіт, представивши свої рисунки та малюнки з України, Італії, Швейцарії, США, Єгипту. Прикметно, що цю виставку міська влада Мілана внесла до туристичного каталогу, щоб привабити до міста якмога більше гостей. Загалом станом на 1967 рік в активі українського митця було понад 100 успішних виставок по всьому світу, чим може похвалитися далеко не кожен художник світового рівня…
Попри свій песимізм, мав творчі плани на майбутнє, але смерть рано вихопила його з життя. Від побаченого й пережитого не витримало серце, а, може, просто не витримало того шаленого темпу, який задав йому митець. Помер Іван Курах 15 січня 1968 року в Цілоконі (поблизу Цюріха) у Швейцарії.
Тарас БАЛДА
Список використаних джерел:
- Кедрин І. Іван Курах // Свобода. – 1968. – 8 берез.
- Науменко К. Іван Курах http://www.schyrec.com/kim-naumenko-ivan-kurah/
- Пачовський Р. Виставка Івана Кураха // Свобода. – 1955. – 11 трав.
- Помер артист-маляр Іван Курах // Свобода. – 1968 – 2 лют.
І правда “доля завжди прихильна до одержимих мрією”.