У 1892 році закінчувався термін дії привілею, згідно з яким вистави львівського театру відбувалися у залі будинку фундації графа Станіслава Скарбека (зараз – Український драматичний театр ім. М. Заньковецької). В результаті місто залишалося без власного театрального приміщення. Тому пошуки відповідного місця для будівництва театру розпочалися задовго до цієї дати.
Одними з перших поступили пропозиції від Політехнічного товариства, яке об’єднувало наукову і технічну громадськість Львова. У спеціальному меморіалі, поданому товариством президенту міста, пропонувалися місця, придатні для побудови театру, і давалася оцінка кожного з них. Негативно було оцінено площу Каструм (між сучасними вулицями Театральною і проспектом Свободи). Крім того, що воно було відведене для будівництва промислового музею і школи, при розташуванні там театру його фасад виходив би туди, “де припиняється рух інтелігентної публіки і починається частина міста з будинками останнього ряду”. Подібно було оцінено і площу Голуховських, адже “негативною стороною цього місця є оточення його будинками, що вже зараз виглядають бридко, і які, через характер їх власників, імовірно довшим часом не зміняться”. Проти будівництва театру у Єзуїтському парку, на осі вулиці 3 Травня (сучасна Січових Стрільців), висувалися застереження щодо недоцільності зменшення і так невеликої його площі та наявності поблизу монументальних споруд Сейму (зараз університет) та Краківського страхового товариства, які будуть затуляти вид на фасад споруди.
Позитивно було оцінено площу Св. Духа (Ів. Підкови). Для спорудження театру пропонувалося викупити у державного скарбу ту частину площі, яка йому належала, знести будинок гауптвахти і кам’яниці п. Зиберта (“Віденська кав’ярня”) та розширити вулицю Кілінського (П. Беринди). Перед головним фасадом майбутньої споруди, на перекритій частині Полтви, мав бути поставлений пам’ятник королю Яну III Собеському. На відміну від театру, пам’ятник дійсно було споруджено на визначеному у меморіалі місці. Вже наступного року член спеціально утвореної у лоні Політехнічного товариства театральної комісії Август Солтинський у спеціальній статті розкритикував вибір площі Св. Духа для спорудження театру, аргументуючи це витратою значних коштів на викуп земельних ділянок і кам’яниць, несприятливими геологічними умовами площі і тією обставиною, що згідно з діючими на той час будівельними нормами висота споруди не могла перевищувати ширини прилеглих вулиць. Через останнє неможливо було б спорудити театр запланованих габаритів (кубатура – 60-70 тис. м3, площа забудови – 3200 м2). Так само негативно він оцінював і площу Голуховських, яка, на його думку, “є вентилятором для відведення випарів, що повстають у щільній масі необов’язково чистих сусідніх будинків”. Подібні аргументи він наводив проти інших локалізацій: площа Смольки (Ген. П. Чупринки) замала, а будова театру на площі Галицькій вимагає руйнування палацу Бесядецьких і кам’яниці Товариства столярів (зараз пл. Галицька, 9 і 10). Тому, на думку Солтинського, найбільш відповідним місцем на театр були Губернаторські вали (між сучасними вулицями Винниченка і Підвальною). Для цього потрібно було б знести Порохову вежу і сусідній будинок гімназії, а на їх місці спорудити театральний будинок.
Пропозицію Солтинського підтримав і доповнив професор Львівської Політехніки Юзеф Єгерманн. В опублікованій 1890 року статті він пов’язує спорудження театрального будинку з цілим комплексом заходів з регуляції усього прилеглого району. Один із запропонованих варіантів передбачав з’єднання вулиць Куркової (Лисенка) і Скарбківської (Лесі Українки) та Руської з Кармелітською (вул. “Просвіти”). На території між цими проектованими дорогами мав би стояти будинок театру. У другому варіанті театр пропонувалося розташувати перед будинком намісництва (зараз облвиконком), а перед ним утворити площу, для чого треба було б знести міський арсенал і сусідній з ним будинок. В третьому варіанті пропонувалося використати частину скверу від сучасної вул. Бр. Рогатинців до Валової. В усіх трьох випадках передбачалося продовжити вулицю Підвальну до початку Личаківської через територію монастиря бернардинів та пропонувалося, задля її розширення та уможливлення огляду Домініканського костелу, знести Королівський арсенал і будинки при вулиці Зацерковній, між кам’яницями Ставропігії та костелом.
Таке неприйнятне в наш час ставлення до пам’яток архітектури та історії тоді вважалося цілком нормальним. І не це стало причиною того, що театральний будинок на Губернаторських валах так і не було споруджено, а обмеженість міських фінансів, яких не вистачило б на викуп будинків, призначених під знос, компенсації військовим владам, яким належали обидва арсенали та Порохова вежа тощо. Однак театр на валах у 1893–1899 рр. таки існував, але це був літній театр (на місці, де тепер знаходиться будинок управління пожежної охорони); дискусії щодо місця його розташування були не менш бурхливими, як і навколо міського театру. Цікаво, що будинок по вул.Підвальній,7, який, згідно з проектом Єгерманна, повинен бути знесеним, пізніше закупили на користь фонду будови українського театру, а згодом передали страховому товариству “Дністер”, яке спорудило тут у 1905 р. свій будинок. Частково реалізовано його ж проект регуляції вулиць: знесено будинки при Зацерковній вулиці, а вул. Руська була з’єднана з Кармелітською.
Значно більше уваги приділено іншому пропонованому місцю будови – Галицькій площі. Це було пов’язано з регуляцією цієї території у зв’язку з будовою палацу правосуддя (вул. Кн. Романа, 1-3) і з переходом до комунальної власності палацу Бесядецьких (пл. Галицька, 10) разом з прилеглою територією. Та хоч 25-особова комісія Політехнічного товариства, утворена у квітні 1890 р., ствердила можливість будівництва на цьому місці театральної споруди, розрахованої на 1200–1500 глядачів, але кошти, яких вимагало урегулювання прав земельної власності між урядом, містом і Товариством столярів (їм належала кам’яниця під №9, сусідня з палацом Бесядецьких), примусили відмовитися і від цієї локалізації та звернути увагу на місце, яке в усіх попередніх пропозиціях хоч і згадувалося, але оцінювалося більшою або меншою мірою негативно – площу Голуховських.
Площу утворено у 1843 році після того, як в цьому місці було перекрито Полтву. Роботи розпочалися ще у 1839 р. і пов’язувались з будовою сусіднього театру графа Скарбека, від якого площа і дістала свою першу назву – Театральна (Theater-Platz на плані 1844 р.). Та на відміну від утвореної одночасно з нею і також над перекритим руслом річки площі Фердинанда (пізніше Марійська, зараз – А. Міцкевича), яка практично стала центральною площею міста, вона не набула такого значення і такої популярності у львів’ян: сказалася близькість до Краківського передмістя, яке не відрізнялося ані чистотою, ані гарними кам’яницями, а на додаток було заселене переважно євреями. Протягом півстоліття її роль залишалася незмінною; тільки у 1865 р. площі надано нову назву на честь родини галицьких політиків і державних діячів. Та на відміну від площі Галицької або Св. Духа, вся територія тут була власністю міста, а додатковим позитивним моментом було те, що вона замикала дві головні вулиці міста – Карла Людвіга і Гетьманську (зараз проспект Свободи). Не дивно, що міський технічний підкомітет висловився за будову театру на цьому місці вже на початку 1890 р., коли ще серйозно розглядалася кандидатура Галицької площі як місце для майбутньої споруди.
Але до початку будівництва було ще далеко. На перешкоді цьому став брак коштів у міській скарбниці. І тільки у 1894 році місто дістало 10-мільйонну позику; з цієї суми 700 000 крон було відведено для будівництва театру. В цьому ж році на засіданні міської ради; яке відбулося 8 листопада, площу Голуховських було остаточно затверджено як місце, на якому стоятиме театральний будинок. Для визначення придатності площі під будівництво було виконано ряд пробних свердловин, результати чого, разом з висотним і ситуаційним планами та програмою будови видавалися учасникам конкурсу на найкращий проект театру, який був оголошений магістратом 12 липня 1895 року
Павло ҐРАНКІН, Євген СОБОЛЄВСЬКИЙ
Джерело: П. Ґранкін. Статті (1996–2007). – Львів: Центр Європи, 2010.
