Сьогодні наша наша розповідь про життя одного звичайного українського села, яке є водночас і цікавими, і трагічно-славними… Мова йтиме про село Пирятин Жовківського району Львівської області. В минулому столітті тут відбувалося багато знакових подій, про які зараз практично нічого не нагадує.
Пирятин – село в Жовківському районі у Львівській області. Розташоване на території Бишківської сільської ради, яка знаходиться у Ратинському природному районі Малого Полісся за 20 км. від державного кордону з Польщею.
Перша згадка про Пирятин датується 1508 роком, коли він був згаданий у виданні латинською мовою – зводі тогочасної Польщі (Matriculanum Poloniae Regni Polonic Scriptum).
Родина Чайковських 29 червня 1840 року придбала у Франциска Воронецького за 190000 злотих Кам’янку-Волоську, що було одним з найбільших сіл Галичини, лежало в Рава-Руському повіті. Дана назва об’єднувала 14 присілків. Кожен з цих присілків складався з певної кількості так званих раніше дворищ (хуторів), які зазвичай налічували 2-7 будинків, а інколи і більше. Кожне таке дворище мало власну назву, а щодо своєї власності і прав, творило окрему гміну. Загалом було 278 дворищ. Назви дворищ, окрім деяких винятків, походять від прізвищ мешканців. До 1854 року, село Пирятин входило до складу Кам’янки-Волоської.
В 1854 р. було проведено адміністративну реформу, згідно з якою Кам’янку-Волоську розділено на дві кадастральні гміни: Кам’янку-Волоську на заході, до якої входили такі присілки: Старе Село, Липник, Березина, Помлинів, Мощана, Голе, Крушини, Пільце і на Кам’янку-Лісову на сході, яка включала присілки : Буди, Криве, Миляво, Пирятин, Бишків і Боброїди. В 1950 році була створена Бишківська сільська рада з центром у с. Бишків куди увійшло село Пирятин.
Початкова назва села – Пиратин (Перитин), походить від того, що свого часу був перетятий ліс. Назва села Пиратин була уточнена на Пирятин рішенням виконавчого комітету від Львівської обласної Ради народних депутатів від 18 грудня 1990 р.
Історія села Пирятин залишається до кінця невивченою, адже є чимало речей, які потребують більш детального дослідження.
Цікавим фактом у житті звичайного, на перший погляд, українського села є те, що у лісі, на північ від села Пирятин, була розташована так звана лісничівка. Вона являла собою одноповерхову будівлю – житлові приміщення. Поряд були також стайні, стодоли. Було господарство, яке потребувало догляду, відповідно існувала потреба в робочій силі. Тут працювали місцеві жителі (їздові, кухарки, робітники, котрі обробляли землю).
На лісничівці постійно жив лісничий, який управляв лісом. За спогадами Шкоропада Михайла, тут проживало по черзі декілька лісничих, всі, за винятком останнього, були поляками. Властитель цих володінь жив у Варшаві. Схожі двори мав і в інших селах Равського повіту, зокрема на Липнику, Добросині. Варто зазначити, що окрім будинку та господарських приміщень на лісничівці був також млин і тартак.
У 1936 р. на лісничівці проводилась розбудова так званого панського маєтку. Тоді збудували другий поверх будинку. Ймовірно саме тоді почали проводити світло, зробили розетки.
У цьому ж році, на північ від будинку, було побудовано сучасний, на той час, паровий млин. Говорили люди, що то був другий млин Польщі. Для утворення пари доставили парову машину, для якої все було обладнано. Притягнули її 24 пари коней.
Ставили машину, палили дрова, утворювалась пара і від того працював млин, яким могли користуватися всі, лише потрібно було платити. Діяв він приблизно до 1942 року. Окрім млину був також тартак, сушарка. Тут мали будувати і фабрику тканин. Проте цим планам не довелося здійснитися.
Можна говорити про те, що лісничівка відігравала досить важливу роль. Цьому сприяло і її розташування на перехресті лісових доріг. Обабіч лісничівки – дорога, яка прямо на північ, через ліс і болота веде на Вільки, а інших дві утворили своєрідне перехрестя, одна з доріг веде на захід, до Кам’янки Нової, а інша – на схід, через присілки Яцуни і Стадницькі в напрямку Любелі.
У 1939 році, як прийшли перші совіти, вивезли властителя на Сибір. Пізніше тут був ще один лісничий, але вже не поляк, житель сусідніх сіл.
В Пирятинському лісі була також гаївка, яка від лісничівки була розташована більше до західної сторони, обабіч лісу. Гаївка призначалась для проживання гаєвих та була відома своїми садами і городиною. Гаєвий жив в лісі і можна сказати все контролював. За свідченнями, Шкоропад Варвари та Шкоропад Михайла для того, щоб збирати ягоди потрібний був квиток, який можна було придбати у гаєвого.
Між с.Пирятин, його присілками та лісом проходила залізнична колія, яку будували протягом 1940 – 41 р. совєтські військові. В той час говорили, що вона мала з’єднувати дві столиці – Берлін і Москву. Для втілення ідеї з побудовою колії, потрібно було виконати чимало робіт. Не всі знали, що колія мала мати військове призначення. Робітники жили на лісничівці, а інженери на гаївці. Було побудовано чимало мостів, зробили насип, поклали рейки. Колія проходила по високому насипу, заввишки до трьох метрів. Коли штрека була майже готова, розпочалася війна, колію розібрали і вона так і не виконала свого призначення.
Варто зазначити, що лісничівка була розташована в ідеальному місці з точки зору підпільної боротьби. Біля неї проходила звичайна польова дорога, що веде з Вільок до Пирятина, але її прокладали із значними труднощами. Між Вілецьким і Пирятинським лісом була смуга боліт, які не сприяли доступові в цей район з півночі. Навкруги – суцільні ліси, а з півдня – поля, які можна детально оглядати з насипу колії.
За свідченнями очевидців, у лютому 1942 р. на території колишньої лісничівки вже була розташована боївка Служби безпеки ОУН. Тут вирувало напіввійськове життя, проводились вишколи, підготовка до особливих завдань.
Слід зауважити, що на теренах Львівщини формування відділів УПА відбувалося пізніше, ніж на Волині чи в Карпатах. За твердженнями Губки І., в якійсь мірі функції УПА виконувала самооборона. Варто звернути увагу на те, що проводились вишколи з чоловіками, яких навчали основам військової справи.
Влітку 1943 р. ОУН створила в Галичині Українську Народну Самооборону, яка наприкінці січня 1944 р. була переформована в армійську групу УПА – ‘‘Захід’’ майора Василя Сидора ‘‘Шелеста’’. З часів ‘‘Самооборони’’ на лісничівці знаходився військовий шпиталь з персоналом Українського Червоного Хреста. З другої половини 1943 р. і до Пирятинського бою, окрім українців – лікарів, тут працювали єврейські медики, яких було викрадено за їх згодою з Рава-Руського гетто. Лісничівка слугувала також місцем тимчасового відпочинку для перехідних груп та зв’язку. Також під Пирятинським лісом, де закінчувалися болота цілодобово стояла застава з ‘‘Самооборони’’, а пізніше воїнів УПА.
На лісничівці була розташована підстаршинська школа для відділів УПА цього терену. Вона мала близько 50 курсантів та старшин, а з нею і нечисленна боївка терену. Наприкінці 1943 р. у Пирятині була створена і базувалася одна з перших сотень УПА на Львівщині, яку очолив “Галайда” (Онишкевич Тарас) . Довший час на хуторі Ладики в домі Крихівця знаходилася друкарня ВО ‘‘Буг’’ (воєнна округа УПА – Захід).
Потрібно підкреслити, що місцеве населення підтримувало партизанську боротьбу, а також долучилось до лав національного війська.
Під осінь 1943 р. за лісничівкою совіти скинули з літака 26 парашутистів, які мали намір знищити ‘‘Самооборону’’. Парашутистами зайнялася спецбоївка ‘‘Гая’’, що була підрозділом військової розвідки загальної мережі Служби безпеки. Слід підкреслити, що це були люди освічені, знали українську мову. Серед них була одна жінка – радистка. Частина з них почала співпрацювати з повстанцями. Радистка підтримувала зв’язок з московським центром і з літаків сюди скидали одяг, зброю, а також інформаційні матеріали.
Знаменним днем для Пирятина виявилося 19 серпня 1944 р., свято Преображення Господнього, в народі – Спаса. НКВС дізналося про розташування на лісничівці відділів УПА і мало намір її знищити.
На той час на лісничівці були наступні формування.
Тут був кущ ‘‘Самооборони’’, який нараховував 40 вояків. Ним командували Іван Станчук – ‘‘Гонта’’ та Микола Зелений – ‘‘Мамай’’.
Загін окружного провідника (псевдо ‘‘Гай’’) був відділом особливого призначення, відносився до ВО ‘‘Буг’’. Його чисельність становила понад 100 вояків, які пройшли військовий та ідеологічний вишкіл.
Також перебувала невелика частина з командування ВО ‘‘Буг’’, налічувала 32 вояки та командири.
Сотня ‘‘Тихоліса’’ з куреня ‘‘Ема’’ (‘‘Євшана’’) нараховувала 179 осіб та мала досить добре озброєння і була добре вишколена. ‘‘Ем’’ – Дмитро Пелип, очолив сотню ‘‘Галайди” після загибелі її командира Тараса Онишкевича у березні 1944 р.
Бойова сотня ‘‘Марного’’ входила в курінь ‘‘Ема’’. Самого курінного в Пирятині тоді не було, він з сотнею був на відпочинку біля села Камінна Гора. Чисельність відділу становила 186 вояків.
Також формувалася сотня ‘‘Перемоги’’, яка здебільшого складалася з місцевого населення. Минуло лише 10 днів з моменту запису хлопців у відділ, тому участі в бою вони брати не могли, адже були недостатньо навчені і без зброї.
В ніч з 18 на 19 серпня до Пирятина прибула сотня ‘‘Сіроманців’’ під керівництвом ‘‘Яструба’’ (Дмитра Карпенка), яка нараховувала майже 216 чоловік. Начальником штабу був Іван Матвіїв (‘‘Джулик’’).
Доволі цікавою є доля Дмитра Карпенка. Він – колишній офіцер Радянської армії, який став героєм українського національного руху опору, де пройшов шлях від рядового стрільця до командира куреня УПА.
На лісничівці постійно діяла вищезгадана підстаршинська школа, а також нечисленна теренова боївка, яка змогла забезпечити детальну розвідку.
Загальна кількість учасників всіх формувань, які брали участь в Пирятинському бою становила приблизно 700 осіб.
День 19 серпня 1944 року виявився спекотним. Мешканці сіл пішли до церкви. В той час енкаведисти та прикордонні війська почали йти в сторону Пирятина, маючи намір знищити підстаршинську школу та взяти в кільце весь Пирятинський ліс з прилеглими селами, таким чином блокуючи відхід повстанців. За свідченнями очевидців, чисельність ворожого війська була в чотири рази більшою від повстанського. Червоноармійці не знали, що упівцям вже відомий їхній намір, і відповідно, були налаштовані на мінімальний спротив. По дорозі енкаведисти зайшли в село, взяли жіночий одяг та під виглядом збиральниць ягід почали наближатись до рогатки. Повстанці завдали удару першими і супротивники схопилися за зброю. У відповідь лунали залпи з лісу і вони змушені були тікати попри ліс на виду в упівців або спробувати перечекати небезпеку в болотах. Завдяки таким діям партизанського війська, було отримано контроль над дорогою, яка вела з Вільок і якою енкаведисти планували дістатися на лісничівку.
Друга група ворожого війська підійшла до лісничівки зі сторони села та відкрила стрільбу по лісі. Удару у відповідь завдали партизани. Бій тривав майже до самого вечора. Повстанці здобули блискучу перемогу, а війська супротивника програли бій із значними втратами, незважаючи на перевагу в людських резервах та оснащенні зброєю.
Зі сторони упівців загинуло 18 вояків. Усі вони поховані у спільній могилі в Пирятинському лісі. На даний час невідомо, де саме знаходиться поховання, адже ніхто не насипав могили і не ставив хреста тому, що енкаведисти часто оскверняли тіла загиблих. За спогадами очевидців, військовий капелан відслужив коротеньку відправу, тіла накрили синьо-жовтим прапором і поховали. Вже мабуть ніхто і ніколи не довідається, де саме могила славних синів українського народу, адже істотної зміни зазнав ландшафт і навіть учасники бою зараз не в силах пригадати точне місце поховання своїх бойових побратимів. В пам’яті народу збереглося ім’я лише одного загиблого повстанця – Івана Допіри (‘‘Горошок’’).
Після Пирятинського бою повстанці покинули територію лісничівки. Відділ ‘‘Сіроманців’’ нічним маршем вирушив до села Зіболки, провідник ‘‘Гай’’ із своїм загоном вирушив у Магерівські ліси, сотні ‘‘Марного’’ та ‘‘Тихоліса’’ приєдналися до свого куреня ‘‘Ема’’ та попрямували до Зубейок. Кущ ‘‘Самооборони’’ припинив своє існування як самостійна одиниця. Відділ ‘‘Перемоги’’ був ще не сформований і відповідно розформувався. Разом з повстанцями територію лісничівки покинули також лікарі, які супроводжували поранених. Курсанти підстаршинської школи з Пирятина відійшли в Карівські ліси.
На наступний день – в неділю, 20 серпня, з боку Погариська, йшла друга тура енкаведистів. В них була нова мета – як в помсту за програний бій спалити Пирятин. Якраз як люди поверталися з церкви, почали палити село зі сторони присілка Гелетії. Було спалене повністю село Пирятин і навколишні села– Сподини, Барани, Яцуни, Стадницькі. Перед с.Пирятин є присілок Кочани, то там спалили декілька хат, бо думали, що це Пирятин, а потім коли довідались, що ні, то припинили.
Всі хати на той час були переважно під солом’яними стріхами, відповідно і швидко починали горіти. Стосовно спалених господарств, то є різна інформація. В Народному Домі села Пирятин, на стенді подано таких як повністю знищених 68, а дослідник Іван Губка у праці ‘‘Пирятин : перемога і трагедія’’ подає число 76 господарств. Того літа був дуже добрий врожай, повні стодоли. Згоріло все, залишилось суцільне згарище…. Страшно уявити картину, коли господарі практично все заготували на зиму, роками будували свої господарства і в один момент залишились без нічого, під голим небом…
За свідченнями очевидців, були випадки, коли енкаведисти змушували палити господарів свої господарства. Тоді так само і вбивали місцеве населення, і грабували господарства. Залишились неспаленими чотири двори. Дві хати випадково не побачили, що не горять, ще в одній був на столі покійник, а господар ще одної повіз пораненого командира червоноармійців до лікарів. Таким чином вони залишились. Всі, хто залишились без нічого, – хати, господарських будівель, їжі, одягу, переважно пороз’їжджалися по родичах, перезимували там, а навесні починали відбудову втрачених господарств.
Зрозуміло, що спалено було не лише село Пирятин з навколишніми селами, а й вищезгадану лісничівку та гаївку, яка відіграла надзвичайно велику роль в тогочасних подіях.
В четвер, після Спаса, 24 серпня, була масова облава. Стріляли всіх людей. Розстрілювали вдома, декого брали до лісу і розстрілювали там. Хто спробував втікати, то як наздоганяли, розстрілювали на місці. Багато чоловіків забрали до армії. Тоді в Кам’янці‑Пирятин і сусідніх хуторах було вбито приблизно 60 осіб. Тіла загиблих родичі вивозили з лісу та хоронили на цвинтарі.
Єдиним очевидцем і славної повстанської перемоги, і страшної та кривавої енкаведистської розправи є старий та могутній дуб, який росте обабіч дороги, що проходила повз лісничівку. Він, за твердженнями старожилів, має як мінімум 350 років. ‘‘На дубі був побудований пункт спостереження, з якого повстанці з ранку до ночі оглядали в далековид трасу Рава-Руська – Львів (від с.Кам’янка –Липник до с.Добросин). ’’, – розповів Шкоропад Іван.
На жаль, із плином часу дуб зазнає руйнувань. На даний час у ньому утворюється велика діра – дупло. Маємо надію, що дуб вдасться врятувати та зберегти його для наших нащадків.
Потрібно зазначити, що навіть після подій в Пирятині, в довколишніх лісах продовжували перебувати упівці, які проживали у криївках. За спогадами Шкоропад Варвари, наприкінці 1940 – х років, група дівчат пішли до лісу в район села Стадницькі збирати брусниці. Небо затягнуло хмарами і збиральниці поспішили додому. Раптом перед ними, ніби з-під землі, з’явився хлопець. Як з’ясувалось, це був повстанець, який вийшов з криївки, щоб перевірити чи падає дощ. Упівець розпитав дівчат яка ситуація на селі та сказав, що через те, що його побачили вони змушені переходити в інше місце. Вищенаведений факт виступає свідченням того, що в пирятинських та довколишніх лісах продовжувало існувати українське підпілля.
Про Пирятинську трагедію довгий час мовчали. Почали говорити вже тоді, коли Україна ставала незалежною. У 1991 році на місці колишньої лісничівки, з ініціативи місцевих жителів та місцевого осередку Народного Руху постав березовий хрест. У 1992 році тут було зведено каплицю Преображення Господнього та пам’ятний хрест – могилу. На могилі викарбувані прізвища розстріляних та закатованих пирятинців.
Каплицю зведено за проектом архітектора Ігоря Подоляка. Цікавим фактом є те, що сходи до меморіального комплексу робили на сходах лісничівки. Неподалік від каплиці є криниця, яка також розташована приблизно на тому місці, де була попередня.
Щороку, 19 серпня, на свято Преображення Господнього до каплички сходяться місцеві жителі, а також всі бажаючи вшанувати пам’ять славних хлопців-повстанців та полеглих місцевих жителів. Пригадую часи, коли будучи ще дитиною, щороку на Спаса сюди приїжджали колишні вояки УПА, які прагнули віддати честь своїм бойовим побратимам. Сумно стає, коли кожного року, щоразу менше людей приходить сюди, щоб помолитися за полеглих героїв…А також боляче, бо часом здається, що місцеве молоде покоління або до кінця не розуміє, або недооцінює тої жертви, яку на Божий Вівтар склали справжні сини нашого народу.
В Народному Домі села Пирятин зусиллями нащадків знищених енкаведистами пирятинців зібрано матеріали про трагічні події серпня 1944 року. Від 19 серпня 2001 р. вони доступні для відвідувачів. В планах – відкрити Музей Пирятинської трагедії. Будемо мати надію, що найближчим часом ця ідея буде втілена в життя.
Хочу висловити подяку за надану інформацію та консультацію при написанні статті, очевидцю описаних подій, корінному жителю с.Пирятин, моєму дідусеві – Шкоропад Михайлу Григоровичу, за уточнення окремих фактів, моїй бабусі – Шкоропад Варварі Іванівній, а також Народному Дому с. Пирятин в особі бібліотекаря Мулик Марії за змогу переглянути збірку, на базі якої планується відкриття Музею.
Буду щиро вдячна за надання будь-якої інформації стосовно Пирятинської трагедії, так як тема є недостатньо вивченою та дослідженою.
Мар’яна ІВАНИШИН
Джерела :
- Губка І. Пирятин : перемога і трагедія. – Л. : НВФ ‘‘Львівські технології’’, 2000. – 128 с.;
- Допіра Б. ‘‘Сіроманці’’. Відділ окремого призначення. – Л. : НВФ ‘‘Львівські технології’’. – 2003. – 272 с.;
- Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich, wyd. pod red. F. Sulimierskiego, B. Chlebowskiego, J. Krzywickiego i W. Walewskiego, Warszawa . – T.3;
- http://www.pslava.info/;
- https://uk.wikipedia.org/.
