Міжвоєнний період 1918-1939 років позначився стрімким зростанням популярності у Європі, та у світі загалом, націоналістичних настроїв та ультраправих ідей та рухів. Все це розгорталось на “поживному грунті” невдоволення повоєнним устроєм Старого світу, та загальносвітової економічної кризи. Апофеозом цих процесів стали прихід радикалів до влади у Італії, Німеччині, Іспанії та інших країнах, загострення міжнаціональних проблем, расові протиріччя… Звісно, ці процеси не могли оминути молодої польської держави, зокрема міста Лева, де, так зване “українське питання”, антисемітські настрої були одвічною проблемою…
Один з найяскравіших представників націоналістичного табору польської політики, публіцист, почесний доктор Кембріджського університету Роман Дмовський (1864-1939), на зламі XIX-XX сторіччя, мешкав у Львові, у затишному провулку-курдонері вулиці Яна Длугоша – нині Кирила і Мефодія, що у ті часи, через близьке розташування Університету Яна Казимира, здобула славу “професорської колонії” у Львові…
Від останньої третини XIX сторіччя у будинку №14 мешкав львівський професор зоології Бенедикт Дибовський. Саме в нього, 1895 року, емігрувавши з царської Росії оселяється Дмовський, невдовзі, старий професор виклопотав для нього в університеті посаду свого асистента. Однак наука мало цікавила молоду людину…
У політичних колах Дмовський був відомий як ідеолог польської націонал-демократії, представників якої називали “ендеками” або “вшехполяками”. Кар’єра Романа була постійним пошуком варіантів реалізації своїх політичних поглядів. Він загравав з царським урядом, спокушаючи росіян підтримкою поляків у війні з Німеччиною та Австро-Угорщиною, взамін на об’єднання всіх польських земель в автономний край під скіпетром Ніколая ІІ. Під час І Світової Дмовський вчасно переорієнтувався на Антанту й став одним із організаторів польського війська у Франції. Перекинуті звідти дивізії генерала Юзефа Галлера стали вирішальним фактором у війні за Галичину навесні 1919 року: після поразки УГА змушена була відійти за Збруч…
Паралельно, цього ж року, Дмовський розгорнув на мирній конференції в Парижі шалену кампанію з дискредитації українських урядів ЗУНР та УНР, звинувачуючи їх в лівацьких настроях та співпраці з Німеччиною, чим сприяв негативному ставленню західних країн до українських визвольних змагань.
Водночас, запальний політик мав конфлікти з Пілсудським щодо майбутнього Польщі. Він негативно ставився до варіанту Юзефа Пілсудського створити федерацію Польщі з її східними сусідами – Україною, Литвою та Білоруссю, засуджував спільний з Петлюрою похід на Київ 1920 року. Згідно з концепцією Дмовського, II Посполита повинна була стати мононаціональною державою за рахунок асиміляції національних меншин…
У 1920-х роках погляди Дмовського здобувають все більшої прихильності у Польщі, він стає депутатом сейму, 1923-го року міністром закордонних справ. Згодом, відходить від політики та зосереджується на своєму дітищі – націоналістичному угрупуванні “Табір Великої Польщі”(1926-1933), та залишається ідейним натхненником шовіністичних політиків у поборюванні національних та культурно-просвітницьких рухів українців, німців, євреїв…
Євгеній ІПАТОВ
Використані джерела:
http://polonews.in.ua/ , https://uk.wikipedia.org/ , http://pohlyad.com/ , https://ru.wikipedia.org/
Він був не так націоналістом, як шовіністом, нацистом. Причому задовго до Гітлера. Людиною, яка не визнавала існування української чи єврейської нації, а до “русинів” відносилася з расистською зверхністю, як до унтерменшів. Під стать йому були й загалом інші “вшехполяки”. Тому Дмовський не націоналіст, він польський нацист.