Образ Дон Кіхота — знаковий для Ренесансної культури. Всі три наших героя — Сергій Проскурня, Роман Віктюк та Ярослав Федоришин, були об’єднані місією повернення епохи Відродження в театр, на українську сцену. Завжди діти, непереможні романтики, яких не в змозі були зламати ніякі вітряки наших часів тотального знецінювання і цинізму. Вони самі і були вітром для цих вітряків… Можливо саме тому, ціла низка заходів пам’яті цих сучасних режисерів народилася в різних містах від щирого пориву цього вітру, ще концентровано насиченого їхнім духом.
Першими в пам’ять про Сергія Проскурню зіграли виставу The Zoo Story за Едвардом Олбі — театр-студія PROtest у Черкасах, мистецьким керівником якого він був. Однією з місій цього показу, крім вшанування пам’яті був ще й збір коштів на підтримку мами Сергія — Емілії Олександрівни, яка живе у Черкасах.
Напередодні сороковин Проскурні, його правдиві київські друзі — Ольга Кононенко і Богдан Пліш ініціювали надзвичайний вечір-концерт в Андріївській церкві — Paradisi Gloria («Даруй славу в раю»). Звучали Моцарт і Перголезі у виконанні ансамблю класичної музики імені Бориса Лятошинського, сопрано Іванни Пліш та контр-тенору Романа Меліша. В залі — найближчі, найщиріші. Віддати дань пам’яті прийшов навіть міністр культури Олександр Ткаченко, вели концерт — Євген Нищук та Анжеліка Рудницька, з якими Сергія пов’язували роки дружби і співтворчості.
Композитор Євген Петриченко написав: «Це було красиво та зворушливо, як Він любив. Перед вратами Творця у фантастичній Андріївській церкві, саме у сорокову днину входження та єднання душі з Богом… ПРО що був цей концерт? Очевидно ПРО спомин Великої людини, ПРО подорож душі від життя до смерті — від смерті до вічного життя, врешті, ПРО те як починається велика дружба Творця з Творцем, а якщо просто — ПРО PROскурню. І Сергій, хоч і з того боку екрана, але все одно з нами».
Кажуть, усі троє — Віктюк, Федоришин і Проскурня — за життя отримували пропозицію від Львівської опери поставити одну зі своїх вистав… І можна лише намріяти, який би то був резонанс. Абсолютно точно відомо, яку роль в житті Проскурні і Віктюка зіграла саме Львівська Опера.
Неодноразово переповідана самим Романом Григоровичем історія його прагнення швидше потрапити в цей світ-театр під час вистави «Травіата», яку прийшла послухати вагітна майбутнім режисером мама, — стала не тільки однією з головних легенд Віктюка, але й певним символом його творчості. Те саме й у Проскурні: зовсім маленьким хлопчиком, після побаченого балету «Лускунчик» Львівської Опери, на який його теж привела мама, — цілий тиждень потому, у дитячому садочку режисирував свою першу виставу. Власне, — усе своє майбутнє життя.
Василь Вовкун, режисер, генеральний директор-художній керівник Львівської національної опери: «По-іншому дихається, по-іншому б’ється серце. В людському вимірі — за один рік — загубити таких трьох режисерів — це дуже гірко. Ці великі душі… Адже у чому полягає їх талант? Немає загадки таланту, є вічна загадка любові».
Любов до музики, театру, дійства, синергії всього цього подарувала нам творчість трьох надзвичайних особистостей. Цікаво, що надихнувшись і надихавшись оперою і балетом, — вони стали, перш за все, режисерами драматичного театру. Проте кожен з них надзвичайно тонко відчував саме музику. Чув її абсолютним слухом. Це була любов з першої ноти, чи паузи і на все життя. Можливо тому, їхні вистави і фестивалі завжди мали неповторну родзинку, вміли достукатися до всіх, резонували з часом, прагненнями публіки, магічно приваблювали її, спонукали до розгадування, міняли світогляд, перевертали життя, ставали тим єдиним поштовхом, який вирішував в урешті-решт долю.
Тож дводенна пам’ятна імпреза у Львівській Опері, за ініціативи Василя Вовкуна і «музичного поштовху» до концепції піаніста Євгена Громова, — абсолютно природно й символічно об’єднала знов Сергійка, Романа і Ярослава, які за життя постійно між собою перетиналися, творили, заражали і заряджали простір навколо себе мистецтвом і любов’ю.
Перший день розпочався ранковою Заупокійною Літургією у Гарнізонному храмі Святих Верховних Апостолів Петра і Павла та покладанням квітів на могилах Ярослава Федоришина, Романа Віктюка на Личаківському цвинтарі у Львові, які відвідали дирекція та працівники Львівської Опери, театру «Воскресіння», львівські і київські друзі, рідні та колеги режисерів.
Дійство «Пересотворені» пам’яті трьох режисерів у фоє Львівської Опери, перевтілило його простір і на театральний майданчик, і кінотеатр, і музей. Гості мали змогу переглянути біографічні фільми-спогади про кожного із режисерів, а також перформанс Львівського академічного духовного театру «Воскресіння».
Ексклюзивно, завдячуючи родинам наших героїв, гості Дня пам’яті «Львівські Дон Кіхоти» мали нагоду через особисті речі режисерів ще раз поринути в атмосферу театралізації життя, творення ними театру навіть з одягу, аксесуарів, які так виразно вирізняли кожного з них. Родзинки гардеробу, деталі творчого процесу та улюблені речі, розвішані на старій австрійській театральній вішалці, — надали відчуття їхньої присутності тут і зараз.
Не кажучи вже, про ще одну театральну легенду, пов’язану з піджаками Віктюка. Колись Роман Григорович настільки активно ставив в різних містах, що придумав геніальний й абсолютно театральний хід: вішаючи свій піджак на вішалку в якомусь з театрів, де репетирував, часто в кабінеті директора чи головного режисера, — він створював ілізію своєї постійної присутності на місці. Насправді ж, вийшовши на обід у Києві, за пару годин, він вже міг репетирувати у Москві чи десь у Прибалтиці.
Катерина Віктюк, племінниця режисера, редакторка: «Ми всі його любимо та пам’ятаємо. Вся увага була тільки для Вас — а не лишень «миноточку внимания». Де Віктюк — там і був театр… Віктюк був повний протиріч, кожен в його постановках знайде ці протиріччя. Ви кричали про любов до свободи і в свободі, Ви навчили нас не бути в рабстві. Від Вас треба вчитися сміливості. Ви навчили нас дивитися на світ очима дитини, де немає трагізму. Ви були вірні людям, Ви були вірні дому, Львову. І ось Ви вдома».
* * *
Далі був простір Дзеркальної зали театру, який об’єднав музику, хореографію, театр і, зовсім трохи — слова. Всі три майстра надзвичайно тонко володіли ним, вміли говорити, формулювати, доносити сенси. Тож, неформальні, делікатні виступи стали достойною огранкою програми. Твори Г. Персела, Й. С. Баха, А. Брукнера, Арво Пярта звучали у фортепіанному виконанні відомого українського піаніста Євгена Громова та скрипаля Ігоря Муравйова. Фортепіано і скрипка стали живим, щемним супроводом для артистів балету Львівської національної опери — Євгенія Свєтліци та Альбіни Якіменко, що станцювали «Адажіо» з «Лебединого озера» Петра Чайковського та «Забутий романс» Ференца Ліста (балетмейстер — Сергій Наєнко).
Нові сенси слів-спогадів створив уривок із вистави «Йов» Ярослава Федоришина за п’єсою Кароля Войтили, який зіграли артисти театру «Воскресіння».
Жанна Мурая, адміністраторка театру «Воскресіння»: «Мистецтво — це мова якою людина говорить з Богом… «У-ні-каль-ний» — це було улюблене слово режисера Ярослава Федоришина і саме таким був він. У театрі «Воскресіння» він ставив вистави, які ніколи не йшли на інших сценах. Унікальні вистави, які побачили світ. Але йому було тісно в рамках сцени. І він створив вуличний театр, фестиваль «Золотий лев».
* * *
Символічним акцентом завершив День пам’яті — балет «Дон Кіхот» Л. Мінкуса Львівської Опери.
Наступного ж дня відбувся сольний фортепіанний концерт-присвята Євгена Громова — видатному українському режисерові Сергію Проскурні — «Колискова для Проскурні».
Ростислав Домішевський, продюсер, музикант, співзасновник групи «Скрябін»: «Проскурня — символ новітності у нашому мистецтві. Його велике серце було наповнене любов’ю до молодих митців, яких він запрошував до своїх проектів»…
Вічно в пошуках істини — Проскурня, Віктюк і Федоришин, напевно продовжують займатися цим в якихось інших світах. Лицарі, що жили по своїй духовній програмі. Дуже потужній, але часто мало зрозумілій оточуючим. Проте в цю свою програму-орбіту, — вони залучили достатньо багато людей. І всі вони — пам’ятатимуть про це, доки живі самі.
