У Львові ніколи не було та й в принципі не могло би бути Запорізької Січі. Тим не менше, сюжети з історії козацтва тісною переплетені з наявними в історії цього міста моментами. Храми, вулиці, площі, пам’ятники, навчальні заклади – це далеко не повний перелік, де, тією чи іншою мірою, буде фігурувати козацька тематика. В контексті окресленої проблематики не на останньому місці стоїть питання Львова у біографії продовжувача справи Богдана Хмельницького, генерального писаря та гетьмана Війська Запорізького, який в нашій “битві під Каннами” дав перцю “старшому брату”, продемонструвавши кращі зразки військового мистецтва свого часу.
“При небіжчику Богдані Хмельницькому ради і поради поміж нами ніякої не бувало; і нині ви мене обрали гетьманом, і я без вашої військової поради жодних справ не чинитиму”. Говорять, що приблизно такі слова майбутній гетьман Іван Виговський говорив на Корсунській раді, аби отримати підтримку старшини. Тим самим він, нібито дав знак своєї тихої згоди на ослаблення центральної влади та поворот в бік олігархічної республіки, де заправлятиме козацька старшина. Цілком можливо, що тим самим він розпочав процес “руїни” держави; розпочав, а чи навіть продовжив, якщо державу таки не зумів зробити Богдан Хмельницький, або якщо Богдан Хмельницький був єдиною силою, яка могла втримати цю державу від загибелі. Іван Виговський, як показав час, цією силою не став. Хоч всі передумови для цього ніби то й були.
Будучи генеральним писарем, Виговський виконував неймовірно великий об’єм роботи в державі Богдана Хмельницького. Посада писаря оманлива для наших сучасників і багато хто може сприймати її надто буквально – ну порпалась людина в документах, вела документообіг, писала від імені Хмельницького, чи читала його “пошту”. Та не так все було на практиці. Писар Війська Запорозького – посадовець широкого кола обов’язків та значної компетенції й можливостей. В чомусь його можна прирівняти до посади канцлера. Фактично, це людина, яка вела зовнішню політику, укладала договори, приймала послів. Тобто це був другий, після гетьмана, посадовець у державі.
Іван Виговський здобув хорошу, за рамками того часу, освіту. Він навчався у Києво-Могилянській колегії. Це дозволяло йому на рівні спілкуватись з правителями інших країн – він володів кількома мовами та чудово розумівся на тонкощах дипломатичних переговорів. Як наслідок, саме Виговський, як кваліфікований кадр і найближчий соратник Богдана Хмельницького, вів переговори з представниками Трансільванії, Речі Посполитої, Московського царства, Швеції, Кримського ханства і ін.
Маючи за плечима не надто тривалу, але насичену школу польського чиновника (був правником у гродському суді в Луцьку, намісником луцького старости та писарем комісара Речі Посполитої над Військом Запорозьким Я. Шемберка), Виговський володів прекрасними організаторськими здібностями. Дослідники вказують на вагому роль Виговського у творенні Генеральної військової канцелярії (міністерство зовнішніх і внутрішніх справ Гетьманщини) та реорганізації козацької розвідки й контророзвідки. Що цікаво, одним із агентів Виговського, як вважається, був львівський купець і міщанин, грек за походженням, Теодозій Томкевич, який був учасником дипломатичних столів з урядами Речі Посполитої та Швеції у 1658 році.
До того часу Виговський як мінімум двічі бував у Львові. Відомо, що він точно перебував під мурами міста під час козацьких облог міста у 1648 та 1655 роках.
Першого разу Іван Виговський вів перемовини з міщанами, а згодом відбув з посольством до трансильванського князя Ракоці. Під час другої облоги Виговський також входив до колегії, яка вела перемовини із магістратом міста. Очевидно, сторони знайшли спільну мову. На це вказують два моменти. Міщани просили Виговського про опіку над полоненими, яких взяло козацьке військо. Він же, в свою чергу, попереджав місто не вступати в зв’язки з представниками князя Ромодановського. Останнє виглядає особливо цікавим в світлі того, що Ромодановський виступав союзником козаків Хмельницького по облозі. Поведінка Виговського вказує, що союз цей був тимчасом і нещирим з обох боків. На останній стадії перемовин Виговський брав участь в обговоренні виплати викупу міста.
На цьому відносини Львова та Виговського не закінчуються. Вони були значно інтенсивнішими й теплішими, аніж може видатись на перший погляд. Донька від першого шлюбу Виговського була дружиною православного шляхтича – М. Гунашевського, якого вважають автором “Львівського літопису”.
На особливу увагу заслуговує також історія відносин Івана Виговського та Успенського братства. Гетьман був одним з членів братства, активних учасників та меценатів організації. На честь візиту гетьмана до Львова, у 1662 році в місті було влаштовано пишний бенкет, тобто зустрічати його було кому.
Після смерті Богдана Хмельницького, у 1657 році на Чигиринській раді, Івана Виговського обрано опікуном Юрія Хмельницького, а згодом і гетьманом – на Корсунській раді у 1658 році. Від самого початку персона Виговського на чолі держави не задовольняла нікого. Йому одразу назріла опозиція в обличчі полтавського полковника М. Пушкаря та запорізького кошового Я. Барабаша. Відомий польський дипломат Станіслав Казимир Беньовський повідомляв до Варшави у 1658 році, що Виговський “у всіх в ненависті”.
Тим не менше, в правлінні Виговського було кілька моментів, якими він виділяється на фоні інших гетьманів. З одного боку, це Конотопська битва, де він розбив 150 тис. військо росіян. З іншого – Гадяцький договір, за яким Руське князівство як складова Речі Посполитої, на рівні Корони Польської і Великого Князівства Литовського, творили “одне тіло”. Окремим пунктом йшла умова про відкриття двох академій на рівні з Краківською. Однією з них став заснований 1661 року Львівський університет, який став першим в Україні. Політичний проект Виговського втілити не вдалося. Освітньому пощастило більше.
У 1991 році пам’ять про Івана Виговського та його зв’язок з Львовом було затверджено в назві однієї з вулиць міста. В Залізничному районі, між вулицями Городоцькою та Кульпарківською, від того часу знаходиться вулиця Івана Виговського.
Євген ГУЛЮК
Використані джерела:
Костишин В. Виговський Іван // Енциклопедія Львова / за ред. А. Козицького, І. Підкови. – Львів: Літопис, 2007. – Т. 1. – С. 355 – 357; Мельник І. Вулиця Виговського // Енциклопедія Львова / за ред. А. Козицького, І. Підкови. – Львів: Літопис, 2007. – С. 357; Смолій В. А., Степанков В. С. Українська національна революція XVII ст. (1648 – 1676 рр.). – К.: Альтернативи, 1999. – С. 220 – 229.
