За “сяйвом” і “блиском” політичної історії ми не завжди звертаємо увагу на “пил” та “бруд” повсякдення простих людей. Хоча саме там і кипів казан життя, там варився еліксир безсмертя історії. Чого прагнули, у що вірили прості люди, що цінували, які біди та негаразди переживали, чому тішились і ін. Метою цієї статті є показати рівень та особливості життя львівських (і не тільки львівських) друкарів та представників інших професій, що мали стосунок до появи книги – нашого головного провідника у ті далекі часи. Мова головно буде йти не про людей калібру Івана Федорова чи Михайла Сльозки (хіба дотично), а про менш відомих, але не менш важливих.
Мабуть кожному відомий заблудівський епізод із життя Івана Федорова, коли його мало не відправили на пенсію. Гетьман Ходкевич зрозумів, що ця діяльність не приносить йому прибутку, охолов до створення книг і вирішив припинити видавничу діяльність. Федорову тоді було запропоновано зайнятись рільництвом, як більш потрібною у той час справою. Але це було фактично на зорі книговидавництва. Можливо також, що цей епізод є відображенням складнощів роботи першодрукарів, біографічним міфом Федорова, або і одним, і іншим водночас. З іншого боку, з усвідомленням важливості друкарського ремесла та ваги книги в поширенні, лобіюванні та втіленні у життя власних ідей та інтересів (книга тоді фактично як телебачення зараз. А хто володіє інформаційними потоками, той володіє світом), статус працівників цієї сфери і ставлення до них починає мінятися.
Свідченням цього може бути справа, яку у 1644 році розглядав львівський магістрат. Відомий друкар Михайло Сльозка скаржився на свого словолитника Дмитра та палітурника Матвія Пухальського. За допомогою останнього краківський друкар Францішек Цезарій “переманив” до себе Дмитра, пообіцявши цьому “досвідченому ремісникові” вищу оплату праці. Після позову Сльозки Пухальський був змушений облишити власні справи на Барському ярмарку, аби повернути Дмитра з Кракова у майстерню львівського друкаря. Такий собі “бій за Дмитра” між Львовом та Краковом.
Друкарям також починають відносно непогано платити. Про це дізнаємось із протоколів та ділових документів з історії Львівського Ставропігійного братства. В документах подано відомості про обсяг замовлень друкарям та рівень оплати їхньої праці. До прикладу, у 1698 році друкарю Василю Ставницькому за роботу над Требником заплатили 179 злотих і 10 грошів. І це була далеко не вся сума, бо частину було дано ще раніше. Друкарю Лукашу Болдриковичу у 1699 році виплатили 16 злотих за його роботу. Працював він тоді з тим самим Ставницьким, якому за ту ж роботу заплатили 50 злотих. У 1700 році замовили Ставницькому “Октоїх” (очевидно певний тираж) і платили по 50 злотих 3, 12, 21, 29 травня і так далі з подібною регулярністю. У 1701 році тому ж Ставницькому замовили 1000 примірників Служебника і 80 злотих було дано на початку роботи. Далі знову з певним інтервалом регулярно виплачували по 40 – 50 злотих.
Аби щось видавати, друкар мусив мати якісь матеріали, з чимось працюватись. Це також дешево не коштувало. Про це свідчать наступні записи про купівлю паперу. 2 серпня 1701 року братство купило в Аарона папір на Служебники. Придбали 44 ризи вроцлавського паперу і це обійшлося їм у 374 злотих. Крім того, довелося ще заплатити людям, які принесли матеріал. Це ще 12 грошів.
Також, очевидно, друкар мусив мати і де працювати. Скільки коштувала друкарня? Поглянемо на купівлю приміщення друкарні Михайла Сльозки незадовго після його смерті. Братство тоді заплатило його намісникам 7000 злотих. Виплата здійснювалась частинами. Окремо на спорядження, окремо на приватні подарунки і т. д.
Друкували, виявляється, не тільки чоловіки. Від 1662 року з Успенським братством співпрацював Дмитро Кульчицький, який прибув до Львова з Кракова (можливо той із судового процесу Слозки). Спочатку його взяли задля переливання літер. За роботу платили “від каміня євангельських літер” по 7 злотих, а псалтирних по 5 злотих. Пізніше цьому майстру передали всю друкарню. Замовили по 600 примірників Граматики і Часовника. Пообіцяв виконати замовлення через чотири тижні, а зробив за 11. Тим не менше, контракт і контакт із ним продовжили. З Дмитром в друкарні працювала його дружина. Чи не єдина жінка-друкарка, про яку є згадки в документах: “друкарка Дмитровая”, “так теж і малжонка його”. Також за 1663 – 1664 роки є згадки, що платили “друкарці Дмитровуй”.
Інколи друкарів навіть непогано балували, а вони виставляли свої умови праці. Цей фрагмент вже не стосується Львова, але стосується епохи і також є досить цікавим. У Чернігові єпископ Лазар (Баранович) заснував свою друкарню. Утримувати її, а особливо кваліфікованих кадрів при ній, було не так просто. Самому Барановичу це досить дорого обходилось. До прикладу, єпископ обіцяв постачати “товариству куншту друкарського” питний мед на початок роботи, а під час праці – пиво і горілку, залежно від того, “як велика робота”. Тому сірими і нудними друкарські будні були не завжди.
Євген ГУЛЮК
Використані джерела:
- Архивь Юго-Западной Россіи. – Кіевь, 1904. – ч. І., Т. 12. – С. 373 – 377. С. 379.
- Ісаєвич Я. Українське книговидання: витоки, розвиток, проблеми. – Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2002. – С. 107, С. 199, С. 228, С . 240 – 241, С. 244.
- Огієнко І. Історія українського друкарства. – Київ, 1994 [Електронний ресурс]. Режим дступу: http://litopys.org.ua/ohdruk/ohd08.htm
