Жебраки, ці колоритні вуличні особистості, є у всьому світі. Незалежно від того, чи вони просять, бо справді помирають з голоду, чи це їхня нелегка, але достатньо прибуткова професія, вони так чи інакше випробовують усіх нас на милосердя, можливо, деколи задовольняючи нашу миттєву потребу бути добрішими.
Цілком логічним видається припущення, що жебраки у Львові були завжди. Громада жебраків існувала у Львові вже 1471 року. Збиралася вона на Байках, в районі сучасних вулиць Київської та Коновальця. На жебри ходили не лише до міста, а й до приміських церков і монастирів. Часто жебраки сиділи біля придорожніх хрестів та фігур на шляхах, що вели до Львова. Тогочасні міські хроніки згадують Трясиголову, старшого львівських жебраків, який полюбляв сидіти під фігурою зі зображенням мук Господніх.
Вже на початку ХVІ століття існувала корпорація львівських дідів. Вона мала власну емблему та право ведення цехової книги. Найвидатніший історик Львова Іван Крип’якевич вважав дідівський цех єдиним міським професійним об’єднанням, що не дискримінувало своїх членів за релігійною чи національною ознакою. Українці, котрі належали до корпорації, були обмежені хіба у тому, що не могли відвідувати міської лазні.
Можна позаздрити організаційним талантам тогочасної львівської міської влади, яка надавала право жебракувати лише особам, котрі мали фізичні або психічні вади, що підтверджувалося спеціальними документами. Вважалося, що люди здорові не мають жодного права жебракувати, оскільки на селі, де завжди були потрібні робочі руки, кожен міг заробити на хліб. Нелегальних жебраків закон наказував відправляти на важкі примусові роботи. Старшому серед жебраків, так званому «бабському війтові», магістрат навіть встановив платню за певні управлінські функції. «Бабський війт» стежив за тим аби жебраки займали свої місця лише згідно з корпоративними домовленостями, докладно повідомляли міську владу про злочини, свідками яких вони часто ставали, сидячи на вулиці, а також війт мав рішуче боротися з жебраками-нелегалами. Львівським середньовічним жебракам велося незле, про що свідчать міські акти. Дехто з них мав власну землю і будинок, а також і свою родину.
Розглядаючи наші з вами часи, можна констатувати, що у цій сфері, порівняно із середньовіччям, мало що змінилося, хіба що в гірший бік у плані організації цієї справи і контролю влади за нею. На початку ХХІ століття жебраки, чи то у Львові, чи в іншому місці, так само мають свої визначені місця, а «старші» розподіляють сфери впливу.
Форми жебрацтва теж мало змінилися з давніх часів. Найбільше серед старців давнього Львова було інвалідів. Своє каліцтво вони виставляли як наслідок війн або тортур, які їм завдали бусурмани за відмову зректися християнства. Поширеним був також спосіб випрошування грошей нібито на викуп своїх родичів чи друзів із турецької неволі, що й насправді нерідко тоді траплялося. Жебраки просили гроші деколи навіть на відпущеного з неволі під чесне слово самого себе. Чималий успіх мали жебраки, які твердили, начебто вони щойно повернулися зі святих місць – Єрусалима чи Рима. Однак більшість тодішніх жебраків чесно молилися за відпущення гріхів тих, хто їм подавав милостиню.
Для жебраків та бідних влаштовували обіди усі монастирі Львова. Найбільш щедрими вважалися єзуїти, котрі щомісяця передавали магістрату певну суму на утримання нещасних старців та убогих. Магістрат середньовічного Львова досить толерантно ставився до жебраків. Лише під час епідемій їх нещадно виганяли за мури міста, як потенційних носіїв зарази.
Із початку ХVІІІ століття кількість львівських жебраків різко збільшилась унаслідок загального економічного й політичного занепаду колись могутньої і найбільшої європейської країни Польщі. З 1772 року нова австрійська влада серйозно взялася за наведення порядку у Львові. Було видано розпорядження «Про годування справжніх убогих». При храмах створювались громадські комітети, які збирали гроші на утримання жебраків. Водночас існувало і розпорядження, яке приписувало жебраків, «котрі сплять на вулицях», замикати в арешті на хліб і воду. Під час суворої зими 1803 року, коли на передмістях замерзло декілька чоловік, львівська влада організувала для убогих спеціальні нічліжки. У кількох таких закладах жебракам давали теплу їжу. Після наполеонівських війн початку ХІХ століття було видано спеціальні укази про калік-жебраків у військових мундирах. Їх було наказано відправляти до найближчих казарм, де перевірялася їх належність до армії.
У Львові також був поширений звичай підгодовувати жебраків у приватних помешканнях. Деякі старці навіть мали вироблений на цілий тиждень графік, у яке помешкання коли прийти, щоб одержати смачний обід. Траплялися навіть комічні історії, коли жебраки критикували кулінарні здібності господинь чи складали для себе улюблене меню. Славними були личаківські традиційні святкові бенкети, коли за столом з вишуканими стравами і напоями дванадцятьом жебракам (за кількістю Святих Апостолів) прислуговував сам господар. Блаженні милостиві! Наскільки нам ці цілком реальні історичні факти видаються незрозумілими і дивними, настільки ми можемо констатувати падіння моралі у нашому теперішньому суспільстві.
А вже у міжвоєнній Польщі існувало безліч громадських комітетів опіки над бідними, хворими, бездомними, каліками, навіть молодими дівчатами-робітницями, які приїхали до Львова на роботу з села, щоби ті часом не схибили і не стали на морально слизьку стежку.
За совєтських часів офіційно не було бідних жебраків, волоцюг, і тому не існувало бідних, жебраків, волоцюг, і тому не існувало жодної державної чи громадської опіки над ними. Такий стан речей ми одержали у спадок і ще не одному поколінню треба попрацювати, щоб належним чином налагодити таку опіку. Хоча за радянських часів жебраків було набагато менше, ніж тепер, і дуже , рідкісним було явище, коли просили милостиню молодий хлопець, підліток чи батько з дитиною.
З новими часами економічної нестабільності і зубожіння кількість жебраків значно зросла, жебрацтво розвивається і набуває нових креативних ідей і форм. Давати чи не давати милостиню? Христос говорить: «Хто просить у тебе – дай». Він не роз’яснює, кому давати, а кому ні. Він не відкриває нам, хто справді бідний і не має не хліб насущний, а хто на жебрацтві збудував дітям хати. Тому, даючи милостиню,ми лише виконуємо настанову Христа і чинимо Його волю, відкладаючи насамперед собі скарби там, де їх не зможе знищити міль та іржа.
Ілько ЛЕМКО
Джерело: Ілько Лемко. Легенди старого Львова. – Львів: “Апріорі”, 2008
