У серці старовинного Львова, де бруківка шепоче історії минулих століть, а повітря просякнуте духом науки й культури, Володимир Качмар — відомий викладач і дослідник — ділиться своїми думками про Львівський національний університет імені Івана Франка, alma mater для поколінь інтелектуалів. Сьогодні, в цьому інтерв’ю він розкриває, як один із найстаріших вишів Східної Європи, заснований багато століть тому, поєднує вікову традицію з сучасними викликами, залишаючись осередком знань, творчості та невпинного пошуку істини.
Володимир Качмар, чий життєвий шлях нерозривно пов’язаний із цими стінами, малює перед нами портрет університету як живого організму, що дихає історією, але завжди прагне майбутнього. Про свої візії минулого та майбутнього він розповів засновнику Фотографій старого Львова Роману Метельському.
Роман Метельський: Доброго дня, Володимире! Сьогодні ми поговоримо про Львівський університет – один із найвідоміших закладів вищої освіти України з багатою історією. Для багатьох його візиткою є велична будівля навпроти пам’ятника Іванові Франку. Чи вважаєте ви це справедливим образом Університету в очах львів’ян?
Володимир Качмар: Добрий день, Романе! Так, для більшості це справді візитка – будівля колишнього Галицького крайового сейму. І я розумію, чому: ця споруда вражає своєю архітектурою та величчю. Якщо спитати львів’ян, що таке Університет чи що є його символом, то багато хто вкаже саме на цю будівлю. Вони мають рацію до певної міри, адже будівля стала частиною його ідентичності. Але для мене, як історика, Університет – це не лише красиві фасади. Його історія набагато багатша й глибша. Будівлю сейму передали Університету лише в міжвоєнний період – рішення ухвалили в 1919 році, а остаточно він перейшов під наше управління в 1920–1923 роках. І тоді, до речі, це не був український університет – через історичні реалії польського панування того часу. Для мене візитка Університету – це люди, події, традиції, а не тільки камінь.
Роман Метельський: Цікаво, що ви згадали про глибшу історію. Зазирнімо в минуле: як далеко сягають корені Львівського університету? Є офіційна дата заснування, але, здається, ви маєте ширший погляд?
Володимир Качмар: О, це вічна тема для дискусій серед істориків! Офіційно ми ведемо відлік від 20 січня 1661 року – дня, коли король Ян II Казимир видав диплом про створення Університету на базі Єзуїтської колегії. Але я не боюся сказати, що коріння сягає ще XIV століття – приблизно 1375–1387 років, коли у Львові з’явилася перша кафедральна школа, що діяла при латинському кафедральному соборі. Її завдання було простим, але амбітним: давати освіту місцевій еліті, готувати кадри для міста й регіону. Цікаво, що там навчався майбутній коронний гетьман Великого князівства Литовського – це вже натяк на її рівень! Якщо взяти цю дату за точку відліку, наш Університет був би найдавнішим в Україні. Але не всі згодні: Михайло Грушевський, Богдан Барвінський, Іван Крип’якевич відстоювали 1784 рік – час відновлення за Австрійської імперії. Документів із XIV століття обмаль, тож це питання залишається відкритим. До речі, багато хто плутає 20 січня 1661 року із 11 жовтня 1999 року – Днем Університету, який ми святкуємо. У 1999 році Університету присвоєно статус національного, і ми вирішили відзначати цю дату як символічне свято. Проте день народження – це все ж день заснування – 20 січня.
Роман Метельський: Дуже цікаво! А що ви скажете про єзуїтів? Їхня роль часто спливає в розмовах про ранню історію Університету. І ще – правда, що Богдан Хмельницький міг бути їхнім учнем?
Володимир Качмар: Єзуїти – це окремий захопливий розділ. Усе почалося з братської школи – православного закладу, який готував кадри для української громади. Потім з’явилася єзуїтська академія, створена товариством єзуїтів – чернечим орденом, що просував католицьку віру через освіту. Вони були розумні: не просто проповідували, а відкривали двері до знань. Іван Крип’якевич стверджував, що Богдан Хмельницький навчався в єзуїтській академії у Львові – про це свідчить табличка біля сучасної 62-ї школи, поруч із колишнім єзуїтським костелом. Там написано, що гетьман здобував освіту саме в тій будівлі, хоча це гіпотеза, підкріплена згадками про його вчителя, Анджея Гонцаль-Мокрського. Ця академія приваблювала не лише місцевих: наприклад, відомий вихованець Києво-Могилянської академії, згодом знаний мандрівник та письменник Василь Григорович-Барський, у своїх спогадах писав про те як він навчався у Львові, ховаючи свою православну віру – його викрили, і навіть відрахували, разом з дванадцятьма іншими студентами. Це показує, наскільки Львів був привабливим осередком освіти для Сходу й Заходу. Але в 1773 році, після першого поділу Польщі в 1772-му, орден ліквідували, і академія припинила своє існування.
Роман Метельський: А як Університет розвивався після цього? Розкажіть про австрійський період – він, здається, заклав основи сучасного закладу?
Володимир Качмар: Так, австрійський період – це фундамент. У 1784 році імператор Йосиф II, син Марії Терезії, відновив Університет як світську установу. Це був результат ширших реформ Австрійської імперії – від шкіл до армії. З’явилися чотири факультети: богословський, філософський, юридичний і медичний, хоча останній запрацював лише в 1894 році на Пекарській – там, де зараз медуніверситет. Ми називаємо це «Йосифінським університетом», хоча офіційно такої назви не було – просто історичне означення. У 1805 році його тимчасово закрили, замінивши ліцеєм, але в 1817 році Франц I повернув статус і дав своє ім’я – «Університет Франца I». У дипломах того часу це видно. Австрійський період – це не лише дати, а й боротьба: поляки й українці змагалися за викладання рідною мовою, за кафедри, за місце в науці. Оригінал документа 1784 року зберігся в архіві – ми з колегами переклали його українською для книги «Сторінки історії Львівського університету (за матеріалами німецькомовних документів)». Це захоплива епоха!
Роман Метельський: Ви згадували Грушевського – його ім’я часто звучить у контексті Університету. Яка його роль у цій історії?
Володимир Качмар: Грушевський – це легенда! Він працював тут із 1894 до 1914 року, очолював кафедру загальної історії зі спеціальним оглядом Східної Європи. У 2016 році ім’я Михайла Грушевського ми присвоїли кафедрі новітньої історії України. Хоч і були суперечки, чи варто. Грушевський був не лише науковцем, а й промоутером української справи – підтримував студентів, писав свою багатотомну «Історію України-Руси». Його семінари обожнювали – там студенти ділилися ідеями, дискутували. Хоча, чесно кажучи, лекції його не всім заходили – казали, що сухувато читав. Але вплив він мав величезний: зробив кафедру осередком не лише науки, а й національного руху.
Роман Метельський: Перейдімо до сьогодення. Війна змушує молодь виїжджати за кордон – це великий виклик. Як ви бачите майбутнє Університету в таких умовах?
Володимир Качмар: Так, це болісна реальність. Багато хто їде – особливо хлопці до 17 років. Але я вірю, що після перемоги частина повернеться. Щоб це сталося, Університет має бути магнітом – не лише своєю історією чи будівлею Галицького сейму, а й сучасними програмами, технологіями, викладачами. Ми вже діємо: працюємо з абітурієнтами, щоб вони залишилися в Україні і йшли вчитися до нас. Дистанційне навчання – ще один ключ. Ковід і війна прискорили його розвиток. Ми мусимо бути гнучкими і дозволити студентам, які є за кордоном, вчитися тут паралельно, тоді вони захочуть повернутися.
Роман Метельський: Ви згадали викладачів – очевидно, вони відіграють велику роль. Як зробити їх привабливими для студентів у XXI столітті?
Володимир Качмар: Викладач – це серце Університету! Але викладачам потрібні умови. Навантаження на професора і доцента має бути меншим, а зарплати мають зрости мінімум вдвічі! Нещодавно скасовано Господарський Кодекс, що відкриває для нашого Університету можливість більш дієво використовувати власне майно за рахунок узуфрукта. Це передбачає нові можливості для нашого Університету у залученні додаткових коштів та майна, в тому числі, у виді внутрішніх і зовнішніх інвестицій. Це також шлях на премії і розвиток. Окрім того, ми маємо добиватися окремого рядка фінансування для Університету, як для Київського університету.
Роман Метельський: Технології стрімко змінюють освіту. Штучний інтелект – це загроза для викладачів чи можливість? Як ви це бачите?
Володимир Качмар: ШІ – це помічник, а не ворог, якщо ми правильно ним скористаємося. Він може взяти на себе рутину – перевірити роботи, зібрати дані. Але креативність, аналіз, живе спілкування – це людське. Аудиторії мають бути з мультимедіа, лекції – оцифровані, семінари – інтерактивні, як у Грушевського сто років тому, тільки з сучасними інструментами. Студенти повинні працювати самостійно, ділитися ідеями. Але я за живу освіту – бачити очі студента, чути його думки, а не просто оцінювати через комп’ютер. У нас гуманітарні факультети популярні – іноземні мови, право, економіка. А от природничі – геологія, математика, фізика – мають іншу ситуацію. Парадокс: держава потребує таких спеціалістів, а попит падає. Ми маємо це змінити.
Роман Метельський: І на завершення: якою ви бачите місію Університету в сучасному світі?
Володимир Качмар: Місія – поєднати традиції й новаторство. Ми маємо готувати викладачів, які говорять сучасною мовою, залучати міжнародні програми. Університет має бути технологічним, але не втрачати гуманітарну суть – розуміння процесів, а не просто факти. Ми мусимо залишатися привабливими для молоді – щоб вони вступали, поверталися після перемоги, бачили тут майбутнє. Університет – це не будівля, а жива спільнота, яка відповідає викликам часу. І я вірю, що ми це зробимо!
Роман Метельський: Дякую, Володимире, за таку змістовну розмову! Час пролетів зовсім непомітно – ви справді захоплюєте.
Володимир Качмар: Дякую вам, Романе!
Розмову вів Роман МЕТЕЛЬСЬКИЙ
