Зазвичай таку тему починають з публічних туалетів Стародавнього Риму, але ми опустимо цей традиційний вступ, оскільки санітарно-гігієнічні здобутки тієї цивілізації були перекреслені «зачумленим» Середньовіччям. Вихід з цього почався аж у ХІХ столітті, коли у Парижі почали будувати публічні туалети. І все одно це були туалети того примітивного типу, які ми досі бачимо в селах. Відходи людської життєдіяльності з таких туалетів потрапляли до вигрібних ям або прямо до річок і потоків. Крім того, вони не були пристосовані для жінок.
У другій половині ХІХ ст. у великих містах Європи відбулась так звана «санітарна революція». Крім того, історики звернули увагу на те, що у великих містах магістрати почали отримувати скарги на сморід і публічне відправляння потреб. Люди раптом стали вразливими на те, що раніше їх зовсім не турбувало. У значній мірі це було пов’язано з закладанням міських парків, до яких охоче йшли люди навіть середнього класу, але в цих парках не було жодних туалетів.
Вслід за Парижем перші публічні туалети почали з’являтись у Берліні, Вроцлаві та Брюсселі. Нарешті у 1883 р. муніципалітет Відня дав дозвіл приватній компанії Вільгельма Бетца (Wilhelm Beetz) на встановлення і експлуатацію перших в Австро-Угорщині громадських туалетів. Треба відмітити, що це були перші у Відні туалети для обох статей, адже пісуари для чоловіків були доступні з 1860-х років, в той час як жінки (а деколи і чоловіки) вели свої справи з т. зв. постачальниками послуг (нім. buttenweiber). Постачальники послуг ходили вулицями, переважно в масках, із великими дерев’яними відрами з кришками. Також вони мали широку накидку, котрою закривали городян в потребі від сторонніх очей.
У Львові у 1889 р. було розроблено проекти громадських вбиралень і вже у 1893 р. на Високому замку з’явились два дерев’яні виходки з вигрібними ямами [1]. Можна сміливо припустити, що знайти їхні фото напевно не вдасться.
Справжнім проривом у цьому питанні стала Загальна Крайова Виставка 1894 р., до якої було підведено каналізацію і водопостачання. Завдяки цьому на виставковій території було збудовано декілька «ватерклозетів» для чоловіків і жінок. Усі вони були розташовані у дискретних місцях, щоби не кидались у вічі. На щастя, фотограф Е. Тшемеський зробив панораму виставки з такої сторони, що у кадр попав один з туалетів. Це найстарша світлина, на якій бачимо львівську громадську вбиральню – невеличкий будиночок на тлі Павільйону архітектури.
Взірцем для цієї “малої архітектурної форми” явно були берлінські і віденські вбиральні: одноповерхова споруда закритого типу з заґратованими вікнами під головним карнизом та встановленим на даху видовженим дерев’яним ліхтарем з віконцями на петлях.
Наступне в часопросторі фото львівського громадського туалету знаходимо на поштівці австро-угорських часів, а також на світлині Марека Мюнца, датованій 1912 роком [2]. Ці підземні вбиральні досі справно діють поблизу Галицького ринку.
На світлині М. Мюнца вбиральню не надто добре видно, але зате її видно на фото, зробленому з літака!
Вбиральні рідко потрапляють на фотографії, але одній із них пощастило. Вона була розташована поблизу такого популярного об’єкту, як Оперний театр, тому її досить часто можна побачити на світлинах і поштівках. Найстарше з відомих зображень 1915 року є на світлині Марека Мюнца (фото тут). Знаходилась вбиральня через дорогу від будинку на пр. Свободи, 29.
Міська вбиральня поблизу Оперного театру. Фото Марек Мюнц, 1925 р.
Стара поштівка часів Австро-Угорщини. Вбиральню видно на тлі Галицької ощадної каси
Можна було б подумати, що це кіоск, але зверніть увагу на розташування об’єкту на мапі 1920 року. Якби це був кіоск, він був би повернутий входом до головної алеї проспекту, проте звідтам до нього немає навіть доступу. Ще й він був густо обсаджений кущами, щоби не кидатись у вічі. Крім того, у верхній частині будиночку видно заґратовані вікна, непотрібні для кіоску, але обов’язкові для вбиральні.
На тій самій мапі знаходимо туалет на колишніх Гетьманських Валах – навпроти будинку на пр. Свободи, 10. Він був збудований ще за Австро-Угорщини в період 1916-1917 pp. , коли були споруджені громадські вбиральні у підземеллі Ратуші, і на Стрілецькій площі (тепер пл. Д. Галицького). Як і попередній об’єкт на проспекті Свободи, цей туалет повернутий задньою стороною до центральної алеї. З різних боків до нього ведуть дві дискретні стежини.
На деяких старих світлинах можна його помітити, хоча досить часто він схований за густими гілками дерев. Придивившись, можна розпізнати заґратовані вікна під карнизом та встановлений на даху невеликий ліхтар. До речі, він дуже нагадує вбиральню у Берліні біля мосту Köpenicker Brücke (фото 1920 року тут).
Цікаво, що на світлині 1925 р. будиночку вже не видно. Очевидно, в цей час вже був збудований підземний туалет, який служить нам по сьогоднішній день.
У нетрях інтернету знайшлось іще декілька світлин львівських громадських туалетів.
На наступній світлині бачимо вбиральню Братів Мунд. На вході до вбиральні можна прочитати: “Przedsiębiorstwo dla urządzeń sanitarnych. Bracia Mund” (Підприємство санітарно-технічного обладнання). Брати заснували своє підприємство у Львові у 1898 р. Вони займались виробництвом будівельних матеріалів, кахлів, але також виготовляли умивальники, облаштовували та обслуговували громадські туалети [4].
Якщо про туалет від Братів Мунд немає інформації, де саме він стояв, то на наступній світлині все очевидно – зліва від вбиральні видно купол будівлі ЛНУ ім. І. Франка, а справа наріжний будинок на вул. Словацького, 18. Тобто цей не надто цікавий об’єкт стояв у парку там, де у 1938 р. було збудовано підземну вбиральню.
У міжвоєнні роки було збудовано багато громадських туалетів, які пізніше зникли. Підземні вбиральні виявились тривалішими і продовжували функціонувати в часи СРСР. Останніми були збудовані туалети у сквері в кінці сучасної вулиці князя Романа (1927 р.) і на території Східних Торгів у сучасному Стрийському парку (1939 р.). Хтось може сказати, що їхній занепад є нашою провиною, адже за Радянського Союзу вони працювали. Але це не так – зверніть увагу, що за совітів не з’явилось жодної (!) нової вбиральні, просто радянський Львів паразитував на капіталістичних досягненнях Австро-Угорщини і Польщі. При цьому, залишивши тільки підземні туалети, довів їх до такого стану, що простіше було деякі з них просто закрити.
Популярні колись підземні вбиральні мають значні мінуси: складне і коштовне обслуговування, недоступність для осіб з обмеженою мобільністю. Останніми роками міськради планує замінити підземний туалет на пр. Свободи на інклюзивну модульну вбиральню, до якої будуть мати доступ особи з інвалідністю [3].
Це цілком слушна ідея, от тільки такий туалет буде разюче чужим для історичного оточення. А треба сказати, що усі старовинні вбиральні фірми «Вільгельм Бетц» у Відні були збірними залізними конструкціями, які легко встановлювались і демонтувались, якщо виникала потреба їх перенести.
Тому, можливо у центрі Львова було би краще прикрити нові блискучі туалети залізними стінами під старовину?
Автор Zommersteinhof
Корисні посилання:
- П. Ґранкін. Статті (1996–2007). – Львів: Центр Європи, 2010
2. polona.pl.Збірка світлин Марена Мюнца
3. У Львові встановлять новий туалет за 4 мільйони гривень
4. Брати Мунд
5. Bedürfnisanstalt (Громадський туалет). Wikipedia.de
6. Les toilettes publiques de 1860 à nos jours (Громадські туалети Парижа з 1860 року до наших днів).
