Після “визволення”1939-го і перипетій ІІ Світової війни, “за планом сталінської п’ятирічки у Львові передбачено будівництво заводу телеграфної та телефонної апаратури. До Львова прибули з Саратова десятки вагонів з верстатами і обладнанням. Разом з обладнанням і верстатами прибули з Саратова і кращі спеціалісти – інженери і техніки. Тепер вже всі бачать, що це не фантазія, а реальна річ, бо завод будується вже повним ходом. До речі, цей завод буде випускати крім телефонної та телеграфної апаратури тисячі радіоприймачів на рік” писала 25 серпня 1946 року газета “Вільна Україна”.
Це перша згадка про в майбутньому знаменитий завод у львівській пресі. Через 22 роки в офіційній радянській “Історії міст і сіл” буде написано: “Виробництвом складних приладів займається завод телеграфно-телефонної апаратури. Він був організований в 1946 році. Спочатку завод виготовляв апаратуру тонального і над тонального телеграфування, а з 1957 року – фототелеграфну апаратуру”.
Однак історія заводу починається ще в 1915 році, коли для потреб Західного фронту було проведено “целый ряд мероприятий, направленных на укрепление связи в войсках, в числе которых было формирование в Рыбинске подвижных телеграфно-телефонных мастерских (“Телемаста”), которые в конце лета 1915 года были переброшены в ближайший тыл Западного фронта г.Минск. В историю обьединения была вписана первая страница” – йдеться в машинописних матеріалах архіву заводу.
Завод постійно “кочував” – Мінськ, Калуга (1917), Саратов (1941-1945), і, нарешті, в 1946 році – Львів: “пришла долгожданная победа. А еще через год в июне 1946 г. провожали калужане многих своих товарищей в далекий путь. Эшелон за эшелоном увозили на запад во Львов оборудование, материалы, людей”- знаходимо в машинописних матеріалах архіву заводу.
Вочевидь, саме калужанок ми бачимо на фото у “Вільній Україні” за 20 жовтня 1946 року під заголовком “Переджовтневе соціалістичне змагання”: “Львівський завод радіо-телеграфної апаратури, який будується, випустив першу продукцію – трансляційні апарати. Включившись у переджовтневе змагання, колектив заводу успішно виконує виробничу програму жовтня”.
Згодом кращі працівники заводу (а також повідомлення про успіхи і перевиконання планів, соціалістичне змагання, історії з робочого життя) неодноразово з’являтимуться на сторінках львівської радянської преси, зокрема двох друкованих органах обкому партії – “Львовской правде” і “Вільній Україні”.
З такою ж періодичністю завод фігуруватиме (виключно з позитивними конотаціями) в звітах і доповідях про радянську розбудову міста, виконання планів по області, статтях у путівниках чи книгах про історію Львова, виданих за радянських часів.
“Перевод Калужского телеграфно-телефонного завода во Львов – яркий пример братской помощи российского народа украинскому народу. 320 калужан начали новую жизнь завода во Львове, и это особенно важно подчеркнуть, потому что одним из нерешенных вопросов индустриализации Львова к началу 1946 года был вопрос о кадрах” – зазначається в книжці “Слово про Львів”, що вийшла друком 1970 року.
Факт, що завод перевезли до Львова разом з працівниками, не дивує – адже на підприємство, яке мало стратегічне значення, не могли найняти працювати місцеве, “бандерівське” населення. Та й фактор кваліфікованої робочої сили теж грав велику роль.
Місце розташування привезеного заводу було вибране вдало – на незабудованій території колишнього цвинтаря, поруч залізничних колій, що було вигідно, оскільки знімало проблеми транспортації товару та сировини.
З появою заводу на території, яку ми розглядаємо, простір кардинально змінився. Для побудови нових корпусів була частково знесена навколишня забудова, приватні помешкання. “Начало 50-х годов было отмечено активным расширением производственных площадей. С 1946 по 1956 год они увеличились в 137 раз”- йдеться в машинописних матеріалах архіву заводу.
Хронологія розвитку заводу була достатньо динамічною:
жовтень 1946 р. – “Львівський завод радіо-телеграфної апаратури, який будується, випустив першу продукцію – трансляційні апарати”.
1949 р. – на заводі широко розгорнулось змагання за стаханівську працю.
1952 р. – здано в експлуатацію будову першого корпусу – цех №1.
11 лютого 1958 р. – вийшов в світ перший номер газети “Заводська правда”.
1958 р. – фототелеграфний апарат “Нева” був представлений на Всесвітній виставці в Брюсселі та нагороджений золотою медаллю.
1961 – генеральним директором заводу став М.С.Вороненко.
1967 р. – присвоєно звання імені 50-річчя Великої Жовтневої соціалістичної революції (ПО (производственное обьединение) имени 50-летия Октября).
1973 р. – колектив заводу один з переможців змагання за достойну зустріч 50-річчя СРСР, нагороджений Ювілейним почесним дипломом і пам’ятним знаком галузевого міністерства, Ювілейним знаменом Львівського обкому КП України, облвиконкому і облрадпрофу.
1975 р. – бригада монтажників, очолена Героєм Соціалістичної Праці Катериною Іванівною Ряскіною, стала переможцем обласної естафети високої якості, заснованої Львівською обласною радою профспілок та редакцією газети “Вільна Україна”.
1977 р. – “за розробку наукових принципів і впровадження КСУЯП Державної премії СРСР в галузі науки і техніки удостоєні генеральний директор виробничого об’єднання ім.50-річчя Жовтня М.С.Вороненко … “.
1983 р. – трудовий колектив заводу став переможцем Всесоюзного соціалістичного змагання. Присвоєно звання “Колектив комуністичної праці”. На об’єднанні працює близько 11 000 працівників. Територія заводу займає 6,5 га. Окрім виробничих приміщень, функціонує розгалужена інфраструктура (столові, душові, підшефні дитсадочки, будинки відпочинку тощо), ведеться житлове будівництво.
1990 р. – на хвилі національних змагань звільнено багаторічного директора об’єднання М.С.Вороненка. Починається занепад заводу, пов’язаний з загальнодержавною економічною кризою.
“Перлина інженерної, конструкторської, організаторської думки” мала безліч різних функціональних просторів – виробничі (цехи, котельня, кузня, електростанція), адміністративні, схрони в підземеллях, відпочинкові та обслуговуючі – столові, дієтичний зал, кімнати відпочинку з стереофонічними системами, жіночі та чоловічі вбиральні.
Територія заводу постійно розширювалась, будувались нові корпуси (найбільші – №1 -14217 м2, №40 – 10158 м2, №41 – 10 000 м2, №27 – 7745 м2). Будівлі лікарні Білінських вписують в цей простір. Деякі з них використовуються як цехи, в одному – заводський медичний пункт (зараз – ветеринарний кабінет).
Зберігається і розширюється сад – створюються фонтани, висаджуються нові дерева, клумби, усе це щедро прикрашається декоративним оздобленням (фрески, мозаїки, мала пластика) та агітматеріалами (стенди, дошки пошани, портрети вождів).
Величезна увага зверталась на організацію виробництва, його естетику та якість. Асортимент виробів заводу був надзвичайно широкий: “від наперстка до музикального центру, стереофонічного обладнання і іншої апаратури, яка мала багато тисяч найменувань, що давало прибуток”.
В музеї заводу представлено широкий асортимент телефонної техніки (таксофонів), побутової техніки – програвачі платівок, стереоцентри, стереонавушники, приймачі, очищувачі, нагрівачі води, зразки високотехнологічної телеграфної апаратури, дрібні деталі до автомобілів тощо.
Музей об’єднання, як офіційну репрезентацію радянського заводу, покликану зафіксувати його велич і славу, було засновано на початку 1970-х років. На цей час припадає період найбільшого розквіту заводу під керівництвом генерального директора М.С.Вороненка.
Музей містився в новому корпусі, який робітники прозвали “білий дім”, за аналогією з американським Білим домом, – приміщення було призначене для вищого командного та адміністративного складу, там містилась бібліотека, конференц-зал і музей – одразу ж поруч з кабінетом генерального директора об’єднання.
Я не можу бути цілком певна стосовно радянського вигляду експозиції, адже оглядала її вже в сучасному стані, з написом “ВАТ “ЛЗТА” на пояснювальних табличках, однак навряд чи багато було змінено. Можливо, змінили лише підписи, та комуністичні символи перенесли з чільного місця в архівну кімнату.
Виставлені об’єкти можна об’єднати в декілька груп: стенди з фото та схемами, товари, виготовлені заводом протягом його історії, нагороди та медалі, спортивні кубки, архів.
Найцікавіша частина експозиції – це стенди. Тут зображено “життя заводу” – його керівництво, ударників виробництва, цехи, корпуси та конвеєри, досягнення технології – система міжцехового транспорту та КСУЯП (контрольна система управління якістю продукції), новаторство на виробництві – автоматичні станки, станки з програмним управлінням, тощо.
Наратив сплановано так, щоб показати, наскільки передовим, зразковим був завод, основну увагу в цих фото зосереджено на продукції та виробничих процесах. Працівники на цьому фоні видаються частиною виробничого циклу, гвинтиком конвеєра. Простір, репрезентований на фотографіях, теж зразковий – чистий, світлий, прикрашений живими квітами.
Зібрання різноманітних артефактів – зразків техніки, фото, документів, книжок, медалей, кубків перетворює музей в місце для записування, зібрання, зберігання, запам’ятовування.
Це не лише простір репрезентації, який представляє певну ідеологію, але й символічний простір, який робить можливим писання історії та формування пам’яті – тобто, ще й продукує певні значення, з яких складається ця ідеологія.
Музей заводу був розрахований на довге існування. Це цікавий факт, що “живий” об’єкт починає сам себе музеїфікувати (згадаймо виставки про Помаранчеву революцію) – і функція запам’ятовування тут вочевидь грала меншу роль.
Основна функція була репрезентації, зведення докупи всіх найбільших здобутків з ціллю утворити місце пам’яті, в якому буде відчуття певної величі, піднесеності – при спогляданні всіх цих досягнень.
Тобто це була пам’ять, покликана не стільки архівувати, скільки проживати здобутки заводу при кожних відвідинах музею не як щось давно минуле, а як те, що існує і зараз, і вся ця стародавня техніка – передтеча нової, сучасної техніки, яка зараз випускається заводом, докази серйозності цього проекту, давніх славних традицій, які повинні викликати довіру.
Музей об’єднання був покликаний стати місцем пам’яті локального значення, одного конкретного заводу, і частиною мега-місця пам’яті, яким був радянський музей, мультиплікований в безлічі подібних музеїв по всьому Союзу.
Він мав записати історію, розказати про те, що відбулось (відбувається) в правильному ключі, продукувати значення – формувати образ заводу-передовика і для гостей, і для власних працівників, адже поле зору останніх переважно було обмежене щоденними трудовими маршрутами.
Музейна експозиція дозволяла охопити завод в цілому, як місце комуністичних трудових звершень та слави. Смисли, створені ним, мультиплікувались в локальних цехових дошках пошани, альбомах “Історія цеху”, заводській газеті тощо, й, безперечно, в колективній свідомості робітників заводу музей асоціювався з найвищими досягненнями і трудовою величчю.
Інші відвідувачі – приїжджі фахівці, партійні функціонери, чиновники, знатні гості (артисти, письменники, космонавти) були людьми, які самі (свідомо чи несвідомо) транслювали комуністичну ідеологію в маси.
Вочевидь, музей повинен був творити своєрідну “поживу”, що транслювати, адже завод, репрезентований в ньому, виглядав дуже успішним (а отже і вся радянська індустрія), його можна було ставити в приклад іншим, він був доказом, що переконував в правильності комуністичного трибу життя.
Таким чином владні стосунки множились і розсіювались, музей продукував значення і транслював ідеологію в різних напрямках – як і на робітників заводу, так і на приїжджих, створюючи ілюзію історичної тривалості, успішності існуючого ладу.
Особливе місце в експозиції музею відведено нагородам за різноманітні досягнення:
“В честь Ленинского юбилея коллектив завода награжден Ленинской юбилейной Почетной Грамотой ЦК КП Украины, Президиума Верховного Совета УССР, Совета Министров УССР и Укрсовпрофа, а за достигнутые успехи в области научной организации труда и управления – дипломом ВЦСПС”; “…в восьмой пятилетке 1 110 человек награждены ювилейными медалями “За доблестный труд”. В ознаменование 100-летия со дня рождения В.И.Ленина 4 – орденами Ленина, 5 – орденами Октябрьской революции…” т.п. – розповідають машинописні матеріали архіву заводу.
Радянський період даної території залишив по собі декілька легенд.
Теперішнє керівництво ВАТ з гордістю розповідає історії про колишні досягнення, зокрема про випадок, коли на радянському підводному човні відмовила вся апаратура зв’язку, окрім зробленої львівським заводом, або про поїздку легендарного директора М.С.Вороненка в Японію, де він підгледів на заводі Sony конвеєрну лінію, і відтворив її по пам’яті на своєму.
Чи це правда, невідомо, але надзвичайно цікавий є сам факт, що теперішнє керівництво, яке немає нічого спільного з радянським минулим заводу, розповідає про нього з гордістю, піддавшись пострадянській ностальгії за індустріальними подвигами радянської доби.
Зовсім інший характер має ностальгія працівників, які більшу частину свого життя пропрацювали на заводі.
“Те що зараз відбувається на заводі, це вже не є завод, це вже остатки заводу. Тому що втрачені виробничі площі, і особливо станки. Станки за той період часу були демонтовані, продані і вивезені. Завод лишився без станків, завод лишився без людей, це практично є руйнація, яка не дає можливості відновити ту силу, яку він мав в найкращих роках” – згадує пан Юрій, колишній головний конструктор заводу, працював на заводі з 1965 року.
“Я вже давно там не працюю. Але все одно, недавно проїжджала, подивилась – там же була така сила, такий завод, виробництво йшло на весь Союз, а зараз все стоїть розвалене. Шкода, просто шкода, що ці досягнення були втрачені”- згадує пані Леся, інженер-програміст, працювала з 1979-1990 рр.
Повний цикл виробництва + широка інфраструктура давали можливість задовольняти всі потреби людей, які працювали на заводі. Фактично, саме завод був покликаний формувати їхню картину світу, і все життя працівника проходило у постійному взаємозв’язку з ним.
Це підсилювалось тим фактом, що на заводі часто працювали цілі родини, для яких він перетворювався на єдине джерело засобів для існування.
Такий варіант був ідеальним для радянського проекту, адже давав можливість практично повного контролю, унеможливлював опір або “неправильну” поведінку. Працівник трактувався як частина заводу – тому колектив чи партія могли втручатись навіть в його приватне життя.
Складна система матеріальних заохочень та морального тиску (соцзмагання, премії, партійна інфраструктура) формувала певний тип поведінки і стандарт “радянського робітника”.
Тобто для того аби отримати путівку на відпочинок у заводський санаторій “Бригантина” на березі Чорного моря, не досить було бути просто працівником заводу. Для цього слід було мати додаткові якості – або особисті стосунки, або славу “передовика”.
З цієї точки зору робляться актуальними соціалістичні змагання, книги-дошки пошани тощо, адже окрім ефемерної слави, якою можна було б нехтувати, вони маркували здатність працівника отримувати додаткові блага.
Інформатори акцентують увагу на широкій інфраструктурі, яка робила комфортнішим життя працівників (підшефні дитсадочки, столові, душові), і, розповідаючи про повсякдення, в першу чергу згадують організацію дозвілля – спортивні змагання, літературні вечори, самодіяльність, бібліотеку, виїзди на природу “…тут багато було зроблено для людей. Дуже багато” – розповідає пані Ярослава, технолог, відділ підготовки виробництва, працювала на заводі з 1979 – 1987 рр.
Як бачимо, подібна організація дозвілля спричиняла до згуртованості трудового колективу, зростання почуття причетності – і відчуття опіки, турботи за працівників. На моє запитання “А що було найкраще за радянських часів?” пан Богдан (начальник штампувального цеху, працює на заводі з 1972 року) відповів:
“Увага до людей. Людей не вважали за сміття. Тоді не було різниці, навпаки, була більша повага, коли ти був слюсар, чи ніж коли ти якийсь керівник, навпаки, більше путівок виділялось на простих працівників.. окрім того, постійно виділялись компенсація за роботу в шкідливих умовах.
І соки, і молоко… працювала їдальня, були загальні зали, зали комплексних обідів. Зал кафетерного типу, де ви могли просто замовити відпочинок… окрім того, на території заводу було 3-4 малих столових, щоб люди не переходили з кінця заводу в інший…”.
Перераховуючи матеріальні блага, доступ до яких давав завод, робітники (особливо ті, які досі працюють на заводі) висловлюють специфічну ностальгію за радянським часом, що свідчить про дієвість подібного способу організації праці і системи заохочення.
Завод телеграфної апаратури (і всі інші львівські заводи), володіючи значними матеріальними ресурсами, були найдієвішими інструментами впливу на маси і формування колективної ідентичності.
Працівники перебували під постійним дисциплінарним контролем, піддавались структуруванню на рівні мікро-фізики влади (організацією простору, системою правил та норм, порядком робочого дня, поділом праці, розірваним циклом виробництва, рівнями таємності тощо).
Це було середовище, в якому радянська ідеологія діяла найефективніше – адже, на відміну від проголошуваних в публічному дискурсі ідеологічних декларацій, які можна було не підтримувати, ідеологічні практики (соцзмагання, партійні збори) неможливо було ігнорувати, а ідеологічним ідеалам (перевиконання плану, героїка праці, стереотип “передовика”) слід було (принаймні позірно) відповідати.
Саме такі повсякденні практики формували індивідів у соціальні суб’єкти радянського суспільства. Ідеологічні декларації в медіа (як міських, так і заводських) були доповненням, зразками, на які слід рівнятись.
Більше того, ідеологічний контроль проникав у всі сфери життя працівників, формуючи специфічну “неприватну приватність”.
Інфраструктура заводу була організована таким чином, щоб задовольняти всі потреби, включно з потребами у творчій діяльності і дозвіллі. Усе життя було (повинно було бути) “на виду” у колективу. Матеріальні блага (квартири, путівки), яких не було в вільному доступі, слугували додатковим стимулом до правильної поведінки.
Таким чином втілювалась радянська стратегія “патерналізму” – контролю за усіма стадіями виробничого процесу і розподілом матеріальних благ, яка ставила радянських громадян в становище “прохачів”, вміло маскуючи цей принизливий статус пропагандою “турботи за працівників”, яка, судячи з інтерв’ю, знаходила широкий відгук в серцях людей.
Водночас існуюча ідеологічна сітка залишала простір для маневрів, який працівники вміло використовували для власної вигоди.
Зі зміною політичної ситуації в Україні (а відтак відкриттям кордонів, економічною кризою тощо) перед ВО імені 50-ти річчя Жовтня постали проблеми, характерні для незалежної України загалом.
Змінилась форма власності: 1994 році проведено корпоратизацію (перетворення державного підприємства на акціонерне товариство), в 1996 році завод було приватизовано.
За цей час, після звільнення Вороненка М.С., який перетворив завод на флагман радянської економіки, керівництво неодноразово змінювалось, однак жоден з нових директорів (Сорока О.П., Новоженець Д.Б., Секелик І.Д.) не зміг вивести підприємство з кризи.
Колишні зв’язки і клієнтуру завод втратив, стало важче витримувати конкуренцію з боку західних компаній, що призвело до скорочення виробництва та штату працівників.
Нарешті у 2002 році АТЗТ “Укрпромтелеком” придбало на аукціоні пакет акцій ВАТ “Львівський завод телеграфної апаратури” – 77,82%, практично безперспективного, відсталого підприємства з величезними заборгованостями по заробітній платі.
Джерело:
МОЛОДА НАЦІЯ. Альманах. – № 4 (37). – К.: Смолоскип, 2005. – 240 с.
